У машині в присутності водія Бідулі жінка генерала Свєткова мовчала, лише важко дихала, а волю почуттям дала вже удома.
- Негідник, бабій, жеребець! - репетувала вона. - Тепер я знаю, чому ти до дванадцятої ночі затримуєшся на службі! Пиздиш, що працюєш, а сам по блядях шалаєшся! І вірші блядські на роботі мурижиш, плейбой сраний! Не Спіноза, кажеш? На дружину у нього стоїть через раз на два тижні, а за жопою московської профури мигцем побіг не озираючись! На полуничку потягнуло після «Плейбоя»? «Відкрите слов’янське обличчя!» - передражнила вона Аллу Борисівну. - З генеральшею, мордва зачухана, спиш, навіть про це не зметикував!
В квартирі смачно пахло пельменями. Генералу Свєткову було не до пельменів.
«Великодержавний кацапський шовінізм! Ти бач, мордвою зачуханою обзиває! Без мордви не було б і Москви! Це ще невідомо, хто зачуханий!» - подумки оборонив свою національну гідність генерал Свєтков.
Жінка не звернула уваги на мовчазну, але достойну відсіч ображеного чоловіка і продовжувала:
- Генеральша тобі шкарпетки і сопливі хусточки пере, а сам свій стручок майструєш наліво?! Любитель фей?! Любитель блядєй!!! Мало я тобі в залі всипала піздюлєй!!! Пєльмєнєй захотів? А шиша від товариша піздяша не хочеш?! - продовжувала бурхувати жінка, переходячи на римовані інвективи, що встиг зазначати Свєтков, оскільки в душі він завжди залишався поетом, проте до рукоприкладства більше не вдавалась, лише показала дві великі дулі.
Після пережитого струсу і стресу сперечатися, виправдовуватися, доводити жінці всю важливість його відповідального чину усупір діяльності ідеологічних диверсантів зарубіжних підривних центрів і внутрішніх ворожих елементів, свою моральну чистоту, кришталеву бездоганність чекіста-комуніста та партійну бойовитість власних віршів снаги у нього вже не було.
Генерал Свєтков боком вийшов з кімнати, зачинився у ванній і подивився у верцадло, перевіряючи, чи не залишились синці після важкої руки дружини: синців, на щастя, не було, - жінка била професійно.
Вмився, виправ труси і, прихопивши подушку та ковдру, приліг у передпокої на тісній і твердій канапі.
Сон не приходив, Свєтков крутився і лише, пригадавши доторк грудей Алли Борисівни, заснув.
Вночі йому приснився старший лейтенант Бездоля із спущеними штаньми і голими сідницями навкарач; він прокинувся, завважив на ерекцію, жахнувся: «От тобі й Кама-сутра з її праною! На 122-у статтю Кримінального кодексу УРСР 25) потягнуло! А куди ту прану дівати, коли жінка виклично ігнорує?! Ксантиппа, суща Ксантиппа, і хто має право винуватити Сократа у його нетрадиційному потязі до Алківіада чи мене до Бездолі?»
До ранку Свєтков вже не заснув; тихо, поки Євдокія Іванівна ще спочивала, випив чаю і, не дочекавшись водія Бідулі, пішки почимчикував на службу. По дорозі у кіоску на розі вулиць Володимирській і Льва Толстого скупив усю пресу, в кабінеті уважно переглянув кожну газету - про концерт московської співачки Алли Пугачової у київському Жовтневому палаці культури ніде не було ні слова. «Не встигли, мабуть, а «Вечірній Київ» вийде увечері, - розмірковував він у вранішній тиші. - Це вже добре, що не встигли. Треба працівникам «інтелігентського» відділу по лінії оперативного обслуговування Союзу журналістів України дати відповідне розпорядження, і в першу чергу попередити «Вечірній Київ», щоб не розпалювали непотрібний ажіотаж навколо гастролей цієї бульварної співухи Пугачової. Ніби інших тем немає. Молодь треба виховувати на позитивних прикладах! Біс мене смикнув піти на той концерт! Справедливо кажуть індуси: «Послухай Кама-сутру і будеш спать, як хатха-йога», - подумав Свєтков, згадавши, як усю ніч крутився на твердому топчанчику в передпокої власної квартири.
Йому захотілося випити елеутерококу, він поміркував: «Пити чи не пити - така ось заковика», - все ж вирішив пити, відтак накапав валер’янки і випив її, як пив Сократ свою цикуту. Чергового він попередив, що працює над важливим документом до наступної колегії КДБ УРСР, тому до обіду нікого приймати не буде, і наказав викликати полковника Бердиша. Чекаючи Бердиша, проглянув і розписав до виконання шифротелеграми, які надійшли впродовж ночі і зранку, а також звітність про зафіксовані за минулу добу правопорушення по лінії міліції: про гастролі Алли Пугачової в них теж нічого не згадувалось.
Черговий хвилин десять не міг розшукати того - виявилось, що полковник Бердиш зайнятий в секретаріаті реєстрацією отриманих напередодні від свого агента «Лютого» восьми агентурних повідомлень.
- Ви там, товаришу Бердиш, Валентин Валентинович, скажіть майорові товаришу Каламарчук, щоб київські газети не друкували матеріали про вчорашній концерт Алли Пугачової, - сказав він своєму заступникові, коли той зайшов до кабінету. - Є така спільна думка, наша і керівництва 5-го управління КДБ СРСР, що нічого влаштовувати ажіотаж навколо цієї сумнівної з точки зору вимог радянського мистецтва московської цяці. Вони там, у Москві, можуть собі дозволити пофрондьорити, а ми, тут, повинні витримувати тверду партійну лінію.
- Жодного слова не буде, ніхто і не нявкне, - запевнив полковник Бердиш. - Якщо треба реагування, то я запитаю «Лютого». Він притьмом дізнається. Може й повідомлення написати, він, певно, учора був на концерті. Я його не питав, іншої інформації була багато, ледве встиг відписатися, кхм-кхм.
Полковник Бердиш був одягнутий в сірий костюм.
- Не треба, у нас є серйозніші проблеми, - сказав генерал Свєтков.
«Та-а-ак, - розкидував туди-сюди своїми мізками генерал Свєтков, коли полковник Бердиш покинув кабінет. - З пресою - порядок, журналісти не гавкнуть і не нявкнуть. Залишилися свої…»
- Де там старший лейтенант Бездоля, хай терміново зайде до мене, - наказав він черговому.
Черговий розшукував Бездолю хвилин двадцять, виявилось, що Бездоля зранку вже сидів у СІЗО УВС № 13, де спільно з працівниками органів внутрішніх справ організовував внутрішньокамерну розробку об’єкта ДОР «Ескулапа».
«І це добре, хай посидить, друкарка Писанка промовчить, тут ясно, не буде ж вона про свої шашні з Бездолею усім розказувати, щоб дійшло до голови, отже, на цьому фланзі теж порядок. Хто ще може стукнути? - далі роздумував він. - Віталій Васильович учора перебував у Москві на колегії Комітету держбезпеки Союзу, має повернутися тільки сьогодні, а, може, й завтра. Йому буде не до Пугачової».
І генерал Свєтков майже заспокоївся.
Проте небезпека чигала на нього поки що з іншого боку, так інколи буває в складній і не завжди передбачуваній діяльності органів КДБ, оскільки його працівники завжди працюють в умовах невизначеності і оперативного ризику. Йому подзвонив сам Федорчук, який, виявилось, уже повернувся з Москви, і, не вітаючись, запитав:
- Ви направляли в Москву майора Бузину для проведення навчань з новоствореним на нашу ініціативу і за підтримки Політбюро ЦК КПУ відділенням по українському буржуазному націоналізму у 5-му управлінні КДБ СРСР?
- Так точно, товаришу голово, направляв, згідно з особистим проханням начальника 5-го управління генерал-лейтенанта товариша Бобкова!
- Повернувся?
- Хто?
- Та Бузина ж, а не Бобков!
- Так точно, товаришу голово, Бузина повернувся, в неділю!
- А в якій одежі він сьогодні з’явився на службі?
- Доповідаю, товаришу голово… Не можу знати, товаришу голово, - розгублено відказав генерал Свєтков. - Я з семи годин ранку працюю над доповідною запискою на засідання колегії «Про наміри ворожих елементів щодо створення на території республіки широко розгалуженого…»
Федорчук процідив:
- Буде тобі колегія. Через двадцять хвилин щоб ти був у мене!
І перервав зв’язок.
«В якій одежі міг сьогодні прийти на службу майор Бузина? - намагався здогадатися генерал Свєтков. - Може, джинси купив у Москві? Був такий випадок, коли Віталій Васильович побачив у коридорі працівника з Першого управління в джинсах і наказав відправити його в Турківський райапарат Львівської області. Запитаю у Довбача, він же тримає Бузину під контролем. Якщо Бузина з’явився на службі в джинсах, то призначення в Турку йому забезпечено. Там джинси йому вже не знадобляться - в чоботях і галіфе буде ходить. А якщо мене й посварить Віталій Васильович за Бузинові джинси, то не найстрашніше. Не такі тарапати в його апартаментах іншим разом доводилося витримувати. Аби лиш здихатися Бузини, а то 6-й відділ ще рік буде його розробляти, і за цей час скільки він ще неприємностей може завдати!»
Настрій у генерала Свєткова, попри похмурий тон, яким Федорчук розмовляв з ним, чи цідив слова - таке з головою КДБ буває щоранку, покращився.
Він наказав черговому терміново розшукати підполковника Довбача.
Черговий через п’ять хвилин доповів, що підполковник Довбач, зі слів капітана Сороки, годину тому пішов в Управління кадрів до заступника голови КДБ УРСР генерала Рябовола і ще не повернувся.
Генерал Свєтков вніс до проекту доповідної записки на колегію вставку про намір об’єкта розробки націоналіста «Гайдамаки» вчинити терористично-диверсійний акт в Москві на Красній площі; не довіряючи майору Борозному, який до того ж, певно, вже мусив написати рапорт про відставку, власноруч віддав друкарці підготовлений текст, наказав друкувати негайно і бігом поспішив на 4-й поверх в кабінет Федорчука.
Коли б були це генерали,
ми б знали, що робить.
А в тім то й річ, що це кати
однокласовії…
Рабіндранате-голубе,
та де ж той серп нам, молот і лани?
Рабіндранате-голубе,
од достоєвщини звільни!
До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.
Павло Тичина, «До кого говорить?» (зі збірки «Замість сонетів і октав»)