Коня біля готелю не виявилось. Натомість стояв сміттєпідбирач, пофарбований у жовтий колір з синьою смужкою посередині.
Мотор не працював, роторна щітка була опущена на бруківку, водій спав у кабіні.
Майор Бузина роззирнувся.
Вулиця була геть знелюднілою, лише коло центрального входу в будинок КДБ УРСР стояла біло-червона машина швидкої допомоги «Волга-Універсал».
Іншого транспорту довкола не виділось.
Майор Бузина постояв ще хвилин десять, позираючи наліво, направо та на будівлі навпроти.
«Хоч іди до свого кабінету і ночуй там», - думав він заклопотано.
Відстань від готелю «Театральний» до Бузинової офіції складала шістдесят метрів, додому - приблизно десять кілометрів. Олексій Григорович очевидячки знав, що міцні дубові двері в будинок КДБ на ніч, як правило, зачинялися на замок, - відчинитися в цей час вони могли лише у виняткових випадках. Розуміється, що здибанка майора Бузини зі своїм приятелем в готелі, який колись став прихистком для автора розповідей про пригоди бравого вояка Швейка, переліком таких випадків не передбачалась, тому Олексій Григорович мусив шукати способу, аби подолати десятикілометровий шлях - додому, а не шістдесят метрів - до своєї служби.
«Може, звернутися до швидкої допомоги», - поміркував він, але рішення не встиг прийняти.
Відчинилися вхідні двері, з будинку вийшли два хлопці у білих халатах. Під лікті вони турботливо підтримували чоловіка у спортивному костюмі і пантофлях, в якому майор Бузина впізнав полковника Фурсу Юлія Валер’яновича з 2-го управління.
Полковник Фурса із зосередженим виглядом щось пояснював своїм супутникам.
Хлопці у білих халатах уважно вислухали полковника, у свою чергу теж щось пояснили йому і посадили в машину на заднє сидіння поміж собою.
Полковник Фурса трохи поопирався і загубив ліву пантофлю.
«Волга» блимнула задніми вогниками і поїхала прямо в бік Подолу.
«Я так і зметикував, що тепер полковник Фурса буде працювати з громадянином Панікадилом у диспансері на Подолі, для більшої конспірації. Ні, з цими хлопцями мені не по дорозі. Досить одного разу, що не вклепався», - зробив висновок майор Бузина і звернув свій погляд на сміттєпідбирач.
Іншого транспорту на вулиці Володимирській не було.
Водій спав, прихиливши голову на дверці кабіни.
Майор Бузина зробив кілька кроків і постукав по склу. Водій прокинувся, відчинив дверцята і не розуміючи подивився на майора Бузину.
- Треба зробити рейс на вулицю Пархоменка, 68.
- Нє могу, я прі ісполнєніі, - тоном, який не викликав заперечень, відповів водій. Обличчя у нього було заспаним і пом’ятим. На щоці виднівся рубець від ґумової облямівки кабінного віконця.
Майор Бузина вийняв з гаманця червонець.
Водій покрутив головою.
- Нє получітся. Проблєми з горючім, а заправкі уже нє работают.
Майор Бузина розкрив свій дипломат, вийняв том Ярослава Гашека, який йому подарував Йосип Швайка, і показав «Українську з перцем»:
- Згодиться?
Водій зирнув на пляшку, хвильку подумкував, напевне, розраховуючи маршрут, і показав на сидіння поруч:
- Ладно, садітєсь. Говорітє, Пархоменка, 68? Сирєц? Да-а-а, нє блізко. Ну что ж, прокатімся с вєтєрком, машіна надьожная. Думаю, что в ету ночь самураї нє пєрєйдут граніцу у рєкі. Єслі прімут такоє нєобдуманноє рєшєніє, ми успєєм встрєтіть іх напором сталі і огня. Я на Дальнєм Востокє служіл срочную в ударном бронєтанковом батальонє, воділ Т-62, пєрвий клас імєю.
Він увімкнув мотор, підняв роторну щітку, вправно зробив розворот у бік вулиці Велика Житомирська і натиснув на газ.
До вулиці Артема доїхали мовчки і на повній швидкості.
Але біля пам’ятника Косіору 17) водій відпустив газ і далі поїхав повільніше.
- Что-то стало холодать… - звернувся він до свого пасажира зизом. - Ви там о чьом-то намєкалі в смислє горючєго?
Майор Бузина відтулив дипломат і поставив пляшку «Української з перцем» обіч себе коло важеля перемикання швидкостей.
Водій ще раз скосив око і зупинився.
Не заглушуючи мотор, він з бардачка вийняв два ґранчаки, скибку хліба і загорнуті в целофан два солоні огірки.
- Подкрєпімся, дорога нє очєнь дальняя, как для моєй тєхнікі, но і нє блізкая. Я такую водку піл лєт пять назад, єщьо прі Шєлєстє. Тєпєрь єйо с огньом по городу нє сищєшь. Только в рєсторанах с бєшєной наценкой. Да єщьо можно в нєкоторих магазінах із-под прілавка, єслі блат імєєтся.
Він відкоркував горілку і розлив у ґранчаки на дві третини кожен.
- Ну что ж, на дорожку, как говорітся. Как вас зовут, єслі нє сєкрєт?
- Олексій Григорович.
- А мєня Владімір Дмітрієвіч, можно Володя. Давайтє за знакомство. Ха-а-арошая пєрцовочка, удачно ми с вамі сєгодня встрєтілісь. Бєрітє закусь - чєм богати, тєм і ради.
Огірки виявилися бочковими і хліб свіжим.
Довелось повторить.
Після другої водій прибрав шкляники в «бардачок» і увімкнув граничну швидкість:
- Тапєріча можно і в путь.
Настрій у нього помітно поліпшився, в кабіні потеплішало, аж так, що він вирішив опустити скло у дверцятах.
Нічне повітря ще більше його підбадьорило, і він заспівав високим тенором: «Любімий го-о-ород может спать спако-о-ойно, і ві-і-ідєть сни…»
Далі слів пісні він, мабуть, не знав і перейшов на улюблену: «В ету ночь рєшілі самураї…»
- Подпойотє? - проспівавши перший куплет, звернувся до свого небалакучого пасажира.
Майор Бузина москальських пісень не любив і запропонував заспівати «Розпрягайте, хлопці, коней».
Водій замовк, помислив і трохи знічено мовив:
- Це - «раз, два, три калина»? Знав цю пісню, колись співав, коли мене в армію проводжали. Тепер, звиняйте, забув слова. Перву строчку помню, а шо далі, не помню.
Майор Бузина проказав усі слова пісні, водій згідливо кивнув: «Запам’ятав», і вони злагоджено, водій першим голосом, а майор Бузина второю, затягнули мелодію про те, як козаченько випряг коней, пішов у садок копати криниченьку в надії, що дівчинонька прийде за водою, і він у садочку її зустріне.
Коли закінчили триразовим «раз, два, три калина…», майор Бузина навчив водія Володимира Дмитровича, який у царині мелосу виявився не менш удатним майстром, ніж за важелями танка чи штурвалом сміттєпідбирача, пісні «Ой чий то кінь стоїть» та ще з десяток українських пісень та співанок, і їх вистачило, щоб на максимальній швидкості, на яку був здатен самопер Володимира Дмитровича, доїхати до вулиці Пархоменка, 68, що міститься на житловому масиві Сирець, хоча дорога була й не дуже далекою, проте й не такою близькою, аби не проспівати від початку до кінця посполу десяток українських народних пісень.
Водій підвіз майора Бузину прямо до брами будинку, в якому він мав помешкання, постояв, поки вони удвох не проспівали до кінця останню пісню «Ходи, Галю, з нами, з нами, козаками», розчулено попрощався, категорично відмовившись від червонця:
- Олексо Григоровичу, які гроші? Тепер у перший-ліпший час, якщо вам знадобиться надійний транспорт уночі, звертайтесь до мене. Я вас куди завгодно доставлю. Без грошей, вчасно і з комфортом. Ви ж бачите - техніка перевірена, майстерність не проп’єш, а розум не купиш. Бувайте здорові в моці і щасливі в долі, Олексо Григоровичу! До зустрічі!
Майор Бузина залишив у кабінці недопиту пляшку, з деякою потугою висів з машини і, відчувши твердь під ногами, помахав рукою водієві та ще кільком мешканцям рідного будинку на вулиці Пархоменка, 68, що на Сирці, які здивовано визирнули згори з балконів, коли спросоння почули у дворовій нічній тиші українську народну пісню «Ходи, Галю, з нами, з нами, козаками» та ще й професійно виконувану двоспівом: примою і второю, і влад, ніби вони до цього вже десятки разів її удвох виспівували, - водій і майор Бузина не могли обірвати пісню, не доспівавши її до кінця, - і пішов додому висипатись після напруженого трудового дня.
По Володимирській - басують дончаки,
По Володимирській -
на гімн, на хор, на мітинг
Летять, спішать, смородять козаки,
Щоб свіжу пісню крівцею помітити.
Іван Драч, «Іван Франко у революційному Києві 1905 року» (зі збірки «До джерел»)