Втомлений майор Бузина впав на ліжко, як вимолочений ціпами сніп, і миттєво, ніби провалився в ніч, заснув міцним і здоровим сном, позаяк минулий день для нього був хоча і важким та нервовим, як сливень кожний день чекістської служби, проте результативним, що буває в складній роботі чекіста не повсякчас.
І майже у перші миті солодкої непритоми йому приснилось, що він ще падає, проте вже не стрімголов і вже не вниз, а начебто неспішно і граціозно шугає у повітрі, як вільний птах, і обабіч нього теж літала пташня, наспівуючи хором українських народних пісень.
Мелодії Олексій Григорович не розібрав, - чи то «Розпрягайте, хлопці, коней», чи то «Ой чий то кінь стоїть».
Пісні колисали і гойдали, і під цю музику приємно було ширяти небесним простором.
Зненацька збоку підлетіла сорока і заходилась зухвало скрекотіти прямо йому у вухо.
Олексій Григорович рукою намагався відігнати нахабу чи навіть схопити і відкрутити їй голову, однак причепенда в руки не давалась і не вгавала, і майор Бузина мусив прокинутися.
Дзвонив телефон, дзвінок лунав безперервно, зовсім не так, як буває, коли хтось дзвонить мережею Києва. Олексій Григорович глянув на будильник: стрілки показували першу годину,
«І який недоумок може дзвонити о цій порі? Може, хіба що агент «Рамзай» без санкції поїхав кудись у відрядження, десь щось надибав і тепер міжміським зв’язком вирішив розказати про свої пригоди? Воно таке стерво, що може в усяку пору розбудити, скільки разів я його попереджував не бовкати телефоном у пів ночі!» - подумав майор Бузина, приходячи до тями.
Олексій Григорович підняв рурку і сердито проказав:
- Вас слухають! Уважно! Кажіть, що вам треба!
Але замість «Рамзая» почув записаний на магнітофонну плівку голос начальника військово-мобілізаційного відділу КДБ УРСР полковника Савченка.
Начальник мобвідділу бляшаним тембром методично повторював одні й ті ж фрази:
«Тривога! Оголошується тривога! Тривога! Оголошується тривога! Тривога! Оголошується тривога! Прибути на місце постійної дислокації через шістдесят хвилин!»
І знову: «Тривога! Оголошується тривога! Тривога!…»
Це означало, що відповідальний оперативний черговий КДБ УРСР на шифровану команду вийняв із сейфа запечатаний сургучною печаттю особливо таємний пакет, розпечатав, прочитав у ньому розпорядження «Оголосити тривогу», по коду визначив, чи для всього складу КДБ УРСР оголошується тривога чи тільки для певного підрозділу, і натиснув на одну із кнопок автоматичної телефонної стійки разом з вмонтованим у неї магнітофоном. За визначеними номерами телефонів працівників, замкнутих на пульт управління відповідального чергового КДБ УРСР, пішов сигнал тривоги, і розпочався відлік часу, відведеного на своєчасне прибуття працівників відповідно до вимог мобілізаційної готовності. Найголовніше у цій справі для чергового - не переплутати кнопки на телефонній стійці.
Сипнувши чортів на усіх, хто оголосив тривогу, хитаючись і ще не оговтавшись від сну, чи ще поринання у перший сон, майор Бузина попхався у комірчину, де у нього зберігався комплект військово-польової форми.
«Бісові душі, хоча б натякнули! При Каллашеві за тиждень усі знали дату і час, і оголошували тривогу о 22-й годині, коли міським транспортом спокійно можна було доїхати на службу, а не в глуху ніч, коли й чорти вже сплять, навіть «Рамзай»! Яким робом тепер добиратись? Не з Володимиром же Дмитровичем на його сміттєвозі, хоч він і казав, що техніка у нього надійна? Та й де той сміттєвоз отепер? А, можливо, Ланкастер, якусь диверсію вчинив? Чого б то о першій годині ночі піднімати тривогу?» - зблиснула у нього думка.
Олексій Григорович пішов на кухню, увімкнув репродуктор, покрутив ручками - радіо мовчало - і знову повернувся у комірчину.
У темному і тісному закапелку навпомацки зодягнув військово-польову форму і взув чоботи. Крекчучи, кілька разів тернув щіткою по передах і халявах. Підбори протер сукнинкою і поклав її в кишеню галіфе. Накинув шинелю, якою допіру користувався його син Бузина-молодший, коли допитував кішку на прізвисько «Катерина Фурцева», підозрюючи її у зв’язках з радянським розвідником Штірліцем, - про таке використання його однострою Бузиною-молодшим Олексій Григорович не здогадувався, - начепив кашкета зі свастикою на місці кокарди і впрягся у портупею. Згадав, що пістолет у нього разом з подарованим Йосипом Швайкою Швейком лежить у кейсі.
«Щоб їх пранці поїли, - незадоволено подумкував Олексій Григорович, - не дали часу навіть табельну зброю почистити, хоча для перевірки згодиться, дивлячись, хто буде перевіряти. Після останніх стрільб я чистив, тільки, ма’ть, масло тра’ було витерти»
Зі схованки витяг фляжку, наповнену горілкою, яку сам настоював на коренях кульбаби. Фляжку засунув посполу з носовою хусточкою у праву внутрішню кишеню гімнастерки, у лівій на ланцюжку закріпив посвідчення, полапки поправив на лобі дашок кашкета відповідно до вимог Стройового статуту, кобуру з пістолетом пересунув на сідницю і, не барячись, вийшов з дому.
Світло не вмикав, щоб зайвий раз не тривожити домашніх. Жінка привчила Бузину-молодшого ще змалку спати з нею в одному ліжку; Олексій Григорович після народження сина мав визначене йому місце на дивані у вітальні, і йому так зручно було.
Вулиця Пархоменка о цій порі була пустою, як вимерла: жодного перехожого не маячило, і жодного авта, навіть сміттєвоза, теж не виднілося.
Майор Бузина постояв хвилин десять-п’ятнадцять, походив туди-сюди, почав крутити головою вусібіч і нервово поглядати на годинника, попри те, що він мав спокійний характер і майже ніколи не нервував. Крім одного випадку, коли у сні, чи напівсні, чи, може, вже й у пильнуванні, йому привиділось, що він лежить у Мавзолеї, на місці, яке законно належало вождеві світового пролетаріату.
Однак та візія була у Москві, а тут у Києві спливали хвилини, як провалюються піщинки на дно піщаного годинника, час наближався до тієї критичної межі, якою закінчувався визначений інструкцією термін прибуття по тривозі на вулицю Володимирську, 33 з урахуванням дороги від Сирця у центр міста.
Нарешті з полегшенням він побачив, як вулицею у скерунку центра, саме туди, куди йому й потрібно було добиратися, мчить машина з потужно блимаючими нижніми і верхніми фарами.
Щоб не осліпнути, майор Бузина прикрив очі долонею і різким помахом руки наказав водієві зупинитися.
Вискнувши гальмами, машина зупинилися біля узбіччя прямо навпроти нього. Олексій Григорович придивився примруженими очима і побачив, що коло нього стояла чорна «Волга», виблискуючи воронячим тілом та нікельовими облямівками.
«Ну що ж, - вирішив майор Бузина, - покатаємось на чорній «Волзі». Коли оголошується «мобілізаційна готовність», за інструкцією дозволяється використовувати перший-ліпший транспорт. Можливо, й справді почалась війна, я ж не можу знати - навчальна це тривога чи справжня? Якщо війна, будемо воювати, ми завжди напоготові: фляжку я не забув і зброю маю напоготові. А спізнення начальство може оцінити як дезертирство у воєнний час».
Так подумав майор Бузина, і, нахилившись до відчиненого віконця та пересунувши кобуру з пістолетом на черево, скомандував водієві тоном, який не передбачав заперечень:
- Володимирська, 33.
У водія чомусь відвалилась нижня щелепа, він недоумкувато глипнув на свого нічного пасажира і знетямлено перепитав:
- О-о-димисська -идцять -и?
Мотор заглух.
Майор Бузина підтвердив:
- Тільки так, і ніяк інакше: Володимирська, 33!
Водій повернув щелепу на місце і ще раз запитав:
- Там, де колись було ґештапо? КоrolenkostraЯe, dreiunddreiЯig? 1)
- Везіть туди, де було ґештапо, - згодився стомлений чеканням і якимись недолугими перемовинами з водієм єдиної у цей час машини на пустельній вулиці Пархоменка майор Бузина. - КоrolenkostraЯe, dreiunddreiЯig.
Водій вигукнув:
- Jawohl, hochamol! Zu Befehl! Abgemacht! КоrolenkostraЯe, dreiunddreiЯig! Gestapo! Затим вискочив з машини, відчинив перед майором Бузиною задні дверцята і, вклоняючись, проказав: - Bitte, Herr Offizier!
- Vielen Dank!- теж німецькою машинально відповів майор Бузина.
Водій м’яко причинив дверцята машини, коли майор Бузина умостив своє опасисте тіло у сірій шинелі на сидінні, оббіг позаду машину, стрибнув за кермо і ще хвилину розмірковував.
Зненацька війнула завірюха, і сніг заліпив вітрове скло.
Водій сидів, мов у трансі, тільки крутив туди-сюди ключем, втім, оговтавшись, з третьої спроби завів мотор, замість першої сходу увімкнув третю швидкість, машина смикнулась, мотор заглух, і майор Бузина незадоволено глянув на водія.
- Щас, щас, то я від хвилювання, - не переставав метушитися водій.
Він знову покрутив вправо-вліво, вліво-вправо ключем запалювання, всунув правильну передачу і машина зірвалась з місця, як собака стрибає на кота.
Попереду крізь заліплене снігом нічого не було видно, і машина набирала ходу.
- Shalten, Sie, bitte, mein Fahrer, das Scheibenwisher, - спокійно попросив Олексій Григорович, - а то ми зупинимось біля першого стовпа чи дерева і не доїдемо до КоrolenkostraЯe, dreiunddreiЯig, куди я мушу прибути до другої години.
Водій увімкнув «двірники»:
- Jawohl, hochamol! Ich verstande!
Хвилин п’ять помовчав, потім несподівано запитав:
- Комуністів пух-пух будете?… - і зизом глянувши на майора Бузину, урочисто додав: - гер оберґруп-п-пенфюрер!
При цьому він заскалив одне око, відірвав праву руку від керма і вказівним пальцем зробив рух, буцімто натискає на гашетку.
«Двірники» ритмічно поскрипували і акуратно витирали сніг з вітрового скла.
Трохи здивований такою постановкою питання - взагалі-то його важко було чимось здивувати, такий у нього був характер - майор Бузина змушений був згідливо хитнути головою:
- Пух-пух. Ґештапо є ґештапо, у нас не жартують.
Він ще раз глянув на годинника.
Цифри загрозливо виблискували фосфором, проте до контрольного часу встигнути ще можна було. Якби водій менше балакав. Проте der Fahrer продовжував наполегливо розпитувати, - напевно, ця тема його вельми цікавила:
- Усіх, гер оберґруп-п-пенфюрер?
Майор Бузина за своє життя потрапляв у різні ситуації. Але, щоб вночі водій попутної машини звертався до нього «гер оберґрупенфюрер» і водночас вів розмови про відстріл комуністів у ґестапо, такого з ним ще не бувало: «Чи запрацювався на своїй роботі і дах поїхав? Чи такий дивний гумор у деяких шоферів на чорних «Волгах»? Алеж не будеш з ним сперечатися, коли дорога кожна хвилина!» - гадкував він і відповів:
- В залежності від належності: «Je nach den Verhдltnissen».
- І мого шефа теж? - продовжував допитуватись водій.
- А хто ваш шеф? - поцікавився майор Бузина.
- Секретар райкому партії.
«Ого! Цього ще невистачало у моїй біографії - вляпався в райкомівський транспорт, та ще й секретаря! Алеж, виходу у мене-то не було! Та й водій, по-моєму, не зануда - зизить під прибацаного фрица, проте не схоже, щоб поскаржився на мене за перевищення повноважень», - оцінював ситуацію майор Бузина і вирішив продовжувати грати запропоновану роль:
- Вироком військово-польового трибуналу. У нас порядок. Ніяких «троєк» і «особих совєщаній»! Трибунал, публічний розгляд, вирок, апеляція, касація і затим публічний розстріл! Деяких - страта через повішення! Тільки так! У нас порядок!
- Правильно! Ordnung! Порядок! Я під час окупації пацаном німцям, тобто вам, за хліб і тушонку, Brot und Schmorfleisch, чоботи чистив, тоді ж і по-німецьки навчився шпрехать. Втім, доповім вам, гер оберґрупенфюрер, шеф мій теперішній гірше за ґештапівця, entschuldigen Sie mir bitte, я перепрошую, гер оберґруп-п-пенфюрер.
Водій краєм ока покосився на майора Бузину, чи, бува, не образився він за «ґештапівця».
На круглому обличчі пасажира не ворухнувся жоден м’яз.
- Скільки він з мене крові випив, комуняка! День і ніч за кермом, світу білого не бачиш. Американський негр і то краще живе, як по телевізору інколи показують у передачах Генриха Боровика. А йому все невгодно! Краще вже німці, аніж ця червонопуза сволота! А коли почнете судить? - вже по-діловому перепитав свого нічного пасажира.
- Та сьогодні й почнемо. Heute. Чого тягнути кота за хвіст.
- Gut! Sehr gut!- зрадів водій і аж підскочив на сидінні. Проте кермо тримав міцно. - Я допоможу! У мене усі адреси їхні є - і домашні, і блядєй. Від райкомів до ЦК. І сауни, і вертепи, і підпільні бардаки! Я все знаю! Hдnde hoch! Nieder mit den Kommunisten!Комуністам гаплик!
- Ich bin damit alle einverstanden: «Kommunisten hibt es haplyk!» Aber wir mьssen scneller fahren. Der Gauleiter wartet. Wir werden heute das Stabsquartier von KGB einnehmen 2),- знову вдався до німецької майор Бузина, і зробити це йому було нескладно, адже він знав багато чужих мов, за знання яких отримував належні сорок відсотків надбавки від посадового окладу, і німецькою володів блискуче.
- Шнеллєр, шнеллєр! Ґауляйтер в КҐБ на Володимирській, 33, точніше, КоrolenkostraЯe, dreiunddreiЯig, нас чекає! Gestapo! Ich verstande! Drang nach Osten! Vorwдrts! Natьrlich!
Водій відірвав праву руку від керма, намагаючись викинути її вперед у нацистському вітанні, але цьому завадила відсутність належного простору в машині, і він додав швидкості.
- Ви парашутним десантом чи до потрібного часу «Б», по плану Барбаросссса, у підпіллі перебували, гер оберґруп-п-пенфюрер? - знову звернувся він до Бузини, коли проминали Бабин Яр.
І повівши носом, зауважив:
- Таки навчилися німці виробляти гарний шнапс, журавлинкою пахне, а то в минулу війну таке смердюче пійло було у них, перепрошую гера оберґруп-п-пенфюрера, не в образу будь сказано, entshculdigen Sie mir, bitte. Чи нашого виробництва?
Майор Бузина промовчав. «Нюх у цього водія, як у нашого начальника Миколи Прокоповича, тра’ буде купити мускатні горішки. Та хіба ж знаєш, коли ці чорти оголосять тривогу!» - лайнувся він подумки.
- Розумію, військова таємниця. Проте мені завжди подобався Мюллєр! Він своє вагоме слово ще скаже. «Штірліц, а вас попрошу залишитися…» - голосом Леоніда Бронєвого проказав водій.
«Дивні жарти у цього водія, - чудувався майор Бузина. - Видно, що не кацап і не москаль. І очевидячки не прихований власовець 3). Як на його вік, так нібито не підходить під німецького полигача. А каже ж, що пацаном німцям чоботи чистив. Очевидьки, юним розвідником у групі Івана Кудрі 4) був і тепер згадав часи, як виконував завдання в тилу ворога? Алеж війна, по-моєму, давно закінчилась, і причому тут я, Мюллер і Штірліц? І до чого тут негри, німці, шнапс та ще й бляді на додачу? Чи, може, якась хитромудра «підстава»?» 5) - спантеличено продовжував мізкувати він далі, хоча збити з пантелику майора Бузину майже ніколи й нікому не вдавалось, як і взагалі будь-якого іншого досвідченого чекіста, навіть у таких складних ситуаціях.
А тимчасом водій проїхав вулицю Мельникова, віхола, як раптово почалась, так зненацька і припинилась, машина мчалась пустою трасою, лише ген-ген на початку кінці вулиці Артема, чи у її кінці, якщо рахувати за нумерацією будинків від вулиці Великої Житомирської, «Волга» наздогнала оперезаний широкою блакитною смужкою жовтий сміттєприбирач, який їхав по осьовій лінії, загороджуючи проїзд.
У нічній тиші з кабіни водія гучно розлягалось:
Гей, повій, вітре, з синіх гір,
Гей, на прапор наш, на топмр.
Гей, повій, вітре, зі степів,
Гей, дай нам силу козаків.
Гей, дай нам силу й відвагу,
Гей, Україні славу!
- Бандерівці, видно, наступають, жовто-блакитні, - висловив припущення водій «Волги». - Бойові хлопці, їті його матері! Ти диви, і номери у них як на машинах КДБ - «05-05»! Надісь, встигли уже якогось сраного кегебіста на машині коцнути і його номери собі припасувати. Але бронетехніка у бандерівців хоч і надійна, проте не швидкохідна. Ми їм зара’ ніс утремо. - Він хвацько вивернув кермо вліво і тротуаром обігнав перешкоду.
Майор Бузина впізнав у водієві свого знайомого Володимира Дмитровича і, почувши стрілецьку пісню, якої він його навчив помимо інших по дорозі додому на вулицю Пархоменка, через віконечко у дверцятах показав великий палець.
Попереду вже ніяка притичина не заважала, «Волга» перетнула границю між вулицею Артема і Великою Житомирською, на розі коло гастроному розвернулася цабе і проминула пожежне депо зліва. Через тридцять секунд водій, перетнувши осьову лінію і вискнувши гальмами, сам собі сказав «Пр-р-р!» і юзом припаркував машину правим боком біля центрального входу будинку КДБ на вулиці Володимирській, 33.
- Wir sind angereist gekommen! Bitte, Her Obergruppenfьrer! Wьnsche das Gelingen! 6) - сказав водій і правою рукою відчинив дверцята.
Майор Бузина подякував: «Vielen Dank», кваплячись виліз із чорної «Волги», і пішов до ґанку рідної установи. На ходу пересунув кобуру з черева на сідницю і ще до того, як відчинити важкі двері, відвернув обшлаг шинелі, щоб зиркнути на наручний годинник. Фосфорні стрілки показували, що у нього в запасі залишалась рівно одна хвилина і вісімнадцять секунд.
Водій через прочинені дверцята машини висунув назовні голову і крикнув:
- Heil Hitler! Kommunisten kaputt!!!
Луна тричі прокотилася вулицею: «Комуністам капут! Комуністам капут! Комуністам капут!»
Майор Бузина зупинився, здвигнув раменами, подумав: «Ну і телепень, а здається ж не кацап і на «підставу» не зовсім схожий. Чи, може, нелегал НТС? 7), у якого від довгого сидіння у підпіллі стрих поїхав?»
Проте нічого не сказав і зайшов у приміщення.
Водій ще раз крикнув у спину майору Бузині:
- Heil Fьhrer!!! Sieg heil!!! Siegoder Tod!!! 8)
За тамбуром при вході у вестибюль центрального будинку КДБ справа опріч столу на місці довгошийого прапорщика сидів капітан Вареник у своїй шапці-шоломі. В руках він тримав журнал, за яким відзначав час прибуття кожного офіцера по тривозі.
Краєм вуха капітан Вареник почув вигуки «Гайль Фюрер!!! Зіґ гайль!!! Зіґ одер Тод!!!», що долинали знадвору через вузьку шпарину дверей, і здивовано чекав продовження, поправляючи шапку.
Двері в приміщення прочинилися ширше, і на порозі капітан Вареник побачив військового у формі есесівця. Судячи з його реґалій, есесівець був у досить високому званні. Капітан Вареник після того, як на нього впала з даху брила снігу, пройшов успішне лікування у військовому шпиталі медслужби КДБ УРСР, але став зизооким: одне око у нього зорило у перенісся, інше - у бік вуха. Тому періодично предмет, на який він дивився, здатен був перетворитися у кілька предметів і навпаки.
Капітан Вареник заплющив очі, вирішив, що йому привиділось, розплющив - перед ним стояв уже не один есесівець, а три. Помітивши збентеження на обличчі чергового, той есесівець, який стояв посередині, показав рукою на двері і промовив:
- Es ist ein lдppische Fahrer. Ich bin verstanden nicht, warum ruft er: «Heil Fьhrer! Sieg heil! Siegoder Tod!» 9)
Капітан Вареник німецькою мовою не володів, що йому сказав той есесівець, який стояв посередині, не зрозумів, тому впав на підлогу, заховався під столом між двома тумбами і звідти заверещав:
- Караул! Нємци в зданії!!!
Шапка насунулася йому на лоба і закрила очі.
Здивований майор Бузина, в цю ніч він уже звик дивуватись, зазирнув під стіл і хотів логічно перейти на українську мову, оскільки німецькою мовою до чергового він звернувся машинально після спілкування з дивним водієм, і з нелогічної поведінки капітана Вареника зробив висновок, що той німецькою не володіє.
Капітан Вареник продовжував репетувати і правою рукою намагався відстібнути кобуру.
Майор Бузина був тямковитою людиною, він здогадувався, для чого капітан Вареник намагався вийняти пістолет, і притьмом вискочив надвір.
Напевне, капітан Вареник таки вийняв пістолет, тому що загримотіли три постріли один за одним.
Майор Бузина впав долічерева на бруківку і заховався за бордюр позаду «Волги». Лапаючи сідницю, відстебнув кобуру, витяг пістолет і зняв курок із запобіжника.
«Щось не те діється, - стривожився він, - а де ж мій водій?»
Водій з протилежного боку вистрибнув з машини, вийняв з багажника каністру і гукнув лежачому ничма майорові Бузині:
- Зараз я невеликий концерт влаштую цим сукам! Не дрейфіть, гер оберґруппенфюрер! Я їм покажу: «За Родіну, за Сталіна, їбьонта в роги, колгоспи, радгоспи, Соловки, Колиму і родноє НКВД, їхню мать, блядь!»
Він хутко наточив у пусту пляшку бензину, долив масла, загорнув у ганчірку, підпалив і з криком: «Heil Fьhrer!!! Sieg heil!!! Siegoder Tod!!!» - кинув на вхідні двері.
Майор Бузина зажмурив очі і затиснув долонями вуха.
Пролунав потужний вибух, двері загорілися, полум’я гулькнуло на рівень другого поверху.