Старший лейтенант Бездоля вже перед обідом квитки дістав і доповів їх начальнику Управління, додавши до квитків вилучений в артистів хору імені Григорія Верьовки журнал «Плейбой».
Генерал Свєтков, поспіхом переглянувши журнал, хотів залишити його у себе в столі, щоб детальніше розгледіти по обіді, але потім передумав: «Подивлюсь після концерту разом з жінкою. Побережу «прану» до ліжка».
Обідав генерал завжди удома, їхати недалеко було - він жив у відомчому будинку КДБ на вулиці Володимирській.
На обіді віддав журнал разом з квитками жінці:
- Готуйся на концерт. І опісля… - грайливо додав він і підморгнув. - Рябовіл квитки не дістав, твоя Рябоволиха залишилась з носом. А ми підемо. - І показав два квитки в Жовтневий палац культури.
- О-о-о! Молодець, атя!
Зрадмла Євдокія Степанівна хвацько крутнула стегнами, розцілувала чоловіка в обидві щоки, показала дві дулі в стелю - вище поверхом жив генерал Рябовіл - і пішла в спальню готуватись до концерту.
- Ти ще приготуй пельмені, після концерту поїмо, перед ліжком, а то мені щі і каша вже в горлі стоять, - кинув навздогін Свєтков.
- Не хвилюйся, приготую, - відгукнулась зі спальні Євдокія Степанівна. - І сто грам калганівки поставлю. Кажуть, вона корисна чоловікам.
Генерал Свєтков, ледве дочекавшись вечора, попередив чергового, що йде на явку з агентом «Степовиком», а сам, захопивши жінку, поїхав у Жовтневий палац на зустріч з Аллою Пугачовою. Обставини для нього складались вдало - генерал Федорчук перебував у відрядженні в Москві, тому питати у нього дозволу потреби не було.
До початку концерту залишалося ще хвилин двадцять, а зала Жовтневого палацу культури вже була вщерть наповнена; вздовж проходів, зліва, справа, посередині глядачі сиділи на приставних стільцях, і з балконів сотні біноклів поблискували скельцями, чекаючи виходу на сцену знаменитої московської примадони.
Генерал Свєтков з певним неспокоєм кинув вздовж рядів погляд, шукаючи свої місця. При такому ажіотажі, подумав він, якісь бтрзі шевлюги могли уже нахабно зайняти їх, і потім доведеться на виду у всієї публіки сперечатись з ними. Цього Свєтков хотіти не волів, щоб зайвий раз не «світитись» перед глядачами, бо чекістові, навіть такого ранґу, як він, не з руки було зайвий раз демонструвати себе публіці, тим паче на концерті цієї скандальної московської співухи.
Несподівано, прошкуючи проходом, краєм ока він помітив, що в четвертому ряду сидів старший лейтенант Бездоля, а обіч нього - особиста друкарка голови КДБ УРСР Федорчука Лідія Писанка, яку за власним розпорядженням Федорчука з-перед пів року тому було переведено у Київ з Управління КДБ УРСР по Полтавській області після його поїздки в Полтаву.
Лідія Писанка мала довге і чорне, як смола, волосся, зелені, як у лісової мавки, очі, ніжну кругловиду пичку і рожеві, кров з молоком, щічки. Залежно від настрою своє волосся вона носила розпущеним спереду на груди чи позаду на спину і плечі, чи укладала в зачіски, які називалися «шолом гладіатора» або ж «кобилячий хвіст»: теж залежно від гумору, - вона була норовлива, як і належить фаворитці голови КДБ УРСР.
Тепер її волосся чорною хвилею струмувало і ззаду, і спереду.
Бездоля, помітивши генерала Свєткова з дружиною, сховався за Писанку, втім, це його не врятувало. Пильним оком чекіста генерал Свєтков старшого лейтенанта Бездолю поспіль з особистою друкаркою голови КДБ Лідією Писанкою зафіксував.
«Негідник, - подумки віднотував ображений генерал. - Мені свистів, що жодного квитка не залишилось, тільки якщо у Квятошинського конфіскувати, призначивши його на місце Позаклубенка, а сам собі відірвав, та ще й фаворитку голови з собою притягнув. З вогнем граєтеся, товариш старший лейтенант Бяздоля, дізнається прядсядатєль - голову одірве. А, може, дещо й нижче, дасть вказівку Дзеньзібару і хана! - він на таке здатен!» - обурився генерал Свєтков, однак знаку не подав, що впізнав старшого лейтенанта Бездолю, і мовчки пройшов до вказаних у квитках крісел. На них вже сиділи дві сциклі і крутили, мов зимородки, шиї у всі боки. Побачивши, як до них простує солідний мужчина з не менш солідною дамою, вони підхопились і зникли геть.
Місця були шикарні - у першому ряду і прямо посередині біля проходу.
Концерт розпочався гучною овацією, якою публіка зустріла Аллу Пугачову.
Дружина генерала мліла від задоволення, після кожної пісні шепотіла на вухо Свєткову: «Жінка Рябовола усцицця, коли їй скажу, що я була на концерті Алли Пугачової!»
Все було чудово дотіль, докіль Алла Пугачова не вирішила поспілкуватися з публікою.
- Я ось прочитала статтю у вашій газеті «Вечірній Київ», - зробивши перерву в піснях, коли стомлені музиканти пішли на відпочинок, звернулась Алла Пугачова до зали і підняла над головою газету. Стомленою вона не показувалась. - Тут написано, що я під час гастролей лаюсь зі сцени матом, плюю на глядачів, показую їм дулі та іншу брехню. - Пугачова сунула мікрофон під пахву, розірвала газету, кинула клапті на підлогу і носком срібного черевичка відсунула їх від себе геть. - Статтю написав якийсь кореспондент, - продовжила вона у мікрофон, - здається, на прізвище Швець. - Вона подивились на розірвану газету, не знайшовши серед клаптів потрібної статті з прізвищем кореспондента, продовжила:
- Швець, чи, може, Жнець. Можливо, Кравець, Гравець, Триндець, але, здається, наскільки я пам’ятаю - Писець. От ви чули, я сказала: «Швець чи, може, Жнець. А, може, й Кравець, Гравець чи Триндець, але, все ж таки, наскільки я пам’ятаю, Писець»? Правильно? - запитала примадона глядачів.
- Правильно! - злагоджено відповіла публіка.
- Я сказала «Пи-и-иссець»? - ще раз перепитала Пугачова.
- Так! - ще раз підтвердила публіка. - «Писець», «Писець»!
- А завтра, не далі, як завтра, ви прочитаєтє у вашому «Вечірньому Києві», - Пугачова вдруге бридливо відкинула носком срібного черевичка клапті, які залишилися після її екзекуції від популярної у Києві «Вечірки», - що Алла Пугачова, пригадуючи прізвище автора наклепу, начебто сказала: «Можливо, Швець, можливо, Жнець, або Кравець, Гравець чи Триндець, а точніше…»
Пугачова артистичною витримала паузу і пальнула в глядачів, більша частина яких встигла ознайомитися з публікаціями кореспондента Швеця у «Вечірньому Києві» стосовно київських гастролей Алли Пугачової:
- «… а точніше Пи-и-издець!» Ось так завтра і напишуть у вашій газеті: «Алла Пугачова зі сцени сказала з матом: «Статтю про мене в газеті «Вечірній Київ» написав журналіст на прізвище Пиздець». Але ж я такого не говорила! Я сказала Писсець, а не Пиздець!
Публіка приголомшиво замовкла.
Генерал Свєтков пригнувся, немов від удару кувалдою по голові, хотів глянути на дружину, проте не наважився.
- Якщо не вірите, можу побитися об заклад.
Пугачова, примруживши очі, озирнула партер, відтак зняла мікрофон з підставки, спустилася прямо в залу, пройшла вздовж першого ряду і зупинилася прямо перед Свєтковим.
З її рук довгий шнур зміївся на сцену і далі поза нею.
- Ось ви мені безумно подобаєтесь, дорогий мій глядачу, у першому ряду. У вас чесне, відкрите, слов’янське обличчя, ви схожі на графа Толстого без бороди, того, що Лев, і я би хотіла побитися об заклад саме з вами, - проказала вона в мікрофон, дивлячись згору вниз на сидячого Свєткова і показуючи на нього пальцем вільної руки.
Генерал Свєтков заціпенів і голови не піднімав. Прямо перед ним на відстань протягнутої руки, навіть ближче, стояла знаменита співачка, «прима», примадона, яка три роки тому майже нікому не була відома, а знаменитою вона стала після перемог на кількох міжнародних конкурсах та гучних концертів в Союзі, якою захоплювалися, яку картали, любили, зневажали, від прізвища якої мліли чи обурено настовбурчувалися, але яку всі уже знали - від Прибалтики і до Сахаліну, від Магадану і до Мінська, і ніхто до неї не був байдужим, і стосовно якої вже почали розповсюджувати ідеологічно шкідливий анекдот про те, що, мовляв, посередній політик Брежнєв жив в епоху Алли Пугачової, а вчені-астрономи Пулковської обсерваторії назвали щойно відкриту комету, що мала промайнути величезним хвостом у безпосередній близькості від Землі, іменем Алли Пугачової; яку генерал Свєтков не міг поважати, оскільки жодної пісні на громадянську тематику вона за все своє життя не виконала, навіть виступаючи перед делегатами останнього партійного з’їзду, і брудно матюкалась, тому від її пісень на концерті він ще не всцявся, як передбачала Євдокія Степанівна, хоча був близько до такого стану. З плеч співачки спливала легка пелерина, а під нею Пугачова одягла бежевого кольору напівпрозору сукню вище колін, через яку просвічувалась білизна. Коли Алла співала на сцені, то білизну крізь її шати не було помітно, а зараз погляд генерала Свєткова втупився в її труси.
В грудях генерала Свєткова похололо, з лоба заструмив піт, голові стало гаряче, а рукам мокро.
Виникла ситуація, коли голова і разом з нею інші частини його тіла набули зовсім не такої температури, яку відповідно до вимоги першого голови ВЧК-ДПУ-ОДПУ Фелікса Едмундовича товариша Дзержинського повинні мати органи у справжнього чекіста.
Це неабияк схвилювало генерала Свєткова, він із собою нічого вдіяти не годен був.
«Оце пиздець», - дійшов він думки. Проте знайшов у себе сили відірвати погляд від трусів і підняти очі гору.
Пугачова усміхнулася, так, що генерал Свєтков запримітив у неї між верхніми зубами симпатичну щербатинку, мовчки взяла його за руку, примусила підвестися і відтак повела за собою на сцену.
Генерал Свєтков пішов за нею, як ангорський трусик в пащу удава.
- Скажіть, як вас звати? - чарівно шепелявлячи крізь щербатинку, запитала Пугачова уже на кону. Вона шепелявила тільки тоді, коли усміхалася, і отепер дивилася на Свєткова так обворожливо і загадково, ніби на гастролі в Київ приїхала лише заради цієї миті.
- Філофей Алфейович, - відповів червоний від хвилювання Свєтков у підсунутий Пугачовою мікрофон і не впізнав свого голосу.
Голос був хрипкий, проте мужній, і Свєтков почав потроху оговтуватись.
- О-о-о, Філофей - це круто! А як вас кличе ваша дружина?
- По-різному, - зам’явся Свєтков, - Філофей Алфейович, Філофей…
- Я розумію. Але, так би мовити, в неофіційній, так би мовити, інтимній обстановці?…
- В неофіційній - Філя…
- О-о-о, Філя - це ще крутіше! Мені неабияк імпонує: «Філя! Філофей!» У вашому імені є щось принадливе для жінок. Якщо я не помиляюсь, а я ніколи не помиляюсь, «Філофей» в перекладі означає «любитель фей», - сказала співачка і, торкнувшись рукою плеча Свєткова, запитала: - А я схожа на фею? - Співачка крутнулась на підборах, від чого сукня віялом обгорнула її стегна.
Генерал Свєтков ще більше почервонів.
Пугачова повернулась лицем до зали.
Світло ліхтаря позаду лаштунків підсвічувало її фігуру, створивши навколо неї ореол.
Лице співачки на мить застигло, мов маска, і публіка враз, майже фізично, відчула, як на неї випромінюється джерело потужних біотоків, від чого повітря на сцені і в залі вмить наелектризувалось.
У Свєткова заворушилось волосся на тім’ї, електричні розряди пестливою хвилею, поколюючи і збуджуючи, залоскотали шкіру від колін до паху і навколо сосків на грудях.
Пугачова обернулась до Свєткова, прихилилась ближче, уважно і підбадьорливо подивилася на нього і раптово запитала:
- А ви свою дружину зраджуєте?
- Зроду! - наполошено стріпнув головою Свєтков, помітивши напружений погляд дружини, який грізно зблиснув, коли Пугачова запитала про можливу подружню зраду. Ймовірно, вона була в залі єдиною, на кого чари Пугачової не подіяли.
В четвертому ряду з відвислою щелепою за дійством великооко спостерігав старший лейтенант Бездоля. Поряд з ним хихотіла друкарка канцелярії голови КДБ УРСР Федорчука полтавка Лідія Писанка.
- От бачите, - вже до публіки звернулась Пугачова, - я люб’язно бесідую з глядачем у першому ряду схожого на письменника Толстого, того, що Лев, на ім’я Філофей, нічого хуліганського не вчиняю, матом не лаюсь, дулі нікому не показую, квіти у публіку не шпурляю. А завтра ваш кореспондент Швець, Жнець, Кравець, Гравець, чи Писсець, значення не має, але не Пиздець, я такого не говорила, окрім того, напише у «Вечірньому Києві», що вульґарна Алла Пугачова прямо на очах трьох тисяч приголомшених глядачів зґвалтувала порядного мужчину і сім’янина по імені Філофей і по батькові Алфейович, який зроду-віку у своєму житті не зраджував своєї дружини, хоча і схожий на письменника Толстого, який свою дружину Соню, не Ротару 19), звісно, зраджував і дуже часто.
Публіка оговталась, весело засміялась, напевно уявлячи ситуацію, яка все ж таки могла виникнути на очах трьох тисяч приголомшених глядачів у Жовтневому палаці культури міста Києва, коли б солідний чоловік, який ніколи у своєму житті не зраджував дружини, впав жертвою московської артистки прямо на кону Жовтневого палацу культури, в якому до Жовтневої революції виховувалися і навчалися благородні київські панянки, після революції працівники НКВС розстрілювали ворогів народу, і не так давно Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв вручив тут місту-герою Києву медаль «Золота Зірка».
І, не зовсім вірячи, що знаменита співачка того не могла вчинити, засміялась ще гучніше.
А Пугачова, ніби образившись не лише на «Вечірній Київ», а й на публіку, яка дещо легковажно сприймала її скарги, зморено сказала:
- Ох, як я втомилася від усіх цих пис-сців та їхніх журналістських нісенітниць!…
Вона вдала з себе страшенно втомлену жінку, вже зовсім притулилась до Свєткова і продовжила:
- Філю, ходімо де мене в гримерну, посидимо, поокаємо, розслабимося, відпочинемо… А оркестр хай заграє нам щось відповідне…
Музиканти негайно повернулися на сцену і заграли симфонію Олександра Скрябіна «Прометей. Поема вогню» 20) в аранжировці латвійського композитора Раймонда Паулса.
Пугачова знову взяла Свєткова за руку і під бурхливі оплески публіки притьмом повела його за куліси.
Свєтков не опирався, тому що опиратися потужному темпераменту енергійної, хоч і втомленої від наклепів київського журналіста Швеця (чи як там його прізвище насправді?) співачки, сили не мав.
За лаштунками Пугачова ніби скинула з свого обличчя маску. Лице її прибрало серйозного і ділового вигляду, і співачка темпу ходи не сповільнила.
Вона стрімко пройшла ще метрів з десять вузьким коридором, тягнучи за собою Свєткова, і, зупинившись перед дверима з написом «Гримерна», повернулась до попутника:
- Філофею Алфейовичу, - сказала вона голосом, без жодного натяку на грайливість, - мені швиденько треба переодягнутися, ви, будь ласка, постійте тут коло дверей, щоб якийсь придурок з фанатів не увірвався, я вас дуже прошу, - і зникла за дверима.
З вбиральні долинав тільки шерех та ще якісь нерозбірливі вигуки Пугачової, потім все затихло.
Генерал Свєтков озирнувся увсібіч.
Він уздрів, як з-за лаштунків визирнули два мордатих парубійка - чи то особисті охоронці співачки, чи то її фанати.
Генерал Свєтков грізно на них глипнув і вони зникли.
Оркестр від симфонії «Прометей. Поема вогню» - меццо-форте перейшов до «Поеми екстазу» - форте, того ж Скрябіна, але вже в аранжировці білоруського композитора Едуарда Ханка.
Через шпарини у дверях із вбиральні потягся приємний запах ментолової сигарети.
Генерал Свєтков жодного разу за все своє життя не закурив, тютюновий дим йому не подобався.
То було раніше, цього разу аромат холодної м’яти приємно лоскотав його ніздрі, і йому стало парко і в грудях.
Оркестр дійшов до коди, найбільш напруженої частини фіналу «Поеми екстазу».
Режисер концерту увімкнув на сцені кольорові синтезатори, потужні звуки музики злилися з фантастичними барвами, і в ту ж мить Жовтневий палац культури разом з глядачами, оркестром, лаштунками і верхньою частиною свого цоколя ніби злинув у повітря і піднявся метрів на двадцять вище від шпилів готелю «Москва», який стояв навпроти на іншій стороні вулиці Жовтневої революції і яким такою висотою, на рівні піднятого в повітря палацу, він і мусив бути, якби будівництво у свій час не припинив Микита Хрущов, викорінюючи по всій країні архітектурні надлишки та інші ідейно шкідливі викрутаси у будівництві.
«У-у-у-ух!!» - воднораз видихнула з грудей повітря публіка, потім зашаленіла, загриміли овації, і в ритмі музики Олександра Скрябіна, аранжированої білоруським композитором Едуардом Ханком, залунали скандування:
- Філя-Аллу: круто-кру-у-уто! Алла-Філю: круто-кру-у-то!
Звучав фінал «Поеми екстазу», заключна кода, земля стала небом, а небо землею, як писав Валерій Шевчук про апофеоз сього геніального Скрябінового твору: «Запалюється, зводиться в екстазі труба, і вже весь оркестр гримить страшною силою, ніби виросла скеля чи гігантське дерево, що сягає хмар і звідти розривається, розкидаючи на пісок круглі плоди того дерева, які, падаючи, зроджують нові запаморочливі вихори», - тут відчинилась дверина гримерної і на порозі з’явилась Пугачова.
Вона була у новому вбранні, під серпанковою накидкою з єдвабу струменіло ще прозоріше плаття і ще вище від колін, аніж те, в якому вона розпочинала концерт.
У генерала Свєткова знову перехопило подих і стало гаряче не тільки в голові, але й у ширіньці.
Пугачова на штани генерала Свєткова увагу не звернула, а взяла його за руку і під останні акорди «Екстазу» повела на сцену.
Клапті «Вечірнього Києва» з кону вже прибрали.
Публіка заревіла, помахом руки Пугачова миттєво припинила згук.
Запала тиша, лише між ребер у грудній клітці Свєткова, ніби сполоханий голуб, або ж як гамселить у двері тюремної камери в’язень, напрошуючись на карцер, гупало серце, і по обличчю текли рясні патьоки поту.
Пугачова, як вона уміла, майстерно витримала паузу, повернулась до Свєткова і мереживною хусточкою витерла йому щоку. Такого запаху духів Свєтков у своєму житті ніколи не нюхав, і тільки величезним зусиллям волі утримався, аби не впасти на кону під ноги Пугачової від запоморочення. Напевно, такий запах мала красуня Парваті 21),дочка царя гір Хімавата, портрет якої генерал Свєтков бачив у вилученій старшим лейтенантом Бездолею «Кама-сутрі» в епізоді, коли до божественної Парваті прийшов Шива в образі молодого брахмана.
- Я не захотіла закладатися з Філофеєм Алфейовичем, та в цьому й потреби не було, ми швидко порозумілися…
Голос співачки вібрував і натякав.
- Хі-хі-хі, - задоволено засміялась вона, як сміється інколи її українська подруга Юлія Тимошенко 22) з міста Січеслава 23),хто в кого навчився - невідомо, можливо, їх обох навчив сміятись січеславський рокер Володя Кузьмін, лідер гурту «Динамік» під час спільного відпочинку на Озівському морі; сміх співачки дрібним горошком покотився залою - від першого ряду і до останнього, не поминувши жодного глядача в партері, після чого маленькими повітряними кульками піднявся до горішніх ярусів і, вдарившись об люстру на стелі, розсипався мерехтливими іскрами на голови вниз, зроджуючи, як казав Валерій Шевчук 24), нові запаморочливі вихори від підлоги і до самої стелі.
В залі запахло лотосом і сандалом.
Пугачова зітхнула, поцілувала Свєткова у витерте місце на щоці, і її перса у майже відкритому ліфчику на мить торкнулись його грудей.
Десь у мікрофон чи поза ним вона хриплувато сказала:
- Спасибі, Філя, чи, Філофей Алфейович, значення тепер не має, ви… ти - справжній плейбой!
Від поцілунку Пугачової і дотику її перс Свєткова немов ударило струмом напругою в 360 вольт. Блискавиця пройшла тілом від щоки через груди до самого паху; біль від струсу був пекучим і одночасно невимовно солодким, таким, який він уперше відчув, коли багато років тому, ще в чині молодшого оперуповноваженого Управління МДБ по Мордовській АРСР, після небагатого весілля ліг у постіль зі своєю нареченою, яка тоді ще не була суворою генеральшою, а лише старшим сержантом, наглядачем в жіночому КПЗ, в яку він закохався з першого погляду, коли побачив її в коридорах Управління; його коханою, і не Євдокією Степанівною, а Дусею, з житньою косою, знадливими очима і тугими стегнами, а він щойно отримав лейтенантські погони, був молодим і дужим. Він ще не був схожим на Сократа, - як знаємо, видатний грецький філософ одружений був на Ксантиппі, а не на російській красуні Дусі, проте відомо, що у всім світі жінки однакові, принаймні у філософів і поетів, і яким був Сократ у юності, того людство не знає, як не знає й того, якою була молодою його Ксантиппа.
І в генерала Свєткова стало в трусах не тільки гаряче, а й мокро. Він стояв соляним слупом, від хвилювання нічого відповісти не зміг, та й навряд чи спроможний був вимовити хай слово, і Пугачова в рамено легко підштовхнула його своєю рукою до зали.
- Хі-хі-хі, - знову засміялась вона, як її січеславська подруга Юлія Тимошенко, знайома її близького приятела рокера Володі Кузьміна.
Генерал Свєтков, ледве тримаючись на ногах і гейби в тумані, підійшов до свого крісла.
Тільки-но хотів він сісти, як підхопилась його жінка.
Не кажучи ні слова, вона врізала йому на очах у приголомшеної публіки гучного ляпаса в ліву щоку.
З очей посипалися іскри, і генералу Свєткову здалося, буцім, в момент ляпаса, саме в той момент на своє місце, визначене ще в першій половині ХІХ-го століття архітектором Беретті, гепнувся долу Жовтневий палац культури і мистецтв, який кілька секунд тому, перехоплюючи його й інших учасників концерту подих, шпарко піднявся у височінь нічного неба на двадцять метрів вище від шпилів готелю «Москва», що стояв навпроти палацу на іншому боці вулиці Жовтневої революції.
Рука в дружини була важкою.
Не встиг Свєтков оговтатись, як дружина вцідила такої ж моці мордаса в його праву щоку, яку він необачно підставив, хитнувшись від першого удару. Від другого удару генерал Свєтков підставив ліву щоку. Євдокія Степанівна припинила екзекуцію, схопила його за рукав піджака і, чіпляючись за приставні стільці, потягнула із зали на вихід.
Генерал Свєтков у променях ліхтаря плівся, сквапно переставляючи ноги, позаду жінки під грім оплесків публіки.
Далебі вони звучали не на честь дружини генерала Свєткова, а були виявом підтримки йому і віддавали належне його фарту, очевидячки, трохи заздрісних з боку окремих представників чоловічої статі, які б самі, очевидьки, не відмовились би від того, щоб втрапити у ситуацію, в якій опинився Свєтков.
Оскільки від мордасів дружини генерал Свєтков на певний час оглух, овації на свою честь він не почув.
Не почув він і як Пугачова заспівала услід:
- Встрєча била коротка-а-а…
Концерт продовжувався, та в першому ряду вщерть переповненої зали залишились зяяти порожнечею два крісла, як щербатинка на верхніх зубах знаменитої московської співачки, яку можна було побачити лише тоді, коли вона загадково і принадливо посміхалась якомусь окремому глядачеві, а не всім разом, тобто тому, хто їй сподобався.