Незважаючи на те, що всі найвищі керівники КДБ УРСР заледве не з самого ранку і без перерви на обід були зайняті обговоренням правопорушень з боку офіцерів 5-го управління Бузини і Бочонкіна та акту ідеологічної диверсії, вчиненого московською співачкою Аллою Пугачовою проти начальника 5-го управління КДБ УРСР генерал-майора Свєткова на сцені Жовтневого палацу культури і мистецтв, система продовжувала працювати чітко і безперебійно, як працюють потужні роторні екскаватори на гірничо-збагачувальному комбінаті і весь його комплекс вкупі з металургійними комбінатами.
Оперативні працівникина явочних і конспіративних квартирах, явочних пунктах, а також в обумовлених місцях, тобто на алеях і лавках парків культури і відпочинку, у міських скверах або ж у непримітних кав’ярнях, на вокзалах і автобусних станціях тощо, проводили заздалегідь заплановані чи викликані в порядку екстреного зв’язку явки (зустрічі) з агентурою, відбирали письмові та усні повідомлення, давали нові завдання, інструкції, орієнтування, навчали секретних помічників необхідних прийомів і методів отримання очікуваної інформації та особливостей поведінки в стосунках з об’єктами зацікавленості органів державної безпеки при виконанні завдань органів КДБ; у відділах кадрів (а там, де організації, установи, підприємства мали таємні частини - у перших і других відділах), кабінетах КДБ, пунктах охорони громадського порядку, приміщеннях дільничих міліціонерів, народних дружин та комсомольських оперативних загонів, червоних кутках установ, організацій і підприємств здійснювали профілактичні бесіди з громадянами, стосовно яких надходили сигнали про те, що ці громадяни поки що не стали, проте могли стати на шлях антирадянської діяльності чи скоєння інших антидержавних злочинів (в інтересах цих же громадян, аби вони не пішли далі - аж до тюрми, тобто, їх потрібно було вчасно зупинити і спрямовувати туди, куди треба було йти відповідно до вказівок Комуністичної партії); встановлювали контакти з кандидатами на вербування та довіреними особами, вербували нових агентів, резидентів, утримувачів явочних і конспіративних квартир, поповнюючи і розширюючи агентурний апарат органів КДБ до розмірів, які мусили відповідати вимогам оперативної обстановки1)та використовуваних у її перебігу сил, засобів, форм і методів 2), а позаяк оперативна обстановка з кожним днем ускладнювалась і загострювалась, попри те, що політична обстановка, завдяки мудрому керівництву Політбюро ЦК КПРС на чолі з його Генеральним секретарем вірним ленінцем Леонідом Іллічем Брежнєвим, всупереч оперативній обстановці, постійно залишалась винятково здоровою і стабільною і невпинно покращувалась, забезпечуючи незворотній рух радянського народу до висот комунізму, то з появою новозавербованих агентів зростала кількість отримуваних оперативним складом повідомлень і сигналів, на які необхідно було відповідним чином реагувати, у тому числі і шляхом кількісного та якісного зміцнення агентурного апарату, тобто його збільшення, розширення і поглиблення. Повертаючись до своїх кабінетів, оперативний склад органів КДБ відпрацьовував сотні, тисячі, десятки тисяч документів - агентурних повідомлень, довідок, планів, запитів, записок, приписів, рапортів, постанов, висновків, звітів і т.д. і т.п. (якщо органи КДБ порівняти з живим організмом, то рух вказаних документів був їхньою кровоносною системою).
Розвідники 7-го управління займалися зовнішнім спостереженням, таємно фіксуючи аудівізуальною технікою, закамуфльованою під ґудзики, сумки, течки, портфелі, пакети, транзистори, попільнички, авторучки, запальнички, пачки сигарет, камінці, обрізки рейок та інші предмети, кожен підозрілий крок, контакт, дію, розмову об’єктів спостереження та їхніх зв’язків, виявляли зв’язки і здійснювали оперативну установку за місцем їх проживання, роботи і зв’язків.
Працівники Оперативно-технічного управління при допомозі технічних пристроїв здійснювали оперативно-технічні заходи (ОТЗ): підслуховували розмови в приміщеннях і по телефонах, записували їх на магнітофон, щоб потім передати розшифровані записи як зведення замовникам (ОТЗ), чи оперативно повідомляли замовників ОТЗ про отриману інформацію у випадках, коли вона потребувала негайного реагування; перлюстрували поштову кореспонденцію, намагаючись виявити в тих чи інших відправленнях, внутрішніх і міжнародних, у поштовому потоці чи стосовно визначених об’єктів, прямі і посередні докази антидержавної діяльності, закодовані повідомлення, дані про плани, наміри, зв’язки перлюстрованих осіб, тайнопис, закладки, антирадянську чи ідеологічно шкідливу літературу, отруйні речовини, наркотики, валюту, зброю, вибухівку та інші засоби терористичної діяльності; при відсутності хазяїв проникали в їхні помешкання, службові приміщення, готельні номери, проводили там негласні обшуки, встановлювали стаціонарну чи тимчасову техніку підслуховування на нових об’єктах оперативного контролю, ставили радіаційні мітки на самвидавських документах, щоб прослідкувати їхній рух у підпільному антирадянському середовищі.
Слідчі порушували кримінальні справи, виписували ордери на арешти і обшуки, затримували, обшукували, арештовували, допитували затриманих, заарештованих, підслідних у спецкабінетах внутрішньої тюрми на стільцях, приґвинчених до підлоги, пред’являли обвинувачення і знову допитували, виносили постанови про проведення експертиз, очних ставок, упізнань, оглядів, виїмок, складали обвинувальні висновки, передавали їх на затвердження в органи прокуратури, а ті в свою чергу - в судові органи, і підозрювані› підслідні› підсудні отримували визначений їм термін покарання відповідно до міри скоєного злочину і оголошеного вироку.
Інспекція відстежувала стан агентурно-оперативної діяльності і рівень виконавської дисципліни в підрозділах КДБ УРСР та його органах на місцях і готувала по результатах контролю та аналізу відповідні довідки, схеми, статистичні таблиці, графіки, огляди, інструкції, орієнтування, висновки, пропозиції, проекти рішень, розпоряджень і наказів.
Начальники підрозділів, від груп до управлінь, та їхні заступники (і аж до голови КДБ та його заступників) глибоко вивчали керівні документи, ретельно вичитували агентурні повідомлення та інші підготовлені оперативним складом і отримані спецпоштою чи шифрозв’язком документи, вислуховували усні звіти, писали візи і резолюції, давали вказівки і розпорядження, сварили, картали, карали, накручували, підстьобували і підганяли, - щоб жоден оперативний працівник не заспокоювався на досягнутому і ні на секунду не забував, що противник з кожним днем діє підступніше, витонченіше і небезпечніше; з цією метою старанно відстежували рівень службової дисципліни, опираючись на партійні осередки, парторганізації, партбюро і парткоми, і при їхній допомозі своєчасно виявляли порушення і своєчасно виправляли їх.
І щоб не робили оперативні працівники, як би вони не діяли, їхня робота і дії були огорнуті таємністю, бо конспірація - то наріжний камінь діяльності будь-якої таємної спецслужби, адже противник діє теж таємно і підступно; усі папери в документообігу КДБ, майже без виїмку, були таємними: оперативний працівник, поклавши на стіл чи заправивши у друкарську машинку чистий аркуш паперу і продумуючи, що він має викласти на тому аркуші, автоматично ставив у правому горішньому кутку аркуша реквізити: «
Майор Бузина і його колеги Нежердецький, Майоренко, Глюк, Гопанчук, Горбачук, Капустянський, Саврій, Пономарьов, Забара, Сорока, Бездоля, Бочонкін, Марусенко, Єрмолаєнко, Павлов, Дутиченко, Рядченко, Каламарчук, Нікітченко, Голуминський та інші співробітники КДБ УРСР і його органів на місцях були ґвинтиками і коліщатками цього механізму - водночас: ґвинтиками - позаяк своєю високою професійністю, дисциплінованістю, відданістю справі Леніна-Ульянова і Фелікса Дзержинського зміцнювали і без того міцний механізм органів державної безпеки і забезпечували його ефективну роботу; коліщатками - оскільки крутилися, як і увесь механізм, кожен одноосібно і разом вкладали, як бджоли узяток, свій внесок у його результати.
Той день для майора Бузини пройшов згідно з наміченим планом.
О 10-й годині ранку в обумовленому місці - на перестанку громадського транспорту «Міст Патона» він зустрівся з кандидатом на вербування «Б», який потрапив у поле його зору в результаті здійснення на каналі міжнародного поштового обміну пошукових заходів із застосуванням «ПК» - перлюстрації кореспонденції.
«Б» мляво листувався зі своїм далеким родичем в Канаді, майор Бузина вивчив того родича і виявив, що він у свою чергу є родичем функціонерки зарубіжної націоналістичної організації СФУЖО («Світова федерація українських жіночих організацій»), завів на неї оперативну добірку і тепер через кандидата на «В» - «Б» створював агентурні можливості для проникнення у СФУЖО для подальшого вивчення питання, яким чином центри ОУН використовують зарубіжне українське жіноцтво, об’єднане у СФУЖО, для проведення підривної діяльності проти СРСР і УРСР, напевне, з прицілом на радянське українське жіноцтво, що могло свідчити про перехід противника на ще більш витонченіші, конкретизовані за об’єктами ворожих устремлінь тактичні способи і методи здійснення ідеологічно-диверсійних акцій, тобто не тільки проти радянської інтелігенції, молоді, робітництва і селянства - взагалі, а вже і за статевими ознаками - зокрема, та з метою перехоплення легальних і нелегальних каналів зв’язку провідників (провідниць) СФУЖО зі своми спільниками (спільницями) на теренах в СРСР і УРСР і викриття засобів їхнього підривного впливу.
Провівши зустріч, майор Бузина сів у трамвай 27-го маршруту «Воскресенський житловий масив - Палац спорту».
Крізь вікно кинув погляд на Дніпро, крига ще не скресла, на льоду, мов круки, сиділи рибалки.
Трамвай рушив, тлуста кондукторка зі свого місця гукнула:
- Вашедшіх пасажіров па-а-апрашу обілєчіваться!
Майор Бузина не захотів скористатися своїм законним правом на безплатний проїзд, щоб не «світити» посвідчення - непомітно для сторонніх показати його кондукторці можливостей не мав, і передав через сусіднього пасажира три копійки на квиток.
У трамваї людей було напхом, пасажири стояли впритул один до одного. Сусідою у майора Бузини виявився офіцер з погонами капітана прикордонних військ. Він жваво розмовляв з жінкою, яка стояла поруч з ним. Не дивлячись на майора Бузину, капітан-прикордонник взяв у нього три копійки, передав кондукторці зі словами:
- Прошу пані без здачі, - чим вельми здивував і кондукторку, і Олексія Григоровича.
Кондукторка кинула бісики на капітана:
- Ох-хо-хо! І гдє мої сємнадцать лєт? - хотіла штурхонути ліктем пасажира, якого натовп притиснув до її крісла, передумала і натомість рукою підібрала з брів на лоба чівку. Щось забуте промайнуло ув її очах, погасло, вона відірвала з моточка квиток і віддала його капітану.
Пасажир, якого натовп притис до крісла кондукторки, чіпляючись за поруччя, зауважив:
- «Пані» срання на чьорних «Волгах» єздяют у парікмахєрскую, а нє душатся в трамваях, - і сідницями відіпхнув заднього пасажира.
- Дурак, - сказала кондукторка. - Доболтаєшься.
Майор Бузина поправив мазепинку на голові, взяв у капітана квиток, який той передав йому зі словами:
- Прошу пана, користуйтесь.
Майор Бузина знову зиркнув на погони капітана: однострій був у нього явно не війська УНР періоду головного отамана Симона Петлюри.
Капітан і жінка жваво розмовляли між собою, з їхньої розмови майор Бузина добрав, що вони є подружньою парою, до Києва приїхали у відпустку з якоїсь далекої прикордонної застави, проживали на квартирі у знайомих, вдень катались містом на громадському транспорті, увечері відвідували театри і концертні зали. Жінка знизу вгору дивилася на свого капітана, їй трохи заважали довгі вії, і вона широко розкривала карі очі, аж маленька борозенка, не зморшка, утворювалась на лобі; подружжя обговорювало якусь смішну подію, що трапилась з ними у Києві, жінка періодично тулила голову до грудей капітана.
Вони весело сміялись, обмінювалися кпинами і звернули на себе увагу оточуючої публіки своєю безпосередністю, гумором і, певно, українською говіркою.
Майор Бузина вважав усіх киян, які розмовляли російською мовою, каліками: інвалідами 1-ї, 2-ї, 3-ї груп - з дитинства чи внаслідок втрати мовоздатності.
Інваліди сиділи на визначених для них та інших місцях, стояли в проходах, на приступках, пов’язані тісним трамвайним простором і «язиком», одні мовчали, інші перегиркувались: «Куда прьошь!», «Нє толкай!», «Ти что, заснул? - мнє сходіть нада!» «Куда сходіть? В сортір? Ги-ги-ги!»
Майор Бузина подумав, що, либонь, подружжя та він займають у цьому тісному тбшарі маленький острівець.
«Острови стоять посеред води, - міркував він, хилитаючись разом з усіма і щільно притискаючи до грудей течку з повідомленням кандидата на «В» - «Б» про його родичку із СФУЖО, щоб у тісному натовпі не втратити незареєстрований секретний документ, - і великі, і малі, така їхня доля, вода безперестанку намагається поглинути їх під себе, зрівняти з дном, як би вони не опирались у своєму гонорі, на дні моря опинилась і велика Атлантида. Чому загинула Атлантида? - намагався він пригадати. - Сама пішла на дно чи океан її поглинув?»
Трамвай загальмував, кондукторка оголосила:
- Остановка «Бульвар Дружби народов»!
Двері відчинилися, одні пасажири випхнулись, інші увіпхнулись, трамвай рушив, кондукторка гукнула:
- Слєдующая остановка «Рєдутний пєрєулок»! Папрашу заранєє готовіться на виход! Вошедшіх пас-с-сажіров па-а-апрашу обілєчіваться!
Жінка капітана запитала свого чоловіка:
- Ми з тобою «обілєчині»?
Капітан відповів:
- «Обілєчині» на все життя», - і витягнув з кишені шинелі цілий жмут різних квитків.
- Заховай, - сказала жінка. - Приїдемо додому в ліс і будемо по кожному квитку згадувати, як ми катались Києвом. - І на хвильку притиснулась головою до його шинелі.
Майор Бузина хилитався на поворотах купно з трамваєм і пасажирами, їхати було вже майже зручно; зрапта у нього защеміло серце, з плеча до п’ясті руку, що тримала течку, ніби обпали зашпори, незвідь-чому; Олексій Григорович подумав, чи не відвідати йому відомчий шпиталь на вулиці Рози Люксембург, щоб зробити кардіограму - від перестанку «Будинок офіцерів», на якому він мав виходити, шпиталь військово-медичної служби КДБ УРСР був сливе поряд, і до зустрічі з агентом «Кочеком» на явочній квартирі «Почайна» часу він ще мав.
Майор Бузина послухав, як щемить серце, кольки трохи попустили. Треба було виходити, а йому не хотілось. Йому здалось, що якщо він вийде наразі, не переговоривши з подружжям, то втратить щось таке, про що потім буде жалкувати, в серці залишиться колючка, як ті зашпори, і вони будуть - зчаста чи ні, - нагадувати йому про щось таке, про що він забуде здогадуватись.
Олексій Григорович вільною рукою поправив мазепинку, відтак повернувся до жінки капітана-прикордонника і запитав:
- Скажіть, будь ласка, коли вже нарешті буде перестанок «Вулиця Петра Запорожця»? А то я їду, їду, кінця-краю не видно, а вулиці Петра Запорожця нема.
Жінка здивовано подивилась на майора Бузину і мов руками сплеснула:
- Господи, ви ж їдете геть в іншому напрямі! Вам треба на Воскресенський житловий масив?
- Так, - сказав майор Бузина, - треба дістатись з Правого берега на Лівий берег до Воскресенки.
- А трамвай їде у зворотньому напряму, з Лівого берега на Правий, в центр - до Палацу спорту, на Троїцьку слободу! Колю, я правильно сказала? - запитала вона свого чоловіка.
- Той підтвердив:
- «Троїцька слобода» або по-сучасному - «Палац спорту».
- «Троицкая слобода»? - перепитав пасажир, якого натовп притискав до кондукторки, а він не дуже опирався.
- Троїцька, - підтвердила кондукторка. - Колись була Троїцька слобода. З Троїцької слободи там тільки бані залишились.
- А я думаю, почєму бані возле стадіона називаются Троіцкіє? - здивувався пасажир, якого натовп притискав до кондукторки.
- Надумав де балакать про баню, - не дуже злостиво штовхнула кондукторка ліктем у бік недоріки.
- Ми ж щойно переїхали з Лівого берега на Правий, - усміхнено говорила жінка капітана майорові Бузині. - А ви увійшли в трамвай на зупинці «Міст Патона» не в той бік.
Майор Бузина кивнув головою, підтверджуючи, що вчинив необачність, сівши не в той трамвай.
- Ви, я відчуваю, приїжджий і Києва гаразд не знаєте? - запитав капітан.
- Так, щойно вранці приїхав. З Кривого Рога, - підтвердив майор Бузина. - Речі облишив на вокзалі у камері схову і отепер ніяк не можу дістатися до Воскресенки.
- Виходьте наступної зупинки, - порадила жінка, - ось-ось вона буде, через кілька хвилин: «Будинок офіцерів», і пересідайте на цей же трамвай навпроти. Проїдете назад через Дніпро мостом Патона на Лівий берег і далі Русанівкою, перестанків ще через двадцять буде ваша Воскресенка і вулиця Петра Запорожця.
Жінка м’яко вимовляла звук «л», її подільська говірка була щемною, як біль за втраченим життям.
«Я сів не в той трамвай… - проказав у думці майор Бузина, слова склались гарно, як у вірші. - Видко, у мене є поетичні здібності. Чому я не став поетом? Мабуть, для поезії потрібна муза і острів, чи навіть маленький острівець? Може, мій син стане поетом? «Олесь Бузина-молодший - відомий український поет», чи краще - «Олесь Бузина - видатний український поет. Лавреат премії Павла Тичини!» Звучить! Але три копійки я втратив, вірша не допишу і на сьогодні досить таких обихідок», - вирішив він і сказав:
- Дуже дякую.
Пасажири заходились жваво обговорювати подію:
- Ето же нада: чудак собрался на Воскрєсєнку, а поєхал в обратном направлєнії і щітаєт, что єдєт правільно. Сразу відно - дєрєвня, с Крівого Рога, нє догадался спросіть у прохожих ілі постєснялся.
Один пасажир порадив майорові Бузині їхати до кінця, щоб не втрачати трьох копійок на зворотній напрям, інший заявив: «Врємя - дєньгі», зав’язалась суперечка, що краще - зекономити три копійки чи тридцять хвилин часу.
Суперечці поклала край кондукторка, проголосивши:
- Білєти дєствітєльни только до конца проєзда в одну сторону маршрута. Ето вам нє метро, злидні, - кататься на трі копєйкі целий дєнь.
Майор Бузина подякував жінці і вийшов на перестанку «Будинок офіцерів».
Поки двері ще не зачинились, жінка крикнула йому:
- Хай таланить вам! Бувайте здорові! - і помахала рукою.
Над трамвайними коліями, припнутий до двох ліхтаревих стовпів, висів плакат: «Перетворимо Київ у зразкове соціалістичне місто!»
«Перетворимо», - погодився майор Бузина.
Трамвай відійшов, майор Бузина трохи постояв, серце перестало щеміти, поворушив рукою - зашпори відійшли. Вирішив, що кардіограму зробить через місяць під час планової диспансеризації, і пішов на автобусний перестанок 68-го маршруту, щоб їхати далі вниз вулицею Кірова, а потім Володимирським узвозом на явочну квартиру «Почайна» у будинку на вулиці Костянтинівській на Подолі.
З агентами «Кочеком» і «Ядвіґою» майор Бузина провів зустрічі на явочній квартирі «Почайна» з інтервалом у півтори години, відібрав від «Кочека» одне повідомлення разом з «самвидавним» документом під назвою «Втрачена воля: молитва за гетьмана Івана Мазепу», який «Кочек» отримав від об’єкта справи оперативного нагляду (ДОН) «Беркута» на одну ніч, від «Ядвіґи» - чотири мельдунки, оформив і зареєстрував у секретаріаті два повідомлення - «Кочека» і одне «Ядвіґи», завбачливо відіклавши три донесення «Ядвіґи» на потім, таким птбитом забезпечивши собі ще три результативні явки поспіль: не треба буде йти на здибанку з «Ядвіґою», достатньо у визначений день проставити потрібну дату, в секретаріаті зареєструвати допис тим же числом, і у звітності про результати роботи з агентурою будуть значитися замість однієї - чотири явки, що значно покращить статистичні показники і самого майора Бузини, і 5-го управління в цілому. До того ж, Олексій Григорович не поспішав: як на його підрахунки, він уже впритул наблизився до показників майора Забари з запасом, який дасть йому можливість обігнати колегу ближчим часом. В Оперативно-технічному управлінні (ОТУ) з «самвидаву» Олексій Григорович зробив три фотокопії: одну - для справи, другу - для реєстрації в інформаційній системі обліку «самвидавів» (ІСОС), третю - для проведення криміналістичної експертизи тексту документа і шрифту друкарської машинки, на якій було виготовлено документ, з метою подальшого розшуку автора та виконавця «самвидаву». На оригіналі фахівці ОТУ поставили радіотехнічну мітку (РТМ) для відстеження подальшого руху «самвидаву». За даними «Кочека», «Беркут» мав намір через студентів з Братіслави, які стажувались у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, передати текст за кордон для публікації. Достатньо буде дати команду прикордонникам - вони дозиметри мають, прикордонники виявлять серед багажу «емісара» 3), чи в якійсь схованці, документ, позначений РТМ, і він вже легалізованим шляхом повернеться до рук майора Бузини. Що далі з ним робити, він зорієнтується.
Читати «самвидав» майор Бузина часу не мав, тому що документ терміново потрібно було повертати «Кочеку», лише пробіг очима по діагоналі якусь сторінку: «… хоч обидва вони, і Карл ХІІ, і Іван Мазепа, зазнали нищівної поразки від москалів та декількох козацьких полків, які підтримали Петра, повернувши своїх коней у зворотньому скерунку, коли простували на заклик Івана Мазепи і при переході через Сейм, Десну і Дніпро побачили, як несе червона від крові вода п’ятнадцять тисяч зарізаних, забитих, замучених розбишаками князя Меньшикова жителів Батурина, того Меньшикова, який став князем «із грязі»… який підсунув Петрові свою обозну коханку Марту Скавронську і крутив ним, як хвіст собакою, до пори, до часу, поки докрутився, не врятувала його і колишня обозна коханка Марта Скавронська, що стала жінкою Петра - Катериною Першою;… як несе червона від крові вода п’ятнадцять тисяч зарізаних, забитих, замучених розбишаками князя Меньшикова жителів Батурина: від немовляти до сивого дідуся,… несе на плотах, як на одрах, загиблі родини усіх тих козаків, які покинули гетьманську столицю і пішли за Іваном Мазепою, несе подовж усієї України, від Києва і до Запорозької Січі, аж до самої Хортиці, де вони на віки вічнії один за одним зникали у вирі сивого Ненаситця, і, зауваживши, що на плотах серед мертвих поки що немає їхніх дітей, жінок, матерів і батьків, змушені були підкоритися московському цареві, не знати, чи від страху за полишених на поталу зайшлому північному нелюду своїх рідних, чи від усвідомлення невідворотности долі і Божої волі, а, може, витівок Анциболота, які той вершить кожного сьомого дня відпочинку Божого… але полтавська перемога московського царя не була поразкою України… бо ніхто ніколи не знав і не знає, де перемога і де поразка, адже найбільший тріюмф в остаточному підсумку може виявитися найбільшою невдачею, і навпаки, поразка може стати початком важкого і довгого шляху до жаданої перемоги, яка саме і розпочалась з виклику гетьмана України Івана Мазепи московському цареві Петрові Першому…», - і не заходячи до кабінету повернув «Втрачену волю» агенту «Кочеку», який цей час чекав його на Хрещатику у кав’ярні станції метрополітену.