Генерал Свєтков сливе у той же час, коли розійшлися у різні боки майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко, теж вирішив їхати додому.
Увесь тиждень, повернувшись з роботи і повечерявши традиційним капусняком і кашею, він брав свій нотатник і гриз нігті, шукаючи рими до свого вірша «Любітє Родіну, вашу мать!», написати якого він пообіцяв секретареві парткому підполковнику Довбачу до наступного випуску стінгазети «Маяк». Творив Філофей Алфейович кожного разу поти, поки переконувався, що жінка вже міцно спить. Рими відшукувалися важко, ще важче було знайти потрібні метафори, анафори і епітети, тому свої нігті він згриз майже до м’яса. Тиждень напруженої творчої праці дав результат, найвдаліші рядки прийшли до нього тоді, коли старший лейтенант Нікітченко з Ворошиловградського УКДБ доповідав про успішно проведену операцію щодо недопущення вчинення об’єктом оперативної розробки «Гайдамакою» диверсійно-терористичного акту на Красній площі в Москві навпроти Мавзолею Леніна і у безпосередній близькості з ним.
Залишилось переписати вірш начисто і віддати готовий твір Довбачеві.
«Щось там жінка натякала минулої п’ятниці на ліжко», - метикнув Свєтков, коли наразі їхав додому, погойдуючись на м’якому сидінні персональної білої «Волги», якою вправно кермував його водій Мусій Бідуля.
Але удома свою дружину він не застав.
В квартирі пахло квашеною капустою, яку Євдокія Степанівна тримала для приготування щі. Роман «Мадам Боварі» лежав на табуретці у кухні.
«Куди це вона пошвендяла? Надісь, до жінки Рябовола перемивати кісточки своїх чоловіків», - міркував генерал Свєтков, саморуч розігріваючи на плитці капусняк і кашу. Фаршированої щуки в холодильнику він не виявив, і її відсутність знову надихнула Свєткова виконати свій намір, який зронився у нього в той час, як він погойдувався на м’якому сидінні своєї «Волги».
Жінка повернулася додому, коли Свєтков переписав вірш начисто.
Одягнута вона була по-домашньому.
«Значить, таки була у Рябоволихи», - зробив висновок Свєтков і запитав:
- Ну, що нового тобі розказала твоя подруга?
- Розказала те, що я й не знала! День і ніч тут коцюрбишся над тобою, годуєш, переш, прибираєш, світу білого не бачиш, а, виявляється, завтра у Києві в Жовтневому палаці культури дає концерт знаменита московська співачка заслужена артистка Алла Пугачова 1). А я нічого не знаю. Рябоволиха, он, збирається, а я - що? повинна сидіти на кухні, тобі капусняк варити? Так, Філофею Алфейовичу, завтра йдемо на концерт, хоч раз за сто років вийдемо на люди! Я собі не прощу, якщо не побачу і не послухаю Аллочку в історичному будинку. І тобі, Філя, не прощу!
Київський Жовтневий палац культури, що на вулиці Жовтневої революції, в якому саме і мав відбутися концерт московської співачки Алли Пугачової, було споруджено 1842-го року за проектом архітектора Вікентія Івановича Беретті, батька архітектора Олександра Вікентійовича Беретті. До революції у тому будинку містився Інститут шляхетних панянок, після революції у недовгому часі його зайняло Головне управління державної безпеки (ГУДБ) Наркомату внутрішніх справ УСРР. Потім ГУДБ наркомату перевели в Палац праці на вулицю Короленка, 33, хоча спочатку для НКВС за проектом архітектора Фоміна І. О. споруджувався будинок на вулиці Кіроваз розгалуженою системою підземних комунікацій, приміщень, переходів та інших лабіринтів, які мали поєднати НКВС із одночасно споруджуваним будинком Верховної Ради УСРР на вулиці Кірова, 5, штабом Київського військового округу на вулиці Комуністичній, 11 (до радянської влади в Україні - Банкова) та резиденціями вищого керівництва республіки, НКВС і військового округу, яке проживало в будинках №№ 22, 24, 32 на вулиці Кірова (до радянської влади - вулиця Олександрівська). Коли будівля НКВС була вже готова, в Київ на новосілля приїхав Лаврентій Павлович Берія. Він пильно перевірив підземні комунікації - власною персоною пройшов під землею від вулиці Кірова до підземного бункера штабу Київського військового округу на вулиці Комуністичній, яку після смерті Серго Орджонікідзе було названо його іменем, потім до бункера під Верховною Радою УСРР на вулиці Кірова, яка до смерті видатного радянського партійного і державного діяча Сергія Мироновича Кірова називалась вулицею Революції, і відвідав підземні комунікації та резиденції керівництва республіки. Більшість власників резиденцій на той час вже було розстріляно, тож кімнати чекали нових поселенців.
Задовольнившись побаченим, Лаврентій Павлович піднявся на поверхню і оглянув новий будинок НКВС з пагорбу коло Верховної Ради УСРР.
- Будівля враження справляє, - сказав він наркому внутрішніх справ УСРР Ізраїлю Мойсейовичу Леплевському, призначеному на посаду після арешту Всеволода Апполоновича Балицького 2). - Архітектор доречно зробив портал півколом, символізуючи систему, яка мусить втягувати в себе усю контрреволюційну нечисть і фільтрувати її всередині. Проте не підійде з погляду вимог щодо забезпечення власної безпеки. Підземний землетрус їй не загрожує, а згори, саме з цього бугра, за умов контрреволюційного заколоту, вас, шановний Ізраїлю Мойсейовичу, і вашу контору розстріляє зачухана банда махновцівна двох тачанках з кулеметами типу «Максим», на додачу закидає саморобними бомбами і втече. Ти знаєш, які написи були на махновських тачанках? 3)- запитав він у Леплевського.
Леплевський знав, знав він і Льову Задова 4), але промовчав.
- Отож, - процідив Лаврентій Павлович. - Ти керував будівництвом?
- Балицький, - відповів Леплевський.
- Балицького вже немає, - нагадав Леплевському товариш Берія, - більшовики не мають права покладати на когось власні провини. Треба мати мужність нести персональну відповідальність. - Скельця його окулярів незадоволено зблиснули. «Значить, мені гаплик, - зробив висновок Леплевський. - А, може, й ні, якось обійдеться?» - намагався він потішити себе надією.
З пагорба Лаврентій Павлович спустився на стадіон «Динамо» 5)імені наркома внутрішніх справ НКВС СРСР Миколи Івановича Єжова, на якому саме в той час займалися фізичною підготовкою працівники ГУДБ НКВС УСРР. Вивіска з прізвищем Єжова на воротах стадіону ще висіла.
- Лаврентію Павловичу, - сказав Леплевський товаришу Берія, гамуючи страх і виношуючи надію, що якось обійдеться, - Лаврентію Павловичу, оскільки Микола Іванович Єжов пішов від нас керувати водним транспортом, українські чекісти пропонують перейменувати стадіон…
- Ніяких пропозицій і перейменувань! - сердито обірвав Берія Леплевського. - Микола Іванович Єжов пропонував перейменувати Москву на місто Сталінодар. Це ж чиста провокація! Хай поки що покерує водним транспортом.
Скельця пенсне Берія знову зблиснули, і Леплевський зрозумів, що його, без варіантів, чекає доля Всеволода Апполоновича Балицького.
Більше він пропозицій не надавав.
Тим часом Лаврентій Павлович на спільному засіданні ЦК КП(б)У і Ради Народних Комісарів УСРР заявив, що призначена для НКВС УСРР споруда занадто монументальна, притому, що архітектором невдало вирішено інтер’єр фасаду, через що вона може стати подразником для контрреволюційних елементів, які виношують плани повалення радянської влади на Україні 6).
Після детального обговорення на спільному засіданні було ухвалено рішення: у нову будівлю на вулиці Кірова, 12 переселити Раду Народних Комісарів УСРР, а Наркомату внутрішніх справ УСРР віддати Палац праці, що на вулиці Короленка, 33 (колишня вулиця Володимирська, 33), виселивши звідти ЦК КП(б)У у новоспоруджений будинок на площі Михайлівській.
Колишній будинок шляхетних панянок, який до цього слугував спецкорпусом ГУДБ НКВС з усіма його службами у підвалах і нагорі, рішенням Ради Народних Комісарів УСРР було перетворено на Жовтневий палац культури і мистецтв. Кров у підвалах палацу вимили вже після смерті Сталіна, точніше, після промови Микити Хрущова про культ Сталіна на ХХ-му з’їзді КПРС, що відбувся 14-25 лютого 1956 року. 16-23 серпня 1957 року тут відбувся Четвертий конгрес Всесвітньої Федерації Демократичної Молоді, а 23 жовтня 1965 року Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв вручив у Жовтневому палаці місту-герою Києву медаль «Золота Зірка».
Свєтков віднікувався, мовляв, часу немає, антирадянські елементи нахабніють, підпільних екстремістів «Сажотруса» і «Мазила» до цього часу не можемо розшукати, терористично-диверсійний акт у Москві на Красній площі, який намагався здійснити за завданням зарубіжних центрів ОУН терорист з Ворошиловграда, ледве вдалося попередити, роботи по горло, і як останній аргумент показав дружині статтю, видрукувану в газеті «Вечірній Київ» під назвою «Пугачова везе у Київ дулі з матом» кореспондента Григорія Швеця.
- Ти хочеш, щоб ця лярва обложила тебе матом і дулю під ніс сунула? - обурювався несерйозними проханнями своєї жінки Свєтков. - Та й де я квитки візьму? Що, мені в генеральській формі, орденах і з відзнакою учасника чергу в каси займати з п’яти годин ранку, чи що? Я ж не Спіноза якийсь, щоб ногами кренделя на концерті якоїсь кафешантанної співухи викаблучувати!
- Ти щодо лярви і співухи тихіше! Подумаєш, він - не Спіноза! А хто ж ти: Чехов, чи що? Теж мені генерал, не може квитки на концерт дістати, а чим же ти там у себе в Ке-Ге-Бе займаєшся?! Теж вірші пишеш, як Чехов?
Євдокія Степанівна помилялась. Насправді генерал-майор Філофей Алфейович Свєтков, начальник 5-го управління КДБ УРСР, був повною протилежністю російському письменнику з українськими коренями Антону Павловичу Чехову, який, зокрема, говорив: «Я ніколи не пишу віршів і доносів».
По-перше, ніяких українських коренів у генерала Свєткова не було, - з цього боку біографія у нього була геть чистою. По-друге, генерал Свєтков вірші писав у вільний від роботи службовий час, а не «на роботі», як сказала його дружина Євдокія Степанівна, і публікував їх не в якомусь там несерйозному часописі «Стрекоза», де друкувався Антон Чехов під псевдонімом «Антоша Чехонте», а в стінгазеті 5-го управління КДБ УРСР «Маяк» під псевдонімом «Алфєй Свєтлов». По-третє, писати і приймати «доноси», чи як називав їх Свєтков, донесення, він вважав своїм святим службовим і партійним обов’язком.
І вірші, і донесення Свєтков писав тільки про боротьбу Комуністичної партії і її озброєного загону чекістів-комуністів проти ворогів радянської влади і антирадянських елементів, тому, безперечно, він не міг дозволити собі піти на концерт вульґарної співачки, яка, до того ж, жодної патріотичної пісні про рідну Комуністичну партію чи інший твір на громадянську тематику у своєму репертуарі не мала, на що цілком справедливо вказував своїй дружині генерал Свєтков, демонструючи їй для наочності відповідні місця у статті із газети «Вечірній Київ» кореспондента Григорія Швеця.
- І навіщо тобі в генеральському мундирі пертися до каси? - Євдокія Степанівна відсунула газету вбік. - У тебе підлеглих немає, чи що? Чому твій співробітник старший лейтенант Бездоля деяким генеральським жонам квитки дістає, а мені не можна, чи я не генеральша? Побачимо, який з тебе буде генерал, коли я тобі покажу на двері! - дотискувала вона Свєткова. - Я ще можу із старшого лейтенанта зробити генерала, якщо цю справу візьму у свої руки, а тобі прийдеться на пенсії вірші писати! Ти ж Аллочку ніколи не чув, вона та-а-ак співає…
Євдокія Степанівна закотила очі, потім знову суворо глянула на чоловіка:
- Та ти всцишся, коли її побачиш та ще й почуєш! От побачиш! Я тобі матню тримати не буду, сам тримайся, тільки попереджую.
«Суща Ксантиппа, - подумав Свєтков, - така і до цикути доведе», - і здався:
- Добре, зроблю тобі квитки, так тому й бути. А я за своє життя, шановна Євдокіє Степанівно, не такі випробування долав. Побачимо, хто ще всциться. - І підморгуючи, додав: - Ти щось там колись натякала про ліжко? Тоді ходімо.
Дружина на підморгування Свєткова не зреагувала:
- Ліжко тобі буде, коли сходимо на концерт Аллочки Пугачової. Так що, готуйся, - і розкрила роман Флобера «Мадам Боварі».