Майор Бузина одягнувся, взяв шаньку і вийшов на ґанок вартівні. Небо було низьким, попелясті хмари сірими клубками накочувались одна на одну, мов валашки, котрі біжать проти дощу під гавкіт собак і покрики чабанів. Вологе повітря приємно обвівало обличчя і наповнювало груди бадьорістю.
Проз майора Бузину порским кроком пройшли дві жінки, вони поспішали подивитись на зміну караула коло Мавзолею Леніна, щоб встигнути на поїзд, який відправлявся з Ярославського вокзалу, жалкуючи, що не зможуть побачити самого Леніна.
«Лежить, як живий, кажуть, ніби заснув, щоб прокинутись», - сказала одна жінка.
Майор Бузина зміну караула бачив, побачив він і самого Леніна, щоправда, тільки його лисину, зате він огледів ще й могилу Сталіна за Мавзолеєм, без ніякої черги, тому що мав звання чекіста і сей високий статус забезпечував йому ті можливості, які не мали ці дві жінки, що поспішали, мов ті вівці, побачити зміну караула біля усипальниці безсмертного вождя.
Майор Бузина відчув гордість за свою належність до органів державної безпеки.
З неба посіялась дрібна мжичка, треба було й собі поспішати. «Ага, коли ми тверезі…», - майнуло у нього в думці, і він, не так дуже, щоб швидко, але й не дуже повільно, поспішив у ГУМ.
Через десять хвилин майор Бузина повернувся з двома пляшками «Московської» і впевнено сів за стіл.
Пригадавши свій конспект лекцій, які він прочитав допіру впродовж тижня зацікавленим московським колегам, і помітивши непідробний інтерес до історії про вивішений недорікуватим сторожем жовто-блакитний прапор з боку підполковника Мусоргського, майор Бузина продовжив розповідь про ОУН, розказав про головнокомандувача Української Повстанської Армії генерал-хорунжого Шухевича-Чупринку 13), післявоєнне підпілля у Західній Україні, вождя українських націоналістів Степана Бандеруі про те, як його у 1959 році у Мюнхені вбив агент КДБ Богдан Сташинський, колишній бандерівець, якого завербувало ще Управління 2-Н МДБ УРСР 14).
- Класна робота, - відзначив чекістську майстерність підполковник Мусоргський.
- В еміграції став мочити своїх - бандерівців, - розказував майор Бузина. - Вбивство Бандери неабияк порадувало тоді Микиту Хрущова, який особисто віддавав розпорядження знищити провідника ОУН, і за виконане завдання він нагородив Сташинського орденом Бойового Червоного Прапора.
- Ще б пак, такого ворога усунути, - зауважив підполковник Мусоргський.
- Так, - погодився майор Бузина. - Проте Сташинський виявився невдячним. 1961 року він здався німецькій поліції і все про себе розказав: і про те, що він агент КДБ, і про вбивство Бандери, і не тільки Бандери, а й лідера ОУН-з Левка Ребета 1957 року, і ще багато чого. Перед цим, тобто перед втечею до німців, Богдан Сташинський приїздив до Києва. Центр його викликав для профілактики. Він хотів одружитися на якійсь молодій німкені, а це не за правилами, тобто він не мав права самостійно вибирати собі жінку. Він повинен був написати рапорта на адресу свого керівництва, і в КДБ за його бажанням підібрали б йому жінку із розвідниць.
- Я знаю цей порядок, - сказав підполковник Мусоргський.
- Полковник Деймонтович з 1-го управління КДБ УРСР, який опікувався Сташинським, - продовжив майор Бузина, - поселив Сташинського у Києві на конспіративній квартирі і пустив за ним зовнішнє стеження. Сташинський у перші п’ять хвилин вирахував «хвіст», зайшов у темний під’їзд і, коли за ним заскочив наш працівник, схопив того за горло і попередив: «Передай полковнику Деймонтовичу, - каже, - що, якщо він не зніме з мене своїх нишпорок, то я і тобі, і всім топтунам з вашої команди ноги повідриваю разом з яйцями. А полковник Деймонтович знає, що я жартувати не люблю і свої обіцянки завше виконую».
Сильно тоді образився Сташинський на КДБ, повернувся у ФРН, пішов у поліцію і все про себе розказав. Його там судили за вбивство Бандери та ще кількох провідників ОУН, дали кілька років. Потім йому зробили пластичну операцію. І де він тепер, не знати, можливо, відпочиває зі своєю німкенею в Арґентині або ж на Канарах.
- Цікава історія, ось до чого, з одного боку, любов, а з іншого дурість може привести у нашій справі, - зауважив підполковник Мусоргський. - А ось я розповім аналогічну історію, тільки дещо з іншим закінченням, про вбивство Троцького.
І підполковник Мусоргський розповів, як агент радянської розвідки Рамон Меркадер, якого завербувала власна мати, Марія Карідад, що теж була радянським агентом, за наказом Лаврентія Павловича Берія вбив Троцького кайлом по голові на його дачі у Мексиці:
- Операція здійснювалася за особистою вказівкою Йосифа Віссаріоновича, кодова назва «Селезень». Були створені дві бойові групи, одна під керівництвом знаменитого мексиканського художника Сікейроса, кодова назва «Кінь», - розказував підполковник Мусоргський, - запасну очолив Меркадер, кодова назва «Мати». Бойовики Сікейроса здійснили невдалу спробу, вони з кабінету Троцького решето зробили. Але Троцький встиг сховатися під ліжко, такий моторний був, і залишився неушкодженим. А від Меркадера не вберігся, він його уколошкав кайлом по голові. Взагалі-то я Меркадера за це вбивство не засуджую. Цього Юдушку Троцького, що все життя ухилявся й хилитався, як про нього говорив Володимир Ілліч, в гостях у якого ми разом сьогодні побували, наш вождь називав його ще «Балалайкіним», хе-хе, давно треба було прикінчити, я так думаю, - висловив свою думку состовно особистості Левка Давидовича Бронштейна-Троцького підполковник Мусоргський.
Майор Бузина був згоден зі словами московського колеги, втім, його думка про Троцького після прочитання книжки, отриманої від Розалії Самійлівни, дещо змінилась. Але поки що вирішив промовчати.
- Скільки цей «Балайкін» гарних людей у громадянську порішив, - обурювався підполковник Мусоргський, - скільки крові попив! Навіть Йосифа Віссаріоновича під Царицином за те, що той дав вказівку загнати полонених білих офіцерів на баржу і потопити їх у Волзі, хотів розстріляти! Йосифа Віссаріоновича! Який ніколи не хилитався, витримуючи партійну лінію, а Троцький все життя, як правильно ще сказав Володимир Ілліч, був проституткою! Тож, друзі, запрошую - вип’їмо за те, щоб ми ніколи не ухилялися і не хилиталися. А якщо й ухилялися та хилиталися, то тільки укупі з нашою партією.
Випили, закусили.
- Левко Давидович Бронштейн вперше потрапив у поле зору поліції під час навчання в Одеському реальному училищі, - сказав майор Бузина, коли всі випили і закусили. - Він підозрювався у причетності до нелегальної української націоналістичної організації у зв’язку з тим, що займався перекладами українською мовою байок Івана Андрій овича Крилова, а також писав вірші українською мовою, які друкував у підпільному літературному часописі, порушуючи Емський указ російського імператора Олександра Другого про заборону українського книгодрукування і розповсюдження видань українською мовою.
- Так він і українським буржуазним націоналістом був, тобто членом ОУН? - запитав здивований підполковник Мусоргський - він цього факту з біографії Троцького не знав.
- З того почав боротьбу проти царського режиму, чому і псевдонім обрав - Троцький.
- І закінчив боротьбою проти Йосифа Віссаріоновича, - констатував підполковник Мусоргський. - Але Меркадера мексиканська поліція вирахувала, хваткішою виявилась, ніж ваші німці. Двадцять років він відсидів у в’язниці, і 1960-го приїхав у Москву. Голова КДБ СРСР Шелєпін тоді вручив Меркадеру за його подвиг зірку Героя Радянського Союзу і орден Леніна, а також паспорт на прізвище радянського громадянина Лопеса Рамона Івановича. Влаштували його на наукову роботу в Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, щоб він від практики перейшов до теорії, хоча, як правило, у цій справі заведено навпаки. Випадок з Рамоном Івановичем підтвердив це правило. Почав наш Лопес вивчати рішення останніх з’їздів КПРС і засумував, каже: «Не зрозумію, за що я двадцять років в мексиканській в’язниці відсидів?» Після чого вивчати рішення наших з’їздів покинув і каже: «Знайдіть мені ту жінку, яка мені у в’язницю передачі носила». Наші розвідники у Мексиці розшукали ту жінку, доставили її у Москву. Рамон Іванович одружився з нею і виїхав на Кубу, далі вивчать комунізм за кубинською моделлю.
Випили за щасливе подружнє життя Рамона Івановича Лопеса і його успіхи в оволодінні марксизму-ленінізму за кубинським зразком.
Майору Бузині подобався підполковник Мусоргський, застілля: Олексій Григорович не пам’ятав, щоб у суботу о цій порі він коли-небудь випивав, та неспішні і цікаві розмови за столом.
Питання: «Пити чи не пити, ось у чому заковика», - перед ним більше не виникало.
Опера «Хованщина» закінчилась, підполковник Мусоргський переставив бобіну, з магнітофону зазвучали «Пісні і танці смерті» Модеста Мусоргського у виконанні Великого симфонічного оркестру, солістів і хору Московської державної філармонії.
Підполковник Мусоргський засумував. Він сидів, підперши голову, і в його очах ховалась меланхолія. Усі мовчки слухали музику. Олексій Григорович - з заплющеними очима, піднесений настрій уже не на таку висоту охоплював його, та й, либонь, і старшого лейтенанта Нікітченка, який дивився на підлогу під столом.
Мовчанку перервав підполковник Мусоргський. - От так і служимо, в центрі столиці Радянського Союзу. Мертві і живі… Поряд, одні сміються, другі плачуть, а третім все одно. Мертвим. За живих ми вже пили. Пропоную пом’янути усіх тих, кого ми тут охороняємо, крім найживішого, його ми вже вспом’янули, за їх і наш спокій. Пом’янули, закусили. Підполковник Мусоргський розповів про нещасливе подружнє життя Йосифа Віссаріоновича і трагічну смерть його другої жінки Надії Аллілуєвої.
- Нумо з’їздимо на могилу до Аллілуєвої, вшануємо її пам’ять, - запропонував він. - Її, як Крупську, Сталін не спалив, поховав на іншому цвинтарі. А то ми тут трохи засиділись, треба провітриться. А справді, їдьмо! Я притьмом домовлюсь, начальник охорони Новодівичого кладовища - мій друг, разом мучились колись у Подгорного. Виняткова сволота, я вам скажу, Подгорний, звичайно ж, а не мій друг, він мужик нормальний, дисципліна у нього на кладовищі залізна. Я ледве від нього втік, - від Подгорного, ясно, однак ще до більшого дурила втрапив, до Суслова… Щас я зателефоную…
Підполковник Мусоргський взяв трубку з телефонного апарату, на якому було прикріплено герб Радянського Союзу, набрав п’ятизначний номер:
- Владе, моє вітання, підполковник Мусоргський доповідає. Як життя молоде? Добро. Тут у мене друзі з України, спільний захід провели на Красній площі за їхнім об’єктом. Вони хочуть оглянути могилу Аллілуєвої, ми щас під’їдемо. Ти там зустрінь нас коло входу, часу в нас обмаль. Прихопи вінок, невеликий, діло конспіративне, «світитися» не треба. Й усе інше організуй, для вшанування пам’яті Надії Сергіївни. Ми будемо утрьох. Але без фанатизму, звиш двох пляшок не бери - я до ранку на бойовому чергуванні. - Підполковник Мусоргський поклав рурку і по рації викликав резервного прапорщика.
До вартівні прийшов інший прапорщик, аніж той, який підміняв підполковника Мусоргського на час екскурсії до усипальні вождя, з трьома повздовжніми зірочками на погонах.
- А, це ти, Ільку? - сказав він, коли прапорщик зайшов до вартівні. -Капітан Танасов знає, ким підсилювати головний штаб у відповідальні моменти. Ми тут підводимо підсумки оперативних заходів при участі наших українських колег, ти в курсі справи. З Володимиром Федотовичем знайомий?
- З Ворошиловграда?
Прапорщик Ілько зизом упізнав старшого лейтенанта Нікітченка.
- Саме так і ніяк інакше. Будеш говорити інакше - сядеш за антирадянську агітацію і пропаганду. Ти, як я розумію, уже повнолітній. Замикай дверину на ключ і нікого не впускай. Ми швиденько змотаємося на інший об’єкт, наші колеги з України цікавляться. Як Жорж Ілліч поживає?
- Дякую, товаришу підполковник, нормально. Освоює захисний блок від нападу спереду з наступним ударом ноги в щелепу. Ось так…
- Хо-хо-хо, показувати не треба! - підняв руки підполковник Мусоргський. - А то порозбиваєш тут у мене всі меблі і люстру. Дома все ціле?
- Куди там! Мій каратист ногами повибивав фанерки в шафі і ручки на комоді.
- Скільки йому?
- Рік і одинадцять місяців. - Прапорщик Ілько усміхнувся на всю ширину свого вилицюватого обличчя.
- Молодчага Жорж Ілліч! Я свого остерігаюсь навчати прийомів, щоб клавіші на піаніно не потрощив. Передай Жоржу Іллічу вітання і скажи, що на день народження я подарую йому свій чорний пояс.
Підполковник Мусоргський теж заяснів своєю парсуною. Відтак він кинув кілька мускатних горішків в рот, вимкнув магнітофон, одягнув шинелю, перед дзеркалом поправив кашкета, зсунувши дашок на півсантиметра нижче, ніж належить за Стройовим статутом, і рукою показав на вихід:
- Прошу колеги. Мертві і живі чекають нас. Гайда!
Шинелі одягаючи. Сягнули
зловоди стіксові
до підборіддя.
Вуста закушені, а погляд утікає
у глиб єства,
- Хлюпни йому ще раз -
подивимося, як то добре буде, -
канючать у Харона мертвяки
живущі - підкупили дідугана
плящиною не мертвої води
й човнуються собі, бач, не без діла.
Богдан Смоляк, «Шинелі одягаючи»
(з циклу «Вернутися до солов’я»)