Старший лейтенант Нікітченко жваво розповідав свою історію, не забуваючи тимчасом присьорбувати чай з печивом, сало він вже доїв.
Майору Бузині не дуже жалко було свого сала і печива, тому що, по-перше, не був скнарою, по-друге, як-не-як, Нікітченко пообіцяв провести його до Мавзолею вождя світового пролетаріату. Майор Бузина щось не пам’ятав, щоб хтось із його знайомих бачив Володимира Ілліча увіч, навіть майор Забара та майор Нежердецький, які бували в Москві, тому відвів свій погляд, коли Нікітченко розірвав останню пачку вафлів, яку майор Бузина все ж мав надію разом з салом залишити на вечерю.
З напхнутим ротом старший лейтенант Нікітченко продовжував:
- Але не заспокоївся Голоцван, бачте, таким патріотом, у Ворошиловграді про таких кажуть «пантральот», виявився. І знову почав писати по новому колу, уже із скаргами на несправедливе звільнення з роботи. Реакція, розуміється, та ж - не своїм ділом зайнявся хлопець. Дійшов він і до КДБ, захотів у нас знайти справедливість. Саме я, на свою ж…, вибачаюсь, біду, чергував того дня по Управлінню на прийомі громадян, коли він приніс свою скаргу.
Кладе він на стіл переді мною свої папери і поряд вибрані твори Леніна в коленкоровій палітурці і вже практично без золота, витерлось, певно, і спав на Ленінові замість подушки.
Питаю: «Що це таке?»
Він пояснює: «Оце в заяві я виклав усе те, що коїться в нашому тресті, - показує на свої папери, - а це, - показує на Леніна, - вказівки вождя, як боротися з порушеннями і наводити лад у нашій соціалістичній державі на шляху до комунізму».
Бере скаргу, зачитує абзац за абзацом про виявлені ним розкрадання і відмови на його попередні заяви, а потім розгортає том Леніна і роз’яснює мені, як діяв Володимир Ілліч щодо таких порушників: «Негайно заарештувати Когана, члена Курського центрозакупа, - читає, як зараз пам’ятаю, той Коган, член Курського центрозакупа, у мене вже в голові місяць крутиться, - за те, що не допоміг 120 голодуючим робітникам Москви і відпустив їх з пустими руками. Опублікувати в газетах і листками, аби усі працівники центрозакупів і продорганів знали, що за формальне і бюрократичне ставлення до справи, за невміння допомогти голодуючим робітникам репресія буде сувора, аж до розстрілу».
«Аж до розстрілу!» - каже Голоцван.
Я йому кажу: «Зачекайте, товаришу Голоцван. Ленін говорив про відповідальність члена Курського центрозакупа товариша Когана за відмову допомогти голодуючим робітникам. А ви пишете про розкрадання будматеріалів, яке нібито відбувається у вашому тресті. Я не бачу логіки: де у нас голодуючі і хто їм не хоче допомогти?»
Він з тією ж упертістю в голосі продовжує торочить: «Річ тут не в Когані особисто, а у формальному і бюрократичному ставленні до справи. І робітники на сорок п’ятому році радянської влади живуть не набагато краще, ніж за часів центрозакупа».
І знову цитує Леніна: «Найменше беззаконня, найменше порушення радянського порядку уже є дірка, яку негайно використають вороги трудящих».
І перепитує: «Чи ви не згодні з Леніним про дірку?»
Як тут мені не бути згодним?
Питаю: «Що ви хочете?»
Відповідає: «Хочу, щоб органи КДБ викрили беззаконня і покарали винних усією суворістю нашого закону, як заповідав нам Володимир Ілліч Ленін. І тих, хто розкрадає, і тих, хто їм потурає чи приховує беззаконня. На вас, чекістів, остання надія».
Бачу - хлопець писучий, реакція гостра, про те, що його начальник - племінник директора тресту, а директор тресту - член бюро міськкому партії, я знав, тому вирішив використати момент ось з якого боку.
- Я здогадуюсь, - мовив майор Бузина.
- От-от, ви мене зрозуміли. «Добре, - кажу йому, - а, може, домовимось таким чином. Ми допоможемо вам влаштуватись в інший трест, згодом і квартиру отримати підсобимо, а ви нас будете інформувати про недоліки, тільки, головним чином, політичного характеру. Адже Володимир Ілліч розглядав недоліки через політичну призму, говорячи про «дірку». Але цілком конфіденційно, щоб, крім нас з вами, про наші взаємини ніхто не знав. Не вказуючи свого прізвища, будете писати нам повідомлення, під псевдонімом, який ви самі оберете. Наприклад, «Галан»? Ви читали твори нашого видатного письменника Ярослава Галана, який викривав ворогів Радянської влади?»
«У школі вивчали, - відповідає. - «Плюю на папу», здається. Мені не дуже сподобалось».
«Ну, то ваша справа, кажу, сподобалось чи не сподобалось. Проблем немає, візьмемо «Кошовий». Я маю на увазі нашого земляка Олега Кошового, який героїчно загинув, ведучи підпільну боротьбу проти німецьких окупантів у місті Краснодоні. Ви «Молоду гвардію» Олександра Фадєєва читали?»
«Теж у школі».
«Теж не сподобалась?» - питаю.
«Та ні, чого ж, книжка гарна, і про земляків», - відповідає.
«От і оформимо на вибір ваш псевдонім, хай буде «Кошовий», і наші таємні взаємини. Тільки не сьогодні, а трохи згодом, в іншому місці. Ви подумайте. А про нашу розмову нікому не кажіть, навіть жінці».
- Згодився? - аби підтримати розмову, запитав майор Бузина. - Момент для вербування вибрано вдало.
- Не згодився, упертюх, - з жалем проказав старший лейтенант Нікітченко. - А вербовка сама йшла в руки. «Думати нічого, - відповідає. - Таємних взаємин не хочу. Ні під псевдонімом «Галан», ні під прізвиськом «Кошовий». Ленін вимагав гласності. Тут він прямо пише: «Опублікувати в газетах і листками…»
Все-таки з гнилим нутром виявився. Навіть про своїх дітей не подумав і на квартиру не клюнув.
«Добре-добре, - закриваю його Леніна. - Заяву вашу ретельно перевіримо і вживемо відповідних заходів».
Він аж повеселішав, а то таким набурмосеним попервах був.
Забрав я у нього його заяву, відмовити йому за інструкцією я не міг, і пообіцяв передати її по команді. Доповів заяву начальнику Управління полковникові Косяченку. Він прочитав і каже: «Писучий. А ти його прощупав на предмет агентурних відносин?» «Атож, - доповідаю. - Проте він відмовився співробітничати на конспіративній основі». «Відмовився - так відмовився. То його право. Ми нікого не примушуємо співробітничати з органами КДБ без добровільної згоди за винятком вербування на компрматеріалах. А прямої компри, як я розумію, на Голоцвана у нас немає, крім прогулів, за які його вже покарано, а згідно з нашим законодавством двічі за одну і ту ж провину карати порушника не дозволяється», - сказав Косяченко.
- А я б його завербував, - мовив майор Бузина.
- Як? - здивувався старший лейтенант Нікітченко. - Такого упертюха? Я ж до нього і так і сяк, навіть квартиру пообіцяв, а він відмовився, в той час, як живе в бараці. Партизан!
- От такі партизани нам і потрібні в агентурній мережі, а не ті, що самі просяться.
- То як би ви його завербували?
- Індивідуальний підхід треба мати до кожного кандидата на вербування, шановний колего, психологію треба враховувати. - Майор Бузина підняв палець. - На квартиру він би ніколи не купився, хіба ти з самого початку не зрозумів?
- А на що б він купився?
- У Голоцвана один том Леніна був?
- Один.
- А я б йому не квартиру пообіцяв, а п’ятдесят п’ять томів Повного зібрання творів Леніна! Повністю! Купив би усього Леніна по «дев’ятій статті» оперативно-фінансових витрат 24) за одинадцять карбованців у книгарні, по двадцять копійок за том, і вся морока. У ваших магазинах Повне зібрання творів Леніна є?
- Навалом.
- От. Подарував би йому усі п’ятдесят п’ять томів, хай би вивчав, і десь на п’ятому томі, я не сумніваюсь, підписку про співробітництво він би дав. Тільки не під псевдонімом «Галан» чи «Кошовий», а, припустимо, «Більшовик» чи «Іскрівець». А потім би і стосовно квартири поговорили для закріплення агентурних відносин. Ленін же в курені за озером Розлив у 17-му з Зінов’євим жив тільки тимчасово, чи не так? А потім і Ленін, і Зінов’єв після перемоги над буржуазним урядом Керенського отримали житлоплощу за свої революційні подвиги. Зрозумів?
- Та-а-ак, - протягнув старший лейтенант Нікітченко, - зрозумів, - і з повагою подивився на майора Бузину: «От що значить клас!» - Буду вчитися у вас, Олексію Григоровичу. Вербування Голоцван зірвав, проте заяву з викладеними фактами залишив. З нею що тоді було робить? Він же запитав би, які її наслідки? З нею ж він і прийшов до КДБ?
- Треба було оформити допис Голоцвана не як офіційну заяву, а як перше повідомлення кандидата на «В» - тобто вербування, «Г» - тобто Голоцвана. Йому ж однаково, в якій формі прийнято його супліку - «заяви» чи «повідомлення», хай би його підпис залимшвися. Відтак подати рапорт про встановлення оперативного контакту з «Г», тобто з Голоцваном, як з кандидатом на «В», тобто вербування, долучити рапорт і повідомлення «Г», Голоцвана, до підбірки матеріалів про вивчення кандидата на «В», вербування, «Г», Голоцвана. Пояснити «Г», Голоцванові, що ми викладені факти будемо перевіряти агентурно-оперативним шляхом, бо така вже специфіка нашої роботи, а він хай поки що готується до такої роботи, читаючи Повне зібрання творів Леніна у п’ятдесяти п’яти томах. На п’ятому томі вже можна було б писати рапорт на «В», тобто просити санкцію начальника Управління на вербування «Г», після відбору підписки і присвоєння таємного псевдо - рапорт про здійснене «В», тобто вербування агента органів держбезпеки «Г» під псевдонімом, який він при допомозі Леніна обрав би: «Більшовик» чи «Іскрівець». Елементарно, Штепсель, як казав Тарапунька. Уторопав?
- Уторопав. - Старший лейтенант Нікітченко зиркнув на майора Бузину: на «Тарапуньку» той був не схожий, тому за «Штепселя» не образився. - Але, на жаль, Повне зібрання творів Леніна вже не допоможе. Пізно, момент втрачено.
- Звичайно, втрачено, - погодився майор Бузина. - Ну, й що далі?
- Начальник Управління полковник Косяченко після нашої розмови порадився з секретарем міськккому партії і видав письмове розпорядження щодо цидули Голоцвана: «Перше: заяву громадянина «Г» передати для перевірки у міськком профспілки працівників будівельної промисловості. Друге: «Г» взяти в активну агентурно-оперативну розробку за підозрою у проведенні ідеологічно шкідливої діяльности».
- Даремно. І потенційного агента втратили, і зайвого клопоту собі здобули. Чи не так?
- Саме так. Ви наче у воду дивитеся. Заяву передали у міськком профспілки, копію - старшому лейтенантові Голуминському, на прізвисько «Гоголь», він у нас антирадянщиками займається на стадії реалізації оперативних матеріалів.
- Чому «Гоголь»? - запитав майор Бузина - «гоголів» у Центральному апараті КДБ УРСР, здається, ще не було. - У нього ніс, як у Гоголя? - На столі залишалась одна вафля. Олексій Григорович подумкував: «Заховати, чи хай полежить?»
- Ні, у нього ніс перебитий ще змалку, пацани духопелили. - Старший лейтенант Нікітченко доїв останню вафлю і акуратно склав газетку, яка тимчасово виконувала роль скатертини. - Голуминський - тезка Гоголя, Микола Васильович, і оперативні довідки пише, як Микола Васильович Гоголь - арабесками, тому і прізвисько таке має.
- Зрозуміло.
- Голуминський негайно оформляє справу оперативної розробки з окраскою «антирадянська агітація і пропаганда в усній і письмовій формі», оперативна зашифровка «Гайдамака», встановлює особистий контакт з кандидатом на вербування із числа друзів Голоцвана, який мешкав з ним в одному бараці, дає йому по «дев’ятій статті» оперативно-фінансових витрат десятку на півлітра і закуску і спрямовує на вивчення об’єкта. Кандидат з півлітрою і закускою увечері прийшов до Голоцвана. Випили. Голоцван почав скаржитися на життя, розповідати, куди, мовляв, він тільки не ходив, аби знайти справедливість і покарати крадіїв всенародної власності. Навіть в КДБ, проте нічого не добився, бо з КДБ переслали його заяву туди, куди він уже звертався. Квартиру не дали, попри те, що був першим на черзі, а тепер і з барака погрожують виселити. Всіх керівників міста і області «паскудами» називав, злочинцями, антиленінцями. Тобто заходився уже практично розповсюджувати антирадянську агітацію і пропаганду. А потім показав на літрову пляшку з жовтою рідиною, яка стояла у нього на підвіконні: «Он, - каже, - у мене гас, приготував, щоб кумові в селі кабана обсмалити. Так може, взяти цю пляшку, поїхати у Москву, стати перед Мавзолеєм Леніна облити себе гасом і підпалити? Бо іншого виходу в цій ситуації я не бачу. Доконали мене сучасні більшовики!»
Взагалі-то, майор Бузина слухав старшого лейтенанта Нікітченка не зовсім уважно.
Таких історій, яку йому розповідав колега з Ворошиловграда, він за час своєї роботи в КДБ наслухався десятки чи сотні разів і таких «гоголів», як опер з того ж Ворошиловграда, за час своєї служби в КДБ він набачився достатньо, хоч вони мали інші прізвиська, - живого Гоголя Олексій Григорович не зустрічав. Це йому було нецікаво, рівень роботи в Києві був набагато вищий, чекісти під керівництвом начальника 5-го управління КДБ УРСР генерала Свєткова за недоумкуватими мулярами не ганялись. Особисто він, майор Бузина, на своїй ділянці роботи в 1-му відділі 5-го управління займався «оперативними іграми», для чого створював легендовані агентурні групи, які нібито діяли на території України в глибокому підпіллі. Учасники псевдопідпільних груп під його керівництвом налагоджували контакти з закордонними ОУН - в екзилі, а також із справжніми націоналістами - на теренах, що давало можливість органам КДБ виявляти і контролювати таємні канали зв’язку закордонних ОУН з їхніми спільниками в УРСР і навпаки.
Тому історія про муляра Голоцвана, який, якщо колись і чув щось про Степана Бандеру, то вимовляв, ймовірно, «Бендера», а не «Бандера», бо молився на Леніна, ніякого інтересу для нього не мала, попри те, що удавав, що начебто уважно слухає, і зрідка кидав репліки, знаходячи у діях свого молодшого колеги огріхи, які він, майор Бузина, не допустив би, і даючи йому поради, щоб подібних помилок він у майбутньому не робив: майор Бузина був вельми чемною і вихованою людиною, гарним психологом, умів підбадьорити поглядом чи якоюсь реплікою співрозмовника, навіть тоді, коли слухати йому було геть нецікаво, і ніколи не відмовлявся передати молодшим колегам свій багатющий досвід служби в органах державної безпеки.
Втім, почувши про пляшку з гасом, він нашорошив вуха.
- Це вже серйозно, - підштовхнув Олексій Григорович до продовження розповіді свого земляка.
- Так, досить серйозно, - підтвердив думку майора Бузини старший лейтенант Нікітченко, - хіба ж не так?
Йому сподобалось, що майор Бузина, відповідальний працівник Центрального апарату, виявляє інтерес до його розповіді, і критику він сприймав, як і належить молодшому колезі з периферійного органу.
- Коля Голуминський того ж дня оформив «шкурку» кандидата на «В», полковник Косяченко про наміри Голоцвана дав шифровку в Москву, звідти зразу ж приходить відповідь: «Об’єкта розробки «Гайдамаку» взяти під постійний і цілодобовий контроль. Вжити всі потрібні заходи щодо недопущення його виїзду в Москву для здійснення ворожих замислів».
Кинулись через дільничого міліціонера шукати Голоцвана - немає ні його самого, ні його пляшки з гасом.
Жінка каже: «Нічого не знаю, я працюю медсестрою на півтори ставки. Вранці після зміни прийшла додому - діти у сусідів граються, а чоловіка немає. І нікому не дав знати, куди поїхав чи пішов. Він останнім часом мовчазним став, коли роботу втратив. Раніш він не таким був».
Все ясно - взяв пляшку з гасом і поїхав у Москву займатися самоспаленням перед Мавзолеєм вождя на виду у всієї громадськості.
Полковник Косяченко дає шифровку у Москву: «Об’єкт розробки «Гайдамака», використовуючи хитрощі та інші методи конспіративної діяльності, зумів зникнути з-під оперативного стеження. Не виключено, що «Гайдамака» під чужими установочними даними виїхав у Москву для здійснення своїх ворожих намірів. Просимо затримати об’єкта і повернути у Ворошиловград за місцем проживання і оперативної розробки».
Звідти відповідь, копія - голові КДБ УРСР Федорчукові Віталію Васильовичу: «Перше. Оперативному працівникові, який знає «Гайдамаку» в обличчя, купно з його фотографією негайно прибути в 9-е управління КДБ СРСР для координації спільних заходів та участі у припиненні можливих ворожих акцій на Красній площі з боку об’єкта. Друге. Провести службове розслідування у зв’язку з невиконанням Управлінням КДБ УРСР по Ворошиловградській області розпорядження Центра щодо недопущення виїзду об’єкта «Гайдамаки» в Москву для здійснення екстремістського акту і суворо покарати винних».
Викликає мене полковник Косяченко до себе.
Руки в нього тремтять, поряд з ним Голуминський. Дарма, що його прізвисько «Гоголь» і народився 23 лютого на день Радянської Армії і Військово-Морського Флоту, теж труситься.
Косяченко показує мені шифровку з Центру.
Я прочитав і питаю: «Товаришу полковник, що накажете мені робити?»
Косяченко говорить: «Володимире Федотовичу, в Управлінні, крім вас, Голоцвана ніхто в обличчя не знає і не бачив. Через півтори години рейс на Москву. Квиток вам замовили, машина вже чекає вас коло під’їзду. У вас при собі є ваша фотографія?»
Кажу: «Є в сейфі, та навіщо?»
Він говорить: «Центр вимагає, щоб наш оперпрацівник повинен виїхати в Москву із своєю фотографією. Напевно, там оформлять вам посвідчення».
«Ні, - кажу, - тут вимагають фотографію Голоцвана, щоб скопіювати її і розповсюдити для розшуку, я думаю».
Косяченко взяв шифровку, прочитав і перепитує: «Хіба так?»
І повертається до Голуминського: «У справі є фотографія «Гайдамаки»?»
Голуминський відповідає: «Ні, не встиг ще добути. Але вихід знайдемо. У відділі кадрів тресту має бути його фотографія на перепустці, яку він здав, коли його звільняли».
«Тоді, - каже Косяченко мені, - дорогою заїдете з Голуминським у відділ кадрів тресту, заберете перепустку з фотографією «Гайдамаки», якщо її не встигли знищити, і звідти в аеропорт».
«З Голуминським?» - питаю.
Косяченко аж зубами скрипнув: «Хай він тут шукає втраченого об’єкта. Можливо, на наше щастя, він ще не встиг дернути в столицю».
- Ось так я і опинився в Москві прямо з роботи, навіть жінку не встиг попередити, і без речей, - зітхнув старший лейтенант Нікітченко. - Тільки взяв зубну щітку, станок для гоління і помазок з свого чемодана, того, що кожний офіцер повинен мати на випадок тривоги. Вилучену у відділі кадрів тресту перепустку Голоцвана здав у 9-е управління для орієнтування, а сам змушений був з шостої ранку до дванадцятої ночі бігати Красною площею і заглядати кожному мужикові в обличчя: чи не Голоцван це приїхав до Мавзолея, щоб облити себе гасом і черкнути сірником? На жінок теж дивився, щоб не дати маху: можливо, Голоцван для конспірації, щоб проникнути на Красну площу, переодягся жінкою.
- Спіймав? - поцікавився майор Бузина, - хоча розумів, що якби не спіймав і Голоцван здійснив закраяне, то старший лейтенант Нікітченко розказував би цю історію в іншому місці.
- Спіймав! Але не я, а Голуминський! Той Голоцван справді, як спочатку і планував, поїхав до кума в село смалити кабана. Три дні там був, учора повернувся додому, привіз жінці свіжини…
- І що далі?
- А далі, далі біля халупи Голоцвана його вже чекала бригада зовнішнього спостереження під прикриттям працівників міліції на чолі з Голуминським, теж переодягнутого в міліціонера. Схопили Голоцвана, м’ясо і сало конфіскували, а його самого запроторили в каталажку. Камеру обладнали технікою, візуальним спостереженням, підсадили до Голоцвана міліцейського агента, а також нашого працівника під виглядом постраждалого за ідеологічні переконання баптиста-п’ятдесятника. Сидить теперички там, неборак. Я з Голуминським розмовляв по телефону, він каже: «Посидить пару днів, ми його в камері через агентуру потрусимо, хай побільше розкаже, а потім я оформлю і йому, і його куму за кабана приватнопідприємницьку діяльність, і загримить він зі своїм кумом по загально кримінальній статті років на п’ять з конфіскацією».
Микола Васильович такий, він досвід має, та й викручуватися йому треба за допущений прокол, бо все ж таки втратив об’єкта з-під нагляду і той поїхав без спостереження колоть кабана, а міг би і в Москву. Голуминського перед цим запрошували на співбесіду в Київ, нібито пропонували роботу в 5-му Управлінні, ви не знаєте в який відділ?
- Не чув, запевне, в «український», там є кілька відкритих вакансій. Федорчук увесь час його розширює 25).
- О, вже пора, - глянув на годинник старший лейтенант Нікітченко. - А то забаримось до відкриття Мавзолею. Збираймося!
В Москві зранку випав густий сніг. Під ногами пішоходів він перетворився в брудне місиво, і майор Бузина, простуючи до Красної площі, намагався акуратно обминати калюжі.
- Може, підемо дворами - там менше грязі? - запропонував старший лейтенант Нікітченко.
- Ні в якому разі! - запротестував майор Бузина. - Ще не знаєш, кого там зустрінеш у тих дворах! Підемо центральною магістраллю радянської столиці - вулицею Горького! - «Від гріха подалі, - подумкував він обачливо. - Та вар’ятка з піонерським галстухом у портфелі і псом, напевне, не пішла до школи і може чатувати у підворітті».
Москвичі і в суботу тротуарами снували набагато прудкіше, ніж ходять кияни своїм містом, і майор Бузина зразу ж по виході з готелю перейшов на незагрожену доріжку вздовж бордюра, де його нетерпеливі перехожі не штурхали під боки і де було менше грязюки. Старший лейтенант Нікітченко у шкіряному плащі сягнистою ходою йшов ген попереду, теж вздовж бордюра, часом зупиняючись і озираючись, щоб не втратити з ока свого напарника, і його крислатий капелюх крізь чад бензинового перегару, що скупчувався по головній магістралі столиці від ріжків дахів і до грязького снігу унизу, слугував для майора Бузини надійним орієнтиром.
Бризки з-під коліс машин, що проїзжали вулицею Горького, до перехожих майже не долітали; майор Бузина остережно ступав наглянсованим полуботками в торовану старшим лейтенантом Нікітченком колію, минаючи калюжі з масними мазутними плямами.
Сталіна вже поховали, зробив він вислід зі своїх спостережень, усі бажаючі не встигли, певна річ, глянути на мертвого вождя, щоб переконатися, що Сталін справді помер, слідів від бучі, влаштованої юрмиськом під час похорону на вулиці не залишилось - поламані дерева і кущі було спиляно, огорожі, садові лавки, брами відремонтовано, потрощені кіоски, ятки, транспортні зупинки замінено новими, снігодощ змив замішане ногами сотень тисяч людей брудне місиво та кров затоптаних і зачавлених, затоптаних і зачавлених поховано, вірогідно, тієї ж ночі - органи ще не втратили досвіду нічних поховань після виконання винесених «тройками» і «особими совєщаніями» вироків; іншої ночі Сталіна вказівкою Микити Хрущова нібито винесли з Мавзолею і закопали в землю десь на Красній площі неподалік від Леніна, цього разу без гармидеру, тому нікого не було затоптано; Микиту Хрущова чи за цю провину, чи за іншу, невдовзі зняли з посади, він боявся, що його розстріляють, як Берію, якого розстріляли його вазівкою, але не розстріляли - микитин наступник Леонід Брежнєв мав м’який характер; де саме закопали Йосифа Віссаріоновича вказівкою Хрущова, майор Бузина, як і багато хто в країні, не знав, позаяк вночі ховають не для того, щоб багато людей знало, де знаходяться могили закопаних.
«Москалі люблять видовища і при цьому топчуть одне одного в єдиному пориві, аби краще роздивитись те, що вони хотіли побачити на видовиську - чи то під час коронації Миколи Другого, чи похорону Сталіна. «На міру і смєрть красна», - кажуть вони, і хто б ще, окрім москалів з їх незбагненною, як сказав їхній поет, душею міг придумати таке красиве прислів’я?» - розкидав головою майор Бузина, прошкуючи вулицею Горького крізь бензиновий чад на Красну площу до Мавзолею вождя світового пролетаріату Володимира Ілліча Леніна, який ніколи не вмирав, тому що, якби помер, то був би закопаний в землю. І який, як свідчить його генеалогічне дерево і про це достоту знав майор Бузина, ніколи москалем не був. Як і його попередник Микола Другий, німець по крові, не кажучи вже про наступника - Джугашвілі, який із усього москальского мав лише псевдо «Сталін» і слідів похорону якого видно вже не було.
Такі думки кружляли в голові майора Бузини, коли він поспішав на здибанку з вождем світового пролетаріату Леніним, уникаючи зіткнення з щільним натовпом, що котився в обох напрямах тротуарами центральної магістралі столиці, і не втрачаючи з виду крислатий капелюх старшого лейтенанта Нікітченка з Ворошиловградського УКДБ, який розгонистим кроком ішов попереду без зупинок.
Він тут лежить.
Притомлене крило
Китайка опуска йому на груди.
Чи думалось, що Мавзолей цей буде?
Напевне ж - ні! Та й ніколи було:
Він працював.
А як життя спливло -
Його в цей Мавзолей поклали люди.
Борис Олійник, «Мавзолей Володимира Леніна» (зі збірки «На лінії тиші»)