У літаку схожа на молдаванку смаглява стюардеса посадовила майора Бузину і старшого лейтенанта Нікітченка на зручні службові крісла в останньому ряду зі столиком попереду, і, влаштувавши пасажирів, нахилилась до них так, що її пазуха опинилась прямо перед їхніми очима.
Старший лейтенант Нікітченко, з ризиком скрутити собі в’язи, намагався відвернути голову вбік, але це йому не зовсім вдавалось.
Стюардеса витримала паузу і з вибачливими нотками звернулась до обох:
- Я дуже перепрошую, я знаю, що ви знешкодили терориста на Красній площі і маєте зброю. Але у нас є таке загальне правило - пасажири на час польоту повинні свою особисту зброю здати командирові корабля, хто б вони не були. Такий порядок в Аерофлоті, і ми не можемо його порушувати, навіть у виняткових, як отепер, випадках.
Старший лейтенант Нікітченко широко розкрив поли шкіряного плаща, демонструючи нарозхрист, що він, якби й був озброєний, то вже став повністю обеззброєний.
- Як вас звати? - запитав він, не закриваючи плащем свої груди.
- Жанна, - відповіла стюардеса.
Майор Бузина вийняв із своєї шаньки придбаний у Москві чорний «Вальтер» і віддав стюардесі Жанні.
Стюардеса взяла пістолет кінчиками двох пальців, обережно поклала в полотняну торбинку, зав’язала шворкою і звичною ходою від стегна пішла до кабіни пілотів.
Майор Бузина здійняв з голови мазепинку, згорнув її і поклав у шаньку.
Коли літак набрав потрібну висоту і вільно вже було розстебнути ремні, до майора Бузини і старшого лейтенанта Нікітченка звичною ходою від стегна знову підійшла схожа на молдаванку стюардеса з тацею в руках, поставила її на відкидний столик і сказала:
- Командир корабля вітає вас на своєму борту і хоче вас пригостити. Смачного!
На таці парувала кава, стояли два пузатенькі бокальчики, на три четверті наповнені темно-бурштинового кольору рідиною, на запах - коньяком, і блюдце з лимоном.
Ходою від стегна стюардеса повернулась у кабіну льотчиків, і в динаміку залунала знайома з кінофільму Леоніда Бикова пісня «Смуглянка-молдаванка»:
Раску-у-удрявый клён зелёный, лист резной.
Здравствуй, парень, мой хороший, мой родной!
Клён зелёный, да клён кудрявый,
Да раскудрявый, резно-о-о-о-о-о-о-о-о-о-ой!
У старшого лейтенанта Нікітченка душа вирвалась з грудей і полетіла ген-ген вище неба.
Майор Бузина москальських пісень не любив і душа в нього залишилась на місці.
- Що, Володю, - сказав він, - як говорить підполковник Мусоргський, для поліровки?
Коньяк був лепський, кава теж смачною, швидко танули хвилини польоту.
Та з часом щось уже заважало смакувати.
Динамік замовк.
«І до ладу», - рішив майор Бузина, бо москальських пісень він не любив.
Він глянув в ілюмінатор.
Внизу від літака аж до самого небокраю, мов брезклий березневий сніг чи замерзлі хвилі зимового моря, пролягли куделі синьо-білих хмар. Сліпуче сяяло неправдоподібно яскраве сонце, та променям, здавалося, було тісно між долівкою хмар і стелею неба, і простір, який поглинав сталевий птах, теж здавався тісним і сплющеним. Попереду курсу бовваніла важка брила хмари, як стіна. Майору Бузині аж лячно стало, коли літак ліг на віраж, одним крилом нахилившись униз, а інше підняв угору, хоч він був мужньою людиною і майже ніколи не зазнавав страху. Здавалось, що ось-ось літак черкне крилом об небозвід, впаде униз і розіб’ється об замерзлі хвилі зимового моря, щоб повільно і невідворотно лягти на його дно - у вічність. Майорові Бузині привиділось, що попереду над хмарами на тлі голубого неба стояв підполковник Мусоргський у ратиновому пальті, пижиковій шапці, коричневих черевиках без рантів, і яскраве сонце осяявало його самотню постать. Майор Бузина протер очі, підполковник Мусоргський зник. Літак плавно вирівняв курс, а потім так же плавко і потужно увійшов у хмару попереду і розрізав її, як підполковник Мусоргський розрізав чергу на шляху до дверей пивбару «Балчуг». Стало темно, а потім знову засяяло сліпуче сонце, майор Бузина споглянув у діл, крізь розриви хмар внизу видно було трасу, по якій котилися дві малесенькі, мов іграшкові, авта, вздовж траси лежав завошевілий сніг, а на ньому стояли такі ж завошевілі голі деревця; літак обігнав автівки, і майор Бузина відчув себе Антуаном де Сент-Екзюпері у перекладі Анатоля Кундери, творчий набуток якого з перекладеної книжки «Планета людей» він використовував в оперативних іграх при складанні ґрипсів від імені учасників легендованих підпільних груп - на теренах, для центрів ОУН - в екзилі. Літак знову зробив крен, ніби провалюючись у яму, піднявся, в ілюмінаторі то сяяло сонце, то пролітали сиві пасма хмар, у скронях Олексія Григоровича застукали молоточки, потім щось почало наче шилом штрикати в шию і змокрілу потилицю, і шлунок підкотився до горла.
«Занадто багато ми випили учора, та й сьогодні пиво з горілкою непотрібне було. Та ще коньяк на додачу! Боже милостивий, скільки всього випили і намішали!» - вдався до трохи пізнього каяття майор Бузина і пригадав рядки з вірша Володимира Маяковського «Піво і соціалізм», які він щойно вивчав перед відрядженням до Центру:
Блюёт напившийся.
Склонился ивой.
Вулканятся кружки,
пену пе'пля.
Над кружками
надпись:
«Раки
и пиво
завода имени Бебеля».
Олексій Григорович далі після Бебеля не став пригадувати і потягнувся рукою до кишені на кріслі з написом «Гігієнічні пакети».
Старший лейтенант Нікітченко спав.
Головний біль трохи попустив скроні і потилицю, а потім майже зовсім зник.
«Нічого сказати, хосний хлоп Петро Модестович, а все ж москаль! - витираючи аерофлотівською салфеткою губи, згадував майор Бузина вчорашній і сьогоднішній день і ті жаскі хвилини, які він пережив вранці під час сну, чи вже й не сну, а напівсну, коли йому привиділось, що він лежить у Мавзолеї Володимира Ілліча Леніна на законному місці вождя. - От якби замість Мусоргського та мав він прізвище Гулак-Артемовський 4), то вже була б зовсім інша річ. А так, хто він? Москаль! Хоч і ловкий хлоп. І син його, Модест Петрович Мусоргський, теж, видати з усього, непоганий хлопець, якщо хоче стати чекістом. Алеж як виросте композитором, бо того хоче його батько, то що він сотворить? Знову «Хованщину»? Не приведи Господи, - згадав Олексій Григорович арію Досифея, колишнього князя Мишецького, і хор розкольників, які йшли на самоспалення і закінчили юдоль танцями смерті, а потім Шаляпін заспівав «Блоху». - От мій син Олесь Бузина «хованщини» не сотворить! Ні «танців смерті», ні тим паче «блохи»! Нашому народу потрібне щось світле і надихаюче, а не хованщина, крамольники і блохи!»
Олексій Григорович від спомину про «Хованщину», «Блоху» і «Пісні та танці смерті», а ще й про сон у Мавзолеї на одрі Володимира Ілліча, ледь не перехрестився.
«А ось Володя Нікітченко - це свій козак, - мислив майор Бузина, поглядаючи на сплячого сусіду. - Такого постав чатовим вартувати нетлінне тіло вождя під землею у саркофазі, то він ніяку заразу до труни не пропустить! А тим паче з кувалдою за пазухою!»
Олексію Григоровичу захотілося розбудити старшого лейтенанта Нікітченка і сказати йому щось приємне, але в цей час з динаміка почулося шарудіння, і стюардеса звернулася до пасажирів з проханням пристібнути паски.
Олексій Григорович пристібнувся, вийняв з кишені кілька мускатних горішків, погриз їх, відтак ліктем розштурхав старшого лейтенанта Нікітченка і сунув йому два горішка:
- Погризи, скоро генералу Свєткову будемо доповідати.
Говорити щось приємне своєму периферійному колезі йому перехотілося.
Ще хвилин десять летіли поміж хмарами і землею, на якій лежали ошмаття снігу, такого ж брезклого, як хмари, тільки бруднішого.