Майор Бузина не був боягузом. Як і належить чекісту, він був хоробрим, сміливим офіцером державної безпеки, до того ж мав неабиякий гострий розум і аналітичний хист. У які б складні обставини не потрапляв, він ніколи не втрачав рівноваги, тому що завжди умів чітко визначити ситуацію, свою позицію і диспозицію. Проте, коли до вестибюлю зайшов Федорчук на прізвисько «Фердинанд», у нього піт заструмився по спині вниз і стало мокро внизу між сідницями, попри те, що без шинелі і кашкета він у чеканні голови КДБ УРСР трохи закляк.
Він ніколи і нікого не боявся, чи майже не боявся, такий у нього був характер, та в даному випадку ситуація явно була не на його користь. Безпосередньо до нападу на будинок він причетний не був, навпаки - взяв найактивнішу участь у локалізації надзвичайної події і одноосібно подолав вогонь - це зрозуміло. Алеж клятий водій, який вчинив диверсію, з ним приїхав!
І від цього факту нікуди не подінешся, не втечеш і на козі його не об’їдеш!
Майор Бузина, попри свій гострий розум, аналітичний хист і чекістський досвід, уповні не міг дати собі раду у цій ситуації.
«Де він узявся на мою голову? - запитував він себе, піднімаючись разом офіцерами мобвідділу на четвертий поверх ліфтом для оперативного складу, а затим прошкуючи довгим коридором до кабінету голови КДБ УРСР - Федорчук, Рябовол і Свєтков їхали генеральським ліфтом. - Таки точно диверсант з Народно-трудового союзу! Як він майстерно за двадцять п’ять секунд приготував «коктейль Молотова»! Але яким чином він на чорній «Волзі» опинився на моїй дорозі? Чому він прийняв мене за есесівця, коли я маю військове звання майора державної безпеки, а не оберґрупенфюрера СС?» - Майор Бузина зиркнув на свій погон.
«Що ж тепер зі мною буде? - продовжував він ставити собі невтішні запитання. - «Фердинанд» почне розбиратися, тільки насамперед дасть команду посадить мене в СІЗО під варту, потім почнеться: хто, де, коли, чому?… І впаяють за сприяння диверсійному акту, скільки ж впаяють, яка там стаття у Кримінальному кодексі УРСР? Так, треба зосередитись, стаття 60, диверсія, карається позбавленням волі на строк до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна і з засланням чи без такого або смертною карою з конфіскацією.
І смертною карою, - міркував майор Бузина, - це якщо є людські жертви, а жертви можуть бути, прив’яжуть того ж Степана Несторовича Муху з моїми трьома зшитками, облитими його ж кров’ю, тут уже не лише диверсія, а й до терористичного акту недалеко… І смертною карою… аби тільки Муха… «голова прострєлєна, кров на рукавє»… не помер з моїми так досконало оформленими зшитками», - свердлило в голові у майора Бузини, але тепер, роздумуючи так, майор Бузина в той же час перебував у деякій збентеженості від незвичної поведінки «Фердинанда».
Замість того, щоб негайно викликати начальника Слідчого відділу полковника юстиції Туркіна і почати розслідування, «Фердинанд» дає команду своєму ад’ютантові Дзеньзібару розказати учасникам тривоги наповнену якимось трагедійним і не зовсім зрозумілим на перший позір змислом параболу15)часів більшовицько-української війни, якої там ліком? - шістнадцятої чи двадцять шостої, починаючи ще з часів Юрія Довгорукого чи татаро-монгольської навали, про собачку Жучку і запрошує всіх до свого кабінету, у якому майору Бузині вдалось побувати лише один раз, коли він сполом із начальником відділу підполковником Миколою Прокоповичем Лисициним доповідав про результати перехоплення каналів зв’язку зарубіжних центрів ОУН за перше півріччя позапозаминулого року. Тоді «Фердинанд» увів у практику, щоб кожний відділ 5-го управління звітував про результати піврічної роботи особисто йому.
«Дивно… Може це пастка, і в приймальні вже сидить полковник юстиції Туркін разом з начальником внутрішньої тюрми підполковником Сапожниковим з наручниками, тессезеть, директором нашої Бастилії, тессезеть, і там мене заарештують, бо такого не може бути, щоб пантократор, сатрап і свавільник Федорчук спустив сю подію на гальма?!» - припустив можливий розвиток небажаних для себе подій майор Бузина, десь починаючи внутрішньо нервуватися. І у нього по спині від лопаток і донизу знову потекли струмені циганського поту.
Одначе в приймальні самотньо і з зосередженим обличчям сидів лише ад’ютант Федорчука капітан Дзеньзібар на прізвисько «Цеденбал».
Капітан Дзеньзібар показав на вхідні двері:
- Проходьте, товариші офіцери. Вас з нетерпінням чекають.
Ад’ютант Федорука закопилив нижню губу і головою зробив порух, ніби підкреслюючи, з яким нетерпінням чекають товаришів офіцерів ті, хто вже зайшов у кабінет голови КДБ УРСР.
Першим до тамбуру зайшов полковник Савченко, вервечка затрималась, потім посунулась, і останнім у кабінет голови КДБ, акуратно причинивши двері, втиснувся майор Бузина.
Федорчук сидів на своєму місці, як брила льоду. Між пальцями він тримав олівець. Мовчки оглянувши тих, хто зайшов до кабінету, показав олівцем на стільці навколо столу для засідань, за яким вже сиділи Рябовол і Свєтков.
Хвилин п’ять сидів мовчки.
Зненацька в його пальцях хруснув олівець.
Всі, за винятком майора Бузини, здригнулись. У кабінеті Олексій Григорович трохи зігрівся, до нього прийшла звична для нього стійкість духу, і він став очікувати, що буде далі.
Федорчук уважно подивився на уламки і мовчки викинув їх у кошик під столом.
Запрошені до кабінету офіцери і генерали теж мовчали і намагалися не дивитися на свого голову.
Лише майор Бузина дивився прямо в обличчя Федорчука і чекав, що він скаже.
Федорчук взяв між пальці новий олівець, заплющив очі і поринув у себе.
Кабінет скопом із усіма присутніми зник, і в уяві Федорчука постала його сьогоднішня розмова з Щербицьким, чи вже вчорашня, якщо рахувати відлік доби від 00 годин 00 хвилин, а нова доба вже пройшла час більше, ніж дві години.
Обличчя у Володимира Васильовича було сірим. Не дивлячись у вічі Федорчуку, він тоді сказав:
- Генеральний хоче полишити свій пост. На своє місце буде пропонувати мене. Я мав з ним розмову, відмовитись не міг. Лише попросив, щоб головою КДБ СРСР було призначено тебе.
Щербицьий підвів очі на Федорчука.
Федорчук промовчав, що вже мав розмову з Брежнєвим, і відповів:
- Як ви накажете, Володимире Васильовичу.
Кожна жилка його душі і тіла завібрирувала у радісному пориві. Обличчя він зберігав непорушне, голосом і мімікою, чи відсутністю міміки, показуючи, що він - військовослужбовець, генерал у цивільному, і мусить виконувати будь-який наказ свого керівництва.
До кабінету зайшов секретар приймальні, офіцер 9-ї служби КДБ УРСР у цивільному, і сказав:
- Суслов вас по «ВЧ» питає. Перемкнути?
Федорчук особисто підбирав офіцерів у приймальню і охорону Щербицького, кожного дня вони доповідали про перебіг чергування начальникові 9-ї служби КДБ УРСР полковникові Мудренку, а той - голові КДБ УРСР. Федорчук знав про найменші подробиці у житті першого секретаря ЦК Компартіїї України та членів його родини.
Щербицький скривився:
- Скажи, що в мене нарада, через п’ять хвилин передзвоню.
Секретар вийшов, Щербицький кинув до рота пігулку і запив водою.
- Втретє вже дзвонить, - втомлено проказав він. - На завтра, замість четверга, заплановано засідання Політбюро ЦК КПРС, на якому має бути вирішено питання про відставку Леоніда Ілліча та моє призначення. І твоє - теж, до речі. Суслов проти моєї кандидатури. Як і взагалі проти відставки Леоніда Ілліча. Я з ним на цю тему говорити не хотів і не хочу, та все ж доведеться. Ти завтра на роботі не з’являйся, сиди вдома. Дзвінки хай приймає твій ад’ютант, Леонід Ілліч подзвонить після закінчення засідання Політбюро на твій кабінет. Ад’ютант запише і тобі передасть. Так домовлено. Післязавтра у четверг за результатами засідання Політбюро ЦК КПРС проведемо своє Політбюро. Приймемо рішення про твого наступника».
- Я зрозумів, - сказав Федорчук.
- Кого ти порекомендуєш на своє місце?
- Двох думок бути не може, Володимире Васильовичу. Звичайно ж, першого мого заступника Степана Несторовича.
- Гаразд. На тебе і на нього вже готуються об’єктивки для затвердження на Політбюро.
«Я знаю», - подумав Федорчук.
Щербицький покликав секретаря і наказав з’єднати його з Сусловим,
Федорчук вийшов у приймальню, секретар підняв слухавку «ВЧ-зв’язку» і з трубки полинули сигнали: «Тірлі-тірлі-тірлі-тарлі-та». Федорчук відчув, як у нього всередині, десь між діафрагмою і шлунком, знову зазвучав «Турецький марш» Моцарта, і та музика не припинялася досі, бо ні що інше слухати йому не хотілось до закінчення засідання Політбюро ЦК КПРС, дзвінка Брежнєва та доповіді Дзеньзібара йому умовною фразою про дзвінок Генерального секретаря ЦК КПРС і прийняте на Політбюро ЦК КПРС рішення.
Прийшовши додому, він випив фужер коньяку, потім ще два, бо сон не приходив, і вже хотів лягати в постіль. А тут цей невчасний дзвінок придурка Свєткова, який не дав йому відпочити перед завтрашнім днем і ледве не перервав звучання музики!
Вона справді зникла, і от знову залунала, тільки з шлунку пересунулась кудись вище, посередині між вухами і потилицею, і зазвучала гучніше. «Тірлі-тірлі… «Турецький марш» Моцарта, улюблений марш Брежнєва і його - майбутнього голови КДБ СРСР генерала Федорчука.
Федорчук розплющив очі і озирнувся, чи не почув хто-небудь із присутніх його мелодію.
Переконавшись, що ніхто не почув, - хіба що майор Бузина, можливо, який єдиний із присутніх дивився на нього, а не відводив очі. Втім, майор Бузина сидів крайнім, то навряд чи міг почути, - Федорчук кинув Свєткову:
- Доповідай про есесівців! Коротко і ясно - підмет, присудок.
«Звідки вони з’явились, ці есесівці, якщо по плану тривоги ніякого нападу на будинок КДБ не передбачалось? Чи той мудило Муха, як завжди, проявив свою дурну ініціативу?» - снував думками Федорчук, втупивши погляд у Свєткова і чекаючи його рапорта. Федорчук зирнув на годинник, до засідання Політбюро ЦК КПРС і дзвінка Леоніда Ілліча Брежнєва у Київ в кабінет на вулиці Володимирській, 33 залишились лічені години.
- Доповідаю, товаріщ прядсядатєль, підмет, присудок. Товаріщ прядсяда… - тримаючись за поперека, намагався виструнчитись Свєтков. Краєм ока він глянув на ширіньку - вона була суха. Генералам державної безпеки видавали товсті кальсони, з начосом. Мокро було вздовж стегон, під колінами і хлюпало в чоботах.
- Доповідай сидячки, - дозволив Федорчук.
- Доповідаю, товаріщ прядсядатєль. Коли оголосили тривогу і офіцери почали прибувати, - продовжив сідаючи генерал Свєтков, - зі слів чергового на центральному вході КПП капітана Вареника, раптово до будинку вскочив німець в есесівській формі, за ним ще два і втрьох почали стріляти прямо в нього з пістолетів типу «вальтер», однак не влучили. Капітан Вареник, обороняючись, теж заходився стріляти з-під столу на ураження. Теж не влучив у німців, лиш розбив два плафони на люстрі під стелею. Есесівці вискочили з будинку і закидали вхідні двері гранатами. Майор Бочонкін з «єврейського» відділу, якого ви щойно відпустили в туалет, каже, що з вікна бачив, як до будівлі КДБ під’їхав чорний «опель-капітан», і з нього вискочили не три, а чотири есесівця із «шмайсерами» і гранатами в руках, на чолі з штандартенфюрером СС, схожим на радянського розвідника фон Штірліца. Три есесівця зайшли в будинок, а четвертий почав шпурляти…
- Капітана Вареника, - перебив Свєткова Федорчук, - під арешт в окрему камеру внутрішньої тюрми до мого розпорядження! Майора Бочонкіна - до мене!
Генерал Рябовіл трохи не навприсядки побіг виконувати команду.
Усі мовчки чекали майора Бочонкіна.
Той хвилин через десять прийшов у супроводі генерала Рябовола виструнчився, рукавом пригладив мокре волосся і доповів, залишаючись коло дверей:
- Товаріщ прядсядатєль!
Кинувши оком на генерал-майора Свєткова і стріпнувши чубом, поправився:
- Товаріщ прєдсєдатєль, майор державної безпеки Бочонкін ваш наказ виконав і за вашим наказом явився!
Кабінетом поплив ароматний запах густого перегару. Першим його відчув майор Бузина оскільки сидів найближче до вхідних дверей. «Де такий перфектний самогон дістає Іван? З Донбасу привозить і приховує від друзів?» - майнула у нього мимовільна зацікавленість і зразу ж зникла: йому тепер було не до самогону.
Майор Бочонкін тримався впевнено і своїм виглядом демонстрував, що він готовий виконати будь-яке завдання чи дати вичерпну відповідь на яке б там не було запитання, задля якого його було викликано до кабінету голови КДБ УРСР.
«Гарний хлоп Іван Бочонкін, хоч і кацап, - подумав майор Бузина. - Молодецький габітус майора Бочонкіна дещо заспокоїв Олексія Григоровича. - У Москві гірше було, - вирішив він, та й то обійшлося, коли ми з старшим лейтенантом Нікітченком залізли у Мавзолей і зіпхнули вождя з його законного місця. А тут - Муха і, кажуть, сам упав, ударившись лобом об батарею, мене там не було, і голова у нього не прострелена, бо якби була прострелена, то лежав би мовчки, не стогнав і йому б уже було не до моїх конспектів. Чи, може, й не залізали? Грець тепер його розбере, коли таке твориться. Один Бочонкін - молодець, голінний хлоп, хоч і кацап».
Розмірковування майора Бузини перебив Федорчук:
- Являються архангели і херувими, а ви, товаришу Бочонкін, на архангела, тессезеть, явно не схожий, хоча з херувимом деяку подібність маєте, тессезеть. Офіцери прибувають, а не являються. Статут треба знати.
- Товаріщ прядсядатєль… - майор Бочонкін глипнув на генерала Свєткова, стріпнув головою і поправився: - Товаріщ прєдсєдатєль, майор державної безпеки Бочонкін за вашим наказом прибув!
При цьому майор Бочонкін розвернув плечі, вдихнув, і, затамувавши видих, всім своїм виглядом показав, що він таки прибув у кабінет голови КДБ УРСР.
- Ось так-то, - стукнув олівцем по поверхні столу Федорчук. - Нікого в туалеті, тессезеть, не зачинили на замок на цей раз? Ну, добре, тепер розповідайте, товаришу Бочонкін, що ви бачили під час тривоги і хто вчинив напад на будівлю КДБ? Тільки коротко, без епітетів і лірики. Підмет, присудок.
- Товаріщ прєдсєдатєль, без епітетів. Значить так, дивлюсь я з вікна свого кабінету на другому поверсі, а не з туалету, як думає полковник Кондратьєв, і бачу - під’їжджає до будинку КДБ «опель-адмірал», довгий і глянсовий як члено… вибачте, аж блищить, хоч і темно було, і з нього вискакує взвод есесівців, всі із шмайсерами, а їхній начальник, схожий на обергрупенфюрера Мюллера, з базукою типу «Муха», тессезеть, на плечі… - розпочав доповідати майор Бочонкін.
- Зачекайте, товаришу Бочонкін, - насупив брови Федорчук. - На «капітані» чи «адміралі»? Фон Штірліц чи Мюллер? Чотири есесівці, тессезеть, чи цілий взвод? Мені ж Свєтков по-іншому доповідав?
- А ви йому не вірте, товаришу голово. Він же не бачив. Бачив тільки я. А гянярал Святков в цей час стрибав з приймальні. Я думав, що він в атаку, і я теж за ним стрибонув, проте він побіг в інший бік. - Бочонкін хотів показати, як він за Свєтковим стрибав через вікно, похитнувся і для надійності обперся об одвірок. - Так ось, товаришу голово, вистрибую я услід за генералом Святковим з вікна і в стрибку помічаю…
- Підождіть, товаришу Бочонкін, - не дав йому продовжити рапорт Федорчук. Ароматний запах перегару дійшов і до його органів нюху. - По-моєму, ви п’яний? - зробив він вислід, попри голінний габітус і чіткий рапорт майора.
- Так точно, товаріщ прєдсєдатєль! Не зовсім так, щоб хіба що, а трохи є!
Майор Бочонкін виструнчився і до стіни вже не хилився.
- І скільки ви сьогодні, тессезеть, випили? - поцікавився Федорчук.
Бочонкін позирнув на стелю Федорчуківського кабінету, потім на годинник, потім на Федорчука:
- Якщо сьогодні, то лише десь грамів двісті п’ятдесят, товаришу голово. Не рахуючи вчора, - уточнив він.
«Гожий Бочонкін хлоп, - розважив майор Бузина, - хоч і кацап».
Бочонкін, тимчасово чи ні, відвертав увагу від небезпеки, яка загрожувала майору Бузині. І це йому подобалось: «У Москві вдалось викрутитися, а в Києві і поготів», - заспокоїв він себе.
- Зважаючи на непередбачені обставини, - продовжував доповідати майор Бочонкін, - у зв’язку з приїздом шахтарського приятеля з мого рідного міста-трудівника Донецька та необхідності підтримання завждишньої мобілізаційної готовності, прогнозуючи ускладнення, після роботи і до роботи перед заслуженим відпочинком, а про тривогу знати я не міг, тому що не дозволено знать, товаріщ прєдсєдатєль! Якби я не випив з другом, який приїхав до мене в гості з Донбасу, то такий варіант міг би свідчити, що стався, тессезеть, незаконний витік інформації про заплановану тривогу, товаріщ прєдсєдатєль.
Федорчук подивився на годинник - стрілки показували другу годину ночі.
- «Сьогодні лише двісті п’ятдесят у зв’язку з приїздом», - говорите?… Те-е-ек… «Сьогодні…» А коли для вас починається «сьогодні» - як для євреїв з учорашнього вечора, чи як, товаришу Бочонкін? 16)
- Ні, товаришу голово. Для мене, як і для всіх працівників органів державної безпеки, незважаючи на специфіку оперативної ділянки кожного, день починається із світанком. Разом з усім радянським народом під керівництвом Комуністичної партії на чолі! Є така пісня, вона мені дуже подобається: «Утро начинаєтся с рассвєта, здравствуй, нєобьятная страна!» Музика Тухманова, слова Поперечного!
- Те-е-ек, - протягнув Федорчук, - політичну настанову ви, товаришу Бочонкін, засвоїли правильно, а от як правильно доповісти на команду про своє прибуття, не знаєте. - Федорчук покрутив між пальцями олівцем.
Майор Бочонкін так виструнчився, що, здавалось, лопне, як перетягнута струна:
- Винен, товаришу голово! Виправлюсь!
Федорчук знову перевів погляд на годинник:
- Ну що ж, за відвертість і щиросердне зізнання, тессезеть, хвалю. Поза службою нікому не забороняється, тессезеть, вживати. І на службі - з оперативною метою, не забороняється випити з агентом чи довіреною особою. Але треба знати мєру, тессезеть.
- Так точно, товаришу голово! З оперативною метою! Шахтьори знають мєру, тессезеть! Донбас порожняк не гонить, як сказав Джавахарлал Нєру! В мєру!
- От-от, і сьогодні, - з притиском мовив Федорчук, - сьогодні вже більше не пийте. І завтра теж. Ні за приїзд, ні за від’їзд.
- Єсть, товаріщ прєдсєдатєль, від’їзд уже відбувся! Поїзд «Київ - Донецьк», з першої колії, як положено, марш «Шахтьори - гвардія труда, шахтьори - пєрвимі всєгда», попрощались.
«Молодець Бочонкін, хоч і кацап. Загартований чекіст, тут і «Фердинанд» не причепиться, щоправда, сьогодні він на себе не зовсім схожий, міг би і на порох Бочонкіна розтерти», - подумав майор Бузина.
Федорчук звернувся до Рябовола:
- Вареника заарештували?
- Так точно, - відповів Рябовіл, - сидить, значить, в СІЗО в окремій камері.
- Скільки місць у камері?
- Три, два вільних. Є ще камери вільні. Двох націоналістів відправили після вироку суду відбувати покарання. Підполковника Сапожнікова я викликав.
- Добре. Можете поки що бути вільним до прийняття рішення, - сказав він Бочонкіну.
«На що натякає «Фердинанд»? - гадкував майор Бузина. - Чи це й до мене стосується, ачей ні?»
Майор Бочонкін зробив через ліве плече розворот, підняв ліву ногу і майже чітким стройовим кроком вийшов з кабінету.
«Молодець Бочонкін, хоч і кацап, - відзначив майор Бузина. - І де він навчився такої стройової підготовки? - Впевнена поведінка Бочонкіна додавала йому спокою. - Хай буде, що буде, - змушений був він змиритися з будь-котрим поворотом подій, - здається, з таким хлопом, як Бочонкін, і в СІЗО не пропадеш, аби тільки справді в одній камері сидіти. Тому вар’яту на прізвище Вареник ми б удвох дали раду».
Федорчук постукав олівцем по столі, роздумуючи про щось своє.
Потім повернув голову і безмаль на хвилину уп’ялив очі в майора Бузину.
- Сідайте ближче, з цього краю, - дав команду.
Майор Бузина пересів.
Він вперше так близько побачив очі Федорчука.
Вони були червоні, налляті кров’ю, як у бика, якого Олексій Григорович бачив одного разу, коли якось водив свого сина Олеся Бузину-молодшого на Виставку досягнень народного господарства УРСР. На табличці, прибитій до стійла, було написано «Мінотавр», певно, таке прізвисько мав той бик. Лоб у Федорчука був вузький, без залисин, одна глибока зморшка ділила його на дві нерівні частини; жорстке і густе волосся, гладко зачесане назад, як надягнутий на голову вузький шолом танкіста, дугою окреслювало верхню половину широкого і брезклого обличчя із товстими щоками і масивною нижньою щелепою. Жиру і м’яса в його тлустому тілі було під півтора центнера.
Олексій Григорович витримав погляд, - мало хто в КДБ УРСР витримував погляд Федорчука, тому що знав, що якщо він тверезий, то правда завжди буде на його боці. А не тверезим він був єдиний раз у своєму житті після відвідин Мавзолею Володимира Ілліча Леніна в Москві, як і єдиний раз був у Мавзолеї, з чим майор Бузина як чесний офіцер мусив у душі погодитися.
Наразі, як завше, на відміну від підпилого Бочонкіна, майор Бузина був майже тверезий, якщо не рахувати «журавлинівки», випитої з другом Йосипом Наумовичем Швайкою, та горілки з перцем, подоланої з нічним водієм сміттєпідбирача Володимиром Дмитровичем Калинковичем. Тому міг прямо і чітко дивитися ув очі будь-кому, навіть голові КДБ УРСР на прізвисько «Фердинанд». Навіть при наявності причиново-наслідкового зв’язку його можливої причетності до надзвичайної події.
Настрій Олексія Григоровича остаточно урівноважився. Майор Бузина ніколи не втрачав сили духу, навіть у найскрутніших ситуаціях, і мав варіативний склад мислення.
- Товаришу Бузина, - після тривалої паузи промовив Федорчук, - ви знаєтє, що ви схожі на Мюллера, тессезеть?
Майор Бузина кінофільм «Сімнадцять спалахів весни» дивився півтора раза, але про те, що він схожий на артиста Леоніда Бронєвого в ролі шефа ґестапо Мюллера, ніколи не здогадувався. В той же час він не зорієнтувався, на якого Мюллера натякає «Фердинанд» - на справжнього, чи на того, якого грав Леонід Бронєвой, тому вирішив перевести розмову у філологічну площину.
- На якого мюллера, Віталію Васильовичу? «Der Mьller» з німецької на російську перекладається «мельник», по-українському - «мірошник», а по татаро-монгольському…
Генерал Рябовіл зморщився:
«Ти бач, нахаба, голову КДБ називає по імені і по батькові, хоча згідно з правилами до керівництва треба звертатися, називаючи військове звання чи посаду, та й участь його у гасінні пожежі щось дуже підозріла».
- Сам знаю, - перебив майора Бузину Федорчук, - служив в Австрії і Німеччині двадцять років: ґутен морґен, шпрехен зі дойч, фрау Дітріх? - і Цеденбала доводилось разом з Нюрою, його жінкою, тессезеть, супроводжувати в Улан-Батор після його візитів в Берлін і Москву. Знаю, що таке «мюллер» і по-німецькому, і по татаро-монгольскому. Не «дер мюллер», товаришу Бузина, а «х-хер Мюллер»!
З приймальні хтось постукав у двері, дверина зразу ж прочинилась і в кабінет зайшов начальник господарського віділу полковник інтендантської служби Жуков.
- Ось Жуков теж знає Цеденбала, - Федорчук олівцем показав на начальника господарського відділу КДБ УРСР.
- Дзеньзібара? - перепитав Жуков. - Хто ж його не знає?
- Якого Дзеньзібара? - збрижив щоки Федорчук. - Не Дзеньзібара, а голову монгольського хурала Цеденбала.
- А, Юмжагійна? Знаю, знаю…
- І маршал Жуков знає Цеденбала, проте начальник господарського відділу, хоч і не маршал Жуков, а полковник інтендантської служби, фору маршалу дасть. Правильно я кажу, маршал інтендантської служби Жуков?
- Так точно, товаришу голово! Ваш наказ виконано, двері замінено!
- І полаковані, тессезеть? - прискіпливо запитав Федорчук.
Він був добрим господарником і любив, щоб усе блищало.
- Так точно, товаришу голово! Блищать, як баранячі яйця у Цеденбала, того що Юмжагійн! У Дзеньзібара не бачив.
Федорчук незадоволено збрижив щоки, непристойності він не любив, навіть з вуст свого головного інтенданта, з яким пройшов і Австрію, і Німеччину, Крим, Рим, труби і похорон свого сина. Полковник Жуков чекав, що Федорчук його похвалить за оперативність.
Нічого не промовивши, Федорчук глянув на годинник. Стрілки показували на другу годину. На Жукова він міг покластися: якщо той сказав, що двері блищать, значить, вони блищать. До засідання Політбюро ЦК КПРС залишилось кілька годин. Дві години тому розпочалась доба, яка стане для нього відліком до нових висот, подумав він, і ні про що інше не хотілось думати, чи взагалі ні про що не думати, тільки чекати дзвінка від Генерального секретаря ЦК КПРС, і геть недоречно наразі було розбиратися, - з-під напівзаплющених повік Федорчук глянув на майора Бузину: з хитрим і підступним, як Мюллер, Бузиною, пришелепкуватим Свєтковим, солдафоном Жуковим, п’яним Бочонкіним, собачкою Жучкою, яка об’їлась горілого м’яса і здохла, зі своїм постраждалим заступником Мухою, з мокрою шинелею, яка лежала в калюжі біля входу в КДБ, яку він помітив, як і помітив, що замість погона на шинелі було якесь срібне плетиво, і об яку щойно, заходячи у приміщення за кілька хвилин перед ним, витер підошви своїх чобіт його ад’юдант капітан Дзеньзібар на прізвисько «Цеденбал», не знаючи, що вона належить майорові Бузині, чи, правдоподібно, здогадуючись, чия то шинель. Було темно, і ліхтар над центральною брамою КДБ УРСР не горів. Може, той же майор Бузина його й розбив, а потім підірвав вхід у будинок КДБ. Дія випитих трохи менше двох годин тому трьох фужерів коньяку поступово проходила, музика Моцарта стихала.
«А, може, й справді Муха дав команду переодягти офіцерів 1-го управління в есесівців і вчинити напад, як при справжній тривозі? чи при всій своїй дурості Муха б не дав команди бомбити двері в КДБ? Та й взвод прапорщиків повинен був мати холості набої, я ж попереджував, а часу розбиратися немає: Політбюро завтра чи вже сьогодні, і в будь-якому випадку це ж надзвичайна подія, та ще яка, роз-проно-заїбі-т-твою в три господа бога, три хрести і триста тисяч боженят, тессезеть, мать! - осягав Федорчук у своїй вже майже тверезій уяві результати тривоги і масштаби їхніх можливих наслідків. - А дізнаються Щербицький - тут, і Андропов - у Москві? Тоді прощай кар’єра, заради якої він усе життя своє жив і тепер живе. Тоді замість «Турецького маршу» Моцарта він почує «Похоронний марш» Шопена, який кілька років тому військовий оркестр грав над могилою його сина, - його син застрелився із табельної зброї через те, що батько не дозволив йому, слиньку, звільнитися з армії, йому, бачте, захотілося стати «вільним художником». Він не розумів, що його звільнення може негативно позначитися на кар’єрі батька, і в передсмертній записці, слинько, написав: «І позаду нічого, і попереду порожнеча». А позаду у нього було елітне військове училище і затим військове звання «капітан», яке він достроково отримав у двадцять чотири роки. А попереду через п’ять-шість років став би полковником, а через півроку - генерал-майором. Ну, значить, туди йому й дорога, слиньку! От і заграв тоді військовий оркестр «Похоронний марш» Шопена, і дружина перестала з ним не тільки спати в одному ліжку, але й розмовляти, перемкнувши свої інтереси на писання п’єс і слинявого режисера Валерія Косьмука-Бурбулінде, який обіцяв їх поставити сприянням цієї профури Василини Рублевської, з чоловіком якої він спілкувався ще вчора, - ну і болт з нею! Проте він вистояв, наступного після похорону дня вийшов на службу, начебто нічого і не сталось, і продовжував керувати, хоча Андропов (слинявий інтелігент!) запроновував йому взяти відпустку на два тижні, відпочити і полікуватись після трагедії - яка і для кого трагедія, який відпочинок і які ліки? Перший заступник Андропова Георгій Карпович Циньов похвалив його за твердість у ставленні до виховання сина і представив до чергового ордену, яких у нього і так вистачало, як гівна. І він зітхнув вільно, тому що нічого вже не заважало йому діяти, як він того хотів, хоч мелодія похоронного маршу з того часу постійно звучала у нього в голові, нагадуючи про сина, до останнього дня, поки він у кремлівському кабінеті Льоньки Брежнєва почув той майже забутий турецький марш Моцарта. І ось зовсім скоро у нього має розпочатися черговий етап на шляху до найвищої мети, про яку він міг помріяти лиш у безсоння: о другій годині ночі, випивши перед дзеркалом сам із собою «візаві» фужер коньяку, щоб потім повторити о четвертій перед світанком, щоб нарешті заснути хоч на пару годин з тією мрією. І ось учора, чи вже позавчора, отже, завтра, чи вже сьогодні, він стане головою КДБ СРСР і трохи пізніше членом Політбюро ЦК КПРС, він увійде до найвищої партійної еліти СРСР, а там зовсім близько і та вершина, про яку мріяти він дозволяв собі ні в який інший час, тому що в інший час думати про це було небезпечно, оскільки його мета була такою високою, що навіть тільки гадка про неї виникала, зразу ж починала паморочитися голова. А до неї залишилось кілька кроків - Щербицький від інфарктів ще не відійшов, пише, як старий і немічний дід, великими і тремтячими літерами, по резолюціях видно - порушення координації рухів при письмі, тремор. Такі ж тремтячі руки і у Брежнєва, життя якого зупинилось на цицькастій медсестрі, на посаді голови Президії Верховної Ради СРСР Льонька заважати не буде. Він ішов прямо до мети, виконуючи вказівку Брежнєва: приїхавши на Україну, провів арешти, треба було в десять разів більше, Шелест на більшу цифру не погодився, Шелесту він голову скрутив, треба було і далі тримати у постійній напрузі питання боротьби з антирадянською діяльністю і політичної пильності в республіці, час ішов, про арешти 1972-го року почали потроху забувати, гучних справ бракувало, в СІЗО сиділа дрібнота. І тоді, на самоті перед дзеркалом вночі перед світанком півтора місяця тому між другою і четвертою годинами ночі він і розробив хитромудрий план, який втілився у розшукові справи «Сажотрус» і «Мазило» - виключно для підвищення політичної пильності в республіці і створення умов для повної реалізації справи «Блок». Він запропонував його Георгію Карповичу, і Циньов погодився, - Циньов домовився з начальником ГРУ Івашутіним, щоб той дав вказівку розвідникам, які проходять підготовку для нелегальної діяльності за кордоном, в порядку перевірки отриманих навичок розвідника-нелегала вночі вивісити у Києві на дахові будинку навпроти міськвиконкому на вулиці Хрещатик жовто-блакитний прапор, закамуфлювавши підходи до нього якоюсь штучкою на зразок «міни». А в парку імені Віталія Примакова на Дніпровській набережній великими літерами зробити напис: «Хай живе вільна Україна!». Москвичі, виконавши свою програму в Кишиневі, по дорозі в Москву зупинились у Києві і виконали поставлене завдання, як треба. Він обачно в той час виїхав з Києва, переляканий придурок Муха таким чином тоді в його відсутність організував розшукові заходи, що найменші надії на кінцевий результат було втрачено. І це добре, потім, через кілька років, подумаємо, кого примусити «зізнатись», зізнається, як милий, якщо ні - сяде в тюрму за наркотики або щось інше, наприклад, замах на зґвалтування, замість упертюха знайдеться інший, який побоїться зони і якщо «розколиться», то відбудеться профілактикою, а не тюрмою. А поки що впродовж кількох років можна тримати у напрузі всі органи КДБ пошуком «диверсантів» по справах «Сажотрус» і «Мазило» і лякати націоналізмом Щербицького. От і сьогодні він випив фужер коньяку, він після самогубства сина звик пити коньяк на самоті з собою перед дзеркалом, тоді й безсоння почалось, випив коньяк раніше, потім ще два, тому що йому треба було гарно виспатись, адже завтра у нього, тобто вже сьогодні, повинен настати найважливіший етап у його житті, який прямою дорогою поведе до заповітної мети, від думки про яку починає паморочитися голова, тому триматися треба завжди так, щоб не виказати себе ні в чому, тому що розумник Лаврентій себе виказав, і дурень Микита його роздавив, як мандавошку. І тут, тільки-но він хотів лягати у постіль після третього фужера коньяку, як задзвонив телефон «ВЧ-зв’язку», і начальник 5-го управління, придурок за всіма статтями генерал Свєтков, замість того, щоб вранці підготувати рапорт про те, що майор Бузина за результатами навчальної тривоги відправлений на десять діб до гарнізонної гауптвахти і вкупі з Мухою і Рябоволем викласти пропозиції стосовно подальшого проходження ним військової служби і посилення військової дисципліни по всій системі КДБ УРСР, почав щось нечленороздільно мимрити про напад на нічний пост центрального входу в КДБ невідомих терористів в есесівській формі - Андропов запитає, звідки у Києві можуть взятися терористи, які вночі під час проведення навчальної тривоги нападають на будинок КДБ, в той час, коли завданням органів КДБ, поставленим перед ними ЦК КПРС і особисто Леонідом Іллічем Брежнєвим, є викриття задумів ворожих елементів на стадії їх виношування, а не реалізації, і практичне здійснення диверсійної акції може розцінюватися як провал в агентурно-пошуковій роботі органів КДБ?! При тому, що ніякої бази для тероризму в Радянському Союзі немає і бути не може, враховуючи, що політична обстановка незмінно і з кожним днем покращується на всій його території, тим паче на Україні, завдяки мудрій політиці партії на чолі з Леонідом Іллічем та безперестанному і невсипущому контролю з боку органів КДБ за кожним громадянином вдень і вночі, а оперативна - погіршується і загострюється, бо навіщо ж тоді потрібні органи КДБ з їхнім контролем, спитати б? - але погіршується не до такого ж ступеня, як диверсійний напад на будинок КДБ?! - спитати б, звідки могли взятися ці довбані нічні терористи?! Тепер і Щербицький, а в першу чергу Андропов, можуть пов’язати чи обов’язково пов’яжуть дії «Сажотруса» і «Мазили» з цим нічним нападом на будинок КДБ: може, то не розшукані до цього часу «Сажотрус» і «Мазило» і вчинили напад на КДБ УРСР? Ппитання закономірне; Жора Циньов злякається і може проколотись, зваливши все на нього за організацію акцій у Києві, вчинених «Сажотрусом» і «Мазилою», та й підполковник Пересунько з 5-го управління, домігшись через Дзеньзібара особистого прийому, поділився роздумами стосовно «гаданого портрета», «подоби» «Сажотруса» і «Мазили», заявивши, що за всіми ознаками акції на Хрещатику і в парку Примакова на Дніпровській набережній вчинили не націоналісти, на його компетентну думку, а Пересунько встиг і в бандерівській банді під «легендою» повоювати на початку своєї служби в органах, вони б діяли зовсім по-іншому, і їхні виконавці - одна і та ж особа чи група осіб, та й взагалі не з України, приїжджі хулігани. Пересунько - розумний і хитрий, досвід має і націоналістів знає, такого не обдуриш, йому треба негайно заткнути рота і перевести на іншу ділянку роботи, приміром, начальником внутрішньої тюрми, посаду там введемо полковника, і хай опікується в’язнями, так і зробимо. І ось тепер через декількох слинявих придурків, які натворили хуй його знає що, - а чи не Муха таки придумав «вводну» з підпалом дверей групою «умовних» диверсантів у формі есесівців? - накажи дурню Богу молитися, він любить бавитись у такі ігриська, мудак! - нічого не повідомивши ні його, ні чергового по Комітету про додаткову «вводну», а мусив би сказати, при всій його мудакуватості, і отримати дозвіл - це ж не забавки, які він влаштовує на Хрещатику під час демонстрацій і парадів із закамуфльованими «закладками» і «диверсантами» з фальшивими запрошеннями, поклавши виконання заходів на працівників 1-го управління Вони сцикуни у порівнянні з нелегалами ГРУ Генерального штабу Збройних Сил СРСР, які вночі покритим льодом дахом піднялись на верхівку висотного будинку на Хрещатику майже навпроти міськвиконкому, щоб було кому помітити ганчірку нібито жовто-блакитного кольору, яку вони вивісили на самій верхівці крутого даху ще й «замінували» її, а потім великими гаслами на парапеті набережної біля Дніпра намалювали лозунг про «вільну Україну». Та хай живе! вона й так «вільна», хто ж заперечує? але то задум був такий у нього з Циньовим, щоб прямого складу злочину у москвичів не було. «Так собі, - пояснював тоді Циньов начальнику ГРУ Івашутіну, - перевірка рівня вишколу майбутніх ваших нелегалів з урахуванням місцевої специфіки на Україні та навчальний захід, щоб перевірити пильність і професійність українських чекістів, - нічого протизаконного в цьому немає». Хоча за жовто-блакитний прапор, вивішений чи знайдений у схові, ми саджаємо і будемо саджати безпощадно за статтею про антирадянську діяльність на всю котушку І ось тепер, коли випливе на поверхню ця його затія з «Сажотрусом» і «Мазилою», - Івашутін теж продасть і не змигне, - може спаплюжитись все його минуле, теперішнє і майбутнє життя, він не тільки вилетить з крісла, а й може за організацію провокації - це ж стаття! Лаврентія за український буржуазний націоналізм Микита розстріляв, і було за що! - покласти на стіл генеральські погони, а поряд з ними - партійний квиток, якщо він зараз не знайде вихід із ситуації і розумно не розпорядиться, їдрі-т-твою в царицю небесну і її боженят, тессезеть, мать, блядь!»
Так дещо гостро і нервово думав у напруженій тиші Федорчук, на прізвисько «Фердинанд», зовні залишаючись спокійним, мов Великий Сфінкс, що вже сорок вісім століть сидьмом сидить в єгипетському місті Гізі, охороняючи піраміду фараона Хефрена.