На календарі значився березень, уже б мала прийти весна, та місяць лютень ще міцно утримував свої плацдарми, нагадуючи про себе зазимками і запізнілими, як на таку пору, сніговіями, які переходили в мокру крупу, дощ і знову в сніг.
Старший оперуповноважений 1-го («оперативно-ігрового») відділу 5-го управління КДБ Української РСР майор Бузина Олексій Григорович сидів у своєму службовому кабінеті і напружено працював.
Надворі було вільго і студено, в кабінеті - тепло і затишно.
На стіні перед майором висів портрет Фелікса Едмундовича Дзержинського 1), а на столі лежали підготовлені інспекцією КДБ УРСР методичні рекомендації стосовно того, як особовому складу органів КДБ належить вивчати нормативі документи, що регулюють їхню складну діяльність у боротьбі з іноземними розвідками та антирадянськими елементами всередині країни, і як оформлювати конспекти опрацьованих першоджерел.
Поряд з методичними рекомендаціями майор Бузина поклав свій зошит для конспектування нормативних актів і ручку-самописку, заправлену фіолетовим чорнилом.
В КДБ УРСР було заведено негласний порядок, при якому голова КДБ Віталій Васильович Федорчук вчиняв резолюції і підписувався зеленим чорнилом, керівний склад, крім генералів, писали синім, генерали - чорним, оперативний склад користувався фіолетовим кольором.
Траплялися випадки, коли окремі офіцери допускали порушення встановленого порядку, дозволяючи собі вправлятися на письмі неналежним для їхнього статусу артаментом - синім, чорним або ж навіть зеленим (sic!), чи кульковими ручками тих же кольорів. До таких переступників з боку їхнього безпосереднього керівництва вживалися виховні заходи і робились відповідні висновки, оскільки подібні факти в КДБ УРСР трактувалися як прояви маскованого кар’єризму.
Майор Бузина кар’єристських нахилів не мав, писав виключно фіолетовим чорнилом і був взірцем дотримання інших встановлених вимог і правил в сфері справочинства та агентурно-оперативної діяльності.
Наприклад, коли потрібно було привести до потрібного порядку особові і робочі справи агентури, він прибирав зі столу все зайве, виймав з сейфу потрібний том і відпрацьовував його. До особової справи агента 2) він, користуючись циганською голкою і сировою ниткою, акуратно підшивав затверджені керівництвом характеристики, матеріали перевірки його надійності, а також повідомлення інших джерел, що стосувались до особи агента, способи екстреного зв’язку, легенди прикриття, місце проведення конспіративних зустрічей, розписки про отримане грошове забезпечення, накази про заохочення тощо. В робочу справу агента в той же спосіб (циганською голкою і сировою ниткою) він підшивав реалізовані оригінали особисто написаних інформатором документів і вже після того, як вони доповідались керівництву, залежно від значущості отриманої інформації: від начальника відділення і аж до самого голови КДБ УРСР або ж до його заступників, що здійснювали свою управлінську діяльність відповідно до визначених колегією КДБ УРСР напрямів їхнього керування (кураторів).
З кожного агентурного повідомлення в друкарському бюро Управління після їхньої доповіді начальству знімалась потрібна кількість копій. Копії агентурних матеріалів долучались до справ оперативного обліку: оперативних добірок, перевірок, розробок, розшуку, нагляду 3), а також, якщо вони стосувались до загального опису чи аналізу оперативної обстановки, підшивались у літерні справи, які велись по лініях і об’єктах агентурно-оперативної діяльності 5-го управління 4). Якщо отримане повідомлення агента не мало відношення до конкретного напряму (лінії, об’єкта) роботи оперативного працівника відповідно до покладених на нього функціональних обов’язків або ж до тієї чи іншої особи (персоналії) його оперативної зацікавленості, то копія надсилалась в інший структурний підрозділ для здійснення перевірки за керунком.
Місце зберігання агентурних повідомлень та їхніх копій фіксувалося у відповідній графі спеціального реєстраційного журналу секретаріату 5-го управління КДБ УРСР. В робочій справі агента всі прізвища, які у своїх донесеннях згадував інформатор, після поставлення їхніх носіїв на оперативний облік 5) у 10-му відділі КДБ УРСР вносились до переліку, який у кожній справі містився в кінці тому (тобто, продивившись перелік, можна було визначити, про кого повідомляв у своїх донесеннях той чи інший агент і яке він мав коло знайомих з числа тих осіб, що представляють оперативний інтерес для органів КДБ).
Продуктивність будь-якого агента за звітний період можна було визначити на око за товщиною його робочої справи або ж за її вагою, якщо покласти том (томи) написаних таємним помічником КДБ документів на долоню витягнутої руки і зробити кілька коливальних рухів з амплітудою в п'ятнадцять градусівпо вертикалі - знизу вгору і згори вниз.
Справи оперативного обліку у майора Бузини теж перебували у бездоганному порядку. Він не чекав суботи, яка встановленим у КДБ УРСР порядком визначалась днем для приведення документів до вимог інструкції щодо таємного справочинства, а працював з паперами щодня. Місяць тому з поля зору двох бригад зовнішнього спостереження зникла об’єкт централізованої справи групової оперативної розробки «Блок» під кодовим прізвиськом «Лисиця» і повернулась до власного помешкання на Куренівці на вулиці Верболозній, 16 третього дня опісля. Де вона никала увесь цей час, якими підпільними справами займалась, залишилось невідомим. Розлючений таким проколом в розробці одного з основних фігурантів справи «Блок» голова КДБ Федорчук, який до свого призначення на Україну займав посаду начальника 3-го Головного управління КДБ СРСР (військова контррозвідка) і серед оперативного складу мав прізвисько «Фердинанд», наказав негайно доповісти всі матеріали на «Лисицю».
Начальник 5-го управління генерал Свєтков, який до призначення на цю посаду працював начальником інспекції КДБ УРСР і своє прізвисько «Атя» отримав уже на новій посаді, без зволікання приніс Федорчуку справу на «Лисицю». До кабінету голови КДБ УРСР справу на «Лисицю» доставила група офіцерів 2-го («українського») відділу 5-го управління на чолі з розробником «Лисиці» майором Гопанчуком на прізвисько «Гончак». В справі було двадцять вісім томів, у кожному томі - по триста аркушів. Два останніх томи розробки «Лисиці» виявились непідшитими, сторінки непронумерованими, Федорчук, читаючи матеріали, заплутався в аркушах і спересердя кинув один том в обличчя генералові Свєткову, а другий в його потилицю, коли той намагався ухилитися після першого удару. Документи розсипалися мало не по всій площі кабінету голови КДБ на 4-му поверсі будинку КДБ на вулиці Володимирській, 33 розміром з майданчик для гри у бадмінтон.
Генерал Свєтков змушений був навпочіпки збирати їх на підлозі один за одним, пильнуючи, щоб не отримати від Федорчука стусана в те місце, де в генералів (і не тільки) закінчується спина, звідки виростають ноги і де, на думку голови КДБ УРСР, містяться розумові здібності його генералів. Разом з майором Гопанчуком, який планував останні томи справи на «Лисицю» привести до вимог інструкції наступної суботи, генерал Свєтков прямо в приймальні голови КДБ УРСР циганською голкою і сировою ниткою нашвидкуруч підшив і пронумерував аркуші, вніс документи до опису і вже затим повторно доповів справу «Фердинандові».
На окремих сторінках справи залишились сліди його крові з пэчок пальців, які він у поспіху поколов циганською голкою. Далебі, зі справами майора Бузини такого казусу ніколи б не трапилось.
Йдучи додому, майор Бузина зачиняв сейф і акуратно опечатував його. Печатки виготовлялися в єдиному екземплярі, дублікати ключів зберігалися в запечатаній тією ж печаткою парусиновій торбинці, яка мала постійне місце в спеціально обладнаному сейфі секретаріату Управління.
Якщо у відсутність оперативного працівника великому чи малому начальству, не мало значення якому, знадоблювався той чи інший документ, який зберігався в його сейфі, то в цьому випадку створювалася комісія на чолі з начальником секретаріату чи його заступником, і тільки комісія мала право, порушивши печатку, відкрити сейф запасними ключами. Коли знаходився потрібний документ, він вилучався, згідно з інструкцією про таємне справочинство складався протокол у двох примірниках про розкриття сейфа і вилучення документа, другий примірник клався на його місце, після чого сейф опечатувався особистою печаткою начальника секретаріату або ж його заступника.
Виходячи з кабінету, працівник відповідно до інструкції щодо забезпечення режиму в приміщеннях КДБ УРСР зобов’язаний був замикати двері на два оберти ключа. Повернувшись, він відчиняв кабінет і мусив виймати ключ. Залишати ключ у дзюрці замка із зовнішньої сторони дверей категорично заборонялось, оскільки, як було записано в інструкції, не виключалась ситуація, коли якийсь прихований лихочинець, проходячи коридорами КДБ і застерігши ключ у дверях кабінету оперативного працівника, з ворожим чи іншим умислом міг зачинити його ззовні, покласти ключ в кишеню і втекти геть.
В такому випадку, як було записано в тій же інструкції, замкнений у власному кабінеті і позбавлений оперативного простору офіцер не годен був виконати свої професійні обов’язки в належному обсязі, вчасно потрапити до начальства в разі термінового виклику або ж виконати потрібні дії на випадок бойової чи пожежної тривоги, ба! - навіть не зміг би задовольнити особисті фізіологічні потреби поза територією кабінету.
Користуватись радіоприймачами і радіоточками категорично заборонялось, оскільки ввімкнений радіоприлад міг стати джерелом передачі інформації на відстань, тобто в такий спосіб ворог мав можливість при допомозі радіоелектронної апаратури, встановленої стаціонарно в якомусь житловому приміщенні в радіусі 300 метрів від будинку на вулиці Володимирській, 33, чи в автомобілі, що міг рухатись навколо будинку на відстані того ж радіусу, здійснювати перехоплення розмов, які велись в приміщеннях КДБ.
На столі оперативного працівника мали перебувати лише ті документи, які могли йому знадобитися саме в цей час. В сейфі дозволялось тримати виключно ті документи, справи, посібники, які були внесені до їхнього опису. Опис складався у двох примірниках, перший примірник мусив лежати в спеціально приклеєному конверті на дверцятах сейфа з внутрішньої його сторони, а другий передавався в секретаріат Управління для контролю.
Апарат міського телефонного зв’язку на столі оперативного працівника повинен був стояти з правого боку, а телефон внутрішнього зв’язку - з лівого, щоб користувач при надходженні сигналу не переплутав, по якому апарату йому дзвонять. Якщо абонент дзвонив міським телефоном (загальним), то оперативний працівник мусив у мікрофон трубки мовити: «Кажіть, вас слухають». Якщо лунав дзвінок телефону внутрішнього (захищеного) зв’язку, то оперативний працівник повинен чітко вимовити своє звання і прізвище без ніяких «алло», «альо» чи «слухаю». На кожному апараті міського телефонного зв’язку малось приклеєне застереження про необхідність дотримання конспірації в розмовах із зовнішнім абонентом (тобто не патякати зайвого).