«Я вже йду», - сказав у рурку своєму підлеглому сержантові Пересипкіну підполковник Мусоргський і звернувся до майора Бузини та старшого лейтенанта Нікітченка:
- Оперативна обстановка, японський бог, категоричним чином ускладнилась, на жаль! Навмисне убивство на головній площі країни - це вам не жарт і навіть не хрін собачий, а дещо погірше, я так думаю. Можливі інші теракти. Треба підвищити бойову і мобілізаційну готовність. Володю, сідай у моє крісло на місце Ілька, на телефонні дзвінки не відповідай. Коли подзвонить червоний телефон з гербом, це урядовий «ВЧ-зв’язок», по ньому може подзвонить головний черговий 9-го управління чи ще вище - відповідальний черговий КДБ СРСР, підніми трубку, скажи, що ти прапорщик Заїкін і що підполковник Мусоргський на хвилину вийшов перевірити пости. Більше нічого не кажи. Утнув?
Старший лейтенант Нікітченко злякано глянув на апарат із зображенням герба Радянського Союзу, підполковник Мусоргський сказав:
- Не бзди, Володю, ситуація нештатна, тому треба бути впевненим, щоб нашою розгубленістю не скористались наші вороги. І там, - підполковник Мусоргський показав рукою в бік Красної площі, - і там, - він показав на апарат. - Нумо, підніми трубку і приклади її до вуха.
Старший лейтенант Нікітченко приклав слухавку до вуха, з рурки полинули переливи сигналу: «тірлі-тірлі, тірлі-тірлі, тірлі-тірлі-та».
- «ВЧ», високочастотний зв’язок, - підказав підполковник Мусоргський.
- Я знаю, - сказав старший лейтенант Нікітченко, - у нас у начальника Управління і чергового теж такий стоїть.
- Значить, розберешся. Тепер скажи в трубку: «Прапорщик Заїкін слухає! Тимчасово виконую обов’язки відповідального чергового. Відповідальний черговий підполковник Мусоргський вийшов перевірити пости, буде через сорок з половиною хвилин!»
Старший лейтенант Нікітченко повторив.
- Не вийде, - сказав підполковник Мусоргський. - Скажи: «Старший прапорщик Губенко слухає», тільки не «Ґубєнка», а «Губенко», гу, - далі по тексту і впевненіше.
Старший лейтенант Нікітченко повторив.
- Нормально, - згодився підполковник Мусоргський. - Запасних стволів у мене, на жаль, нема, озброїти вас не годен. Тому, Олексію Григоровичу, виймай свій пістолет, який ти купив для свого сина Бузини-юніора. Він у тебе, як справжній, і стріляє хоч і пістонами, але налякати може. Діставай його, ставай коло дверей і нікому не відчиняй. Якщо хтось стане вдиратися, стріляй на ураження! А ти, Володю, відкрий про всяк випадок нижню шухляду столу, там кувалда лежить, яку в Москву той придурок з Находки привіз, може знадобитись. вооружіть вас нє могу. Поетому, Лєсь Грігорьєвіч, винімай свой пістолєт, которий ти купіл для своєго сина Алєкси Бузіни. Он у тєбя, как настоящій, і стрєляєт хоть і.
Підполковник Мусоргський кинув до рота кілька мускатних горішків, вийняв з шухляди ліхтарик і поклав до кишені, перед дзеркалом поправив кашкет, зсунувши дашок на сантиметр нижче, аніж встановлено Статутом, і відтак скомандував:
- Ільку, ходімо! Як сказав перший маршал, ворога ми будемо бити на його території. А якщо зазіхне на нашу територію, наше дєло правоє. Хто не з нами - той з ними! Гайда!
Час тягнувся боляче і нестерпно довго.
Лунали дзвінки, проте червоний телефон мовчав, до штабу ніхто не намагався вдертися.
Хвилин через сорок чи сорок п’ять, нарешті, двері трохи прочинилися, хтось тричі постукав, - виявилось, що то повернувся підполковник Мусоргський.
Через пройму у дверях він обачливо попередив:
- Олексію Григоровичу, не стріляй, це я - підполковник Мусоргський.
Завбачивши, що майор Бузина тримає пістолет дулом вниз, підполковник Мусоргський зайшов. Дашок кашкета у нього був на півтора сантиметра нижче, ніж належить за Стройовим статутом. Мовчки, нічого не пояснюючи і не роздягаючись, він вийняв з кишені своєї шинелі дві пляшки «Московської», одну поставив на стіл, другій скрутив голову і розлив рідину у три шкляники. Також мовчки, нікого не припрошуючи, стоячки одним проковтом випив свого. За тим знову налив, до рота приклав кусень хліба, затяжно процідив повітря крізь м’якуш і видихнув, після чого вже роздягся і сів у звільнене старшим лейтенантом Нікітченком керівне крісло.
- Ось так, японський городовий, - знов набравши в легені повітря і з шумом видихнувши, почав підполковник Мусоргський, і мова його була такою ж суворою і крутою, як і вираз обличчя, з яким він розправився з голівкою першої принесеної ним пляшки.
- Слухайте сюди, шановні колеги, - казав він. - Я вас поважаю, тому прошу не сприймати мої слова, як докір на вашу адресу, а тільки-но як констатацію факту.
Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко прикипіли поглядами до підполковника Мусоргського, дивуючись, який докір може виявитись у їхній бік з боку підполковника Мусоргського, бо ж вони діяли відповідно до його команд і нічого не порушували. Втім, все може бути, за час своєї служби в органах КДБ майор Бузина звик до всяких прикрих неспогаданок, звикав до них і старший лейтенант Нікітченко - на шляху оперативного працівника тернів набагато більше, ніж троянд і зірок.
Петро Модестович, не запрошуючи присутніх ні сісти, ні випити, попри налиті шкляники, раптово запитав:
- Що таке Москва, скажіть мені, мої любі друзі? - І вимогливо глянув спочатку на старшого лейтенанта Нікітченка, потім перевів погляд на майора Бузину.
- Москва - столиця СРСР і усього прогресивного людства, - висловив здогад обережний Олексій Григорович, бо мав варіативний склад мислення.
Старший лейтенант Нікітченко додав:
- Місто-герой.
- Правильно! - рубонув підполковник Мусоргський. - До того ж порт п’яти морів! - Підполковник Мусоргський пальцем показав на карту «Москва - порт п’яти морів», яка висіла за спинами майора Бузини і старшого лейтенанта Нікітченка.
Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко повернули голови.
Підполковник Мусоргський перерахував:
- Біле море, Балтійське, Чорне, Азовське і Каспійське. Київ - теж місто-герой і теж морський порт, заперечень немає, і теж є портом п’яти морів. - Підполковник Мусоргський почав лічити по карті: Чорне, Каховське… Далі не написано, але ви мені повірите, що теж п’ять.
Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко підтвердили:
- Віримо.
- Різниці в кількості немає. В той час мушу зазначити, що ви там, у вашому Києві, живете розкошуючи, вештаєтесь по своїх ганделиках і генделиках, випиваєте в ганделику без ніяких черг по сто грамів, закушуєте салом і запиваєте мінеральною водою, а в окремих випадках навіть томатним соком, а потім маєте можливість в генделику випити каву і коньяк для поліровки чи навіть шампанське. А в столиці нашої неосяжної Батьківщини, місті-герої, місті-трудівнику Москві, яка є портом п’яти морів, окрім того, міжнародним оплотом боротьби за права трудящих і надією усього прогресивного людства планети, трудящій людині випить ніде, япона мать! В центрі міста жодного нормального пункту громадського харчування з розливом нема! Робоча людина в ресторан, ясен перець, не поткнеться - фінанси не дозволяють. Та й без краватки халдеї не пустять! Є пара гадючників, але там теж скажені націнки, і зі своїм пузирем не зайдеш - міліція, яка там перебуває на прикормі, враз замете. Ось і доводиться трудящій людині у вільний від роботи час купляти «чекушку», закусон, загорнувши його в газету «Правда», вона найдешевша, дві копійки коштує, а папір найкращий до вжитку, і йти в громадський туалет типу сортир, щоб там, зачинившись у кабінці, з утоми спокійно випити, закусити і на самоті почитать газету «Правда», бо коли ж її ще почитає трудяща людина, як не з утоми після напруженого трудового дня?
Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко уважно слухали, відчувши провину за те, що трудящій людині в Москві ніде випити горілки, окрім громадського туалету, і ніде почитати газету «Правда».
- Ось так і трапилось у нашому надзвичайному випадку, ядрьона воша. - Підполковник Мусоргський взяв свій шкляник і ним показав на шкляники майора Бузини і старшого лейтенанта Нікітченка, запрошуючи випити. - Сідайте, - сказав він.
Сіли. Випили, закусили.
Проте шматок не ліз до горла.
Підполковник Мусоргський розказував далі:
- Ось так і укоїлось у нашому прикладі. Цей так званий труп, умовно жмур, якого виявив прапор Пересипкін, по вивісці - мужик із Тамбова або з Рязані, надісь, приїхав у Москву за вареною ковбасою сорту «Лікарська», надісь, отоварився, здав свій багаж у камеру схову на вокзалі і пішов перед відправкою електрички, час у цього мудодзвона, мабуть, був, прогулятися столицею. Взяв пляшку горілки, а не «чекушку», як годиться по традиції у москвичів, речовий доказ у вигляді пустої тари є, у Мавзолей не потрапив, звісно, туди чергу зрання треба займати, а не шастати столицею у пошуках ковбаси, і вирішив у громадській вбиральні на Красній площі, за нашою схемою - «підземний об’єкт номер два», тобто сортир, культурно випить, от-таке стерво!
- «Сортир», до речі, слово французького походження, - пояснив підполковник Мусоргський, далі продовжуючи розповідь, - означає «вийти». Коли наші доблесні козаки під проводом імператора Олександра Першого 1813 року оволоділи Парижем, вони певний час залишались в столиці Франції на правах хазяїв. Славні хлопці були, гренадери, вусаті, під два метра зростом. Їх радо приймали паризькі жінки, бо таких бравих хлопців по всій Франції чи навіть Європі знайти важко було. Своїх чоловіків француженки називали «шер амі», наші гренадери влучно переклали - «шеромижники». От приходить якийсь козак до якоїсь там мадемуазелі чи мадам в гості, сидять вони, культурно випивають і спілкуються між собою, попри знання іноземних мов з обох сторін. Француженки - культурні жінки чи дівчата, коли їм припече до вітру, вони не кажуть: «Я хочу в нужник», а кажуть, своєю мовою, що вони хочуть «вийти», а «сортир» французькою означає «вийти». Наш козак не розуміє, що йому сказала мадемуазель чи мадам, але бачить, що вона встає і йде у нужник. От наші хлопці і подумали, що «сортир» французькою означає нужник. І коли повернулися додому, то почали удома називати нужник на французький манер, культурно - «сортир». І по всій Росії дуже скоро нужники стали називать сортирами, по-французьки. Але й Росія зробила свій внесок у французьку мову. Козаки, коли відвідували паризьки забігайлівки, а часу у них мало було, підганяли гарсонів: «Бистро! Бистро!» Французам це слово сподобалось і вони свої забігайлівки почали називати на російський манер з французьким наголосом - «бістрт». Тобто, ми, росіяни, подарували французам наше слово «бістрт», яким вони з 1813-го року почали називати свої забігайлівки, а французи у відповідь подарували нам слово «сортир», яким ми приблизно з того часу, може, на рік пізніше, почали називать свої нужники сортирами. По всій Росії! От так і стався культурний обмін: ми їм - «бістрт», а вони нам «сортир» та ще й «шеромижників» на додачу. Але в центрі Москви, на і побіля Красної площі, ні забігайлівок, ні тим паче «бістрт» немає. Немає їх і по всій нашій Москві. Сортири є, - не багато, а є. А не багато їх тому, що міліції такий стан подобається: припече якомусь трудязі, він побігає в пошуках літери «М» чи «Ж», а тих літерів немає, інколи є, але то метро, а до вітру в метро не побіжиш. От трудяга змушений шукати якісь затишні кущі. Але тільки він почне розстібати ширіньку, тут його наша пильна міліція за шию хап! І на п'ятнадцять діб вулиці підмітать чи в окремих випадках - штраф.
Можна й відкупитись, якщо гроші є, втричі більші ніж штраф, інтелігенція відкупається, бо кому ж хочеться, щоб на службу з міліції прийшла бомага: «Ваш співробітник ім’ярек - сцикун, справляє натуральні потреби у громадських місцях». В таких випадках і всієї зарплати не жалко. До речі, Жорж Марше, коли його справу владнали, запитував: «Чому у вас на Красній площі немає «бістрт»? От у нас в Парижі…» Ну, то у вас в Парижі, а у нас - Москва, на Красній площі «бістрт» немає, зате є нужник, на французький манер - сортир, об’єкт нашої уваги. Не вистачало нам «бістрт» на Красній площі! Сортир є і достатньо. Шеромижників теж вистачає, - і своїх, і чужих, хоч після нашестя Наполеона минуло, вважай, півстоліття… - Підполковник Мусоргський підрахував у голові: - Навіть більше. Ми їх виявляємо, відслідковуємо і спрямовуємо, куди треба. Як ми працюємо - Жорж Марше переконався. Розумієте момент?
Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко з розумінням слухали підполковника Мусоргського, хоч основну думку його розповіді ще не зовсім спіймали.
- Наш труп, - продовжив підполковник Мусоргський, переконавшись, що гості з України його розуміють, - якого прапор Пересипкін умовно назвав жмуром, вирішив на московський манер сполучити приємне з корисним. Сів він на вічко зі спущеними штанами, імітуючи чи, може, й справляючи природній процес, і виссав усю півлітру, япона мать, у паузах читаючи газету «Правда», яку ми теж додали до речових доказів зі слідами крові жмура.
Підполковник Мусоргський кинув до рота шматок ковбаси.
- Чому я його називаю мудодзвоном? Не тому, що він у туалеті, ніби справжній москвич, читав газету «Правда», не тому, що ті мисливці, які приїздять у Москву за столичною ковбасою, газету «Правда» у цій частині Москви за встановленою традицією читають не в туалеті на Красній площі, а в сортирі на Неглинній, там гомосексуалісти збираються на свої тусовки після десятої вечора, хоча бувають винятки. Я тому називаю його мудодзвоном, що, припускаю: по-перше, ковбаси, тобто закусона, в туалет з собою він не взяв, надісь, вирішив зекономити і побільше у свою Рязань-Тьмутаракань привезти московського харчу, жлоб, і, по-друге, взяв не «чекушку», а цілу півлітру! І це його погубило!
Майор Мусоргський помахав вказівним пальцем, ніби погрожуючи тому жлобу, який порушив традицію москвичів, взявши до туалету не «чекушку», а цілу півлітру.
- Виссав сей жлоб пляшку горілки без закусі. І, природньо, сп’янів, а сп’янівши, зі спущеними штанами упав з вічка - мордою об кахлю прямо на газету «Правда». І відключився, розбивши лоба і носа. Мужик, той, який Пересипкіну сигнал подав як пильний громадянин, заходить в сортир, поки невідомо з якою метою - чи то для відправлення своїх натуральних потреб, тобто теж ужить пляшку алкоголю, чи то опорожнитися при нагоді, - у більшості випадків, як правило, процес відбувається паралельно. І бачить картину - з-під дверей кабінки стирчить голова мужика і вся в крові, а під носом калюжа майже свіжої крові.
З цього все й почалось!
Але коли я з Ільком зайшов у туалет, оперативна обстановка виявилась набагато складнішою, ніж я міг допустити. Я побачив два трупи, які лежали на підлозі - того любителя ковбаси з Рязані, зі спущеними штанами і писком у крові, і нашого Пересипкіна в міліцейській формі, теж з писком у крові.
Було помітно, що підполковнику Мусоргському важко давалась розповідь.
Він знову розлив горілку і жестом запропонував випити.
Випили, закусили.
Підполковник Мусоргський продовжив:
- Вічко в кабінці, де сидів мудодзвон, розбите вщент, поряд валяється пістолет, такий приблизно, як у тебе, Олексію Григоровичу, тільки справжній, і не «Вальтер», а «ПМ» - пістолет Макарова. На підлозі кров, газета «Правда» теж у крові і два трупи. Ілько, хлопець кмітливий, йому не треба двічі казати Баден-Баден, приклав вухо до грудей Пересипкіна і мені киває - живий, мовляв. Хху-ух! - Підполковник Мусоргський понюхав скибку хліба. - Ми почали на нього з раковини водою бризкати. Пересипкін очунявся, але хвилин п’ять лиш рота одкривав, як той початкуючий спортсмен-юніор, який вперше у своєму житті випив стакан нерозведеного спирту. Трохи прийшов до тями і став доповідати.
Каже: «Стою я біля кабінки з пістолетом у руці. Патрон в патронникові, спусковий гачок із запобіжника спущений, як належить за інструкцією. Охороняю, - каже, - труп до вашого приходу, товаришу підполковник, періодично кидаючи погляд у різні боки для виявлення можливих злочинців. Зрапта труп зникає, клацає шпінгалет, дверцяти кабінки, коло якої я ніс вахту, відчиняються і з кабінки, япона мать, вивалюється той самий труп, зі спущеними штанами і вся морда в крові. Я від несподіванки, - продовжує Пересипкін розповідати свою епопею про Цусимське бойовище в туалеті під Красною площею, - упускаю пістолет, пістолет падає на підлогу і робить самовільний постріл, куля влучає у вічко, вічко - вщент, тільки бризки уламків у всі боки і мені в лоб. Більше я нічого не пам’ятаю».
«Бути добру, - це я сам собі в голові мізкую, - що не в мужика на ураження пістолет вистрілив, япона мать! І куля у вічко влучила, а не в живу мішень! Наслідки могли б бути гіршими». В цей час, коли ось так я міркую, оговтується чи наближається до потрібного стану те тьмутараканське чмо, яке лежало в кабінці на підлозі біля розбитого вічка. І чую я, колеги, запах. Сортирний, звичайно ж, запах, але свіжий і значно гостріший. Дивлюсь я на спущені того любителя столичної ковбаси і культурного дозвілля в столиці нашої Батьківщині штани і відмічаю - обкалякався мужик. Дивлюсь я на штани нашого Пересипкіна і відмічаю той же свіжий і гострий запах. Екскремальна, як говориться, ситуація! Не до столу, будь сказано, ясен пень. А втім, пропоную випить за те, що обидва мужики виявились, хай і обкаляканими, нехай і з середньої тяжкості травмами на вивісках, але живими.
- Ек-с-кремальна ситуація! - збуджено повторив підполковник Мусоргський, - не до столу будь сказано.
Випили, закусили.
Підполковник Мусоргський сказав: «Славно!» - і продовжив. Він вже говорив не так гостро, як насампочатку, однак мова його залишалася такою ж фактуальною.
- Викликав я, натурально, нашу спецбригаду із Скліфосовського, пояснив ситуацію. Тимчасом ті два постраждалі екскремали - Пересипкін і рязанське чмо, яке він охороняв, повмивались у раковині, хотіли витертись газеткою, яку не дочитав той рязанський хер, Ілько не дав, вилучив, як речовий доказ, про всяк випадок. Потім на кареті «швидкої» їх і відвезли до Скліфу. Квиток на електричку у мудодзвона, ясен перець, пропав, сержанту Пересипкіну доведеться нову міліцейську форму видати. І все таки, нічого, найголовніше, що все загалом благополучно закінчилось, я так думаю. А у Скліфосовського мужиків відмиють, приведуть у порядок… Я залишив Ілька в туалеті, щоб він там легеньку приборочку зробив, кров позмивав і ошмаття вічка прибрав, а потім щоб уже викликав прибиральниць.
Підполковник Мусоргський увімкнув магнітофон.
Федір Шаляпін заспівав «Блоху».
Підполковник Мусоргський послухав і підспівав:
- «Ха-ха, ха-ха, блоха, ха-ха! Блоха, ха-ха, ха-ха, ха-ха!» Так тепер співать не вміють, - зронив зневажливо, підняв зі столу пляшку, розглядаючи, скільки рідини в ній залишилось, і порівну розлив у шкляники. - Пропоную, колеги, тост за безсмертну музику.
Випили, почали закусювать, і в цей час запищала рація.
- Що за народ, не дадуть спокійно перекусить, - обурився підполковник Мусоргський. - Перший слухає, що трапилось?
- Четвертий доповідає з підземного об’єкта номер два…
- Ілько, значить, з того ж сортира, - пояснив підполковник Мусоргський. - Слухаю, четвертий, що там у тебе?
- Знайдено ще одного жмура, потрібна ваша присутність, товарищу перший!
- Знову жмур?! «Ні сєбє хуя!» - як кажуть японці. Ви фільм Акіра Куросави «Сім самураїв» дивились? - Підполковник Мусоргський, прикривши долонею трубку, повернувся до майора Бузини і старшого лейтенанта Нікітченка.
- Не доводилось, - відповів майор Бузина.
- Ні, - хитнув головою старший лейтенант Нікітченко.
- Подивіться, ситуація аналогічна, - порадив і знову повернувся до розмови з Ільком: - На тому ж об’єкті?! Який жмур?! Ми ж з тобою прибрали двох обкаляканих жмурів, які жмурами виявилися умовно, япона мать!
- Знову жмур! Умовно-неумовний!
- Спокуха, четвертий, щось ти занадто складно доповідаєш! Ти його перевірив на запах і ознаки життя?
- Не можу. Жмур лежить у такому місці і стані, що мені одному незмога визначити.
- Бути добру. Зачекай. Цвай мінутен, я вже йду. Ти тільки там спок’.
- Спок’, товаришу перший!
- Ось так.
Підполковник Мусоргський одягнув шинелю, кинув до рота декілька мускатних горішків, перед дзеркалом поправив кашкета, зсунувши дашок на два сантиметра нижче, ніж встановлено Стройовим статутом, аж до самих брів, і сказав майору Бузині та старшому лейтенанту Нікітченкові:
- Позаштатна ситуація повторюється. Володю, займи моє крісло, а ти, Олексію Григоровичу, знову озбройся про всяк випадок своїм пістолетом, стань коло дверей і нікого не пускай. Пароль: «Как нащьот халви, Бєкас?», відгук: «Сатурн почті нє відєн». А то минулого разу без пароля ти ледве мене не пристрелив. Спокуха і без паніки, колеги. Я пішов.