Майор Бузина спав усю ніч міцно, тільки вже пізнього ранку, десь перед дев’ятою годиною, йому приснився сон, нібито він лежить у Мавзолеї поряд з Володимиром Іллічем Леніним.
Лежати в саркофазі під секретним шклом було зручно, трохи скородила вуха музика, яка чулась чи то згори, чи то десь збоку, але й те було терпимо.
Нараз почувся стукіт молотка, та такий важкий, буцім його удари спрямовувались прямо по голові.
«Що ж це робиться, чи не той придурок з далекосхідного міста Находки, про якого розказував підполковник Мусоргський, знову приперся до Москви і гепає кувалдою неначе по голові?» - занепокоївся майор Бузина.
Він повільно підняв руки і пощупав свою голову.
Голова була в шапці-мазепинці.
Недоумок бив не по голові, а, певно, зверху по шклу.
Шкло було надійним, його не могли пробити ні куля, ні снаряд, не те, що якийсь молоток, - згадав майор Бузина розповідь підполковника Мусоргського і трохи заспокоївся.
Проте недоумок продовжував стукати.
Майор Бузина повільно розмружив спочатку ліве око, потім праве, але не зовсім, а тільки на невеличку шпаринку, тому що піднімати повіки вгору на весь обшир було важко та й недоречно. Крізь невелику щілину між повіками він оглянув себе і залишився не зовсім задоволеним побаченим. Він завважив, що лежить одягненим, у кожушку і в брудних, заляпаних грязюкою полуботках. Холоші штанів теж були брудні ледве не до колін.
«Де це мене чорти носили, що я так забрьохався?» - спитав сам себе.
Сон не покинув його до решти, та свідомість потроху поверталась, і, прочумлюючись, майор Бузина згадав, як учора в сутінках тинявся Новодівичим цвинтарем поміж могилами жінки Сталіна Надії Аллілуєвої, брата Леніна Дмитра Ульянова та ще, здається, натрапив на поховання письменника Антона Чехова, походженням українця з українського міста Таганрога, який в умовах царського режиму змушений був писати про український степ москальською мовою. Про походження Антона Чехова Олексій Григорович пам’ятав, а от яким робом він опинився на кладовищі, геть нічого не міг пригадати.
«Чого я поперся на той цвинтар? - ворушив він хворими мізками. - Так-так, ми відвідали Мавзолей, а потім підполковник Мусоргський запропонував мені і ще кому? так-так, зі мною був ще опер з Ворошиловграда - Володя Нікітченко, який приїхав до Москви ловити терориста, і підполковник Мусоргський вручив йому почесну нагороду за знешкодження того диверсанта… так, потім підполковник Мусоргський запропонував після жінок Володимира Ілліча Надії Крупської та Інесси Арманд пом’янути ще й жінку Сталіна утрьох, Надію Аллілуєву… а потім, значить, я якимось невідомим робом знову потрапив у Мавзолей».
Майор Бузина поворушив лівою ногою, відсунув її на цаль убік і відчув, як його нижня кінцівка торкнулась ноги чужого чоловіка, який, видати з усього, лежав поруч.
«Володимир Ілліч! Поряд! А я улігся на місці Йосифа Віссаріоновича! - майнув у нього здогад. - Ага, Сталіна винесли в тил Мавзолея, сам же учора бачив свіжі квіти на його гробку. Значить, я таки влігся на звільнене неньом місце поруч з Володимиром Іллічем, Ленін залишився лежати один посередині, як і до смерті Сталіна було, а я відсунув Леніна вбік, щоб не так затісно було лежати».
Інший на місці майора Бузини схарапудився би, тільки не він. Олексій Григорович був мужньою і хороброю людиною, трупів не боявся, як і кожний чекіст, тому від дотику ленінової ноги злякався не дуже: «Не буде ж він кусатися, хоча, звісна річ, я повівся не зовсім культурно, влігшись у його постіль. Міг би і в морду зацідить».
Майор Бузина поки що не зовсім усвідомив, у яку халепу він втрапив, - усвідомлення жаху і того, що сталося, прийде до нього потім.
Недоумок, який бив молотком по саркофагу, трохи вгамувався, стукіт припинився.
Майор Бузина, врахувавши ситуацію, вирішив оглянути Леніна детальніше, чого не зробив учора під час відвідин усипальниці вождя. Він повільно повернув голову і зрапта побачив, що поряд з ним лежить аж ніяк не вождь світового пролетаріату Ленін, а той же опер з Ворошиловградського УКДБ Нікітченко, схожий на інструктора райкому комсомолу, з яким він відвідував Мавзолей, а потім могилу Надії Аллілуєвої на Новодівочому цвинтарі.
«Боже ж мій, - жахнувся він, - так це, виявляється ми з ним удвох залізли в Мавзолей! Справедливо кажуть: п’яному - Казбек не гора, і Волга - калюжа. А де ж Ленін?»
Леніна на одрі не видно було.
«Значить, Леніна ми прибрали, щоб не заважав відпочивати, - розпочав аналізувати ситуацію майор Бузина. - Що ж ми з ним зробили? Він - дідусь старий, немічний, опиратися не зміг. Десь упав. Пошкодився. При нашому стані, коли й Москва-ріка нам була по щиколки, очевидячки, те, що ми зробили з мумією, відновленню не підлягає. А якщо не підлягає, то увесь світовий пролетаріат втратив свого вождя, назавжди і безповоротно. Як у нас побудовано соціалізм - остаточно і назавжди. Це мені говорив, хто ж говорив? а, генерал Свєтков говорив. А як же далі будувати комунізм - без Володимира Ілліча? Людоньки, це ж вранці прийде варта, побачить, що Леніна в труні немає, а натомість лежать забрьохані і п’яні два українські заволоки-лобуряки… Що буде!? Скандал! Дізнаються Федорчук, Свєтков, Довбач, почнеться катування на партзборах, парткомах, райкомах!… Сей хитрий комсомолець Нікітченко викрутиться, а винним зроблять мене. «Само главно, - буде репетувати Довбач, - що цей перерожденець Бузина зазіхнув на найдорожче і найлюбиміше, що є у кожного радянського мужчини і кожної женщини, само главно! Він порушив третю заповідь оперативного працівника - безмежно любити рідну Батьківщину, КПРС, її засновника Володимира Ілліча Леніна і до останнього подиху життя бути їм відданим! І якщо він порушив третю, то порушував і перші дві, тільки вчасно його ніхто не викрив, допоки він не зазіхнув на третю заповідь в особі невмирущого вождя і не піддав її брутальній нарузі, зіпхнувши нетлінне тіло вождя з місця, яке йому належить, і незаконно вмостившись на ньому, само главно!»
Хоча невідомо, хто першим заліз у Мавзолей і хто, само главно, я чи Нікітченко, фактично випхнув з труни Володимира Ілліча, - намагався захистити себе майор Бузина, хоча б подумки. - Я б цього не зміг зробити, старість я поважаю і усіх трьох заповідей оперативного працівника неухильно дотримуюсь уже впродовж безмаль п’ятнадцяти років. І третьої - незаперечно, позаяк Володимир Ілліч походженням до москалів не належить, тому що по лінії батька дід у нього калмик, по матері - єврей з нашого українського міста Старокостянтинова. Він майже наш! Як же я наважився йому б зашкодити? А сей нахабний комсомолець з Ворошиловграда цілком міг би зазіхнути: йому що школяр, що пенсіонер, все одно, він будь-які заповіді може обійти і вийде сухісіньким з води, - передбачаючи незаслужені винувачення, далі намагався оборонити себе майор Бузина. - А куди ж дивилися підполковник Мусоргський та його підлеглий у цивільному Харитон Петрович? Як вони могли пропустити нас удвох з Нікітченком до священного ложа, коли доступ трудящих у Мавзолей вже припинили!? Їм же Вітчизна, КПРС і керівництво КДБ СРСР довірили найважливіший пост в країні! Я з самого початку остерігався - добром це не кінчиться. Я ж не хотів пити, я ж ще, коли ми пройшли весь колумбарій, хотів попрощатися. Так ні, сей нащадок автора «Хованщини» наполіг: «Не можу відпустити! Не годиться! Свята справа, москвичі мене не зрозуміють! Ми надійно і пильно! По чарці і без фанатизму! Правда не в ногах, а посередині! Академік Іоффе каже, що в суботу можна «омрачіть»!»
І ось маєш результат - «омрачілі»! Налигалися до того, що замість свого номеру в готелі «Пекін» втрапили на ночівлю до Мавзолею Леніна! І оце називається - «без фанатизму»? Боже, скільки ж ми вижлуктили за день? - ухопився за голову майор Бузина. - От і довіряй москалям! І де, кінець кінцем, правда?!
Коли ми тверезі, правда на нашому боці, завжди. Коли ми не тверезі, коли ми п’яні, - розважував, тримаючись за голову, майор Бузина, - ми можемо возз’єднатися, налигатися до стану риз, як кажуть москалі, щоб потім тут у Москві залізти в Мавзолей Володимира Ілліча Леніна, зіпхнути з законного місця вождя, - тут Довбачу не заперечиш, - влягтися в труну, яка тобі не належить, пошкодити символ світової революції і позбавити увесь міжнародний пролетаріат натхнення і звитяги. Коли ми не тверезі, ми можемо вчинити, як свині, чи приблизно, як свині, і така поведінка чекістам не пасує і не личить. Тут теж Довбач, либонь, правий», - так самокритично картав себе майор Бузина, і його каяття було справжнім і щирим.
Недоумок знову заходився стукати кувалдою по саркофагу.
«Треба тікати. Але як втечеш, коли не знаєш, як відчинити сей клятий саркофаг? По п’яні залізли, але ж то по п’яні, а як тверезим вибратися звідси, якщо геть нічого не пам’ятаєш? Та якщо і виповзеш звідси, придурок з Находки може шарахнути кувалдою по кумполу. Він же - шиз, параноїк, вар’ят. Він же утік з Канатчикової дачі, йому однаково, кого по голові бити - Леніна, який, правдоподібно, і заслужив цієї кари, чи мене - майора Бузину, єдина провина якого полягає у тому, що в сей час «Ч» охорона Красної площі і Мавзолею Володимира Ілліча Леніна виявилась ненадійною!»
Страшенно захотілося закурити.
Майор Бузина, гейби Лазар 1) після воскресіння, з потугою піднявся на сідницях і поляпав себе по боках і стегнах.
У правій кишені кожушка заторохтіла коробка сірників.
Майор Бузина сунув руку в кишеню, вийняв сірники, зім’яту пачку від сигарет і апельсин.
«Звідки він взявся тут, сей помаранч?» - подивувався Олексій Григорович. В лівій кишені він виявив коробку сигар «Habana Club». Як вона опинилася у його кожушку, Олексій Григорович теж не пригадав. «Але курево є, це вже непогано», - помислив він, тремтячими пальцями розкрив пудельку, витягнув одну сигару, зубами відкусив кінець і виплюнув на підлогу.
Відтак тернув сірником і закурив.
В голові замакітрилося, перед очима попливли зелені кола, заблимали сині вогники. Небавом кольорові плями зникли, в голові проясніло і стало легше. Старший лейтенант Нікітченко, у чорному крислатому капелюсі, шкіряному плащі, з забрьоханими, як і в майора Бузини, холошами і брудними черевиками, лежав крижем, солодко похропуючи уві сні, і без ніякого відчуття провини за скоєну халепу; видати, йому снилось, як він хизується у Ворошиловградському УКДБ отриманою у Москві почесною нагородою.
«Тільки б вибратись з цього клятого саркофагу, ми ж якось у нього залізли удвох із старшим лейтенантом Нікітченком, і знайти Володимира Ілліча, - міркував майор Бузина. - Обтрусити, повернути на ложе, скласти руки, може, він і не дуже пошкодився. А ми б з старшим лейтенантом Нікітченком стали по обидва боки одра, як почесна варта, чекаючи приходу державної охорони. - Майор Бузина поправив шапку-мазепинку, яка сповзла йому на ліве вухо. - Сказали б, що пильнували вождя від нападу ворошиловградського терориста, не виключаючи, що те стерво могло утікти із СІЗО, прибути до Москви і здійснити свій злочинний намір уночі. А ми із старшим лейтенантом Нікітченком - напоготові, пильнуємо, як заповідав нам Фелікс Едмудо… Фелікс Еднумбо… коротше, залізно-бронзовий наш Фелікс з Луб’янки! Він там, а ми тут! А терорист Голопупенко, чи як його там називають? - у ворошиловградському СІЗО, і нікуди він не втече! Тільки б знайти вождя, бо без вождя нам кепсько буде».
Майор Бузина зроду не втрачав сили духу, навіть у найскрутніших ситуаціях, і мав варіативний склад мислення.
Попихкуючи сигарою, він озирнувся вусібіч, щоб детальніше роздивитися убрання траурного залу і вгледіти, куди ж все таки подівся основоположник Комуністичної партії Радянського Союзу, вождь світового пролетаріату і усього визвольного руху на планеті Володимир Ілліч Ленін-Ульянов.
І тільки тут майор Бузина здолав себе второпати, що лежить він не в Мавзолеї, на місці вождя, а на дерев’яному ліжку, в номері готелю «Пекін», що міститься зовсім не на Красній площі, а на вулиці, названій на честь основоположника творчого методу радянської літератури - соціалістичного реалізму Олексія Максимовича Горького, недалеко від пам’ятника іншому визначному діячеві радянської літератури - Володимиру Володимировичу Маяковському, рядками з вірша якого «Чуєш, сурми заграли?» він тільки вчора, ні, позавчора завершив заняття для працівників відділення 5-го управління КДБ СРСР, щойно створеного для боротьби з українським буржуазним націоналізмом на всіх теренах СРСР і по всій планеті у ближньому зарубіжжі, і музика лунає не згори, а з гучномовця, який вони із старшим лейтенантом Нікітченком необачно забули вимкнути, коли учора поспішали на відвідини Мавзолею Леніна.
Ніколи у своєму житті, ні до цієї події, ні після, майор Бузина не відчував такого щастя, такої шаленої радості, як в оцей мент.
Стукали у двері.
Майор Бузина поторсав старшого лейтенанта Нікітченка:
- Піднімайся. Час розплати настав.
Старший лейтенант Нікітченко устав, пришелепувато подивився на майора Бузину із сигарою в роті, роззирнувся і пересів на своє ліжко.
У двері продовжували стукати.
Майор Бузина пішов відчиняти.
Він був такий щасливий, що якби за порогом стояв труп самого Леніна, то він і його обняв би і розцілував.
За порогом стояв підполковник Мусоргський, у ратиновому пальті, пижиковій шапці, до блиску поголений, з легким запахом шипру і мускатних горішків.
І сам простягав руки для обнімання:
- Колеги, що трапилось? Десять хвилин стукаю, і ніхто не відчиняє. Я вже вирішив, що помилився номером. Пішов дізнатися у консьєржки, вона відповідає, що номер мною визначено правильно. «Видко, міцно хлопці сплять, - каже, - вони учора прийшли трохи притомившись з утоми».
- О! - вигукнув він далі, побачивши за спиною майора Бузини старшого лейтенанта Нікітченка з Ворошиловграда у чорному крислатому капелюсі і шкіряному плащі. - Так ви обидва вже встигли одягнутися! Чудово! Я спускаюсь надвір, там нас чекає машина, а ви чимшвидше збирайте свої манатки, здавайте номер, і ми поїдемо.
- Куди? - трохи спантеличено запитав майор Бузина.
Він ще не зовсім оговтався від того щастя, яке пойняло його єство нанині, коли він побачив себе не в Мавзолеї Володимира Ілліча Леніна на смертному одрі вождя, а в номері готелю «Пекін» на вулиці, названій на честь основоположника соціалістичного реалізму Олексія Максимовича Горького.
- Як «куди»? На кудикіну гору! В аеропорт Внуково - ми ж учора домовились! Все схоплено, квитки на рейс замовлено, літак ТУ-134 на злітній смузі, мотори прогріваються. Ось лише від почесного ескорту у складі двох літаків-винищувачів МІГ-25 типу «Бекфаєр» по боках на ваше прохання відмовились. - На мить обличчя підполковника Мусоргського огорнула тінь розчарування, певно, йому було шкода, що гості з України відмовились від його щирої пропозиції. - Можливо, дарма, - продовжив він, поміркувавши, - а, може, воно й правильно, щоб не налякати вашого Щербицького і вашого Федорчука. А то вони подумають, що Леонід Ілліч Брежнєв разом з якимось високим іноземним гостем, типу Еріха Гонеккера, він з ним любить цілуватися взасос, вирішив постріляти кабанів у лісах вашої неньки-України без попередження. Приїздить до вас Леонід Ілліч на полювання?
- Приїздить. Через кожні два роки, - підтвердив майор Бузина.
- Отож, - сказав підполковник Мусоргський. - Отже від супроводу з протокольних мотивів відмовляємося, а на шляху в аеропорт відвідаємо наш знаменитий пивбар «Балчуг». На доріжку треба трохи посидіти - так у москвичів заведено, без фанатизму - у вас попереду ще дорога далека до вашої неньки і генерала Свєткова оптом з нею, а мені треба відпочити після чергування. У пивбар черга така ж, як і в Мавзолей, але телефоном я вже попередив бармена, щоб він нас прийняв.