Йосип Швайка переможно поглянув на майора Бузину:
- Ну, і як ти наразі оцінюєш ситуацію з тим ворошиловградським мулярем, який начитався Леніна і в подобі лакея буржуазії займався викривальною діяльністю аж до того, поки його не зупинили, як ти кажеш, працівники наших доблесних органів при твоїй безпосередній участі? «Круглий ідіот», - за визначенням вождя?
- З ходу дещо важко втямити, - насупив чоло майор Бузина. - Хоча, в цьому щось є. Треба помізкувати, я вищої партійної школи не закінчував.
- Отож, - гордовито проказав Йосип Швайка. - Як говорив підпоручник Дуб: «Ви мене не знаєте. Ви, можливо, знали мене з гарного боку, але, чекайте, ви мене тепер пізнаєте мене й з поганого боку, і не думайте собі, що я такий добрий, як здаюся, я кожного примушу заплакати. Отже, знаєте тепер мене чи ні?»
Слова підпоручника Дуба Йосип Швайка процитував, не заглядаючи в твори Гашека. Майор Бузина мусив погодится, що він не в повній мірі ще осягнув розумові здібності свого приятеля:
- А ти не в тім’я битий!
- Атож, бісова мама! - зверхньо погодився Йосип Швайка. - Ти коли-небудь сумнівався?
- Майже ніколи.
- Вірю! Нашу пропозицію одноголосно затвердило бюро райкому партії. Ти запитаєш, чому я два дні бігав Києвом? Тому що Леніна в нашій райспоживспілці навалом, а от Ярослава Гашека немає жодної книжки. Дефіцит, на жаль, до села не доходить, різниця між містом і селом на шляху до комунізму поки що залишається, але ми її намагаємося поступово зітерти. Я взяв копію рішення парткому про умови нагородження передовиків соцзмагання, де визначено, що переможці будуть нагороджуватися творами Володимира Леніна і Ярослава Гашека вкупі, і приїхав з нею у Компрес, тобто, в Комітет по пресі, оскільки, як мені розповіли в нашому обласному управлінні книжкової торгівлі компетентні люди, у Києві на центральній оптовій базі Компресу нібито лежить ще не зовсім розпроданий Гашек.
Приїжджаю до Києва, влаштовуюсь у номер, де колись жив і творив йменник нашого колгоспу, беру клопотання нашого райкому про можливість виділення для потреб колгоспу імені Ярослава Гашека ста примірників щойно виданих творів Ярослава Гашека, рішення парткому з цього приводу та копію вітального листа Генерального секретаря ЦК КПЧ Густава Гусака і йду на прийом до головного товарознавця Компресу. Він читає рішення парткому, клопотання райкому з додатком у кшталті копії листа Густава Гусака і виймає із сейфа перелік дефіцитної літератури, яка розподіляється за візою керівництва Компресу. Подивився і говорить: «На жаль, Йосипе Наумовичу, нічим вам допомогти не можу. Твори О’Генрі, Кафки, Зощенка і вашого Гашека видаються лише письмовим розпорядженням відділу культури Ленінського райкому Компартії України міста Києва. Я можу виписати вам Дюма і Дрюона, але Гашек - це рівень райкому. Ідіть туди».
Взяв я квитанцію на «Віконта де Бражелона» Дюма і «Французьку вовчицю» Дрюона - навіщо ж добру пропадати? - і пішов в Ленінський райком КПУ.
Приймає мене інструктор, читає ті ж папери і каже: «Ви просите надто забагато. Одного Гашека я міг би виписати вам зі свого резерву, але сто примірників не зможу. Це не в моїй імпотенції. Ідіть у міськком КПУ, я посприяю вашій зустрічі із завідувачем відділу пропаганди і агітації».
Взяв я квитанцію на одного Гашека, я тобі його подарую, і пішов у міськком КПУ до завідувача відділу пропаганди і агітації Київського міськкому Компартії України. Він без бюрократії прийняв прийняв мене, прочитав наше клопотання, похвалив за ініціативу, однак питає: «Чому ви просите лише Гашека, адже в рішенні вашого парткому вказано, що переможців соцзмагання ви плануєте нагороджувати Леніним і Гашеком?»
«Ленін у нашому районі не в дефіциті. Навпаки, - відповідаю, - райком нас і так зобов’язав викупити в райспоживспілці тисячу примірників. Ще на сто років запас є. Як казав поет: «Дихаю Леніним до останнього подиху…».
- Той самий?
- З тих. Що творять Ленініану. Я збираю. Приїдеш у гості - дам почитати. Ти любиш поезію?
- Люблю.
- Лев Толстой казав, що поезія нагадує йому селянина, який іде за плугом і танцює.
- Лев Толстой підозрюється в атентаті на Володимира Ілліча Леніна.
- Чого ж, твар у нього як у терориста. І я теж люблю поезію. Вірші про Леніна. «Дихаю Леніним до останнього подиху», - кажу завідувачеві. «Так не вийде, - відмовляє він. - Я випишу вам сто щойно виданих Гашеків, але з навантаженням, цебто ще й сто Леніних, виданих до його вікопомного сторіччя. На нас план по розповсюдженню безсмертних ленінських видань теж спущено. Дихайте ще глибше», - каже.
Я мусив погодитися, взяв таксі і поїхав із рознарядкою на сто Леніних, сто одного Гашека, «Віконта де Бражелона» і «Французьку вовчицю» у Дарницю на центральну книжкову базу Компресу.
Заходжу до начальника складу, він дивиться на рознарядку і каже: «Вам треба відмітитися ще й у Компресі. В нас дуже суворий контроль за кожним примірником. Щоб не було зловживань».
Їду в Компрес, роблю у головного товарознавця, він був вельми здивований моєю спритністю, відмітку про виділення для колгоспу імені Ярослава Гашека ста Леніних, сто одного Гашека, «Віконта де Бражелона» і «Французької вовчиці» за візами Компресу, Ленінського райкому і міськкому КПУ і повертаюсь у Дарницю. - Це вже сьогодні, тому що вчора цілий день я витратив на біганину між райкомом, міськкомом і Компресом.
Начальник складу каже: «Мені потрібне ще розпорядження на видачу, підписане директором бази. У нас так заведено, щоб не було зловживань».
Що ж поробиш, у нашому колгоспі теж багацько чого заведено, що нетямовита людина не завжди зрозуміє, що і до чого, у тому числі, щоб не було зловживань.
Йду до директора бази - Ніжинського Семена Михайловича, полковника у відставці - начальник складу мене попередив, даю йому накладну разом з усіма документами.
Він переглянув, уважно прочитав постанову райкому, якою було підтримано нашу ініціативу, копію листа Густава Гусака і питає: «Як вас звуть?»
Відповідаю: «Йосип Наумович Швайка».
«Сідайте», - показує на стілець.
А сам виймає з тумбочки пляшку коньяку, порізаний лимон, сало і житній хліб, наливає коньяк у дві чарки і каже: «Йосипе Наумовичу, я хочу з вами випити за ваш колгосп імені Ярослава Гашека. Якщо у нашій країні є такі колгоспи, де передовиків соцзмагання нагороджують творами Володимира Леніна і Ярослава Гашека сукупно, значить, я недарма проливав свою кров на фронтах Великої Вітчизняної війни», - а у нього на піджаку орденські планки у шість рядів, і три перші колодки - три ордени Бойового Червоного Прапора. - «Я вам, - каже, - випишу ще «Воспоминания и размышления» маршала Жукова і, якщо у вас Гашек закінчиться, приїздіть прямо до мене. Я вам обіцяю, що ще сто примірників Гашека я для вас збережу. І, навіть коли за Гашеком приїдуть сюди із міськкому чи навіть з ЦК КПУ, не віддам, скажу - закінчився, дзусь».
Запитав, на чому я приїхав за книжками, сказав відпустити таксі, плату за книжки вносити не треба - він оформить як шефську допомогу «Місто - селу» відповідно до рішень останнього з’їзду партії.
Посиділи ми ще з ним, погомоніли, допили коньяк. Він дав мені свою машину і вантажника, щоб той допоміг привезти літературу в готель, обмінялися телефонами. Він пообіцяв у відпустку приїхати подивитися на наш колгосп.
Йосип Швайка прочинив дверцята шафи.
- Глянь-но.
На горішній полиці рівними рядами вишикувався в ста примірниках зелений Ярослав Гашек із срібним тисненням на обкладинках. Попереду стояв маршал Жуков у червоному коленкорі і зтлоті.
- Дюма і Дрюона я подарував адміністраторці готелю. Гарна жінка, завжди йде назустріч, коли замовляю цей номер. - Йосип Швайка вийняв із шафи один том Гашека: - Бери на пам’ять про сьогоднішню зустріч. Цей том я отримав завдяки сприянню інструктора Ленінського райкому Компартії України. Завтра приїде машина з колгоспу, привезу сто томів Леніна і сто томів Гашека нашим передовикам, а маршала Жукова, - такого я бачив лиш у кабінеті у нашого першого секретаря райкому, - залишу собі, на пам’ять про полковника Семена Михайловича Ніжинського. Давай, Олексо, вип’ємо за його здоров’я, хай йому легко гикнеться. Він мені свої телефони дав. - Йосип Швайка витягнув записника і прочитав: - 546-00-48, 546-61-74 і 546-48-48. Можеш переписати. Подзвониш від мого імені, і він тобі дасть будь-який дефіцит, який захочеш.
- Не треба. Наступного разу, коли будеш у Києві, удвох з пляшкою коньяку заскочимо. Який він п’є?
- «Арарат».
- Тоді наступного твого приїзду візьмемо «Арарат» і познайомимося з Семеном Михайловичем.
- Нехай, - згодився Йосип Швайка. - Ну, за здоров’я Семена Михайловича і за наступну зустріч.
- Будьмо, - підтримав тост майор Бузина.
По радіо закінчувались останні перед північчю новини. Йосип Швайка прислухався і додав гучності.
Диктор від розповіді про досягнення радянського народу у будівництві комунізму перейшов до міжнародних подій.
«Черговий прояв расизму у Сполучених Штатах Америки. У місті Бірмінґем, - говорив диктор, - розігнано мирну демонстрацію за права кольорового населення, які протестували проти незаконного ув’язнення американської комуністки Анжели Девіс, і жорстоко побито її учасників».
- Що робиться, що робиться! - обурився Йосип Швайка, ставлячи пустий шкляник на стіл. - У нас негрів не б’ють, мирних демонстрацій не розганяють…
- І людей лиш за те, що вони комуністи, не кидають до буцегарень, - підтримав приятеля майор Бузина.
- Опріч троцькістів і бухарінців, - уточнив Йосип Швайка.
- Та й то було колись, - погодився майор Бузина.
Диктор замовк.
Наступила невеличка пауза, відтак вдарили куранти й услід зазвучала «Пєсня о Родінє» у виконанні Державного заслуженого російського народного хору імені Митрофана П’ятницького:
Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек,
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит челов-е-ек!
Щось замуляло в душі майора Бузини, щось таке, що раніше він і не помічав, проте, можливо, і помічаючи, не надавав значення, щоб надто не відвертатися від роботи.
«Таки має рацію вчений-математик Панікадило». - Олексій Григорович поглянув на друга.
Лице Швайки стало схожим на маску, з відчуженим виглядом він неуважно слухав радіо, машинально жував «сервелат» і ніби забув про свого гостя.
«Потужно працює Джон, здається, і на могутній електромагнетний каркас Йосипа, загартований у ВПШ творами Леніна і Ярослава Гашека, захищений до того ж райкомівським напоєм, подіяв його ефект, - подумкував майор Бузина. - Як там говорив товариш Панікадило: «З одночасним руйнуванням коґерентного поля»? Хитра штука. І тотальна - нікуди від її впливу не втечеш і не заховаєшся. Чи, може, мало випили? Та ні, доста, а то буде, як… Ага, таки мало випили, бо річ, певно, не в назві напою, а в його кількості, бо чомусь Ланкастер працює у Києві, а не в Москві. На москалів, певна річ, його апарат не подіяв би».
На погляд майора Бузини Йосип Швайка хитнув головою («Помітив», - відзначив майор Бузина), відчинив дверцята шафи, рукою погладив томи, навмання розкрив книжку Гашека і прочитав:
- «Зійшовся я там з кількома професорами. Один з них увесь час ходив за мною назирці і роз’яснював, що прабатьківщина циган була в Крконошах, а другий доводив, що всередині земної кулі є ще одна куля, набагато більша, ніж та, котра зверху. У божевільні кожний міг говорити все, що наверзеться йому в голову, мовби у парламенті. Найбільш бешкетував один пан, який видавав себе за шістнадцятий том наукової енциклопедії Отто і в кожного просив, щоб його відкрили і знайшли слово «картонажна швачка», бо інакше йому гаплик. Втихомирився лише тоді, коли йому одягли гамівну сорочку. З цього він дуже пишався, бо, мовляв, потрапив у палітурний прес, і просив, щоб його модно обрізали».
У репродукторі зашаруділо, клацнуло, і настала тиша.
«Пора збиратись. «Пєсня о Родінє» - це як колискова і сигнал про те, що треба лягать у ліжко. До шостої години ранку буде тихо, - роздумував майор Бузина. - Поки не запрацює радіо, і Джон Ланкастер знову не увімкне свій апарат, либонь».
Йосип Швайка поклав том у шафу, взявся за китички вишиваної сорочки, у яку був одягнутий майор Бузина, і заспівав:
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба-а-а,
Два кольори мої, два кольори,
В червоному любов, а в чорному журба…
- Журба, - сказав майор Бузина.
- Журба, - сказав Йосип Швайка. - А ти молодець, що сьогодні одягнув мою сорочку. Коли я тобі подарував її на день народження?
- П’ять років тому.
- І кожного разу, коли ми зустрічаємося, ти приходиш у моєму подарунку. На роботі переодягнувся чи встиг мотнутися додому на Сирець перед зустріччю?
- Ет, - ображено заперечив майор Бузина. - Зранку, цілий день ходжу в ній на роботі. Ти вже думаєш, що в КДБ не дозволено носити вишивані сорочки?
- Я так не думаю, але ж форма повинна бути якась однакова для усіх працівників КДБ?
- Цього ні інструкціями, ні Стройовим статутом, - пояснив майор Бузина, - поки що не передбачено. Однакова для всіх військова форма. Однострої оперативний склад одягає лише у передбачених інструкціями і військовими статутами випадках. Приміром: чергування, складання військово-спортивних нормативів, тривога, похорон. На похороні у військовій формі має бути головна дійова особа. Чи, навпак, головна не дійова особа. Решта - у цивільному, оркестр і почесна варта виділяються з гарнізонної комендатури, труна для прощання виставляється у ритуальному приміщенні моргу при шпиталі на вулиці Рози Люксембург. Здається, все.
- Спасибі, друже, за вишиванку. - Швайка поклав ліву руку на рамено майора Бузини, де у випадку чергування, складання військово-спортивних нормативів, тривоги і похорону мав бути погон. Правою взяв пляшку. - За капелюха не ображаєшся? Якби я на нього тоді не сів, то, напевно, у тому капелюсі ти б згодом став директором школи чи навіть начальником районного управління народної освіти?
- Отож, - відповів майор Бузина.
- Та й я все життя проходив у кепці. А якби мав капелюха, то, може, й до секретаря обкому партії з ідеології доріс. Така планєта, як говорила баба Гречишенчиха. Життє-е… - Йосип Швайка підніс пляшку на рівень очей.
Рідини зосталось на три пальці.
- На коня? - запитав Йосип Швайка.
- На коня, - згодився Олексій Григорович.
Йосип Швайка розлив залишки «журавлинівки» по шкляниках і знову підняв пляшку на рівень очей.
На денці пляшки залишилось ще п’ять ягідок журавлини.
Дві він витрусив у свій шкляник, три - майору Бузині.