Підполковник Мусоргський пішов униз.
Старший лейтенант Нікітченко зубну щітку і голярське начиння поклав у кишеню, майор Бузина склав свої речі у валізку, куди намагався втиснути і «Вальтер» гамузом із апельсином і сигарами; Олексій Григорович вже згадав, звідки вони у нього з’явилися, але пістолет та інші московські гостинці у валізці не поміщались, і йому довелось залишити їх в шаньці і нести шаньку в лівій руці, а у правій портфель типу «дипломат».
У машині підполковник Мусоргський пояснив:
- Їдемо в пивбар «Балчуг», там є затишний кабінетик, який ми інколи використовуєм для оперативних цілей. Я вже подзвонив і домовився.
Біля пивбару «Балчуг» стояла черга, навіть довша аніж до Мавзолею Володимира Ілліча Леніна, і така ж велелюдна, тільки менше в ній було дітей і жінок, чи взагалі майже не було, а стояли мужчини, чекаючи миті, коли можна було поцмокувати холодне і бажане пиво. У більшості бажаючих цілющої рідини, вірогідно, «горіли труби», однак людство стояло спокійно, терпляче і мовчки.
Як і до Мавзолею Володимира Ілліча Леніна.
Підполковник Мусоргський, як ніж в масло, пройшов крізь спраглий натовп.
Швейцарові, показавши позад, мовив:
- Ці два зі мною.
В залі накуреного бару кивнув офіціантові, що бігав між столиками:
- Вольдемаре, нам що-небудь фірмове, але без фанатизму. Я проводжаю друзів в аеропорт «Внуково».
Кабінетик виявився затишним, з килимом на підлозі, м’якими червоними кріслами, такого ж кольору щільними портьєрами і чорним телефоном у кутку.
Через кілька хвилин до кабінету, попередньо постукавши, зайшов офіціант Вольдемар з тацею, на якій стояли три кухлі з пивом, навколо кожного червоніли раки, креветки і лежала дрібними скибочками порізана червона риба, а також три кришталеві запотілі чарочки з горілкою по п’ятдесят грамів.
Побажавши смачного, Вольдемар зник.
- Пиво і раки виробництва заводу Бебеля? - поцікавився майор Бузина. Настрій у нього покращився аж до того стану, що він у змозі був і пожартувати.
- Ха-ха-ха! - засміявся підполковник Мусоргський. - Тільки так і ніяк інакше! У Москві пиво й раки та іншу закуску до пива дійсно виробляє завод Бебеля. Соціалізм! Кожному - по праці, від кожного - по здібностях. Хто не працює, той не їсть! І не п’є пиво з раками. Ми заслужили! І пиво, і цей натюрморт, який нам спорудив Вольдемар. Горілочка - як ліки після вчорашньої звитяжної праці, а бебелівське пиво з раками - для задоволення. При вивченні марксізьму-лєнінізьму найголовніше навчитись відрізняти Бебеля від Бабеля, Бабеля від кабеля, кабеля від кобеля, а кобеля від сучки. Досягти такої мети не важко, якщо пам’ятати, що справжнє прізвище Ісаака Бабеля - Бобель, чекістом Ісаак був на прізвище Бобель, потім прибрав псевдонім «Бабель», коли почав писати свої твори і паралельно трахати вкупі з письменником Михайлом Фрідляндом, який мав псевдонім «Кольцов», жінку наркома Єжова, за що обидва й відпокутували своїм життям після того, как Єжова теж розстріляли. Отже, почнемо з горілки, потім перейдемо на Бебеля, Бабеля, Бобеля і так далі, бо, як справедливо кажуть в народі, повторення є мати навчання, але без фанатизму, тобто зупинимось перед сучкою.
Випили холодну, як лід, горілочку - за відліт і майбутні зустрічі, закусили лососем та іншими делікатесами.
Пиво, раки і креветки теж смакували.
- Славно! - мовив підполковник Мусоргський.
Через пів години він дав Вольдемару команду повторити.
Повторили.
Коли майор Бузина спохопився, годинник показував за чверть перед дванадцятою.
- Петре Модестовичу, - захвилювався він, показуючи на годинник. - Ми запізнюємось на літак!
Підполковник Мусоргський перевірив час на своєму годиннику, заспівав: «У нас єщьо в запасє чєтирнадцать мінут», - і крикнув офіціанту:
- Вольдемаре, постав пісню Владіміра Войновіча «Заправлєни в планшети космічєскіє карти».
Вольдемар миттю виконав замовлення.
Підполковник Мусоргський заспокоїв під музику:
- Все в ажурі, колеги, не панікуйте. Без нас, цебто без вас, аероплан не полетить, а за відліт ми вже випили.
Він підійшов до телефону і набрав номер:
- Алло, підполковник Мусоргський доповідає. Кирило, ти? Привіт, як життя молоде? Тобі Колян передавав мою заявку? Так, квитки у тебе? У мене до тебе прохання. Я особисто проводжаю колег з Києва, вчора на головному об’єкті серйозний захід провели, три трупа без наслідків, терористичний акт попередили. На шляху в аеропорт на пару хвилин в «Балчуг» завернули, пивка випить, а то все служба, служба, ніколи і посидіти хоч трохи, не кожний день зустрічаємось по спільних операціях. Ти попередь диспетчера, щоб рейс не випускав без нас, ми не запізнимось, можливо, хвилин на п’ять затримаємось, не більше. Тільки прокрути реєстрацію квитків і дай команду черговому, щоб ворота відчинив - ми під’їдемо прямо до трапу. Лади? Ну, ми уже в дорозі. Бути добру.
- Це - черговий по депутатському залу, мій дружбан Кирило, разом Подгорного охороняли, - пояснив підполковник Мусоргський. - Що ми витерпіли, лиш один Господь-Бог знає! Але розповідати немає коли, їдьмо!
- Васю, - продублював він команду водієві, коли сіли в авто, - тобі дається чотирнадцять хвилин, щоб доїхати до аеропорта Внуково. Більше нам Владімір Войновіч не дає.
- Хто такий Владімір Войнович 2) ? - запитав водій.
- Керівник польотів, - пояснив підполковник Мусоргський
- Втямив, - кивнув водій, ввімкнув сигналізацію на кузові та сирену і натиснув на акселератор. Ревнув восьмициліндровий «чайківський» двигун потужністю 220 кінських сил, «Волга» зірвалася з місця, як пес стрибає на кішку, і помчалась по осьовій, майже не торкаючись колесами асфальту.
Майор Бузина вчепився в сидіння, приплющився і не розкривав очей аж до аеропорту. Перше, що він побачив, коли підняв повіки, були широко розчинені ворота на летовище з боку привокзальної площі і двох міліціонерів, які стояли пообіч і віддавали честь. Водій Вася скинув газ і знову натиснув на педаль до упора. Машина ревнула, ракетою проскочила ворота, вилетіла на летовище, водій Вася відпустив педаль, перемкнув важіль швидкості на першу і різко натиснув на гальма рівно за десять метрів від літака. Майор Бузина боляче телепнувся лобом об переднє сидіння. Якби не шапка-мазепинка, то голова могла б навпіл розколотися, а так тільки пучок іскр вибухнув у замружених його очах.
Біля трапу вишикувався екіпаж, чекаючи останніх пасажирів.
З машини Мусоргський, Бузина і Нікітченко вилізли майже одночасно.
У майора Бузини кліпи ще продовжували іскрити.
Підполковник Мусоргський підштовхнув його наперед, і командир повітряного корабля здогадався, хто тут є найголовніший.
Він приклав руку до кашкета, стройовим кроком підійшов до майора Бузини і доповів:
- Екіпаж лайнера Ту-134, бортовий номер 378346, готовий вилетіти рейсом до столиці України міста-героя Києва. Командир корабля пілот 1-го класу Титаренко.
Небо було хмарним, проте високим.
Майор Бузина маєстатично потис руку командиру і повернувся до підполковника Мусоргського.
В очах уже не іскрило.
- Ще раз щиро дякую, Петре Модестовичу, - промовив він. - Хай щастить тобі. Я вірю, що твій син Модест Мусоргський стане видатним композитором, буде творить прекрасну музику і прославить Росію, як і його далекий прапрапрадід.
Підполковник Мусоргський у ратиновому пальті, пижиковій шапці і коричневих черевиках без рантів усміхнено дивився в очі майорові Бузині.
Мусоргський усміхнено дивився в очі майорові Бузині і в очах підполковника спливав сум, ніби між ними вже постали тисячі повітряних кілометрів розлуки. Такий же сум охопив обличчя підполковника Мусоргського і тоді, коли його гості з Києва відмовились від супроводу літака, на якому вони мали повертатись до Києва, у вигляді двох літаків типу «Бекфаєр. Але той сум тривав лише хвильку, та де там хвильку, десь десяту долю секунди. Обличчя у підполковника Мусоргського раптом геть змінилося, із сумно усміхненого стало окриленим і відстороненим, і майор Бузина відчув, як зникло все навкруги: і літак, і аеропорт, і старший лейтенант Нікітченко, тільки залишилися вони удвох, неначе десь високо-високо, вище хмар, і над ними було тільки яскраве золоте сонце і безкрає синє небо. Але це знову продовжувалося лише десяту долю секунди, проте у Олексія Григоровича виникло відчуття, що вони отак удвох із майором Мусоргським стояли цілу вічність один навпроти одного і тільки дивилися один одному у вічі, а поряд з ними стояли їхні сини - Модест і Олесь, світило сонце, і легенький вітерець обвівав їхні обличчя.
«Гарний хлоп Петро Модестович, хоч і москаль», - розважив майор Бузина, повертаючись з високості неба на асфальт летовища.
Миттєве відчуття поєднуватості зникло, і сонце - теж; весна запізнювалась, хмари щільно облягали небо, проте літак стояв готовий до зльоту, як і доповів командир екіпажу льотчик першого класу Титаренко, зовні схожий на геніального українського режисера і актора Леоніда Бикова, бо не геніальних українських кінорежисерів, як відомо, не буває.
Обличчя підполковника Мусоргського набрало звичного, але трохи зосереднішого виду, ніж завше, і він повільно і чітко промовив, артикулюючи кожне слово:
- І я щіро дякую, Олєксо. Ми іщьо нє одін раз зустрінємося.
І перепитав:
- Я правільно сказав по-українські?
- Майже правильно, - усміхнувся у відповідь майор Бузина.
- Наступного разу, коли ти будеш у Москві, я тебе повезу у Балашиху, як і обіцяв. Познайомлю тебе з Григорієм Івановичем Бояриновим 3), попаримося у баньці. Григорій Іванович - класний мужик. Він тобі сподобається, і ти йому теж. Ти жаб не боїшся?
- На жаб раків колись у дитинстві ловив. Підсмажених для запаху.
- Тоді порядок, раків теж спробуємо. Але Балашиху ми відвідаємо після Києва і волинської корчми. Ну що ж, погода льотна, Москва випускає, а Київ приймає, - підполковник Мусоргський повеселів, зморшки на його лиці заясніли, і він поклав руку на рамено майора Бузини.
Вони обнялись, підполковник Мусоргський висипав кілька мускатних горішків у кишеню майора Бузини:
- Знадобиться, - підморгнув він.
Старший лейтенант Нікітченко вже піднімався трапом, і майор Бузина попростував за ним.
Коли вже заходив у люк, на хвильку зупинився, повернувся і побачив, як біля лискучої чорної «Волги», обладнаної сиреною і проблисковим маячком, стоїть самотній підполковник Мусоргський у ратиновому пальті, пижиковій шапці, коричневих черевиках без рантів і прощально махає йому рукою.
У Олексія Григоровича стисло серце, все таки важкувато було дертися трапом нагору до самого люка з багажем, а потерти груди навпроти серця йому завадили шанька і валізка в руках.