«Пиймо!» - скомандував підполковник Мусоргський.
Випили, закусили останніми часточками апельсина.
Більше пити і закусювати не хотілося, та й не було вже що.
Підполковник Мусоргський запропонував:
- Може Володю Висоцького на прощання послухаємо, як домовлялися?
Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко промовчали.
- Чи «Прощання слов’янки»?
Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко продовжували мовчать, зосереджуючись.
- Бути добру. Я зараз увімкну радіо, послухаємо останні вісті на закуску, чим країна і світ живуть, дізнаємось. А то ми тут через ці події трохи відстали. Тимчасом дам команду водію, щоб він відвіз вас до готелю.
Підполковник Мусоргський увімкнув радіоприймач, останні вісті, певно, вже закінчилися, і, мабуть, розпочалася музична передача на замовлення радіослухачів. Державний російський народний хор імені П’ятницького виконував сучасні російські народні пісні у супроводі оркестру балалаєчників на замовлення членів комсомольско-молодіжної бригади на будівництві Байкало-Амурської магістралі 6).
Розпочав соліст:
Мы с приятелем вдвоём
Работали на дизеле.
Он мудак, и я мудак, -
У нас дизель спиздили.
Наступний куплет підхопила солістка:
Приезжай ко мне на БАМ
с чемоданом кожаным,
а уедешь ты отсюда
с хуем отмороженным.
- «…а у-уедешь ты отсюда…», я н-не доганяю, з чим «у-уедешь ты отсюда»? «… с отмороженным», з чим «отмороженным»? - зосереджуючись, намагався розібратися в тексті пісні старший лейтенант Нікітченко.
- Я т-теж шось не з-зрозумів, - протягнув підполковник Мусоргський, покрутив ручки і додав гучності. Але в ефірі звучала вже нова пісня, послухати яку виявила бажання група трудівників з колгоспу «Ленінським шляхом» Рязанської области:
Самолёт по небу катит,
Солженицын в нём летит.
«Вот те’ нате - хуй в томате», -
Бёлль встречая говорит.
- Дуже актуально, - відзначив підполковник Мусоргський. - І не гірше, ніж Висоцький.
- Модесте Петровичу, - запитав майор Бузина, - що ти у-увімкнув: ра-радіо чи свій ма…магне… магнетофон? Ммусоргського чи Ви-висоцького?
- Який «магнетофон»? Олексію Григоровичу?! Радіо! «Маяк»!
- «Маяк»? У н-нас в Управлінні г-газета називається «Маяк», там генерал Свєтков свої в-вірші друкує під п-псевдонімом «Алфєй Свєтлов».
- Надішлеш, почитаю. Я вірші люблю. Як писав поет, забув - хто, завтра пригадаю: «С вінцом в груді і жаждой двєсті сідєл он дум вєлікіх полн на бєрєгу пустинних волн, понікнув гордой головой». Чи: «Отряд нє замєтіл потєрі бойца!» Це, здається, ваш Свєтлов написав? У нас усі бійці на місці? - Підполковник Мусоргський, тикнувши себе пальцем в груди, перерахував: «Один, два, три». - Усі, ніхто не загубився. Алеж то у вас газета! А тут радіостанція «Маяк»! Магнітофон теж називається «Маяк». Магнітола, коли хочеш. Укупі магнітофон і радіоприймач. «Маяк»!
- При-приймач «Маяк»? «Двєсті» не треба. У нас радіоприймачі генерал Свєтков вилучає. «Кальоним жєлєзом, - каже, - будєм вижігать…»
- Клав я прибор з кувертом на вашого Свєткова вкупі зі Свєтловим. То у вас, а у нас передають концерт на замовлення с-слухачів. Яку тобі п-пісню замовити? По прямій лінії, у нас це запросто. Дзвоню і замовляю. Нараз! Відповідально!
Підполковник Мусоргський поклав руку на червоний телефон:
- «М-а-асквічі дарят для нашіх га-астєй с братской Украіни папулярную пєсню «Русскій с кітайцем братья навєк!» Іспалняєт хор мальчіков і Бунчіков!» Хочеш? Апофігей? На коня?
- П-піссю… п-піссьню? - перепитав майор Бузина. - Піссю… піссьню не хочу. У нас таких не с-співають.
- Ну, як хочеш, - сказав підполковник Мусоргський і прийняв руку з телефона.
На його обличчя ліг смуток, певно, йому стало шкода, що гості відмовились від музичного вітання.
- Во, я зрозумів, - озвався старший лейтенант Нікітченко, - «отмороженный хуй в томате…», хоча, зрештою… причому тут хуй? - Він знову почав плутатися в здогадах.
- На латині правильно гуй, а не хуй, - сказав Олексій Григорович. - Українською теж - гуй. З-запозичили.
- О! У Києві кажуть «гуй», а в Москві - «хуй», - сказав підполковник Мусоргський. - Треба запам’ятати.
- Ні, таки зрозумів, експортуєм на експорт… - не звернув уваги на зауваження майора Бузини і роздуми підполковника Мусоргського старший лейтенант Нікітченко. - Морожений хуй в томатє експортуєм на експорт нє на дізєлє, а самольотом, тому що дізєль у нас спіз… спізз… ділі русскій с кітайцем в сопровождєніі хора… хора мальчіков-їбунчіков. Во!
Обличчя у старшого лейтенанта Нікітченко засвітилося непідробною радістю і задоволенням від розгаданої загадки.
Майор Бузина штивними очима похмуро подивився в дзеркало.
Там йому привидівся Солженіцин, який разом з Леніним і Толстим пив шмурдяк з пляшки типу фугас чи вогнегасник і закушував випивку чи то хріном у томаті, чи то бичками з хріном. Ленін потягнув бляшанку до себе. Солженіцин хотів відняти у Леніна консерву, той не давав, і Солженіцин енергійно заходився разом з Толстим духопелити його, намагаючись вдарити фугасом по голові. Майор Бузина вирішив у бійку не втручатись: «Еге, двоє на одного, - розважив він, - два москалі на одного інородця. З інородцями москалі завжди так чинять, користуючись своєю чисельною перевагою… їх як гною, спробуй втрутитися - поб’ють утрьох, щоб не сунув свій писок у чужі справи… РСФРР - не УСРР і Ленін все-таки їхній, попри те, що більше коренів має у нас… не москаль, проте й не питомий українець - чи то калмик, чи то єврей, хоча Левко Нежердецький щось інше говорив, нібито він поляк, ні, то Дзержинський - напівполяк, напівєврей, але - хай москалі самі розбираються».
Майор Бузина заплющив очі.
Картина зникла.
Майор Бузина поліз в штани за хусточкою, але забув, що вона в нього міститься у внутрішній кишені піджака.
Хусточки в штанях Олексій Григорович не знайшов.
«Здається, я вже контентний», - розмислив він, розплющив очі і глянув у верцадло.
Солженіцин з Толстим товкли Леніна вже на підлозі.
«Еге, - подумки застеріг він, - у нас лежачого не б’ють, - і знову склепив повіки. - Ні, хай самі б’ються, у нас хата скраю. - Олексій Григорович не був достоту впевнений, що в разі, якщо він втрутиться у бійку, Ленін не перекинеться на бік своїх супротивників. Майор Бузина був гарним аналітиком і розумівся на тактиці та стратегії, Володимир Ілліч теж був гарним тактиком і стратегом. - Викрутиться», - подумав небезпідставно Олексій Григорович.
Підполковник Мусоргський тим часом викликав водія.
Водій зайшов і виструнчився.
Підполковник Мусоргський уважно подивився на водія, зосереджуючи погляд і думку.
Хор і солісти продовжували співати далі, певно, цього разу на прохання працівників Внутрішніх військ МВС СРСР:
- Гоп-стоп, Зоя,
Кому давала стоя?
- Кому давала стоя?
Начальнику конвоя!
- Василю, ми захід завершили, я тебе призначаю начальніком конвоя. І завдання. О-он речі Олексія Григоровича, - Мусоргський показав на шаньку, у якій лежав куплений майором Бузиною пістолет для сина юніора, - там з-зброя і п-патрони, ти з ними обережно, треба відвезти їх у готель «Пекін», зброю і п-патрони. І туди ж доставити у повній цілості і схоронності моїх д-друзів.
- Зрозумів, - хитнув головою Василь. - Дозвольте виконувати?
- Дозволяю, - сказав підполковник Мусоргський.
Водій Василь віддав честь поворотом голови, оскільки був без шапки, і відтак взяв шаньку майора Бузини зі зброєю.
Майор Бузина розклепив очі і піднявся.
Зумів піднятися і старший лейтенант Нікітченко.
Вони удвох обняли підполковника Мусоргського, по-чоловічому міцно поцілувались, подякували за учту - про екскурсію і поїздку Москвою вони вже забули, хоча, либонь, в першу чергу треба було дякувати за культпохід у Мавзолей і відвідини Новодівичого цвинтару, попрощалися, одяглися, знову попрощалися, взяли один один попід руки і в супроводі пісень і музики Державного російського народного хору імені Митрофана П’ятницького вийшли надвір.
Там вони, трохи потупцювавшись і, не відриваючи один від одного рук, сіли у «Волгу».
Тим же робом доїхали до готелю і сливе самостійно виладнались з машини, коли водій зупинив авто прямо навпроти вхідних дверей «Пекіна».
Водій теж висів, висів першим, позаяк мусив завчасно відчинити дверцята перед пасажирами і допомогти їм ступити на землю.
Пасажири підійшли до ґанку і, потупцювавши, зупинились.
Водій прочинив готельні двері перед пасажирами, які трохи завовтузились у дещо завузькому отворі готельного входу, взяв ключ у покоївки, провів пожильців прямо до їхнього номера і тільки там віддав майору Бузині його шаньку і ключ від номера.
Майор Бузина поклав шаньку на підлогу, з третьої спроби засунув ключ у дзюрку замка, відчинив дверину, вийняв ключ із дзюрки замка, знову взяв шаньку, попід руки зі старшим лейтенантом Нікітченком зайшов у кімнату і знову зачинив двері, вже зсередини, як того вимагала інструкція щодо забезпечення режиму в органах державної безпеки УРСР. Відтак попрямував до ліжка, міцно тримаючись ліктя старшого лейтенанта Нікітченка чи тримаючи лікоть старшого лейтенанта Нікітченка, упав на постіль і миттєво заснув.
Хай чужина комусь вбирає очі,
Нехай про неї навіть мріє хтось
(До переміни місць такі охочі
Всі ті, кому в житті не повелось).
Для мене ж досить - певне, до загину -
Кількох губерень чи округ тепер,
Що на землі становлять Україну - УСРР.
Євген Плужник, «Хай чужина комусь вбирає очі» (зі збірки «Рання осінь»)