Закінчивши усі справи, майор Бузина і лейтенант вийшли разом на вулицю Володимирську. Небо було низьким, під його банею сіріли хмари, мов нагодовані і напоєні валашки, які під наглядом чабанів уже котились на ніч у свої кошари. Пора було вже спочивать.
Старший лейтенант Нікітченко глянув на годинник, потім на небо і зауважив:
- Подивіться, Олексію Григоровичу, а в Москві в цей час уже темно!
Майор Бузина хотів відповісти: «Так то ж москалі. У них усе не так, як у людей!»
Але промовчав, бо почувався вельми стомленим, і йому вже праглося впасти на постіль, хай навіть поряд з Володимиром Іллічем, аби міцно заснути.
До ранку.
А там хай варта піднімає.
Аби тільки виспатися.
Спати хотів і старший лейтенант Нікітченко, якому треба було ще добиратися до вокзалу, діставати квиток, а потім годин зо двадцять товктись у поїзді на шляху до рідного міста Ворошиловграда; добре, якщо повезе і вдасться вихопити плацкарту. В «СВ» вільні місця, напевно, були, проте рядовим офіцерам такі квитки за відрядження не оплачувались.
Почало мрячити, майор Бузина постояв хвилину, розважив: «Вчасно ми дременули з Москви, а то б просиділи до завтра в аеропорту, хіба що підполковник Мусоргський зумів би домовитися з небесною канцелярією». Глянув на фасад рідного КДБ здолу догори, зупинив свій погляд на балконах і парапетах, які не встиг повирубувати Степан Несторович Муха, потім зирнув на старшого лейтенанта Нікітченка, почухав потилицю і запропонував:
- А пішли, друже, в ганделик, бодай усі вони повиздихають! І в Москві, де вже темно, і у нас, де ще світло. Огулом. Вип’ємо по кілька крапель, щоб усе те швидше сталось.
Старшому лейтенантові Нікітченку після успішної доповіді начальнику 5-го управління теж захотілось випити київської горілки, закусити салом і запити солоненьким томатним соком.
- Спасибі вам за підтримку, Олексію Григоровичу, - промовив він зворушливо.
- Та нема за що, - відзаємив майор Бузина. - Як кажуть москалі: «Омрачім ето дєло алкоголем». Гадаю, що академік Іоффе і цього разу не стане заперечувати.
- Ви ж, Олексію Григоровичу, дзвякніть мені, коли підполковник Мусоргський надумає їхати до Києва.
- Ти на той час уже будеш працювати у 5-му управлінні. Генералу Свєткову сподобався твій рапорт. І Довбач до тебе уважно придивлявся. У нього відкривається вакансія по молоді, не залученої до громадсько-активної праці. Гіпі, панки, рокери тощо - окрема лінія. Шанс маєш.
Старшому лейтенантові Нікітченку припали до душі слова майора з Центрального апарату КДБ УРСР, та він, щоб не наврочити, запротестував:
- Ні-ні, Олексію Григоровичу, Голуминський мене випередить.
- Гоголь?
- Микола Васильович.
- Гоголь - моцний птах. До середини Дніпра він добереться. Тільки йому, гадаю, зарезервовано місце в «українському» відділі. Паки, й Довбач захоче взять, йому такі спритні хлопці теж подобаються.
«Хай наш «птах» спочатку пояснить, як він втратив об’єкта із спостереження, а в мене є нагорода 9-го управління КДБ СРСР», - зміркував старший лейтенант Нікітченко, вийняв посвідчення, вручене підполковником Мусоргським, і поклав у нього два карбованці.
Пивничка, якій чекісти дали назву «Під булавою», хоча на вивісці там було вимальовано «Хвилинка» 1), містилась майже поряд - навпроти пам’ятника гетьманові Богдану Хмельницькому, що сидів на огирі біля Софіївського собору, здійнявши булаву у напрямі Москви, з якою він триста з чимось років тому уклав угоду - чи то про возз’єднання, чи то про приєднання, чи то про зовсім щось інші взаємини. У чекістів навіть вислів був такий: «Ходімо потримаємося за булаву і возз’єднаємося», що означало: «Вип’ємо по сто грам». Якщо виходило двісті і звиш того, то наступного дня говорили: «Почали з возз’єднання і гетьманської булави, а закінчили приєднанням до конячого хвоста». Майор Бузина у відповідь на подібні пропозиції завжди попереджував: «Коли ми тверезі…», тому побачити його, щоб він, потримавшись гетьманської булави, потім хапався за хвіст Богданового коня, уявити сливе неможливо було.
- Щось давно не бували у нас в гостях, Олексію Григоровичу, - у відповідь на привітання майора Бузини зауважила симпатична шинкарка в майже такій гаптованій блузці, як і в куми майора Бузини Валентини Семенівни, і перекрутила магнітофонну стрічку.
Народний артист СРСР Дмитро Гнатюк заспівав: «Наливайте, браття, кришталеві чари!»
- Та все робота заважає. Цілий тиждень був у відрядженні в Москві, тільки-но повернувся, - сказав майор Бузина, подумки відзначивши: «Гарну пам’ять має ця вродливиця у вишиванці, як у куми».
- За весною, либонь, їздили? Щось не видно, щоб ви її звідти привезли.
- Звідти лише головний біль можна привезти.
- До тями. «Кристалом» полікуєтесь?
- Наливайте «Кристал», - погодився майор Бузина.
Шинкарка відчинила дверці холодильника, вийняла пляшку «Кристала» і почала відмірювати кришталевий напій у мензурці.
- А чому це «Кристала» немає на вітрині? - запитав спостережливий відвідувач з-за першого столику, помітивши, з якої пляшки шинкарка розливає горілку. - І чому одним можна, а іншим - ні?
- «Кристал» продається лише для членів ЦК профспілок працівників гірничо-добувної промисловості! - відрізала шинкарка, виставила на шинквас шкляники, закуску і знову заховала «Кристал» в холодильник. - І по талонах!
- А-а-а, - вибачливо протягнув спостережливий відвідувач і повернувся до свого шкляника з недопитою «Московською».
- Прошу, Олексію Григоровичу. - Шинкарка нарізала свіжі бутерброди і розлила томатний сік. - Це у вас новий працівник? - запитала вона, показуючи на старшого лейтенанта Нікітченка. - Ще не бачила. Молодий і, мабуть, нежонатий?
Старший лейтенант Нікітченко глянув на ліву долоню і згадав, що руки він вимив ще перед доповіддю генералу Свєткову, коли удвох з майором Бузиною заходив прибратися у туалет Центрального апарату КДБ УРСР на другому поверсі.
Майор Бузина сказав:
- Проходить стажування, може, й візьмемо.
Шинкарка засміялася:
- Ви ж, Олексію Григоровичу, не будьте занадто строгими.
- Побачимо, - сказав майор Бузина.
Настрою жартувати з симпатичною шинкаркою у нього не було.
Він взяв горілку, томатний сік, бутерброди з салом і поставив на осібний столик.
Старший лейтенант Нікітченко вийняв з посвідчення, яке йому вручив підполковник Мусоргський, два карбованці і спробував розрахуватись.
Майор Бузина притримав його:
- Не клопочись, моя черга. Ти у мене в гостях. - Він зазирнув у свій гаманець, пошарудів пальцями і сказав: - Грошей, як гною, на квитках ми зекономили.
Олексій Григорович віддав гроші шинкарці, повернувся до столу. Відтак підняв свій шкляник і глянув через шкло вхідних дверей на майдан.
Богдан Хмельницький показував булавою у бік Москви.
- Почали в Москві, - сказав Олексій Григорович, - закінчимо у Києві. За приїзд на Батьківщину!
- За приїзд! - цокнувся старший лейтенант Нікітченко.
Випили, закусили.
Молоточки в голові Олексія Григоровича перестали стукати.
Старший лейтенант Нікітченко посолив томатний сік, допив і знову вийняв посвідчення:
- Повторимо?
- Бери, - погодився майор Бузина.
За вікном, гарцюючи на своєму огирі, показував булавою у бік Москви окутаний кошлатим чи то березневим, чи то передзимним туманом український гетьман Богдан Хмельницький.
- Вип’ємо за возз’єднання? - запропонував старший лейтенант Ніктченко.
- За возз’єднання, - погодився майор Бузина.
Випили не цокаючись, заїли бутербродами, запили томатним соком.
- Моя черга, - сказав майор Бузина.
- Та я… - запротестував старший лейтенант Нікітченко, шукаючи гаманець.
Майор Бузина рішуче відхилив його руку.
- Вип’ємо за розз’єднання, - запропонував він, здійснивши свою ходку до вродливої і пам’ятливої шинкарки. - Час уже й прощатись, щоб потім не чіплятись до конячого хвоста.
У ганделику лунала пісня про гетьмана Сагайдачного, який проміняв жінку на тютюн та люльку.
Старший лейтенант Нікітченко не збагнув, про який хвіст мовив майор Бузина, той не пояснив, і старший лейтенант Нікітченко не став допитуватись.
Цокнулись, випили, мовчки запили горілку томатним соком, дожували сало і вийшли на майдан.
Хвильку постояли, набираючи в легені вільгого, чи то раннього весняного, чи то пізнього осіннього повітря і підійшли до пам’ятника Богданові Хмельницькому.
Гетьман показував булавою на північ, чи то закликаючи, чи проклинаючи.
Старший лейтенант Нікітченко розправив груди. «Кристал» від шлунку докочувався аж униз до колін, і в душі у нього заграла скрипка.
Майор Бузина вийняв з шаньки свою шапку-мазепинку, розправив пожмакини, насунув на чоло, щоб відстань від дашка до перенісся склала два сантиметра, стиснув руку в кулак і мовчки потрусив п’ястуком у той бік, куди вказував гетьман.
«Раску-у-у-у-у-у-удрявий кльо-о-о-он зєльоний, ліст рєзной, здєсь у кльона ми растанємся с тобой…» - на повний голос заспівав старший лейтенант Нікітченко, тупнув ногою і ляснув обома руками себе по грудях. Його душа знову вирвалась з грудей, як тоді під час польоту в літакові, і злетіла геть вище неба.
Майор Бузина смикнув його за лікоть.
- Он навпроти міліція, - сказав він і показав на будинок Київського міського управління внутрішніх справ.
Москальських пісень майор Бузина не любив і баламутство теж.
Війнуло снігом з дощем.
Старший лейтенант Нікітченко підняв комір плаща, майор Бузина поправив мазепинку, насолопивши її ледь не на брови.
- Треба було б попрощатися з шинкаркою? - запитав старший лейтенант Нікітченко.
- Не треба, - заперечив майор Бузина.
На зупинку під’їхав тролейбус другого маршруту: «Площа Богдана Хмельницького - Залізничний вокзал».
- Я побіг? - запитав лейтенант Нікітченко.
- До зустрічі, - сказав майор Бузина.