До Мавзолею вже тягнулась черга метрів на п’ятсот, чи, може, й більше.
Підполковник Мусоргський пройшов уздовж усієї вервечки, непомітно, але уважно вдивляючись вчепистим поглядом у фізіономію кожного.
За ним пройшли майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко, який в очі бажаючих подивитися на Леніна не заглядав, позаяк був упевнений, що Голоцван за кодовим прізвиськом «Гайдамака» тут не з’явиться. Інші терористи його більше не хвилювали.
Коло Мавзолею вже чекав Харитон Петрович. Попереду прямо перед входом у Мавзолей стояла чимала делегація з Узбекистану. Частина членів делегації, у тому числі її керівники, які очолювали чергу, були у звичайному, світському одязі, частина - в національному. Харитон Петрович відтрутив двох узбеків в халатах і тюбетейках і поставив майора Бузину і старшого лейтенанта Нікітченка попереду них за секретарями ЦК Компартії Узбекистану, після чого мовчки забрав у задніх узбеків вінок і передав його майору Бузині і старшому лейтенантові Нікітченку.
Поряд став підполковник Мусоргський.
Узбеки в халатах і тюбетейках позаду здивувались, незадоволено засопіли, але теж промовчали.
Задзвеніли куранти, і з воріт Спаської вежі, карбуючи крок, вийшли три солдати в парадно-стройовій формі, з блаватного кольору петлицями та багнетами на ґвинтарях.
Підполковник Мусоргський увімкнув хронометр і шепнув на вухо майору Бузині:
- На зміну караула відводиться п’ятдесят п’ять секунд. Плюс-мінус п’ять секунд від нормативу, і солдатикам гауптвахта забезпечена.
Солдатики припечатали останній крок разом з останнім ударом курантів.
Підполковник Мусоргський задоволено вимкнув хронометр.
Харитон Петрович прибрав вірьовку, яка перетинала вхід до Мавзолею, рукою подав команду, і секретарі ЦК Комуністичної партії Узбекистану першими віднесли до Мавзолею свій вінок із лаврового віття і троянд.
За ними свій вінок із соснових лап і вплетених гвоздик поклали майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко.
Олексій Григорович, як годиться в таких випадках (а такі випадки він бачив у Києві, коли члени Політбюро ЦК КПУ покладали вінки до пам’ятника вождю навпроти Бессарабського базару, - вождь на членів Політбюро ЦК КПУ уваги не звертав, а дивився у бік базару, ніби промовляв: «Ето всєрьйоз і надолго»), розправив стрічки і прочитав: «Вождю світового пролетаріату Володимиру Іллічу Леніну від вдячних узбецьких дехкан за здійснення земельної реформи».
Харитон Петрович дав дозвіл пройти у склепінь Мавзолею.
Підполковник Мусоргський став попереду секретарів ЦК Компартії Узбекистану, за секретарями прилаштувались майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко, позаду сопіли узбеки у тюбетейках і халатах, за узбеками заворушилася півторакілометрова вервечка черги.
Майор Бузина ніколи, чи майже ніколи, не втрачав рівноваги і не піддавався хвилюванню, бо така у нього була служба - у будь-яких ситуаціях він мусив витримувати спокій і гамувати емоції.
Але отепер був такий випадок («вікопомний, знаменний, символічний, непроминальний», - намагався знайти відповідне означення Олексій Григорович), який примусив майора Бузину захвилюватися, і його серце мимоволі охопила урочиста піднесеність і разом з нею траурні почуття.
Ленін, як розказував майор Бочонкін з «єврейського» відділу, москалем не був, оскільки мав родовід по лінії батька від астраханського діда-калмика, а по лінії матері - від діда-єврея з міста Старокостянтинова, а майор Нежердецький додавав, що під Старокостянтиновом 1648-го року козацькі полки на чолі з Максимом Кривоносом розбили польське військо Яреми Вишневецького, тобто Ленін був майже земляком чи справдешнім земляком. Зі слів агентури майора Бочонкіна, 1907-го року Володимир Ілліч написав геніальну статтю «Лев Толстой як верцадло російської революції», Олексій Григорович прочитав її, законспектував і вивчив напам’ять, а Володимир Ілліч, як виявилось, написавши, забув про неї, згадав лише через шістнадцять років і вирішив зазирнути у те свічадо; що він там хотів знайти і кого побачив - майор Бочонкін і його агентура не знали, нічого не міг додати і майор Нежердецький, тільки потім того Леніна нібито трапив шляк, він втратив мову, тяму й глузд, правдоподібно, такому розвитку подій сприяв застарілий сифіліс, отриманий тих же шістнадцять років тому, чи, може, й пізніше, коли за завданням «меншовиків» Лев Троцький підсунув йому хвору на сифіліс паризьку повію, намагаючись знищити в такий спосіб вождя «більшовиків» - таку гіпотезу майор Бочонкін чув від свого агента «Халцедона», втім, «Халцедон» міг і помилитися, - Олексій Григорович почав дещо міняти свою думку про Троцького після прочитання книжки, яку йому вручила Розалія Самійлівна перед поїздкою у Москву, - треба ще розібратися, що вони між собою не поділили, адже Левко Троцький теж з наших; Троцький з повією, прогадав, а, може, то й не Левко Давидович її підсунув вождю? - могутній організм вождя майбутньої світової революції витримував і не такі випробування, і жив би він ще довго, якби не зазирнув у те верцадло, і до самої своєї смерті у січні 1924-го він мусив, бідолашний, мимрити щось не завжди розбірливе своїй згорьованій дружині Надії Костянтинівні Крупській, напевне, намагаючись розповісти, щт він все ж таки побачив у тому верцадлі і що тоді йому сказав граф Лев Толстой, допоки Сталін, піддавшись на провокацію Троцького, не назвав Крупську брудним словом, після чого Ленін зовсім втратив мову. «Отже у хворобі і смерті Володимира Ілліча винен був граф Лев Толстой, а Лев Троцький йому тільки допоміг у той час, коли Володимир Ілліч писав викривальну статтю про графа», - робив вислід майор Бочонкін.
З такими сумними думками і спогадами в холодній без мазепинки голові, бо головний убір Олексій Григорович при вході в Мавзолей поштиво здійняв, незважаючи на те, що узбеки залишилися в тюбетейках, з гарячими почуттями любові до вождя у схвильованому серці і гіркої відрази до графа Льва Толстого, який москалем був стовідсотково, варто лише глянути на його парсуну, та його підлигача і тезку Льва Троцького, який москалем не був, тому відраза до Троцького у майора Бузини була меншою, аніж до Толстого, він увійшов у склеп і посунув униз, у підземелля.
Аби вгамувати хвилювання, почав рахувати про себе сходинки: «Один, два, три…», повторюючи написані драбинками вірші Володимира Маяковського:
Лєнін
і тєпєрь
жівєє
всєх
жівих.
У підсумку вийшло 28 східців.
Коли ступив на горизонтальну площину, кинув оком навколо, приглядаючись, чи не залишилися сліди від вибуху, який скоїв заблукалий в ідеологічних тенетах шахтар із Донецька.
Слідів не виявив.
Позаду напирали узбеки в тюбетейках і халатах.
Майор Бузина зробив ще кілька кроків підземеллям, оглядаючи стіни і стелю.
«А де ж Ленін?» - раптом згадав він, заради чого зайшов до Мавзолею.
Саркофаг лишився вже позаду, Олексій Григорович повернув голову і озирнувся на лежачого під склом вождя.
Але побачив тільки його лисе тім’я.
Узбеки підштовхували, і майор Бузина вимушений був посунути сходами угору на вихід. «Хай йому грець! - подумки вилаявся. - Не дали розгледіти вождя! Що ж теперички я буду розказувати синові Олесю у Києві?! Про лисину вождя? Так він і так її бачив на спіжових знімках достоту!»
На виході їх уже чекав підполковник Мусоргський.
Поряд з з ним стояв прапорщик у військовій формі.
Прапорщик владно показав узбекам, куди йти; узбеки слухняно пішли тилом Мавзолея на Красну площу; за ними потягнулась вервечка тих, хто теж побачив Леніна в натурі; усі були надто схвильовані, щоб роздивлятись довкруж - таке враження на них справляв саркофаг вождя: правдоподібно і отепер, і завжди, як це буває в момент відвідин усипальні, і деякий час опісля.
Підполковник Мусоргський дав знак майору Бузині і його супутнику зупинитись:
- Тепер за програмою для високих гостей покажу вам увесь наш революційний некрополь. Заперечень не буде?
Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко, відчувши себе високими гостями, вищими аніж секретарі ЦК Компартії Узбекистані, дружно відповіли:
- Ні-ні, не буде, які заперечення?!
- Тоді дивіться сюди і слухайте.
Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко підійшли ближче до підполковника Мусоргського і налаштувались уважно дивитись і слухати.
- Це спільні могили, а тут містяться вісім окремих поховань, пізнаєте б’юсти? - почав підполковник Мусоргський, показуючи на вісім гробків зліва і справа з надгробками. - З одного боку - Свердлов, Фрунзе, Дзержинський Фелікс Едмундович, Калінін теж з такою борідкою, позаяк всесоюзним старостою прослужив трохи не 27 років, а наліво - Жданов. Поряд лежить його сват Джугашвілі, він же «Давид», «Коба», «Ніжерадзе», «Чижиков», «Іванович», здається, усі його прізвиська згадав, крім останнього - «Сталін»: син Жданова Юрій одружився на дочці Сталіна Світлані Аллілуєвій після того, як наказом Йосифа Віссаріоновича її жениха кінодраматурга Каплера відправили на Колиму, щоб не швендяв біля урядових дач. Він танцював із Свєтою фокстрот і виявився англійським шпигуном. Свєта знову вийшла заміж, знову за єврея - Григорія Мороза, його теж посадили, і Свєта, підтримуючи проголошене Микитою Сергійовичем Хрущовим 2) і Джавахарлалом Неру гасло «Хінді, русі - бхай! бхай!», вийшла заміж за хіндуса. Але не за сина Джавахарлала Неру, тому що у Джавахарлала Неру дочка Індіра Ґанді, а за хіндуса Раджі Бріджа Сінґха. Дочка Микити Сергійовича Рада вийшла заміж за журналіста Аджубея, після чого він став редактором газети «Известия» і його назвали «коло-радський жук», через що проголошена ще Йосифом Віссаріоновичем боротьба з колорадським жуком, запущеним в СРСР Центральним розвідувальним управлінням США з американського штату Колорадо, на Пленумі ЦК КПРС була засуджена як наслідок культу особи, і ми почали з американцями дружить. Сталін тоді лежав у Мавзолеї, його винесли і вночі наші хлопці з «дев’ятки» закопали тут, в тилу Мавзолея, що негативно позначилось, я так думаю, на врожайності картоплі, у зв’язку з чим почали саджати кукурудзу, «маїс» називається по-американському. Але «маїс» в наших краях не скрізь прижився, у зв’язку з чим на наступному Пленумі ЦК КПРС кукурудзу було засуджено як наслідок волюнтаризму і тепер її, поряд з пшеницею, ми купуємо в Америці.
- Далі, - підполковник Мусоргський показав рукою вздовж б’юстів, майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко уважно його слухали, - упокоївся Климент Єфремович Ворошилов, наш перший маршал, родом з сім’ї луганського робітника-залізничника, земляк Володі Нікітченка і його об’єкта на прізвисько «Гайдамака», дуже вдале прізвисько йому дали ворошиловградські чекісти, який мав бажання погрітися на Красній площі, але його злочинний намір ворошиловградськими чекістами вчасно було припинено, і крайній - Семен Михайлович Будьонний, родом із хутора Козюріна Області Війська Донського, колишній вахмістр, який дослужився до маршала і помер своєю смертю.
«Правильно треба казати - «Буденний Семен Михайлович», він - українець, вуса у нього стирчать угору, тому й «Будьонний», а підкручувати вуса угору його примусив Троцький, а якби вниз, то залишався б «Буденним», - подумки поправив підполковника Мусоргського Олексій Григорович - Він же москаль, - зазначив Олексій Григорович, - таких історичних деталей не знає, хоча, треба погодитись, розповідає цікаво».
Підполковник Мусоргський замовк, щось пригадуючи, і, не пригадавши, продовжив:
- Будьонний став маршалом, однак не першим. Колись співали: «І пєрвий маршал в бой нас повєдьот», - то не про Будьонного. Зате він вправно умів грати на гармошці, коли члени Політбюро ЦК ВКП(б) збиралися для засідань на урядовій дачі в Кунцевому, на так званій «ближній» дачі Сталіна, а Микита Сергійович танцював навприсядки у вишитій сорочці. «Дальня» дача Сталіна була в селі Семенівському, поряд з дачею Лаврентія Павловича Берія і конезаводом графа Орлова, фаворита російської імператриці Катерини Другої. Чоловічий апарат Орлов мав, як у своїх рисаків, тому й подобався Катерині і став графом, поки вона не знайшла для себе фаворита ще з більшою кабакою. На «дальній» дачі Микита Сергійович після чергового з’їзду партії, під час «відлиги»… Знаєте, що таке хрущовська «відлига»?
- Знаємо, - кивнули головами гості з України.
- Так от, під час своєї «відлиги», - продовжував розповідати підполковник Мусоргський, - Микита Сергійович на дільній дачі зібрав представників нашої творчої інтелігенції для навчання і дружньої розмови. Але вони понапивалися, понаригали, сам бачив, я тоді служив в охороні дачі, і Микита Сергійович змушений був перенести зустріч в Колонний зал Будинку спілок, вже без випивки. Там він назвав деяких представників абстракціоністами і підорасами, що одне і теж, я так думаю, після чого відлига закінчилась, я так думаю, хоч там присутній не був. Як Микита Сергійович танцював навприсядки, я не бачив, тільки чув від старших колег, які Сталіна охороняли, їх після смерті вождя Микита Сергійович розточив по всьому Союзу, деяких посадив, проте не всіх розстріляв. Ті, що лишилися живими, після відставки Микити Сергійовича почали повертатися в Москву і тепер інколи виступають перед нашим особовим складом, діляться історичними спогадами. Особистий охоронець Сталіна майор Василь Туков, який теж живим повернувся додому після відставки Микити Сергійовича у свою квартиру на Кутузовському проспекті, там жили його діти, з його сином Віктором Туковим я охороняв дачу в селі Семенівському, тепер він служить у Криму, охороняє урядові дачі, я його одного разу бачив, він капітан, а його батько майор Туков, до повернення у свою квартиру на Кутузовському проспекті, в Дніпропетровську охороняв генерального конструктора наших ракет Янґеля, я й сам не знав, що наш Янґель живе у вашому Дніпропетровську, а не тут, - майор Туков мені розповідав: коли з Йосифом Віссаріоновичем в ніч на 1 березня 1953 року трапився удар на дачі в Кунцевому…
«Шляк, - поправив підполковника Мусоргського подумки майор Бузина. - 6 березня диктор «Левітан» оголосив: «Гаваріт Масква! Работают всє радіостнаціі Савєцкого Саюза! - говорив Левко Нежередецький, а Левко може й не збрехати».
- …і він упав у кому, - пригадував підполковник Мусоргський спомини майора Тукова по невеличкій паузі, - з Праги прилетів Климент Ґотвальд разом зі своїм особистим лікарем-академіком, директором інституту, який винайшов секретний прилад для підтримки кровообігу в мозку після інсульту. На вигляд, як чемоданчик, такого в світі ще не було, майор Туков розказував. Лаврентій Павлович, коли побачив той чемоданчик і почув, що тим приладом можна будь-кого після крововиливу, навіть найтяжчого, на ноги поставить, дав розпорядження чемоданчик відібрати, чеха-академіка вислати з Москви протягом чотирьох годин у невідомому напрямі, а Климента Ґотвальда посадити під домашній арешт. Після чого у Ґотвальда теж трапився удар.
«Шляк, - поправив майор Бузина. - Леніна теж трапив шляк, коли Сталін назвав Крупську повією».
- Інсульт, якщо говорити по-науковому, трапився, - вів екскурсію підполковник Мусоргський. - Без свого лікаря і його прилада Климент Ґотвальд змушений був теж померти зразу ж після смерті Сталіна. Де той чемоданчик і його винахідник, ніхто не знає, тому що незабаром військовий трибунал під головуванням командувача Московського району ППО Кирила Семеновича Москаленка, родом з донецьких шахтарів, який став потім маршалом, заступником міністра оборони і двічі Героєм Радянського Союзу, при участі державного обвинувача Романа Андрій овича Руденка, родом із сім’ї чернігівського бідняка-селянина, який став потім Генеральним прокурором СРСР, засудив товариша Берія, Лаврентія Павловича, до вищої міри покарання. Вирок за особистою ініціативою і за усної згоди Москаленка і Руденка привів до виконання зі своєї особистої зброї заступник Москаленка Павло Федорович Батицький, родом із сім’ї харківського робітника-пролетаря, який теж став потім маршалом і Героєм Радянського Союзу.
Бамкнули куранти на Спаській вежі Кремля, розколихуючи загускле над Красною площею повітря і відлічуючи час для Радянського Союзу і усього прогресивного людства планети. Але тут, у тилу Мавзолея Леніна, поряд з могилами Сталіна, Калініна, Фрунзе, Жданова, Ворошилова, Дзержинського, майору Бузині здалося, що час зупинився, як він, напевно, зупиняється на кладовищах скрізь, тому бамкання курантів сприймалося доречно, як цвинтарний подзвін. На могилах лежали збляклі вінки з вилинялими стрічками і штучними квітами; скільки вони тут пролежали під сонцем, дощем і снігом, визначити важко було, лиш надгробки Сталіна і Дзержинського були прикрашені свіжими оксамитово-червоними гвоздиками, подібними до бризок крові з кінофільмів про війну: майор Бузина згадав епізод з фільму про Будьонного (правильно - Буденний, поправився він), в якому червона кров розрубаного навпіл білогвардійського офіцера проливалась на сліпучо-білий сніг; чи не обов’язково про війну, либонь, і тих, де ллється кров без війни, тільки не справжньої крові, а штучного розчину червоного кольору під кров - кіноварі, для глядачів переконливішого, ніж справжня кров, та ще й для правдоподібності - на сліпучо-білому снігу. Проте чомусь на могилах Калініна, Фрунзе, Жданова, Ворошилова, Будьонного (Буденного) свіжих квітів не було - яскраво червоні гвоздики лежали лише на надгробках Сталіна і Дзержинського, зауважив спостережливий майор Бузина.
Куранти бамкнули востаннє і замовкли.
- Тепер перейдімо далі нашим маршрутом, - продовжив екскурсію підполковник Мусоргський. - Ось тут у спільній могилі похована Інесса Арманд, так би мовити, позашлюбна жінка Володимира Ілліча, яка померла від холери, як бачите на написі, 22 вересня 1920 року. Ветерани розповідають, Ленін вельми потерпав на похороні, навіть плакав, незважаючи на присутність законної дружини Надії Костянтинівни, яку природа нагородила генітальним інфантилізмом, тому впродовж усього шлюбного життя вона до генітальних зв’язків свого геніального чоловіка претензій не мала, у тому числі і до Інеси Арманд. Напевно, такою і повинна бути ідеальна дружина вождя, я так думаю. Надія Костянтинівна далі похована, пережила Володимира Ілліча на п’ятнадцять років. Але несподівано померла 1939-го року від харчового отруєння, покуштувавши на своєму дні народження святковий торт на честь свого сімдесятп’ятиріччя, подарований їй членами Всесоюзного добровільного товариства «Друг дітей». Пройдемо вздовж колумбарія і побачимо. На Надію Костянтинівну кап-у-кап схожа наша Валерія Іллівна Новодворська 3), є тут одна широко відома особа серед працівників КПУ, КПУ - це не ваша партія на чолі з Щербицьким, а камера попереднього ув’язнення, буцегарня іншим словом, та їхніх клієнтів, - пояснив підполковник Мусоргський.
«Чув від свого сусіди по кабінету майора Забари, Михайла Йосиповича, з його слів, як я зрозумів, Новодворська - гарна жінка, попри те, що москалька», - розважив майор Бузина. Москалів він не любив за деяким вийнятком, у який входила і Валерія Новодворська, позаяк його приятель майор Забара, Михайло Йосипович, на прізвисько «Мотл», її поважав.
- Нещодавно Валерія Іллівна намагалась, - розказував далі підполковник Мусоргський, - у чергову річницю введення обмеженого контингенту радянських військ до братньої Чехословаччини пхнутися на Красну площу з ідеологічно невитриманим плакатом спереду «Свободу Натану Щаранському!» і окличним знаком ззаду. Я не дізнав смаку: вона йому, цьому Щаранському, законна жінка, чи що? Так ми її, попри те, що вона як дві краплі схожа на вірну подругу Володимира Ілліча, запхнули у буцегарню, КПУ, на п’ятнадцять діб адміністративного арешту, щоб вона там, в обмеженому просторі, порозкидала головою про власну свободу.
Підполковник Мусоргський та його слухачі поминули спільну могилу поховань на Красній площі і підійшли до колумбарія у Кремлівській стіні.
- Як бачите, - пояснив підполковник Мусоргський, - першим у стіну зашпарували прах більшовика Мирона Костянтиновича Владімірова, справжнє прізвище Шейнфінкель, родом із сім’ї херсонського земельного орендатора, більш знаного по підпільному прізвиську «Льова Гомельський», оскільки на шлях підпільної діяльності він вступив у місті Гомелі. У 1921-му році «Льова» був наркомом продовольства і землеробства на Україні.
«Та тут через одного наші земляки», - подумкував майор Бузина.
- «Льова Гомельський» раптово помер, - розказував підполковник Мусоргський, - перебуваючи в Італії 1925-го року поблизу Ґенуї, але похований тут. Потім черга прийшла до Леоніда Борисовича Красіна, родом із сім’ї чиновника, підпільне прізвисько «Вінтер», випускника вашого Харківського технологічного інституту, раптово померлого 1926-го року у Лондоні, але похованого теж тут, техніка-електрика за фахом, більш відомого як виготовника саморобних бомб. Славе-е-е-етний був майстер влаштовувати вибухи. Власне, усі операції по експропріації більшовиками здійснювались при допомозі фугасів Красіна. А це мільйони червонців. Володимир Ілліч називав його «відповідальним машиністом, фінансистом і транспортером більшовицької партії». Якби не фугаси цього машиніста-фінансиста, то РСДРП жити б ні на що було, і з революцією більшовикам туго б прийшлось. Хоча вороги зводять наклепи, начебто німецька військова розвідка завербувала Володимира Ілліча, давала йому завдання і забезпечувала грошима. Вказівкою свого кайзера Вільґельма Другого, кузена останнього російського імператора Миколи Другого. Втім, Вільґельм Другий теж був останнім німецьким імператором. От, Вільґельм Другий, поки ще був кайзером, і дав завдання Володимирові Іллічу, щоб Володимир Ілліч спільно зі своїми більшовиками Російську імперію розвалив і кузена та його сімейку знищив до останнього кореня, включаючи престолонаслідника та інших дітей російського царя. Але то брехня. Якщо й пособляли, то німецькі марки були зовсім не крупні - копійки у порівнянні до тих червонців, котрі бойовики Леніна законним шляхом вилучали при допомозі вибухів, я так думаю, хоч і не бачив 4).
Підполковник Мусоргський розповідав, як професійний гід, проте голос у нього був не байдужий і казенний, чи механічний, яким майже завжди користуються штатні екскурсоводи.
Він говорив м’яко і довірливо, відчуваючи у майорові Бузині і старшому лейтенантові Нікітченку споріднені душі і приступних колег, тим паче, не своїх, а з братньої України, що вперше потрапили у столицю і скоро повернуться до своїх ганделиків і генделиків: «Не членам же партійно-урядової делегації Узбецької РСР мовити про такі задушевні речі?» - риторично запитав себе майор Бузина, який вельми зацікавлено слухав розповідь підполковника Мусоргського: вражали його історичні пізнання, а також те, як він говорив - з пошаною і любов’ю до тих, чиї кістки чи попіл Петро Модестович охороняв кожну одну добу через три доби, виконуючи функції відповідального чергового на головній площі Радянської держави, і навіть захоплено в окремих випадках.
- А які бомби Красін, він же «Вінтер», майстрував! У Батумі після вибуху біля міського кооперативного банку, Йосиф Віссаріонович особисто керував «експрою», тобто бойовою операцією щодо вилучення незаконно нажитих поміщиками і буржуазією цінностей, мізки перехожих жінок і дітей два дні на деревах висіли! Причім тут німці і їхній кайзер з його дрібними шилінґами?! - запитав підполковник Мусоргський у старшого лейтенанта Нікітченка, який стояв до нього ближче.
Той рішуче відказав:
- Мерзотний наклеп ворожих голосів, який є ретельно розробленою і спланованою ідеологічною диверсією закордонних підривних центрів для здійснення ворожого впливу на свідомість радянських людей і світову громадськість, така моя думка. Про це написано і в підручнику Вищої школи КДБ.
Майор Бузина згадав свої конспекти з чекістського навчання і подумки відзначив: «Молодчага Володя, напам’ять цитує джерела».
- Цілком правильно! - теж похвалив старшого лейтенанта Нікітченка підполковник Мусоргський. - Я читав: «Для вчинення впливу і здійснення підриву!» - це ти, Володю, дуже влучно і точно підмітив! Надто, що наукою Красіна, він же «Вінтер», до цього часу користуються революціонери і сучасні прогресивні терористи. В усьому світі! І позитивний досвід переймають. Вони сюди з усіх усюд нашої планети, в основному, з країн Африки, Азії і Латинської Америки, які звільнилися від колоніального гніту чи мають такий намір, приїздять вклонитися праху Леніна, - у Леніна, він же «Ульянов», чи навпаки - Ульянов, він же «Ленін», було прізвисько «Старий», а «Ленін» - то його псевдо, і праху Красіна на прізвисько «Вінтер», щоб набратися наснаги і завзяття. Деякі отримують направлення для навчання в диверсійно-терористичному центрі КДБ у підмосковному місті Балашисі, закритому для іноземців. Там наші інструктори навчають їх навичків вибухової справи і передають революційний досвід, щоб успішно розповсюджувати його по усьому світові, оскільки, побудувавши комунізм в окремо взятій країні, ми завдання, поставлене Карлом Марксом, не виконаємо у повному обсязі. Поряд з навчальним центром у закритому місті Балашиха міститься ресторан, «Бичій глаз» називається, хоча на вивісці написано «Райдуга», відомий у всьому світі як «Бичаче око», а не «Райдуга», а найбільше в країнах Африки, Азії і Латинської Америки, що звільнились чи звільняються від колоніального гніту, оскільки друзі Радянського Союзу, які навчаються у центрі на диверсантів, полюбляють там відпочивати у вільний від занять час. Особливо після польових навчань, наближених до реальної бойової обстановки. Часом такі заходи ушкварюють, що уся Балашиха розбігається навколишніми лісами і болотами, допоки кандидати в революціонери не заспокояться і не перетрахають усіх баб, яких спіймають в околії по усіх загумінках. А вони, спіймані, не проти і навіть дуже не проти! Еге-е-е ж, бойові хлопці, потім у газетах читаєш, як вони басують, повернувшись на свою батьківщину уже в якості революціонерів, і успішно борються проти ненависних режимів.
Я там теж повчився в команді полковника Григорія Івановича Бояринова, у нас з ним однакові черевики, - підполковник Мусоргський показав на своє нестатутне взуття. - Тоді набирали хлопців з різних підрозділів, я ще командував охороною «дальньої» дачі, блаженні тоді були часи - природа, ліс, річечка, недалеко містечко Меліхово, де колись жив знаменитий письменник Антон Павлович Чехов.
«Теж наш, українець, з українського міста Таганрога, лише писав по-москальськи, бо українською Емським указом заборонялось», - зазначив подумки майор Бузина. Москальських письменників він не любив, а до Антона Павловича Чехова ставився з повагою, оскільки той москалем не був.
- Коли наша група щойно приїхала у Балашиху, - згадував підполковник Мусоргський, - комендант об’єкту зібрав нас, проінструктурував на випадок чергування і попередив, що команду «Товариші офіцери!» на території об’єкта треба подавати лише тоді, коли приїздить Григорій Іванович, а то тут, крім нього, ще достобіса полковників, викладачів марксизму-ленінізму і зарубіжної географії, вештається. Ми питаємо у коменданта: «А як нам упізнати Григорія Івановича?» Комендант відповідає: «Впізнаєте по червоній пиці, широких плечах, таких тут ніхто не має, і нестатутних черевиках без рантів. Тут теж таких не носять. Потім познайомитеся, він поки що на вас збоку буде приглядатися». Впізнали по черевиках, познайомилися, рік він навчав нас вибухової справи, знімати озброєну охорону, харчуватися ящірками і стрибати з парашутом на визначений по карті п’ятачок діаметром в один метр, незалежно де - чи у місті, чи у лісі, чи в горах. Потім знадобилось. Згодом нас, кількох бійців, хто прийшов з «дев’ятки», наказовим порядком повернули назад для зміцнення державної варти з урахуванням прищеплених навичок. Тепер стою в резерві на особливий період, цебто, коли стану потрібним Григорію Івановичу, рідній партії і державі…
Підполковник Мусоргський на хвильку замовк.
- Втім, це до слова, я про спалювання трупів і поховання попелу в урнах. Першою цю традицію заклала дружина більшовика Воровського, Дора Мойсеївна. Разом з тим, її урну не зашпарували в мур, а закопали в могилу її чоловіка, ось так… Лежить чоловік, а поряд з ним попіл його дружини, можна говорити про все, що завгодно, вночі навіть до інших жінок повчащати, адже там під землею і вдень - ніч, їх тут під землею вистачає, учасниць революційних подій і дій, не всіх спалили, і на скандал не нарвешся! А це прах Клари Цеткін, яка придумала жіноче свято для чоловіків, - показував на таблички підполковник Мусоргський. - А тут покояться останки у вигляді попелу Сергія Мироновича Кірова, «Кіров» - то його прізвисько, справжнє прізвище Костріков, який постраждав від рук чоловіка своєї коханки, підісланого Троцьким найманого вбивці, прізвище, здається, Ніколаєв, як і нашого прапорщика Сашка, якого ми залишили у нашому штабі замість мене.
Зупинилися біля Крупської, пройшли повз Мехліса, Шкірятова, Вишинського, Корольова, Гагаріна, Шверніка, Рокоссовського.
Колумбарій закінчувався маршалами Конєвим і Жуковим.
- От і все, шановні колеги, екскурсійний похід закінчено. Свої враження і побажання, бажано у письмовому вигляді, можете надсилати у газету «Правда», - підбив підсумки підполковник Мусоргський.
Майор Бузина гаряче потиснув йому руку:
- Щиро дякуємо, Петре Модестовичу, враження колосальні, ми вельми вдячні вам, спасибі. Більше вас не будемо затримувати, ми пішли…
- Як це - «пішли»? У нас, москвичів, та-а-ак не годиться, - не випускаючи руку Олексія Григоровича, заперечив підполковник Мусоргський. - Ви що, думаєте - у мене були в гостях друзі з братньої України, разом оглянули революційний некрополь, і після такого культурного заходу ми не вип’ємо по чарці? У пам’ять видатних діячів нашої партії і держави, які віддали своє життя за щастя усіх трудящих земної кулі, і за наше здоров’я? До того ж сьогодні субота! Ні-і-і-і, москвичі так не вчиняють! Академік Іоффе каже, що алкоголь нібито шкідливий, але крім суботи. А сьогодні ж субота! Ха-ха-ха! Як кажуть москвичі: «Омрачім ето дєло алкоголєм»? Ха-ха-ха! Я жартую, а серйозно не підтримати академіка Іоффе буде гріх, хоч він і не москвич, з Пітера. Згода?
Майор Бузина не знав, що сказати, твори академіка Іоффе з Пітера про те, коли вільно і коли не вільно вживати алкоголю, він не читав. «Треба буде прочитати, як повернемось додому», - подумкував він.
Старший лейтенант Нікітченко мовчав.
- Ганделиків з салом і томатним соком у Москві немає, - продовжив підполковник Мусоргський, - організуємо «поляну» за місцем служби. Ви не поспішаючи ідіть до нашої вартівні, вас прапор Сашко впустить, я йому по рації скажу. А я тим часом швиденько збігаю в ГУМ, куплю пару пузирів і ще який-небудь закусон на додаток, у нас сало в дефіциті, проте бички в томаті знайдуться. Теж гарний закусон. Томатний сік не обіцяю, з помідорами у Москві скрута, а «Нарзан» чи «Боржомі» знайдуться, грузини свою столицю не забувають.
Майор Бузина трохи аж розгубився, попри те, що він майже ніколи не розгублювався - таку мав натуру. До того ж, твори Іоффе Олексій Григорович не читав, про грузинів пам’ятав з віршів Маяковського, а от «омрачать чи не омрачать ето дєло», стоячи на краю Красної площі, сквапно ради собі дати не міг. «Як же так, з одного боку, - гараздувато сукалися в його голові думки, - Петро Модестович на чергуванні, та ще й на такому відповідальному. Хіба можна йому вживати під час служби і за місцем служби? З іншого боку, раз сам пропонує, значить, можна. Алеж нам незручно пити за його кошт, це ж він організував таку чудову екскурсію, про яку я ще роками буду розказувати своєму синові і жінці!»
- Ні-ні, Петре Модестовичу, - протестуючи викинув він уперед руки, - як же так? Незручно! Ви такий подарунок нам зробили, таку вікопомну екскурсію провели, скільки часу ми у вас забрали! Ми повинні самі вам віддячити по-дружньому, я миттю збігаю…
Підполковник Мусоргський був категорично проти:
- Колеги, у москвичів так не годиться, щоб до нас приїздили гості і ми випивали за їхні гроші!
Сперечалися хвилин десять, поки майор Бузина все ж переконав - натуру він мав тверду і майже ніколи на принципові поступки не йшов.
- Ну, коли так хочеш, то добро, - згодився переможений підполковник Мусоргський.
Але погрозив:
- Ось я приїду, Олексію Григоровичу, до тебе у твій Київ, підемо з тобою в ганделик, і я буду розраховуватися за кожні сто грам і за кожний бутерброд з салом, а не ти! А потім відполіруєм усі діла в генделику, правильно я второпав?
Майор Бузина не став заперечувати і не вельми сквапно, проте й не так, щоб занадто повільно, пішов у ГУМ - обставини вимагали оперативності. Зазвичай він все робив не поспішаючи, бо такий характер мав.
В магазині біля відділення вино-горілчаних виробів трохи поламав собі голову: «Скільки брати? Однієї на трьох досить, здається, то ж така традиція, і у нас, і у москалів - «пляшка на трьох». Але ж Петро Модестович говорив про два пузирі. Так і зроблю, візьму дві посудини, одну пляшку утрьох подолаємо, а друга йому залишиться додому».
Купив дві пляшки «Московської», ковбаси, бичків у томатному соусі, хліба, сиру - все, як годиться, і склав у шаньку, яку завжди брав з собою, коли випадала нагода чи можливість відвідати крамницю, де б він не перебував. Шанька його була з цупкої тканини, її можна було згорнути в маленький сувійчик з чохольчиком, і в кишені вона займала мало місця.
Згадав, що мав намір сходити сьогодні в ГУМ і купити для сина Олеся подарунок - револьвер, що стріляє водяним струменем.
Піднявся на другий поверх у відділ дитячих іграшок.
Такої зброї, якої хотів його син Олесь, не було, зате на вітрині помітив справжній на вигляд пістолет «Вальтер», прецизнісінько подібний до того, який носили німці і штандартенфюрер Штірліц в телесеріалі «Сімнадцять спалахів весни».
«Це краще, аніж водяний, та й стріляє майже по-справжньому - пістонами, беру», - вирішив майор Бузина і купив до «Вальтера» ще десять пачок набоїв.