- Так у чому річ, шановний добродію Семене Остаповичу? Навіщо вам потрібен голова КДБ УРСР товариш Федорчук? - перепитав майор Бузина у громадянина, який стояв перед ним біля приймальні КДБ УРСР і мав прізвище, ім’я та по батькові Панікадило Семен Остапович, як помітив се спостережливий майор Бузина на фанерному дикті, що його тримав громадянин Панікадило побіля себе.
- Та в тому то й річ, що я хочу передати йому свою заяву.
- Чому ж в такий дивний спосіб, на фанері? До того ж заяви приймає начальник приймальні КДБ УРСР підполковник адміністративної служби товариш Ковальчук, а не голова КДБ УРСР генерал-полковник товариш Федорчук. Відповідно до вимог інструкції КДБ УРСР по роботі із зверненнями і повідомленнями громадян, заяви в органи державної безпеки повинні бути виконані на папері, сторінки пронумеровані, кожна сторінка має бути засвідчена особистим підписом заявника, і передані до приймальні КДБ УРСР.
- Тому, що, по-перше, начальник приймальні підполковник адміністративної служби товариш Ковальчук, допіру помітивши мене, зачинив приймальню і мене не пускає, а прапорщик, який вийшов з приймальні, коли я почав стукати у двері, сказав, що приймальня працює до вісімнадцяти годин і підполковник Ковальчук уже пішов додому, хоча я бачив, як підполковник Ковальчук визирав з вікна свого кабінету на другому поверсі, і з приймальні він нікуди не виходив. По-друге, я через приймальню, щоправда на тому боці вулиці, але ж це значення не має, вже передавав підполковнику адміністративної служби товаришеві Ковальчуку згідно із встановленою інструкцією по роботі із зверненнями і повідомленнями громадян в органах КДБ свою заяву на вісімнадцяти пронумерованих і засвідчених власним підписом аркушів, - довірливо пояснював майорові Бузині громадянин у мерлушковій шапці, оскільки зовнішність майора Бузини, ачей, не викликала у нього застороги.
- Підполковник Ковальчук, - продовжив свою розповідь громадянин у мерлушковій шапці, - через тиждень познайомив мене з підполковником на ім’я «Юлій Валер’янович» і сказав, що надалі я з ним повинен мати справу. Юлій Валер’янович на зустрічі в одному із київських готелів, у якому - не скажу, конспірація! - хоч вам я довіряю, сказав, що перевіркою моєї заяви керує сам 1-й заступник голови КДБ УРСР товариш Муха Степан Несторович. О! При цьому Юлій Валер’янович дав мені завдання стежити мого сусіду - шпигуна із ЦРУ США, результати свої стеження викладати на папері, підписуючи їх таємним прізвиськом, яким прізвиськом я мав підписувати свої матеріали, не скажу, бо Юлій Валер’янович заборонив мені будь-кому його відкривати, - конспірація! - і свої цидули передавати йому через схованку, яку він для мене облаштував на сходах з вулиці Ірининської (на розі вулиці Паторжинського) вниз у провулок Михайлівський.
Через схованку я загалом передав вашому підполковнику Юлієві Валер’яновичу десять зошитів на триста сімдесят шести пронумерованих і підписаних псевдонімом, яким наказав мені підписувати матеріали Юлій Валер’янович, сторінках. Але ніякого реагування я не бачу, мені вже терпець урвався! Я викрив американського шпигуна в Києві, шпигун живе у моєму будинку на вулиці Володимира Затонського, поверхом вище. Минуло шість місяців від першої моєї заяви, шпигун продовжує займатися підривною розвідувально-диверсійною діяльністю, ще й сміється наді мною. Послухайте, ви мене зрозумієте. Я бачу, що ви в курсі справи, і знаєте, що мене звуть Семен Остапович, надісь, й знаєте мій псевдонім?
- Не знаю, - сказав майор Бузина.
- Хто винайшов лампочку Ілліча, чули?
- Лампочку Ілліча?
- Володимира Ілліча, електролампочку з цоколем і ниткою розжарювання?
- Чув, - сказав Олексій Григорович. - Здається, Едісон.
- Так, американець Едісон Томас Алва.
Олексій Григорович подумки лайнув сам себе: «Біс мене смикнув прочитати його ім’я і по батькові на фанерці. І краще було б переходити вулицю навпрост, а не пертися до рогу. Вже темно, і мене б Федорчук із вікна свого кабінету не помітив би, та й якщо б і помітив, то до свого гарему, чи то пак, канцелярії, не запросив би. Та чого там, міг би взяти, - євнухом. Дав би вказівку Дзеньзібару обчикрижити, як та малолітня вар’ятка в Москві погрожувала, і призначив би. Ні, ніколи і ні за яких обставин не стану порушувати правил дорожнього руху, тільки на зелене світло і по «зебрі»! - постановив собі Олексій Григорович і вирішив пояснити наполегливому заявнику, що він до його суплік відношення немає і, взагалі, в «чистій контррозвідці» не працює, а працює у «політичній контррозвідці» і відловлює диверсантів іншого ґатунку.
Але товариш Панікадило без затримки продовжив:
- Знаєте, хто винайшов лампочку Ілліча, от і добре. Я бачу, що ви чекіст метикуватий, то ж слухайте, як я викрив американського шпигуна. Мій сусіда, як тільки-но вселився у наш будинок, день і ніч на своєму магнетофоні почав крутити наді мною рокенроли і пісні Володимира Висоцького про американського шпигуна Джона Ланкастера. Бачу, щось тут не те. Через деякий час я врешті-решт допетрав, чому він їх крутив. Тому що хотів, щоб я не почув, як він у цей час вмикає свою радіостанцію і передає в шпигунський центр інформацію, от так: «ті-ті-та-та-та-ті-ті-та-та-ті», а звідти отримує шифровки: «та-та-та-та-ті-ті-ті-ті-ті-та-та-та-та-ті-ті-ті-ті-та». Цілими ночами: «ті-ті-ті-та-та» і «та-та-та-ті-ті». Але я не чув «ті-ті-ті-та-та» і «та-та-та-ті-ті», чутно було лише його музику, яка гриміла увесь день і цілу ніч. Я його одного разу в під’їзді впіймав і попередив, щоб він після півночі свою музику не крутив.
І от, коли музика припинилася, після півночі все стало ясно чути: «ті-ті-ті-та-та» - туди і «та-та-та-ті-ті» - звідти. І я зрозумів, що наді мною живе іноземний шпигун, який має по рації двосторонній зв'язок зі шпигунським центром. Я запитав у нього, на яку розвідку він працює, як його справжнє прізвище і чи не є його справжнім прізвищем - Джон Ланкастер Пек?
Він відповідає віршами, як у пісні: «Нікакой я нє Ланкастєр, дорогой мой гражданін, я чєкіст, майор развєдкі і прєкрасний семьянін».
Бреше, ніякий він не чекіст і сім’янин, тому що постійної жінки у нього немає, він - американський шпигун з відомства Алена Даллеса, гульвіса і міняє жінок, як граф Монтекристо свої шкарпетки.
З однією його любаскою я познайомився. Вона у нього затрималася довше, аніж інші, і тепер живе постійно, допоки він не приведе нову коханку. Вже чотири чи п’ять місяців. Файна, я вам скажу, дівчина, не те, що попередні хвойди. Хазяйновита і фудульна. Вона інколи приходить до мене за сіллю, коли він виїздить у відрядження на своєму «Москвичі», і на весь час, коли його немає вдома, «ті-ті-ті-та-та» і «та-та-та-ті-ті» не чути згори.
Коли я переконався у її надійності, питаю: «Скажи відверто, Христино, він наш громадянин чи іноземець?»
Вона каже: «Не наш. Не наш».
«Чому ти так думаєш, що не наш?» - перепитую.
«Тому, Семене Остаповичу, - говорить, - що він трахається не по-нашому». Перепрошую, товаришу… У якому ви званні, я забув?
- Майор, - підказав Олексій Григорович.
- Перепрошую за вульґаризм, товаришу майор. «Наші або ж ставлять навкарач і перчать з тилу, або ж зверху лягають, - розповідає мені Христина, - і поршнем прасують сюди-туди, і в такт зі споду доводиться підмахувати туди-сюди. У нього ж навпаки - він лягає на споді, я сідаю зверхи навприсядки на його дросель і гуцикаюсь сюди-туди, туди-сюди, а він сідницями півкола крутить в такт і теж - сюди-туди, туди-сюди».
«Подобається?» - цікавлюсь, оскільки справа принципова і пов’язана з американським шпигуном.
«По-всякому. Хочете, покажу?» - пропонує.
«Ні, - кажу, - покажеш в КДБ, коли його заберуть. Давай по-нашому. Тільки не навкарач, а зверху». Згідно з законами компресії, а не індукції, якщо вдатися до фізики, і річ тут саме в різниці між нашим менталітетом і американським, між поршнем і дроселем, тобто в різниці між традиційною кінематикою і сучасною електротехнікою, чи не так, товаришу майор, яка у вас освіта?
- Гуманітарна, - відповів майор Бузина.
- Алеж фізику у школі вивчали, бо про американського винахідника Томаса Алву Едісона чули?
- Так, - сказав майор Бузина, - вивчав, мав п’ятірки.
- Тоді ви мене зрозуміли.
- Зрозумів, - сказав майор Бузина, пригадуючи зі шкільної програми фізики, який може бути зв’язок між компресією, індукцією, кінематикою, електротехнікою, поршнем і дроселем, Томасом Едісоном, способами злягання та нашим і американським менталітетом?
«Є! - здогадався майор Бузина. - Кмітлива ця Христина, спіймала прихованого американського розвідника за ознакою, про яку столичні контррозвідники з 2-го главку у Москві і не здогадуються, моделюючи орієнтовний портрет «розвідника-нелегала» і впроваджуючи його в систему контррозвідувального пошуку по всій території СРСР. А чи є різниця поведінки з жінками у постілі між нашими чоловіками та американцями, які зизять під наших, але є агентами-нелегалами, не вказали. Це ж явна ознака шпигуна, якщо він не по-нашому злягається, а по документах - наш! Алеж і американці допускають проколи при підготовці своїх нелегалів, якщо якась Христина може так безпомилково викривати їхніх агентів! - либонь, не читали перекладений на сто вісімнадцять мов світу знаменитий роман нашої культової української письменниці Оксани Забужко«Польові дослідження з українського сексу». Темний народ - американці, дурніші і тупіші навіть, ніж москалі, як справедливо вказує Левко Нежердецький, бо москалі читали, і навіть спектакль для них про наш український секс львівський режисер Роман Дриґайло поставив у Москві на сцені театру імені Станіславського і Немировича-Данченка, писалось про це в газетах. І вся Москва, як написав власний кореспондент «Вечірнього Києва» у Москві Андрій О’кара, була у захваті! Могли б Оксану Стефанівну взяти інструктором в групу підготовки розвідників-нелегалів для шпигунської діяльності на території України, вона зчаста мотається в Злучені Стейти, та й нам корисно було б мати свою людину в ЦРУ, а чому б і ні? - але американці тупі, її культовий роман не читали».