На кладовище поїхали на чорній лискучій «Волзі», обладнаній проблисковим маячком і сиреною на кузові. Машина вже чекала біля порогу штабу чергового по Красній площі з торця Історичного музею.
По дорозі підполковник Мусоргський змалював у деталях, як йому служилося у Михайла Суслова:
- Колеги, я багато у своєму житті бачив мудаків, сам мудак, але такого мудака, як Суслов 1), більше ніколи не зустрічав. І вам не бажаю. Поїхав він у Крим відпочивать, вперше, вирішив у морі покупатись, а так він їздив у Кисловодськ. Липень, спека в зеніті, а він ходить у костюмі, краватці, фетровому капелюсі, і нас примушує таким же чином одягатись. Приїхав покупатися у морі, а купається не в морі, а в закритому басейні, з прісною водою, двічі на день. І ми при ньому, охороняємо, поки він плюскається, ходимо туди-сюди, сюди-туди по периметру, температуру води періодично перевіряєм. Була там на дачі в Мухолатці, об’єкт «Зоря» називається, одна кастелянша, Зінаїда, фасониста дівуля, доповім я вам, коса товщиною в руку, щоки - кров з молоком, на груди тацю ставить можна з фужерами вина, не перекинеться. І що ж ви думаєте? - цей старий козел побачив її і утьопався капітально! Ну, річ зрозуміла, все буває, перший-ліпший шкарбун, побачивши таку дівулю, та ще й у Криму на фоні моря, гір, магнолій і кипарисів, під час відпочинку, коли гальма спущені, може сторопіти. Алеж і поводь себе як мужчина! А він як хлопчисько! - Підполковник Мусоргський від обурення аж руками сплеснув.
У переднє скло авта війнуло дощем.
- Увімкни двірники, - сказав підполковник Мусоргський водієві і продовжив: - Для жіночої обслуги санаторію був осібний пляж, відгороджений від сторонніх очей. Так він після купання в басейні сяде на дзиґлик біля паркану, ми за ним носили той дзиґлик, і дивиться через щілину, як та кастелянша Зіна купається. І ми теж змушені були з метою вивчення довколишньої оперативної обстановки та контролю над її розвитком пантрувать за купанням тієї красуні, спостерігаючи її приваби крізь шпарини в паркані. Вона, мабуть, утнула цю справу, я так думаю, бере на пляж п’ять купальників і після кожного купання переодягається прямо перед нами, оскільки кабінки для переодягання там згідно з вимогами безпеки відсутні, щоб їх не могли використати можливі терористи в нічний час для укриття чи схованки. Сонцепйкло, як в Сахарі, температура 60 градусів вище нуля за Цельсієм, 45 за Фаренгейтом, і ніякого затінку чи холодочку. Вона купається і кожного разу переодягається, купається і переодягається. Ми у вовняних костюмах, при краватках і фетрових капелюхах в шпарини відстежуємо обстановку і пттом обливаємось. А Суслов кайф ловить! Кошмар! Вітя Туков, син майора Тукова, того що Сталіна, а потім Янґеля охороняв, під кущем ховається, пост він там мав, йому легше було у маскувальному халаті і панамі, до того ж хоч в якомусь затінку. Під кінець у нас нерви почали здавати, одне на одного через сущі дрібниці стали гиркати. І розрядитися неможливо, тому що змушені день і ніч біля Суслова перебувати з його дзиґликом, а там, на об’єкті чи поруч на інших урядових дачах, крім Зіни, красунь вистачало: і серед обслуги, і серед відпочиваючих, які не проти. Та куди там! В Москві вже напругу зняли… Чого у Суслова такий бздик і звідки? - запитав, відвертаючись від основної теми, підполковник Мусоргський.
Ніхто з присутніх у машині не знав, звідки у Суслова був такий бздик.
Певно, Петро Модестович і не сподівався на відповідь.
- Мені потім ветерани розповіли, - через хвилину мовчанки сказав він. - Сей мудак Суслов у своєму районі Симбірської губернії під час громадянської війни секретарем комсом’ячейки був і захотів пошлюбитися з найкрасивішою дівкою села. Та йому відмовила і вийшла заміж за іншого. Суслов, коли наречений під час весілля поїхав, як водиться в селах, за молодою на конях, через вікно заліз у його хату, виліз на весільний стіл, спустив штани і хотів уже, вибачаюсь, колеги, срать. Тут його дружки молодих і прихопили зі спущеними штанями. Побить не побили - побоялись ЧК, а налякали достатньо і без штанів додому шугонули. Від того часу він на жінок через шпарини і любить споглядати.
Під’їхали до Новодівочого цвинтарю.
Дощ перестав, і небо було високим, хоч і залишалось хмарним.
Біля брами їх уже чекав Влад - у бобриковому пальті з коміром від бобра і бобрячій шапці.
У правій руці він тримав вінок з соснових лап і траурною стрічкою, в лівій - чорну цератову сумку. Вичовгані ріжки сумки виказували, що вона, запевне, нерідко була у вжитку.
Привіталися, познайомилися, і Влад мовчки повів делегацію до могили Аллілуєвої.
На цвинтар уже опускались вечірні померки, але Влад йшов чітко, не роздивляючись і не зупиняючись. Прошкували прямо, інколи доводилось ступати пригинцем, щоб якась галузка не хльоснула по тварі, потім повернули направо.
Влад кинув через плече, не озираючись на супровід:
- Йдемо до упора.
«Упором» виявилась заросла мохом стіна, метрів кілька від якої в землі лежала друга дружина Йосифа Віссаріоновича, під надгробком з написом: «Аллілуєвій від Сталіна».
Підійшли до могили, підполковник Мусоргський жестом показав Владу, щоб він віддав вінок майору Бузині.
Олексій Григорович і старший лейтенант Нікітченко з іншого боку мовчки поклали вінок під нагробок, коло чорної троянди на білому мармурі.
Олексій Григорович розправив траурну стрічку, на якій було написано: «Аллілуєвій від старих більшовиків».
- Ну що ж, - обвів поглядом присутніх підполковник Мусоргський, - пом’янемо добрим словом чисту душу. Тяжко їй жилось з Йосифом Віссаріоновичем, не витримала випробувань… Сталін навіть на похорон не прийшов, на відміну від Леніна, коли той ховав свою позашлюбну дружину Інессу Арманд, потім уже часто сюди приїздив. До війни. Після війни ні разу. Я не помиляюсь, Владе?
Мовчазний Влад хитнув головою, біля могили на столику обіч розіклав скатертину і виставив дві пляшки «Столичної» з медалями, порізаний хліб, ковбасу і банку маринованих огірків.
Випили, пом’янули за упокій чистої душі Надії Аллілуєвої, другої жінки Йосифа Віссаріоновича.
- А он, - надкушеним огірком показав убік підполковник Мусоргський, - під муром лежить брат Володимира Ілліча, Митя, Дмитро Ілліч. І його пом’янемо, добрий був чоловік, лікар, не те, що деякі бандити… Бути добру, не станемо переходити на історичні особистості… І йому тут, по справедливості, набагато краще і зручніше, ніж Леніну. В землі відпочиває… Я так думаю…
Випили, пом’янули і брата Володимира Ілліча.
- Дивіться, як у нас сьогодні все ладно виходить, - хрумкаючи огірком, зауважив підполковник Мусоргський. - В Ульянова, він же Ленін, і Сталіна, він же Джугашвілі, в гостях побували, їхніх жінок відвідали, брата Володимира Ілліча Дмитра Ілліча пом’янули… Славно… Взагалі-то для повного порядку не лихо було б злітати і в Ленінград, до матері Іллічів Ульянових - Вови і Миті, Марії Олександрівни. Здається, так її звати, якщо не помиляюсь, уродженої Бланк 2). Там її поховано, в Ленінграді, на Волковому кладовищі.
Кажуть, що Володимир Ілліч теж хотів, щоб його поховали поряд з матір’ю, і Надія Костянтинівна наполягала, вона пітерська. Партія більшовиків вирішила інакше, і правильно зробила. Володимир Ілліч належить усьому людству, а не матері чи його жінці. Де поховано старшого сина Марії Олександрівни - Сашка, не знаю, його повісили, за те, що готував замах на Олександра Третього, брата Ніколая Другого, бомби полюбляв кидати… Молодший брат Вова тоді сказав: «Ми підемо іншим шляхом», і от прийшли. - Майор Мусоргський глянув на чорну троянду на білому мармурі потім на мур, під яким лежав Дмитро Ілліч, недоїдений огірок поклав на столик, помовчав. - Я їх, матерів, плутаю - Володимира Ульянова і Ніколая Романова. У Ніколая мати теж Марія, як і в Ульянова, тільки Федорівна, уроджена Луїза Даґмара 3). І похована в Данії, а де покоїться її синок Ніколаша, одному Богу відомо…
Підполковник Мусоргський перевів погляд угору, тинком приклавши долоні до очей, ніби хотів там над собою щось вигледіти.
Потроху напливало підвечір’я і почало сутеніти. Небо стояло ще високим, як і тоді, коли під’їхали до цвинтару, в його танучій високості видно було, як хмари невеликими клубками накочувались одна на одну, мов валашки, котрі гуртом і поодинці толокою біжать до водопою за небокрай.
- Здається, погода льотна, - сказав підполковник Мусоргський. - Можна було б і в Ленінград злітати. До речі, в Пітері ми могли б заскочити на Літєйний проспект до наших колег в Управління КДБ, попередити, щоб вони там у себе придивились до шкіл з поглибленим вивченням суспільствознавства і англійської мови. А то як би в колисці Жовтневої революції не трапився казус, подібний до того, який стався у вашому Ворошиловга… Ворошиловграді. Але ні, - з жалем констатував підполковник Мусоргський, - в Ленінград ми не злітаємо. Як-небудь іншим разом. Я ж прапора Ілька у вартівні одного залишив. Треба повертатися. І пошвидше, а то ми тут забалакалися. Допиваймо і на колеса.
На кладовищі ще більш засутеніло, ліхтарі поки що не горіли, певно, відповідну команду повинен був дати Влад. Поверталися іншою стежкою, вона була ближчою, проте кривою і заплутаною. Мовчазний Влад кілька разів мусив зупинятися, чекаючи в примарних сутінках своїх супутників, які не так чітко, як він, орієнтувалися на тій місцевості.
Почало підморожувати, і брудна вода чвиркала з-під підошов.
Майор Бузина, поспішаючи за вервечкою, знеобачки наштовхнувся на оградку якоїсь могили, відсахнувся, і мерзла галузка боляче шмагнула його по обличчю.
З хвилину Олексій Григорович стояв з заплющеними очима, йому здалось, що то мертвяк холодною рукою змазав його по обличчю, аж дрижаки пішли від тім’я до кінчиків пальців на ногах.
Але майор Бузина не був страхопудом.
Він швидко оговтався, розклепив очі і озирнувся. За оградкою височів пам’ятник, мармурові плити покривали могилу з боків і зверху. Вздовж оградки росли кущі і протягували гілки аж на хідник. Справа навскіс Олексій Григорович побачив скромний гробок, в головах якого стояв темний дерев’яний хрест з табличкою.
«Чого мене тут зупинило?» - кмітнув він, підійшов ближче до хреста і прочитав, що під гробком поховано Антона Павловича Чехова.
«І тут наші», - відзначив Олексій Григорович і витер обличчя.
Біль пройшов. Він на слух визначив, де був авангард їхньої траурної компанії і трохи швидше, ніж завше, кинувся доганяти москвичів. Старший лейтенант Нікітченко теж, як і майор Бузина, сунувся у сутінках кудись убік, відстав, а коли врешті видобувся і біля авта наздогнав гурт, то, сідаючи в машину, потирав коліно і морщився.
- Ти зроби гак, - дав команду водієві підполковник Мусоргський, - поїдемо урядовою трасою, час у нас є. Хай наші гості трохи подивляться на Москву, а то вони, крім Красної площі і цвинтарю, нічого не бачили, - і дорогою назад розказав, що прапорщик по імені Ілько, якого він посадив у своє крісло тимчасово покерувати оперативною обстановкою на головній площі країни, загалом хлопець надійний, проте надто заповзятливий і потребує постійного контролю, тому й поспішати треба.
- Цей Ілько приблизно півтора року тому, чи трохи давніше, затримав на Красній площі генерального секретаря ЦК Компартії Франції товариша Жоржа Марше 4), - розповідав підполковник Мусоргський, - і доставив його у відділення міліції. А вийшло ось як. У товариша Марше є нестандартна звичка: приїде в Москву, переодягнеться у благеньке пальтечко, насуне на лоба кепочку, непомітно вискочить з резиденції ЦК КПРС для делегацій іноземних компартій, коли вони відвідують Москву, на Воробйових горах і громадським транспортом їде на Красную площу. На площі ходить і прислуховується, що наш народ говорить про рішення останніх з’їздів Комуністичної партії Радянського Союзу і її керівників. Потім повертається у Париж і починає, ясен перець, коригувать генеральну лінію своєї партії з урахуванням інформації, отриманої на Красній площі у Москві. Ось одного разу він і нарвався на нашого прапора Ілька. Ілько, перебуваючи на чергуванні, помітив, що ходить площею якийсь мужичок у кепочці і зношеному пальті. Але нічого не робить, рубінові зірки і куранти на кремлівських вежах не розглядає, а лиш прислуховується, про що народ гомонить. І не п’яний.
Підполковник Мусоргський махнув рукою міліціонерові на перехресті, який, завбачивши здалеку чорну «Волгу» з проблисковим маячком та урядовими номерами, що мчалась трасою з оксамитовою швидкістю потужного двигуна, створив їй «зелену хвилю», і віддавав честь прикладеною до шапки-вушанки рукою.
- Тобто, - продовжив підполковник Мусоргський, - неприродньо поводить себе цей мужичок у кепочці. Ілько придивився до його фізіономії, бачить - щось знайоме, його ж, товариша Жоржа Марше, портрети в наших газетах друкували, тільки не в кепочці, а Ілько - тямовитий хлопець, технікум закінчив, газети почитує. Йому не треба двічі повторювать Баден-Баден, достатньо сказати один раз - Баден, і він зрозуміє, що треба робити і як діяти. Тямовитий, але генерального секретаря ЦК Французької компартії у кепочці і старенькому пальтечку наш Ілько не впізнав. А оскільки обличчя товариша Жоржа Марше, в принципі, йому здалося знайомим, Ілько вирішив, що бачив портрет того типа в орієнтуваннях по розшуку злочинців, що, можливо, швендяють Москвою, - тих орієнтувань до нас щодня з міліції надходить достобіса. Ну, затримав його і оперативно здав у ту ж міліцію, тільки не в нашу, тобто не нашій дев’ятці, переодягнутій у міліцейську форму, є тут поруч легендоване відділення, а справжній.
Менти почали розбиратись і ніяк не зрозуміють, що то за затриманий: кепочка і пальтечко наші? вітчизняні, а по-російськи говорити відмовляється, вимагає перекладача, в той час, як російську знає краще, ніж наш прапорщик Губенко, я так думаю. І менти засікли, що по-нашому він тямить, а документів при собі не має. Посадили у «мавп’ятник», дзвонять нам: «Кого ви нам здали? Він не по ментовській лінії: морда і руки як в інтелігента, на кримінального злочинця, крім одягу, не тягне. По орієнтуваннях перевірили - схожого рецидивіста не знайшли. Чистий шпигун і, здається, французький. «Мерсі боку, мсьє, пардон, парлє ву франсе» - це ж французькою мовою?»
Французькою.
Викликали нашого працівника з Другого главку, який займається французькою розвідкою СДЕСЕ 5), відвезли затриманого в Лєфортово і вже тільки там допетрали, хто насправді є той нібито французький шпигун у кепочці і благенькому пальті.
Ілько потім місяць відписувався, хотіли його навіть з органів звільнити. Врятувало його те, що він свого новонародженого сина назвав Жоржем Іллічем, тож відбувся зауваженням, та ще звання старшого прапора притримали на півроку. Хоча я нашому секретареві парткому потім доводив: «Ілька заохотити треба було, а не карати! Неправильно вчиняє товариш Жорж Марше, який таким робом дізнається, як наш народ коментує рішення з’їздів і що сей наш народ говорить про своє найвище партійне керівництво. Якийсь мужик з утоми на площі, хоч вона і Красна, може щось і не так сказати. Але ж це частковості! Ти прийди до нас на партійні збори і послухай, що комуністи кажуть! А товариш Жорж Марше нашими вулицями тиняється, наслухається дрібниць і потім у рішеннях і програмних документах своєї партії узагальнює. Цією стежкою недовго і до ревізіонізьму докотитись, я так думаю!» - кажу йому.
Проте секретар парткому зі мною не погодився. Каже: «З керівниками братніх компартій треба дипломатичніше працювати, а Ількові третю зірочку дамо через місяць. Ачей дослужиться до генерал-полковника, він тямковитий і рішення приймає хутко. І премію добавимо за квартал з урахуванням сімейного поповнення. Тільки ти там прослідкуй, щоб він ще якогось генерального з братньої комуністичної не затримав на Красній площі».
Машина гінко мчалась «зеленою хвилею», рівно гудів «чайківський» восьмициліндровий двигун, на перехрестях міліціонери віддавали честь, спочатку красивим помахом смугастого жезла, а потім прикладеною до шапки-вушанки рукою. Майор Бузина уважно слухав розповідь підполковника Мусоргського, оглядаючи з віконечка Москву, вулиці були широкі, подовж них шикувались отиньковані жовто-сірою штукатуркою з коричневими балюстрадами монументальні будинки, таких у Києві Олексій Григорович не бачив, і машин котилось значно більше, аніж у Києві; вузькими тротуарами поспішали заклопотані москвичі, і їх на хідниках було не менше, ніж автівок на проїзній частині вулиць, тільки густіше.
Без зупинок доїхали до Площі Революції, водій біля Музею Леніна повернув кермо у бік Історичного музею і плавно зупинився навпроти вартівні.
На порозі стояв старший прапорщик Ілько.
Підполковник Мусоргський здивувся:
- У чому річ, Ільку? Чому ти не на посту, цебто у моєму керівному кріслі, куди я тебе тимчасово посадив побіля телефонів покерувати головною площею країни, а надворі?
- Товаришу підполковник, надзвичайна подія! - відчиняючи двері, напружено випалив старший прапорщик Ілько. - Вас чекаю!
- Що, знову якогось генерального секретаря зарубіжної компартії ізлапали на площі?
- Ні, гірше! Під Красною площею виявлено труп!
Підполковник Мусоргський зупинився на порозі:
- Ільку, зачекай, не панікуй! Під Красною площею згідно з реєстром про прийом-передачу охороньованого об’єкта на період вартування значиться триста вісімдесят три трупи на чолі з головним трупом, не рахуючи колумбарія. Я особисто розписався про прийом. Ти конкретно про який труп говориш, і звідки він поза реєстром міг з’явитися?
- Справжній, свіжий труп, товаришу підполковник! Рацією сержант Пересипкін доповів!
- Це той, котрий під прикриттям міліції в ментовській формі несе чергування?
- Він.
- Дай рацію!
Підполковник Мусоргський взяв рацію, зайшов у вартівню і натиснув переговорну кнопку:
- П’ятий, п’ятий, я перший, повідомте про оперативну обстановку, де ви перебуваєте?
- Товаришу підполковник, товаришу підполковник, доповідає сержант Пересипкін… - В рації почувся схвильований голос сержанта.
- П’ятий, п’ятий, дотримуйтесь правил конспірації під час переговорів в ефірі, - суворо проказав у рурку підполковник Мусоргський. - Не називайте прізвищ і тим паче звань! Говорити умовними фразами, ефір може прослуховуватися! Я - перший!
- Товаришу перший підполковник, доповідає п’ятий сержант, я знаходжусь у туалеті, цебто гальюні, цебто у підземному об’єкті, за нашою схемою він значиться під номером другим, коло собору Василія Блаженного…
- Сам блаженний, - убік сердито промовив підполковник Мусоргський. - У нього ділянка, японський городовий, зовсім в іншій стороні! Чого він там біля туалету швендяв?! Сцяти пішов, не повідомивши про зміну маршруту.
І в рацію продовжив:
- Ну і що ти там виявив, крім відомих аксесуарів і відвідувачів, у цьому гальюні?
- Жмур, справжній жмур. Я проходив повз об’єкт, ще не зайшов, коли підбігає до мене переляканий мужик і кричить: «Товаришу міліціонер, у туалеті лежить труп!» Тобто умовно - жмур. Я йому говорю: «Показуй». Спускаюсь умовно в підземний об’єкт і бачу - в кабінці лежить жмур, і не умовний, а справжній, і голова з-під дверцят висунулась назовні. Там відстань від низу дверцят і до підлоги сантиметрів двадцять. І свіжа кров на голові, і під носом калюжа з крові. Я смикнув за ручку кабінки, дверцята зачинені зсередини, назовні не відчиняються. Тепер стою біля кабінки зі стволом і охороняю жмура до вашого приходу.
- Голими руками смикав за ручку?
- Так, а що?
- А те, що тепер цього жмура на тебе повісять! Скільки вас, придурків, вчити треба - ніде не залишати відбитків своїх пальців та інших речових доказів! А де той мужик, який першим виявив жмура?
- Я його зачинив у комірчині, де прибиральниця зберігає інструмент.
- Ну, хоч за це не мудак! Ментуру повідомив?
- Ні, ми тут поки що самі справляємося, на вході до об’єкту із стволами чергують сержант Охлоби… восьмий і… і дванадцятий.
- За це теж молодець. Газети «Правда» там біля трупа, чи його голови, не бачив?
- Зараз гляну. Точно, голова лежить на газеті, «Правда», чи іншій, розібрать не можу.
- А що, ти «Правду» не читаєш?
- Не встиг, товаришу перший, прочитаю після чергування.
- Бути добру. Не панікуй, пильнуй і чекай мого приходу. Цвай мінутен. Я вже йду, - сказав у рурку підполковник Мусоргський.