Майор Бузина вийшов з кабінету, акуратно причинивши двері вхідного тамбуру. Він ще не зовсім оговтався після несподіваного рішення «Фердинанда», муляло й те, що якась ланка випадала в ретязі подій, які з ним сталися цієї ночі:
«Райкомівська «Волга», чорна і блискуча, неначе щойно виїхала з гаража, проте з заляпаними грязюкою номерами - це я точно уздрів, коли намагався вцілити у скати; дивний водій, який чомусь звертався до мене «гер оберґрупенфюрер», в той час, як я був у формі майора державної безпеки, хоча і в польовій, тобто без василькових петлиць і василькового околиша кашкета, але ж не ґештапо… потім вся ця веремія з «коктейлем Молотова», стріляниною, есесівцями, яких бачили лише зизоокий капітан Вареник і підпилий Ваня Бочонкін… несхожий на себе «Фердинанд»…» - роздумував майор Бузина, зачиняючи другі двері тамбуру, і ця невідомість докучала йому, як мусить непокоїти і муляти мізки чекіста будь-яка головоломка, доки він її не розгадає.
Дзеньзібар піднявся з-за столу, надув щоки і сказав:
- До побачення, Олексо Григоровичу. Відпочивайте і заліковуйте свої рани, отримані у нерівному бою з ворогом.
В кутку приймальні біля вікна сидів майор Каламарчук.
«Дзеньзібар щось знає», - припустив думку майор Бузина.
Ад’ютант Федорчука мав вигляд сільського галушкуватого парубка, який засидівся в женихах. Він був тлустим, з круглими раменами, мав жолобкувате, злегка побите віспою обличчя, коротке волосся, яке росло майже від брів і стирчало у різні боки, товсті губи і завжди заклопотаний вираз. Погляд у нього був, здавалось, однаково доброзичливий до всіх, проте майор Бузина не раз помічав, бо мав спостережливе око, що уважний позирк Дзеньзібара міг бути і хитрим, і пильним, і проникливим, а при певних обставинах - і гострим, мов французька гільйотина, якщо хтось міг побачити той погляд через вузькі, як у Цеденбала, шпарини очей. Федорчук цінував Дзеньзібара і вважав призначення його на посаду свого джури найудалішим із усіх своїх кадрових рішень за час роботи в КДБ УРСР.
- До побачення, Олексо Григоровичу, - ще раз сказав Дзеньзібар, потискуючи руку Бузині, і підморгнув йому вузькими шпаринами лівого ока.
«Щось таки знає, - подумав майор Бузина, відповідаючи на потиск Дзеньзібара і намагаючись через щілинки повік побачити його очі - Але ж нічого, бісова душа, не скаже».
Двері з приймальні у довгий коридор четвертого поверху будинку КДБ були відчиненими. Майор Бузина відповів: «Бувайте здорові, Омеляне Макаровичу», - і услід за світлом з приймальні ступив у напівтемний коридор.
Дзеньзібар замугикав собі під ніс:
Гей ви, ляхове, вразькі синове, ік порогу посувайтесь,
Мені, козаку-нетязі, на покуті місце попускайте;
Посувайтесь тісно,
Щоб було мені, козаку-нетязі,
Де на покуті
Із лаптями сісти!
Майор Бузина призвичаївся до напівмороку і в глибині коридора, метрів за двадцять від приймальні побачив майора Бочонкіна, який стояв запитальним знаком, обпершись на підвіконня. Килимовою доріжкою майор Бузина підійшов до майора Бочонкіна. Майор Бочонкін незряче дивився у віконне скло, його обличчя нагадувало сум спантеличеного валашка, якого вівчар, остерігаючись недалекої грози, дочасно загнав у кошару.
- Льошо! - зрадів він, побачивши майора Бузину. - Що там діється? Мені чекати?
- Та ні, по-моєму, з нами питання вони закрили. «Фердинанд» сказав, що треба чекати команди про відбій тривоги, ще, мабуть, пару годин, поки вони там підіб’ють підсумки за результатами навчань. Хоча, паки, «Фердинанд» чи Рябовіл тебе можуть покликати. Однаково треба чекати. Слухай, а за що ти мав останнє стягнення? - пригадав майор Бузина пункт щойно продиктованого Федорчуком наказу. - За історію з туалетом і ключами, на яку «Фердинанд» натякав?
- Ні, то геть інша історія. Розповім, слухай сюди. Це все проти мене каламутить воду козел Святков. - Майор Бочонкін стріпнув головою, відкидаючи волосся з лівого ока. - Я його справді зачинив у туалеті. Але, присягаюсь честю радянського офіцера чекіста-комуніста, не для здійснення ідеологічної диверсії, як він вважає. Той випадок минулого тижня стався.
- Коли я був у Москві?
- Так. Того дня я провів три явки, п’ять агентурних повідомлень, тобто, п’ять «шкурок» доп’яв і оформив. Заморочився ущерть. А тут ще треба було під вечір бігти на зустріч з довіреною особою органів КДБ Каценбогеном, Володимиром Марковичем, по паспорту - Вульф Мордехайович, щоб повернути йому рукопис публіцистичної книги «Обережно: сіонізм!» з нашими зауваженнями, яку ми з ним удвох готуємо за планом контрпропагандистських заходів до чергової річниці створення держави Ізраїль. - Майор Бочонкін на віконному склі двома трикутниками намалював зірку Давида. - Дивись, Льошо, як наші сіоністи роблять цей символ, коли влаштовують антирадянські збіговиська у Бабиному Яру. Кожен учасник акції бере з собою по трикутнику, як у більярді, з трикутниками Києвом ходити дозволяється, у всякому разі - дозволялось, потім, прийшовши у Бабин Яр, парами складають по два трикутники один на одного, і виходить шестикутня зірка Давида! Хитро?
- Авжеж, - погодився майор Бузина.
- Тепер міліція за нашими орієнтуваннями відстежує усіх, хто з’являється на вулицях з трикутниками, - у нас голови теж не тільки для того, щоб ними їсти. Іде прихований сіоніст, наприклад, 29 вересня, коли вони у Бабиному Яру влаштовують збіговиська, чи 14 травня, коли Ізраїль відзначає чергову річницю свого утворення, у правій руці у нього трикутник, ліву тримає в кишені штанів. Міліціонер до нього: «Що за трикутник?» Він каже: «Я граю в більярд». «Покажи-но ліву руку». Він виймає з кишені ліву руку, а мозоля у нього між великим і вказівним пальцями, як у більярдистів, немає! І на руках замість крейди каніфоль! Ага, бреше, він грає на скрипці, а не в більярд! У кутузку його до наступного ранку! Письменника Віктора Нєкрасова затримали, він каже: «Я написав «В окопах Сталінґрада»! Ну то й що, що тобі за твої окопи Сталін дав свою премію, а 29 вересня і 14 травня ходити містом з трикутником не рекомендується! - Майор Бочонкін тильною стороною долоні витер малюнок і продовжив: - Але слухай, як воно було з туалетом і ключами, на які натякав «Фердинанд», коли намагався мені дошкулити. «Кальтенбруннер» теж робив тонкі натяки на товсті обставини, якщо ти чув, як він мене допитував, з якого вікна я стрибав, і хотів загнати на слизьке, чув?
- Чув, - сказав майор Бузина. - Я стояв поряд. Про слизьке не здогадуюсь.
- Отож слухай далі. Хапаю я течку з «сіонізмом» Каценбогена, зацибую в туалет, одночасно згадую, які у мене були зауваження по рукопису, відсцикаю, бігом вискакую з туалета, тому що практично вже запізнювався на зустріч з Каценбогеном, а цього я допустити не міг. Загалом, ти мене розумієш, хапанина і задрочена сіонізмом Каценбогена макітра. І тут я допускаюсь стратегічної помилки. Ти ж знаєш, ми сорок разів на день вискакуємо зі своїх кабінетів і сорок разів, виходячи, зачиняємо двері на ключ - з погляду забезпечення режимності, ні в якому разі не залишаючи у дзюрці замка ключ, як того вимагає інструкція і заступник начальника секретаріату стрлашний лейтенант Спірохін.
- Тепер уже тимчасово виконуючий обов’язки начальника секретаріату, - сказав майор Бузина.
- А Чапаєв?
- Написав рапорт на звільнення.
- Допік таки його Святков, - майор Бочонкін стріпнув чубом і обхопив скроні руками. - Василю Івановичу, Василю Івановичу… Він же один, як перст. Ні сім’ї, ні близьких друзів. Тепер уже побачимося там, звідки нас ногами вперед виносять, в ритуальній кімнаті моргу на вулиці Рози Люксембург… Йому ж уже й жити залишилось максимум на півроку… Хотів добігати на роботі… - Майор Бочонкін підняв очі гору, аж борлак на горлі сіпнувся, зітхнув і далі бадьоро продовжив: - Ти ж знаєш, наш «Петька», стрлашний лейтенант Спірлохін, великий пуриц, періодично бігає коридором і смикає за ручки, перевіряючи режим. Якщо знайде ключ у дверях, двері замикає, ключ кладе в кишеню, а потім радіє, коли замкнені колеги дзвонять йому і просять відімкнути. Тому кожен, заходячи в кабінет, виймає ключ із дзюрки і вставляє зсередини. Ти теж так робиш?
- Розуміється, згідно з інструкцією.
- От ця інструкція мене й підвела. На мою біду, перед останніми моїми відвідинами туалету, - «Кальтенбруннеру» я чітко доповів, що після того візиту більше в наш туалет я не заходив, ти чув?…
- Чув, але не зміркував, у чому суть.
- Зараз зміркуєш. Святков, значить, - майор Бочонкін стріпнув чубом, - за годину перед моїм маневром у туалет на шляху до зустрічі з Каценбогеном, дав команду тому ж своєму халдею Спірохіну, який думає, що він уже не «Петька», а, надісь, «Чапаєв», викликати сантехніка - щось йому не подобалося, як працює бачок на унітазі, надісь, вирішив, що він гурчить по-антирадянському. Слюсар прийшов, на двері причепив табличку «Туалет тимчасово зачинено на ремонт», зсередини туалет на час ремонту зачинив на ключ, помудохався з бачком, змінивши його політичну орієнтацію на протилежну, але, мудило, коли пішов, табличку з дверей зняв - не забув! а ключ у дверях зсередини забув! І я теж, мудак, у якого голова була затуркана Каценбогеном і його сіонізмом, не зметикував, що виходжу із вбиральні, а не зі свого кабінету. Отже, машинально виймаю ключ з дверей, машинально вставляю ключ в замок з протилежного боку, двома обертами ключа зачиняю туалет, вважаючи, що свій кабінет, як того вчить нас інструкція, виймаю ключ, кладу його у праву кишеню і хуячу на зустріч з Каценбогеном, на ходу пригадуючи зауваження до рукопису «Обережно: сіонізм!»
Майор Бочонкін продемонстрував на пальцях, як він зачиняв туалет, вважаючи, що то був його кабінет, а не туалет, і як поклав ключ у свою кишеню.
- Святков у той час теж перебував в туалеті, - майор Бочонкін стріпнув чубом, - напевно, перевіряв після ремонту політичну благонадійність бачка, і мене помітив, як я заходив посцикати, а я його - ні, це потім мені Левко Нежердецький усю історію переповів: я сцикав у пісуар, а Святков за мною через шпарину з кабінки спостерігав. Почувши, як клацнув замок після двох обертів ключа, як того вимагає інструкція, Святков вискочив з кабінки, смикнув за ручку - двері не відчинилися. Він ще кілька разів посмикав - результат той же. Нічого не досягнувши, починає стукати кулаками в двері і репетувати: «Спіймайте майора Бочонкіна з «єврейського» відділу, це він мене зі злочинним умислом зачинив у туалеті на замок!»
Народ коридором ходив, почув галас, не повірив, що я, майор Бочонкін, міг з хуліганських спонукувань зачинити гянярала Святкова, - майор Бочонкін стріпнув чубом, - в громадському туалеті КДБ. Спробували йому допомогти, однак результат той же.
Почали шукати мене. Забігав Спірохін. Начальник нашого відділу Віктор Михайлович Проклов відповідає цікавим: «Майор Бочонкін пішов працювати над рукописом контрпропагандистської спрямованості під назвою «Обережно: сіонізм!», який ми повинні за планом контрпропагандистських заходів, підписаним головою КДБ УРСР товаришем Федорчук видати до чергової річниці створення Держави Ізраїль, разом з довіреною особою органів КДБ «К». Зустріч призначено на вимогу довіреної особи органів КДБ «К», у заздалегідь зумовлений час і в завчасу обумовленому місці, прізвище довіреної особи «К» і місце зустрічі з метою конспірації розкрити не можу».
Проклов - стріляний горобець, його на полові не обдуриш і своїх бійців він не підставить! Слухай, спустімось на третій поверх, покуримо в коридорі, поки вони там у «Фердинанда» радяться, а то в мене вже вуха пухнуть.
Майор Бочонкін з задньої кишені галіфе вийняв смугасто-малинову пачку цигарок «Дюбек» московської тютюнової фабрики «Дукат», витрусив цигарку з довгим позолоченим обрізом і запропонував майору Бузині.
- Кури, - сказав майор Бочонкін. - «Казбек», «Дюбек», хуйо-мойо: «Метр курим, два жбурляєм», - як кажуть у нас на Донбасі.
Майор Бузина москальські цигарки не курив, чемно відмовився і витяг з кишені прилуцьку «Приму».
Майор Бочонкін дунув у цибух цигарки, пошпортався у кишені гімнастерки, знайшов сірник, відтак тернув його об халяву і дав прикурити майорові Бузині.
Закурили, майор Бузина подивився на годинник, стрілки показували другу годину:
- Ванику, подивись, котра година, а то мій часомір неначе зіпсувався у цій колотнечі. Чи то пізниться, чи взагалі зупинився. - Майор Бузина приклав годинника до вуха. - Та ні, цокає.
Бочонкін глянув на свій:
- Друга година. То час так повільно тягнеться, - пояснив він і продовжив свою розповідь про пригоду з туалетом. - Викликали коменданта, запасних ключів не знайшли, почали шукати слюсаря-сантехніка, а той попиздюхав додому, оскільки його робочий час закінчився. Це ж не опер, у якого день ненормований. Шоста вечора і він зразу ж у наливайку, а не так, як ми, йому до жопи, де і що коїться з генералами. До того ж ніякі явки, довірені особи, агентура, резидентура…
- і фізкультура, - додав майор Бузина.
- …і фізкультура, - згодився майор Бочонкін, - слюсаря-сантехніка, хаміль-шаміль, не гойдають і не їбуть. А Святков продовжує галасувати, паралельно роблячи заяви, що з мого боку сей казус з ключами вже не хуліганство, а буцімто ідеологічна диверсія з метою його «діскрєдітації і компромєнтаціі». Повертаюсь я через дві години після зустрічі з довіреною особою органів КДБ Каценбогеном, пляшку коньяку ми з ним ухайдокали - святе діло, і бачу - біля мого кабінету товпиться юрмисько. У центрі цього кагалу вздріваю начальника інспекції полковника Гребенюка. Навколо нього купчаться наш секретар парткому Довбач, заступник начальника Управління полковник Бердиш, який нервово поглядав на годинник, видко, запізнювався у «Кріпак» 1) з Прокловим, він стояв тут же, і поряд стрлашний лейтенант Спірлохін. За ними трохи подалі стоїть начальник внутрішньої тюрми підполковник Сапожников, граючись наручниками, обік Сапожникова притискує покаліченою рукою чорну течку під пахвами начальник відділу внутрішньої безпеки полковник Кондратьєв, наш Кальтенбруннер, тессезеть, як каже «Фердинанд». А навколо колами крутиться Петько Сорока.
«Що за поїбень, - аналізую ситуацію, - іншими словами: що за інцидент тут стався? - теж підправляю себе собі в голові на літературний манер. - Якщо такий кагал зібрався біля мого службового приміщення і поряд крутиться Петько Сорока, то це неспроста, сталася якась притичина, і серйозна, бо такої юрби і такого тлумиська біля свого кабінету я не бачив жодного разу за весь час моєї служби в КДБ УРСР на ввіреній мені ділянці оперативної діяльності боротьби з єврейським націоналізмом і сіонізмом».
І майже не помилився.
Кондратьєв мене побачив, і так радо кричить: «Ага, з’явився - не запилився! А з яким таким ворожим умислом ви зачинили генерала Свєткова в громадському туалеті КеГеБе?»
Розкидаю, Льошо, своїми мізками вусібіч, хоча вони на той час були, зізнаюсь, дещо зайобані сіонізмом Каценбогена, тому шарики, якщо й не зачіпались за ролики, то крутились зі скрипом, хоч пляшку коньяку ми з ним ухайдокали. Чесно зізнаюсь, я ніколи не брешу. Тобі про це щось відомо?
- Про те, що ти ніколи не брешеш - свята правда!
- Ти правильно сказав. Так от, ворушу мізками, хоч вони у тій ситуації були дещо засрані сіонізмом Каценбогена і не готові були належним чином сприймати форс-мажорні обставини, які склались біля дверей мого кабінету. Кепські мої справи, товариші офіцери, - мізкую, - якщо такі запитання мені починає ставити наш «Кальтенбруннер» - сухорукий Кондратьєв, поранений бандоунівцями в руку і, певно, в голову, ще у 1947-му році. Значить, діло пахне аміаком, як кажуть сантехніки при таких обставинах. Чи сірководнем. І запитує він таким тоном, яким він допитував підозрюваних бандерівських помагачів з місцевого населення на Галичині. Проте нічого не розумію. Починаю віднікуватися: «Причому тут я, Святков і його аміак вкупі з сірководнем?»
«Кальтенбруннер» мені каже: «Зараз дізнаємося, причому тут аміак на додачу з сірководнем. А ну вивертайте свою праву кишеню».
Вивертаю, і з кишені на підлогу падають два ключі - один мій, від кабінету, другий геть мені невідомий і не можу втямити, як він опинився у моїй кишені!
Кондратьєв здоровою рукою піднімає ключ і питає мене: «Що це за ключ, звідки він у вас узявся?»
Відповідаю, дихаючи вбік на полковника Бердиша, Бердиш не продасть, хоч і не забуде, колись на запашок натякне, а випив я з довіреною особою у службових справах, Льошо, я маю право чи не маю права?
- Маєш, заспокоїв майор Бузина.
- От-от. Відповідаю на запитання «Кальтенбруннера: «Бачу вперше у своєму житті», кажу, - ти ж знаєш, Льошо, я ніколи не брешу, хоча і не вважаю сю рису свого характеру його достоїнством. Ти про це щось знаєш?
- Не уболівай. Вийнятки і серед оперативних працівників бувають, а вийнятки, як відомо, підтверджують загальне правило. Тобі ж ся обставина не дуже заважає?
- Я не думав. А Кондратьєв каже: «Ходімо усі за мною».
Ідемо ми коридором, Сапожников, директор нашої Бастилії, шепоче мені на вухо: «Іване Демидовичу, не сприймайте близько так до серця і не дуже хвилюйтеся. Я вам, як землякові, надам найкращу камеру в СІЗО, з окремим клозетом і умивальником, і харчі із спільного котла - у першу чергу. Постіль і білизну буду видавати кожного разу на зміну нову».
Думаю: «Ну, добре, товариші офіцери, у Кондратьєва ще з часів його участі у боротьбі супроти бандоунівського підпілля горище набік зсунулося. Але Сапожников! - наш директор Бастилії! Він же нормальний хлоп, з Донбасу, його усі арештанти поважають за добре харчування і чисту постіль, і мізки у нього нашою агентурно-оперативною роботою не засрані! - причому тут його СІЗО, осібний клозет і умивальник?!»
Проходимо сорок метрів, Кондратьєв підходить до нашого туалету, вставляє ключ у дзюрку замка і починає клацати - туди-сюди, сюди-туди. А з туалету Святков, - майор Бочонкін струснув чубом, - я упізнав його голос, пробі кричить, неначе той цудрейтер 2): «Випустіть мене, врешті-решт!» Хоча, якщо дотримуватись життєвої правди, то треба вказати, що Святков насправді кричав: «Випустітє мєня на конєц!», - невідомо, на чий «конєц» він хотів вискочити з гальюна. Скажи, Льохо, я схожий на залупу?
Майор Бочонкін тріпнув чубом і повернувся у профіль.
Майор Бузина уважно оглянув майора Бочонкіна і відказав:
- Несхожий. Ти не лисий, і морда у тебе не кругла і не червона.
- Логічно, - погодився майор Бочонкін, - тому я й гадки не мав, кого має на оці гянярал Святков. - Майор Бочонкін струснув чубом і продовжив:
- Кондратьєв ще раз клацнув ключем, двері туалету відчинилися, Святков звідти вискакує таким макаром, як зазвичай вриваються в туалет, коли припече, а не навпаки, пре на мене і кричить прямо мені в мою фізіономію: «Хуліган, ідеологічний диверсант, німецький поплічник!»
Тут я допер, чий «кінець» мав на увазі Святков, вимагаючи випустити його з гальюна, і звідки у мене опинився в кишені зайвий ключ, хоча ти справедливо відзначив, що на залупу я не схожий, при тому, що слово «кінець» римується з «пиздець». Я не зовсім розгубився, ти ж мене знаєш, я ніколи не гублюся, навіть при таких форс-мажорних обставинах, починаю пояснювати про Каценбогена, сіонізм і слюсаря-сантехніка, який, як на мою гадку, необачно залишив ключ у вічку туалетного замка з внутрішньої сторони дверей, а я за ним забіг у туалет: «Я маю право чи не маю права?»
Однак ніхто мене слухати не захотів.
Кондратьєв каже: «Іду доповідати голові КДБ Віталію Васильовичу товаришу Федорчук про надзвичайну подію в органах державної безпеки Української РСР. Підполковник Сапожніков, - дає команду директору Бастилії, - викличте прапорщика для супроводження Бочонкіна в СІЗО після рішення голови про його арешт. Бочонкін хай поки що почекає у кабінеті свого начальника відділу полковника Проклова».
Ти бачиш, Льошо, як мене цей сіонізм задовбав: начальника 5-го управління гянярала Святкова, - майор Бочонкін стріпнув чубом, - машинально в туалеті зачинив, хоча він, не зовсім безпідставно, запевняє, що я це вчинив спеціально? Льохо, скажи, нахуя мені зачинять на цілих дві години начальника 5-го управління в туалеті у той час, коли оперативна обстановка в республіці має постійну тенденцію до загострення і напруження, незважаючи на те, що політична обстановка весь час покращується, їбать мої розхитані сіонізмом, єврейським націоналізмом і генералом Свєтковим нерви?! Нахуя, бля?!
Майор Бочонкін заводився.
Він нервово затягнувся цигаркою і тотожним рухом, як завжди це робив, коли згадував прізвище начальника 5-го управління КДБ УРСР, стріпнув головою, прибираючи чуба з лівого ока.
- Пішов Кондратьєв зі своєю чорною течкою під пахвами доповідати «Фердинанду», я йду з Віктором Михайловичем Прокловим у його кабінет. І тут услід за нами до кабінету вскакує полковник Бердиш і кидає Проклову: «Вікторе, швидко дзвони «Фердинанду», придумай що-небудь!» - і зачиняє двері ззовні, ніби його тут і не було.
Проклов прокашлюється, кладе руку на телефон прямого зв’язку з «Фердинандом», подивився на мене - я стою по-статутному, руки по швах, у лівій руці течка з рукописом «Обережно: сіонізм!» і їм очима начальство, дихаючи вбік, хоч випив у службових справах, але ситуація була не на мою користь. Проклов хвильку порозкидав головою, затим швидко набирає номер Дзеньзібара і питає, хто є в кабінеті «Фердинанда». Дзеньзібар відповідає: «Сам». «Ні з ким по телефону не розмовляє?» «Ні». Тоді Проклов міцно бере в руку трубку прямого зв’язку з «Фердинандом», піднімає її і рапортує по-статутному: «Товаріщ прєдсєдатєль! Здравія желаю! Полковнік Проклов докладиваєт, р-р-разрєш-шітє доложіть!»
Той каже: «Докладивайтє, Віктор Міхайловіч. Когда там очєрєдная годовщіна провозглашенія сіоністского государства Ізраїль?»
«Чєрєз два мєсяца, товаріщ прєдсєдатєль, - чітко і без паузи доповідає Проклов. - Встрєтім во всєоружіі. Нє допустім, прєдотвратім і прєсєчьом. Єслі екстремісти прєдпрімут. В етом направлєніі опєратівную обстановку контроліруєм. Готовім хорошеє, так сказать, наступатєльноє контрпропагандістскоє мєропріятіє по подпісанному вамі плану. К очєрєдной годовщінє іздайом кнігу под названієм «Осторожно: сіонізм!»
«С трєугольнікамі разобралісь?» - питає «Фердинанд».
«Разобралісь, товаріщ прєдсєдатєль, - каже Проклов, - орієнтірована міліція, задєржіваєм каждого с трєугольніком, устанавліваєм, ізимаєм, бєрьом на учьот!»
«Так в чьом дєло?» - цікавиться «Фердинанд».
«Товаріщ прєдсєдатєль, - доповідає Проклов, - у мєня вознікла нєобходімость обратіться к вам в связі с вознікшімі, так сказать, внутрєннімі факторамі. Коториє нє всєгда в полной мєрє способствуют».
«Фердинанд» каже: «Докладивайтє, Віктор Міхайловіч, своі внутрєнніє фактори».
І Проклов починає «Фердинанду» доповідати, мовляв, Віталію Васильовичу, я вам уже говорив про специфічність роботи по лінії боротьби з єврейським націоналізмом і сіонізмом, робота вимагає закріплення кадрів і недопущення плинності, але специфіка накладає відбиток, кадри втомлюються від єврейського сіонізму і кошерної їжі, це відбивається на психічній і нервово-паралітичній системі оперативного складу, от і сьогодні така придибенція трапилася з нашим досвідченим працівником майором Бочонкіним, хоч він і мішігінер 3), бо кошерна їжа…
І далі продовжує розповідати про цю гуйню, як казали давні римляни, - Левко Нежердецький каже, що латиною вимовляється гуй, а не хуй, - уточнив майор Бочонкін. - Правильно?
- Так, я знаю: гуй, гокей, гіпі, гобі. Річка і місто в Грузії - Хобі, а пустеля в Азії - Ґобі, і таке інше, - підтвердив Олексій Григорович.
- Нема заперечень, гіпі так гіпі, гобі так хобі - нам, татарам, один гуй: шо їбать підтягувать, шо йобаних відтягувать. І далі продовжує розповідати про інцидент з туалетом, ключами і гяняралом Святковим. - Майор Бочонкін стріпнув чубом. - Настрій у «Фердинанда», видно, був у благодушному настрої, напевне, якусь із своїх друкарок трахнув, чи, може, щойно підстригся, діло було минулого четверга. В інтерфоні чую - сміється. Почав розпитувати про деталі.
Проклов розповів йому з подробицями, про те, як Кондратьєв відчиняв моїм ключем, чи точніше, виявленим у моїй кишені ключем туалет, про «конєц», на який напрошувався Святков, - майор Бочонкін стріпнув чубом, - той ще гучніше сміється.
Потім каже: «Вами, Вікторе Михайловичу, тессезеть, піднято серйозну проблему, що стосується до закріплення чекістських кадрів на єврейській лінії. Готуйте пропозиції, щоб зробити посаду старшого оперуповноваженого у вашому відділі, тессезеть, «вилочною» - майор-підполковник, цебто на сходинку вище відповідно до займаної посади, якщо майор прослужив на єврейській лінії більше десяти років і має, тессезеть, позитивні результати. Я наказ підпишу. А зараз скажіть майору Бочонкіну, щоб зайшов до мене і доповів рукопис книги «Обережно: сіонізм!», який ви плануєте видати до чергової річниці Держави Ізраїль.
Проклов поклав трубку, витер піт з лоба, налив повну склянку води, випив одним махом і каже: «Поздоровляю, товаришу майор Бочонкін! Як щойно з вас буде знято накладене раніш чергове дисциплінарне стягнення, я буду клопотатися на предмет присвоєння вам звання підполковник. На сходинку вище належного за штатною посадою. Оскільки ви вже відслужили потрібний строк на єврейській лінії і маєте, тессезеть, позитивні результати. І давай притьмом біжи зі своїм сіонізмом на четвертий поверх до «Фердинанда» разом з рукописом «Обережно: сіонізм!»
Я підійшов до приймальні «Фердинанда», коли звідти виходив полковник Кондратьєв. «Кальтенбруннер» зиркнув на мене так, що я подумав, що спопелію, і намагався зачинити за собою двері. Я йому не дав і сказав: «Дозвольте пройти, товаришу полковник. Мене викликає Віталій Васильович у зв’язку з підготовкою агентурно-оперативних заходів до чергової річниці Держави Ізраїль».
Дзеньзібар мене привітно зустрів, завів у кабінет «Фердинанда», каже: «Оце майор Бочонкін з «єврейського» відділу 5-го управління». «Фердинанд» уважно на мене подивився, запросив сісти до приставного столика, на рукопис і не глянув, а наказав ще раз розказати про історію з ключами.
Нічого не говорив, лише повторював: «Те-е-ек, те-е-ек…»
Бочонкін затягнувся цигаркою востаннє, недокурок акуратно погасив об підошву, кинув на паркет, старанно розтоптав цибух носком черевика і засунув під батарею:
- Щоб не трапилося, як із Жучкою. Запасної шинелі, напевно, у тебе немає? Тут усередині однією моєю не обійдешся…