Федорчук мовчав, сиділи мовчки і присутні у кабінеті його підлеглі, і ніхто із них не міг здогадатися, про що думає всемогутній як пантократор голова КДБ УРСР, і ніхто не міг розкрити секрет його дивної поведінки сьогодні. Далебі, і жодна піфія з Дельфів не могла б збагнути наразі таїну його обличчя. Едіпа, якому вдалося розгадати загадку страховиська Сфінкс, що жило на горі біля Фів і вбивало кожного, хто не давав відповіді на його запитання: «Хто з живих істот ранком ходить на чотирьох ногах, вдень на двох, а увечері на трьох?», - серед присутніх у кабінеті Федорчука не було, та й той навряд чи б хтось зміг проникнути в лабіринт міркувань голови КДБ УРСР, щоб зробити якийсь вислід. Навіть майор Бузина, який мав розум набагато гостріший, ніж у піфій з Дельфів чи Едіпа, продовжив чудуватися мовчанню Федорчука і його незвичній поведенції, бо в цій ситуації царем Едіпом із Фів був сам Федорчук на прізвисько «Фердинанд», і саме він, Федорчук, мусив розв’язати придибенцію з нападом невідомих терористів, стріляниною, підпалом вхідних дверей будівлі КДБ і несподіваним наслідком навчальної тривоги при участі офіцерів 5-го управління на чолі з генералом Свєтковим, яка повинна була закінчитися звільненням майора Бузини з органів державної безпеки, - цього майор Бузина не знав і знати не міг, - а закінчилася, чи ще не закінчилася тим, що він, Федорчук, повинен або дати відповідь на шараду з невідомими терористами, стріляниною і пожежею, бо Андропов запитає, і доведеться покласти погони і партквиток, чи, може, й у тюрму сісти, - ворогів і заздрісників у нього хтозна-скільки, - або ж стерти її і забути.
Але поки що Федорчук мовчав, мовчали і присутні в його кабінеті.
Чутно було лише, як по вулиці Володимирській, поглинаючи сміття, повільно повз сміттєприбирач.
Гудів мотор, і, переборюючи шум двигуна та скло на вікнах кабінету голови КДБ УРСР, до вух присутніх знадвору долинула пісня:
Засвіт встали козаченьки,
В похід з полуночі,
Виплакала Марусенька
Свої ясні очі.
Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися
Та за свого миленького
Богу помолися!
Пісня гучала спочатку тихо, потім дужче, співак мав приємний і чистий голос, тенор, високий і лункий, з красивими обертонами, майже такий, як у народного артиста Української РСР Костянтина Огнєвого, співав він вільно і розкуто, проте відшліфованості, яка зазвичай набувається співаком під час навчання в консерваторії, йому трішки бракувало - досвідчене вухо б визначило, що пісню виконував не соліст Київської державної філармонії чи Державного заслуженого українського народного хору імені Григорія Верьовки, а якийсь аматор, і співав він без музичного супроводу, тобто a capela.
Біля приймальні КДБ УРСР, де колись мав резиденцію академік Михайло Грушевський, роторний вал сміттєприбирача загорнув під себе мерлушкову шапку метикуватого і пильного громадянина Панікадила, по ходу під бордюром коло центрального входу в будинок КДБ - пантофлю з лівої ноги полковника Фурси та рештки шинелі і кашкет мужнього і героїчного чекіста Бузини.
Майор Бузина сидів, зосереджено дивлячись на Федорчука, і теж був схожий на сфінкса, тільки меншого розміром, ніж Федорчук на прізвисько «Фердинанд».
Товариш Панікадило, який теж, крім прізвища, мав ще агентурне прізвисько «Едісон», заспокоївшись після сірчаного заштрику з подвійною дозою галоперидолу, міцно спав, втім, ще трохи посмикуючись, для надійності прив’язаний до ліжка у зачиненій на замок і з заґратованими вікнами палаті психоневрологічного диспансеру імені академіка Івана Павлова, що розміщений на Подолі на вулиці Фрунзе.
Христина з верхнього поверху двічі спускалась до свого сусіди Панікадила в його квартиру за сіллю, довго тиснула на кнопку дзвінка, однак двері не відчинялись.
Полковник Фурса після двох пігулок демидролу і тазепаму та заштрику з вітамінно-гормональним препаратом відпочивав у сусідній двохмісній палаті.
Поряд з полковником Фурсою лежав пацієнт, який перебував у диспансері вже рік. Він не звертав уваги на нового сусіду і не спав. Пацієнт складав вірш, він був поетом і до лікування у психоневрологічному диспансері імені академіка Івана Павлова - учасником самодіяльного літературного об’єднання «Молодняк». Після глибоких і тривалих роздумів пацієнт навпомацки надгризеним олівцем записав у зошиті: «Багряне сонце падало в могилу, // Немов жоржину зрізав гострий ніж», - і заховав зошит у тумбочку. «Завтра санітар, - втім, подумав пацієнт, - знайде зошит, віддасть його лікарю, той прочитає вірш і передасть у КДБ, там літературознавці в цивільному зроблять висновок, що вірш занепадницький, отже ідейно шкідливий, після чого лікар припише галоперидол замість тазепаму, та ще й аміназин на додаток». Пацієнта штрикали галоперидолом і аміназином перший місяць його перебування в диспансері, потім, враховуючи наявні ознаки одужання, радикальне лікування відмінили, і він перейшов на прийом легших препаратів. Пацієнт не хотів, щоб його знову штрикали галоперидолом та аміназином, тому вирвав аркуш, подумки прочитав вірш, щоб міцніше закарбувати його в пам’яті, з’їв аркуш і заснув.
Перехожий, який першим підтвердив практичну обґрунтованість науково-контррозвідувальних пошуків кандидата фізико-математичних наук Панікадила, не спав. Він лежав на голій підлозі у кутку камери ізолятора попереднього ув’язнення поряд з парашею, картаючи себе за те, що встряв у розмову з поважним громадянином у мерлушковй шапці, яку той вів навпроти входу в приймальню КДБ УРСР. «Яка зараза мене зупинила? - мордував він себе. - І чого я, дурень, не заскочив перед тим у пивничку?! Поспішав додому найкоротшим шляхом, мудило! Роззявив рота перед балакучим професором у мерлушковій шапці біля КГБ, підорас! Звідки він взявся, козел, і де його тепер шапка? А зрешта, щоб вони повиздихали такі горе-теоретики! - практикою давно доведено, що дорога катетами поза НКГБ-МГБ-КГБ коротша, ніж гіпотенузою повз НКГБ-МГБ-КГБ, як і те, що будь-який зиґзаґ коротший тієї прямої, на якій розміщене НКГБ-МГБ-КГБ на вулиці Володимирській (колишня вулиця Короленка) між вулицями Ірининською і Малопідвальною. Мудаки - усі ці вчені професори! Вони кажуть, що Земля обертається навколо Сонця, хоча в календарях пишеться, і се доведено практикою, що Сонце вранці сходить над Землею, а увечері заходить: «Схід Сонця - 6 год. 40 хв., захід Сонця - 17 год. 41 хв., тривалість дня - 10 год. 59 хв.», - якби Земля крутилася навколо Сонця, то писали б, що вранці Земля повертається до Сонця обличчям, а увечері - жопою, тривалість дня - 10 год. 59 хв.; я ще в школі вчив віршика Максима Рильського: «А сонечко сходить // та все звідтіля, // від Сталіна-батька, // з Москви, із Кремля», і вчителі нас у школі вчили: «Ходіть завжди по прямій доріжці, а не зиґзаґами». От я і пішов по прямій і де опинився? В жопі. Добре буде, якщо ся історія для мене закінчиться лиш 15-добовим покаранням за хуліганство. А можуть пришити статтю за антирадянську агітацію і пропаганду і відправлять на 15 років туди, де одні раки та зеки зимують». Перехожий був недосить поінформований у юридичних питаннях, тому не знав що 15 років ув’язнення за статтею про антирадянську агітацію і пропаганду суд визначає лише тим, хто вже мав судимість за цією статтею, а той, хто вперше став на шлях антирадянської діяльності, по максимуму міг розраховувати лише на 7 років ув’язнення і 5 років заслання, цебто в сукупності 12 років, а не 15, хоча стосовно катетів і гіпотенузи певну рацію він мав.
Не спав у камері і об’єкт ДОР «Ескулап», який після ґрунтовного інструктажу досвідченого в юридичних питаннях підсадного міліцейського агента «Марчело» продумував варіанти завтрашньої явки з повинною і щиросердого зізнання свого переступу, аби зменшити для себе невідворотну міру покарання за вчинений злочин, як його вчив «Марчело», пригадуючи, коли ж він отримав, як хабар, злощасну банку розчинної кави вартістю 1 рубль 80 коп. і куди він подів ту банку, тому що розчинної кави зроду не вживав і не вживає. Підсадний міліцейський агент «Марчело» після ситної вечері, яку йому влаштував старший лейтенант державної безпеки Олександр Іванович Бездоля в кімнаті слідчого при ізоляторі попереднього ув’язнення, безтурботно спав на шконці першого ярусу у камері.
Спав у генеральській палаті шпиталю після операції над розбитою головою, яку зробив терміново викликаний начальник військово-медичної служби КДБ УРСР полковник медичної служби Караванов, та снодійного препарату і 1-й заступник голови КДБ УРСР генерал Муха. Рана виявилась не важкою, череп не постраждав - Муха відбувся струсом мозку середньої тяжкості.
- Що за музика о…
Федорчук подивився на годинник, стрілки показували на другу, і звернувся до начальника 5-го управління:
- …о другій годині ночі біля будинку Ке-Ге-Бе, товаришу начальник політичної контррозвідки?
Свєтков, роззираючись вусібіч, розгублено відповів:
- Доповідаю, товаріщ прядсядатєль. Не можу знати, товаріщ прядсядатєль…
- Погано володієш оперативною обстановкою, Свєтков, - хмуро промовив Федорчук.
- Можливо, ворожі націоналістичні елементи скористались ситуацією, пов’язаною з диверсійним нападом на адміністративний будинок КДБ УРСР, - висловив здогад Свєтков, злякано озирнувшись на вікно, - і треба приймати додаткові заходит оборони?
Федорчук натиснув кнопку виклику ад’ютанта, двері відчинилися, в отвір просунулась голова Дзеньзібара.
Він мовчки дивився на Федорчука, чекаючи запитання і демонструючи готовність виконати яку б там не було його чергову вказівку.
- Що за пісня, Дзеньзібар?
- Марусі Чурай, Віталію Васильовичу, - скоромовкою відповів Дзеньзібар.
- Якої ще Марусі?
- Маруся Чурай написала цю похідну пісню для запорозьких козаків…
- Я питаю, не хто написав пісню, а хто її співає о другій годині ночі під будинком Ке-Ге-Бе?
- Миттю дізнаємось.
Через дві хвилини в отворі знову з’явилась голова Дзеньзібара:
- Віталію Васильовичу, це водій мусоровоза, Калинкович Володимир Дмитрович, 28 серпня 1940 року народження, уродженець Сумської області, проживає за адресою: місто Київ, Високовольтний бульвар, дом 131, корпус «Б», у відомчій квартирі 83/2 управління комунального господарства, відділення зв’язку 160, прописаний у місті Києві 20 травня 1971 року, працює водієм автотранспортного підприємства міського комунгоспу, держномер машини КІЯ 05-05, вулицею Володимирською прибирає мусор, одночасно виконуючи у кабіні на своєму жовто-блакитному мусоровозі українські пісні про запорозьких козаків, створених Марусею Чурай.
- Чому - «жовто-блакитному»?
- А це заводське фарбування таке у мусоровоза: жовтого кольору з блакитною смугою посередині оперезаний, щоб примітніше було, коли мусор прибирає, як і у міліції транспорт.
- Але причому тут Маруся, мусор і міліція в сукупності?
- Збіг, Віталію Васильовичу.
- Цей мусоровоз належить КДБ?
- Ні, Віталію Васильовичу, комунальній службі міста.
- Чому ж у нього номери автобази КДБ - 05-05, як у мого заступника Мухи?
- Збіг, Віталію Васильовичу, у товариша Мухи серія «КІА», а у мусоровоза «КІЯ».
- Занадто багато збігів. Дай команду працівникам комендантського відділу, які не постраждали від нападу, зняти з роботи водія мусоровоза і відправити в міліцію під адміністративний арешт.
Федорчук повернувся до Свєткова.
- Тепер тобі завдання. Автора пісні - Марусю Чурай і її виконавця - Володимира Калинковича взяти в оперативну розробку з окраскою «антирадянська агітація і пропаганда в усній і письмовій формі». Справу на Марусю Чурай вести у 5-му управлінні, на Калинковича матеріали передати у 5-й відділ УКДБ по Києву і області. Пісні Марусі Чурай заборонити як застарілі і ідеологічно шкідливі, по лінії міністерства культури вилучити їх із репертуарів усіх творчих колективів. Міністрові комунального господарства УРСР товаришеві Площенку дати вказівку водія Калинковича після відбуття адміністративного покарання перевести на посаду кочегара-грубника у гуртожиток для умовно звільнених від покарання злочинців. Підготувати проект доповідної записки в ЦК КПУ і в КДБ СРСР з нашими пропозиціями про необхідність заміни фарбування автомобільної техніки органів внутрішніх справ і комунального господарства з націоналістичною символікою в інакший колір, який би відповідав змісту і напрямам діяльності вказаних відомств. Дзеньзібар, - звернувся Федорчук до свого ад’ютанта, - ти запиши і передай в інспекцію для контролю.
Капітан Дзеньзібар сказав:
- Віталію Васильовичу, Маруся Чурай говорить піснями, по-іншому вона не розмовляє ні в усній, ні в письмовій формі. Вона, взагалі-то, полтавчанка.
Федорчук з-під набряклих повік похмуро глянув на нього:
- Дзеньзібаре, помовч і виконуй те, що я тобі наказав. «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Старицького я в школі читав.
Помисливши, додав:
- Пісні небезпечніші, ніж розмови у будь-якій формі - усній чи письмовій.
- Завтра зразу ж заведемо справи і доповімо проект доповідної записки в ЦК КПУ, товаріщ прядсядатєль! - запевнив генерал Свєтков. - Пісні заборонимо! Після заборони гурту Леопольда Ященка «Гомін» рецидивів не було, окрім цього випадку. Може, Калинкович був серед членів гурту, ми перевіримо його по обліках, списки у нас є, всі під агентурно-оперативним наглядом. Але такого прізвища я не пам’ятаю. Це якийсь новий націоналіст. Пісні співати вміє.
- Новий! Це твої прорахунки, Свєтков. Звідки він з’явився?
У майора Бузини тьохнуло серце. «Та ні, Володя - надійний боєць, танкіст. Не видасть», - заспокоїв він себе.
Свєтков промовчав, щось старанно записуючи в нотатник.
- Не завтра завести справу, - Федорчук подивився на годинник, стрілки показували другу годину початку доби, - а сьогодні! І щоб ніякого «гомону», ніяких «гуртів» і «калинковичів» ані вдень, ні вночі! Калинковича притиснути так, щоб заспівав козлетоном. І щоб все своє життя козлетоном співав російські народні пісні і частівки. «Калінка, калінка моя, в саду ягода, малінка моя». Якщо захоче співати.
Федорчук посидів ще деякий час, роздумуючи про щось своє.
В закапелку живота стиха зазвучав «Турецький марш» і пропав. Він важко піднявся і попрямував у внутрішню кімнату відпочинку. Там налив повний фужер коньяку, навстоячки випив і почекав, поки приємна рідина дотече до того місця, звідки грала і де перед тим цю хвилину замовкла музика. Почекав, поки музика з’явиться ізнов. Ще кілька хвилин постояв перед верцадлом, уважно вдивляючись у своє обличчя, відтак налив у долоню пів флакона одеколону «Красная Москва», густо протер ним шию, підборіддя і скроні, обдивився себе в дзеркало і знову повернувся в кабінет.
Присутні за столом сиділи мовчки, чекаючи голову.
Повернувшись, Федорчук обперся об столішницю і повільно сів; оркестр продовжував виконувати «Турецький марш» Моцарта, коньяк бадьорив так, що мелодія почала звучати аж надто голосно.
Федорчук обачно пригнітив гучність, бо йому зовсім не хотілось, щоб хтось почув, як у нього за вухами біля потилиці, починаючи від шлунку, звучить саме цей, а не інший марш, тому що засідання Політбюро ЦК КПРС ще не відбулось, рано було надто радіти, щоб не наврочити, а треба було залагоджувати наслідки події.
Він - не дурень Лаврентій і хитріший за Микиту.
Жуков запопадливо дивився на Федорчука, чекаючи наступних розпоряджень.
Федорчук помітив Жукова і перервав мовчанку.
- Те-е-ек, - протягнув він, - ось ти теж, Жуков, служив зі мною у Північній групі радянських військ в Східній Німеччині, займався агентурно-оперативним забезпеченням центральних продовольчих складів групування в Потсдамі, кажеш, що жодна миша без документів на об’єкт не проникала?
- Так точно, Віталію Васильовичу, жодна миша без документів.
- Тоді скажи, чи схожий майор Бузина на хера Мюллера?
- Якого хера Мюллера? Начальника відділу «штазі» у Потсдамі?
- Не того хера. Хера обергрупенфюрера Мюллера, того, що грає Бронєвой.
Полковник Жуков уважно придивився до майора Бузини, помовчав, нахилив голову наліво, потім направо, приглядаючись сумлінніше, і рішуче заперечив:
- Ні не схожий. Майор Бузина схожий на Микиту Сергійовича Хрущова, коли той командував партизанським рухом на Україні, чи… - полковник Жуков знову пильнувато подивився на майора Бузину, - чи, можливо, і на пізнішого Микиту Сергійовича, якщо замість гімнастерки одягне вишивану сорочку і в руки візьме стеблину кукурудзи з трьома качанами.
Майор Бузина кинув гадку, який варіант для нього кращий - бути схожим на Мюллера чи на Хрущова? «Мабуть, все-таки на Мюллера», - вирішив він.
- Втім, якщо одягти його у форму працівників МВД ГДР, поголити, причесати і змастити волосся брильянтином, то буде викапаний начальник інтендантської служби 7-го патрульного загону німецької поліції майор хер ґеноссе Мольтке. Ви його пам’ятаєте, тільки хер ґеноссе Мольтке стає зизоокий, коли вип’є грамів двісті шнапсу, і на вогонь кожен раз після цього не кидається, а у майора Бузини очі… - продовжував вчепистим поглядом придивлятися і ворушким носом принюхуватися до майора Бузини спостережливий полковник Жуков.
Майор Бузина очі не відвів, лиш на кілька секунд притримав дихання. Водночас він знову пожалкував, що не встиг після повернення з Москви запастися мускатними горішками. «Здається, на вулиці Свердлова 17) є кооперативний магазин, де продаються екзотичні продукти, чи ще, як їх називають, «колоніальні товари», - подумав він. - Завтра ж куплю, якщо живим вийду з цього кабінету».
Проте Федорчук не дав полковникові Жукову закінчити вислід:
- Добре, можеш йти. Увечері ти будеш мені потрібен на дачі, вказівки дасть Дзеньзібар, - хитнув він важкою щелепою у бік дверей і в тиші, що облягла кабінет, подумав: «З Марією Василівною на прощання відзначу нове призначення, може, й у Москву її заберу, тобто, натякну Щербицькому, що треба надійні кадри перевести у Москву, для зашифровки ще якесь прізвище скажу…» Відтак кілька секунд обережно послухав «Турецький марш» Моцарта, який не заважав йому вести розмову, а навпаки, допомагав спрямовувати її у правильному руслі, у тому руслі, яке неодмінно повинно привести його у кабінет на Луб’янці… а потім… подім подивимося… Повіки у нього ще більш обважніли, під музику захотілося спати, вперше, мабуть, після похорону сина, - і йому здалося, що з цього часу мучитися безсонням він уже не буде. Треба сьогодні ще поспати години зо дві-три, і щоб ніякий мудак більше його не розбудив, а потім чекати дзвінка Дзеньзібара, якого він залишить чекати дзвінка з Москви…
- Так, Рябоволе, - піднявши повіки, звернувся Федорчук до свого заступника з кадрової роботи, - не будемо відволікати справу на безрік, пиши наказ!
Генерал Рябовіл витягнув з портфеля зошит для нотаток проектів наказів голови КДБ УРСР, розгорнув і на чистій сторінці написав: «Наказ Голови КДБ УРСР «Про надзвичайну подію в КДБ УРСР і покарання винних».
- Пишу, Віталію Васильовичу, - сказав він.
Федорчук обома долонями пригладив волося на голові, нахилив голову, потім глянув на Свєткова, перевів погляд на Рябовола, який з готовністю чекав, що йому писати.
Федорчук знову опустив обважнілу голову і втупився похмурим поглядом у стіл, на блискучій поверхні якого віддзеркалювавалась його подобизна, а він любив дивитися на себе в дзеркало, навіть стіни і стелі клозетів та ванних кімнат на його дачі в Кончі-Заспі були облямовані привезеними з НДР верцадлами - то постарався полковник інтендантської служби Жуков, який за цю роботу отримав відзнаку «Почесний спіробітник органів державної безпеки СРСР». Федорчуку подобалися його коханки, відображені у дзеркалах на його дачі; наразі він дивився на блискучу поверхню стола, як у дзеркало, і зрапта замість себе побачив перед собою старшого лейтенанта Бездолю.
Бездоля з-за голови показав два пальці ріжками.
Федорчук побуряковів і прошипів до Рябовола:
- Здається, я тобі давав наказ особисто проконтролювати маршрут старшого лейтенанта Бездолі від київського вокзалу до Львова? На тривозі я його сьогодні не бачив, тебе - бачу, отже, де цей Пиздоля і хто виконує мій наказ?
- Не вийшло, Віталію Васильовичу, - підхопився Рябовіл. - Він і тут виявився попереду паровоза, значить, тільки в іншому напрямку. Генерал Свєтков дав йому розпорядження відбути у Калугу для проведення профілактики об’єкта ДОР якогось «Езопа», який після арешту антирадянщина «Фаль… Фальсифікатора» зник з місця проживання, маючи намір втекти за кордон, але опинився в Калузі. Бездоля взяв, значить, два пуди ковбаси і сала в Мархалівці, встиг придбати квиток у нашій касі у Михалевського і вже увечері перед тривогою, значить, відбув поїздом у Калугу через Москву.
- Навіщо Бездолі два пуди ковбаси і сала? Він, що, має намір залишитися в Калузі на ПМЖ?
- Ні, то на команду генерала Свєткова він взяв м’ясні продукти і жири для підтримки російських колег. Там з продуктами дефіцит.
- Те-е-ек, цей Бездоля невловимий, виявляється. Навіть для заступника голови КДБ УРСР з кадрових питань…
- Віталію Васильовичу, я тут причім? Команду попереду паровоза їхати в Калугу дав Бездолі генерал Свєтков. Бездоля навіть не встиг написати рапорт на відрядження, замість Бездолі рапорт написав начальник його відділу майор Каламарчук і передав у мою приймальню моєму референтові Сірому, який оформив відрядження.
Федорчук втопив палець у кнопку зв’язку з приймальнею.
Негайно в отворі дверей з’явилась голова Дзеньзібара.
- Викличи Каламарчука. Щоб через дві хвилини був тут!
Дзеньзібар залишив двері відчиненими, і через чотири хвилини з приймальні стройовим кроком зайшов до кабінету майор Каламарчук у військово-польовій формі. Майор Каламарчук мав прізвисько «Нарцис» за те, що перед кожним викликом до начальства репетирував свою доповідь перед дзеркалом, у різних варіаціях і аж до дрібних деталей.
- Товаришу голово Комітету… - приклавши руку до кашкета, почав рапорт майор Каламарчук.
- Каламарчук! - гримнув Федорчук і вдарив кулаком по столу. - Я тебе народив, і я тебе уб’ю! Де твій Бездоля?
Майор Каламарчук замружив очі, розтулив їх і злякано доповів:
- Старший лейтенант Бездоля з санкції генерала Свєткова виїхав у Калугу для профілактики розшуканого об’єкта ДОР «Езопа», товаришу голова!
Рапорт майор Каламарчук почав тенором, всередині перейшов на дискант і слова «товаришу голова» закінчив фальцетом.
- У Калугу! З санкції Свєткова! А ти хто?! Чому ти покриваєш художества свого Пиздолі ще й сприяєш йому? Сам такий?! Більше бабами цікавишся, ніж роботою! Мені скаржилась твоя сусідка…
- Сусідка! - зойкнув майор Каламарчук. Він впав на коліна, притиснув кашкета до грудей і в тій же тембровій послідовності заблагав:
- Батьку, батьку, карайте, тільки не вбивайте! Не винен я! Я о сьомій годині ранку йду на службу і повертаюсь о першій ночі. Щоденно! І в будні, і у вихідні. Сусідку бачив три місяці тому в секретаріаті, мимохідь, з того часу не зустрічався.
«Недойобана, - згадав сусідку майора Каламарчука начальник військово-мобілізаційного мобілізаційного відділу полковник Савченко. - Коханка Віталія Васильовича, він її перевів з прикордонного округу. Чи мало у нього тут блядєй? Дрючить, але рідко, певно, вже набридла. Тепер на всіх підряд скаржиться Віталію Васильовичу, що нібито її хочуть зґвалтувати. Каламарчук не бреше, до того ж він не такий сміливий, щоб підбивати клинці під коханку голови, може, вже й колишню. Я сам від неї тікаю за сто метрів, коли бачу в коридорі. А Віталій Васильович, виявляється, дав їй квартиру поряд з Каламарчуком у будинку на бульварі Лесі Українки, 28».
Майор Каламарчук стояв на колінах.
Федорчук зламав олівця, помовчав, гамуючи роздратування, викинув цурупалки в кошик для сміття і вийняв із стаканчика новий олівець.
- Сьогодні ж спільно з Рябоволом розшукати Бездолю, повернути у Київ, на вокзалі поставити попереду паровоза і відстежити, щоб він біг попереду паровоза до самого Львова! Зрозуміло?! Я тебе, Каламарчук, поставив начальником над культурою, окремий відділ створив, а тут замість посилення боротьби під вікнами КДБ націоналісти вночі співають пісні Марусі Чурай! Доборолись! Хто дозволив? Прослідкуєш за Бездолею і сьогодні ж заведеш розробку на Марусю Чурай, щоб жодної пісні, ні вдень, ні вночі! Розкумекав?
- Розкумекав, товаришу голово! - Майор Каламарчук нічого не уторопав, ні про паровоз, ні про Бездолю, ні про Марусую Чурай, зрозумів лише те, що наразі вбивати його Федорчук не буде. - Дозвольте виконувати наказ?
- Геть! - показав Федорчук на двері кабінету.
Каламарчук піднявся з колін, повернувся через праве плече, ляпнув правим чоботом по паркету і підняв лівий.
- Одставить! - зикнув Федорчук.
Каламарчук зупинився з піднятою лівою ногою.
- Скажеш Дзеньзібару, щоб сьогодні провів з тобою курс стройової підготовки.
Не повертаючись, Каламарчук запитав:
- Дозвольте виконувати наказ?
- Виконуй.
Майор Каламарчук вдарив по паркету лівим чоботом і вийшов до приймальні, де його вже чекав капітан Дзеньзібар.
«Детермінізм», - подумав майор Бузина.
Федорчук провів поглядом майора Каламарчука і, не дивлячись на полковника Савченка, сказав йому:
- Мобвідділу разом з комендантським відділом, тобто комендантському відділу під керівництвом військово-мобілізаційного відділу, з наступного понеділка протягом двох місяців замість фізичної підготовки проводити по всіх підрозділах двічі на тиждень заняття із стройової підготовки, щоб служба медом не здавалась, тессезеть. Через два місяці на полігоні прийняти заліки з урочистим проходженням кожного підрозділу в «коробці» під музику.
Генерал Рябовол продовжував стояти.
Федорчук поглянув на нього і сказав:
- Сідай. І пиши наказ за результатами тривоги, тессезеть. «Перше».