Із куплених зошитів Олексій Григорович перш за все взяв з коричневою і блакитною обкладинками і акуратно пронумерував аркуші.
Їх вийшло по сто дев’ятдесят два в кожному.
Не поспішаючи (майор Бузина зроду жодної справи не робив поспіхом), він сходив до секретаріату Управління, де проставив реєстраційні номери і потрібні печатки: на першій сторінці зошита - гриф «Цілком таємно» і на останній сторінці обкладинки - штамп, в якому цифрами і прописом вписав кількість пронумерованих у зошиті аркушів, тобто - 192.
І от тепер, тим же статечним кроком, тримаючи в руках щойно зареєстровані зшитки, майор Бузина повертався із секретаріату до своєї робітні.
Олексій Григорович вчився в середній школі ще при Сталінові, коли обов’язковими, і чи не найважливішими, предметами були вивчення Конституції СРСР, на думку компетентних міжнародних експертів - найкращої у світі за всіх часів і народів, а також логіка і етика: Микита Хрущов ще не встиг зламати тодішню систему освіти, яка змістом була радянською, а формою зберігала риси тієї системи, яка була до 17-го року, і навчання з 8-го класу, коли починали вивчати логіку та етику, було не безплатним. На уроках логіки школярів вчили логічно мислити, тобто будувати силогізми на кшталт: «Якщо наша сталінська Конституція найкраща у світі, то…», а на заняттях з етики навчали танців, правил поведінки і гарних манер. Олексій Григорович навчився танцювати падеґрас, і хоча після отримання атестату зрілості, падеґрас він ніколи не танцював, зате йому вдалося завдяки вивченому в дитинстві падеґрасу зберегти на все життя пряму і не гнучку спину.
На тих же уроках з етики в школі вчитель пояснював учням, у тому числі й Олексію Григоровичу, як треба поводитися в різних обставинах; зокрема, вітаючись, вчив шкільний наставник з гарних манер, треба піднімати капелюха, а, піднімаючись чи опускаючись ліфтом, в присутності жінки взагалі знімати капелюха з голови і до кінця поїздки тримати його в опущеній руці вздовж правої ноги. Ліфт Олексій Григорович вперше побачив у двадцять три роки, коли вже закінчував навчання у виші. Придбати капелюха він запланував ще на першому курсі. В його рідному містечку вчителі були найшанованішими людьми, директор носив капелюха, йому усі перехожі на вулицях низько вклонялись, навіть перший секретар райкому партії ходив у кепці і вклонявся директорові школи та вчителям; директор школи завше відповідав на поклони тим, що злегка піднімав свій головний убір над головою.
Капелюха Олексій Григорович купив на п’ятому курсі, втім, з обновкою йому не пощастило.
В гуртожитку під час відзначення події на капелюха ненароком сів його приятель Йосип Швайка і просидів на ньому аж до кінця того заходу, можливо, спеціально.
Неодміннний атрибут шанованих людей довелось викинути, і більше ніколи у своєму житті Олексій Григорович капелюха не мав. Влітку він носив кашкетку, взимку - конфедератку, подібну до шапки-мазепинки, а весною-восени - рогатувку.
Олексій Григорович непоспіхом йшов коридором КДБ, назустріч йому чи обганяючи із зосередженими фізіономіями швидкували працівники 5-го управління, хто підтюпцем, хто удавав ніби біжить, а хто й справді мчався вихором.
З кожним майор Бузина поважно вітався, і в нього це виходило, ніби він чемно знімає капелюха, хоча був простоволосий і у своєму житті тримав на голові капелюха лише двічі: коли приміряв сей атрибут інтелігентного чоловіка перед купівлею в магазині «Головні убори» та в кімнаті гуртожитку - перед тим, як зі своїми приятелями сісти за стіл, щоб обмити обновку.
Олексій Григорович йшов неквапом, ніхто і ніколи не бачив майора Бузину, щоб він бігав, ні за яких обставин, за винятком хіба що двох випадків: коли разом з іншими працівниками Управління складав військово-спортивні нормативи з кросу в Пущі-Водиці під Києвом та бігу в протигазах і бахилах по команді «Га-а-ази!» на військовому полігоні під Ново-Петрівцями, що на шляху з Києва до Чорнобиля.
Тим же статечним кроком, тримаючи в руках щойно зареєстровані зшитки, майор Бузина повертався із секретаріату до своєї робітні.
Біля кімнати чергового майор Бузина зустрів майора Забару зі свого «оперативно-ігрового» відділу, майора Нежердецького - «розшукового», капітана Майоренка - «клерикального», майора Бочонкіна - «єврейського».
Поряд із зосередженими обличчями товчилися працівники інших підрозділів Управління - «українського», «молодіжного», «дисидентського», «інтелігентського», і всі з однією метою - «ВЧ-зв’язком» передати периферійним підрозділам нагальні вказівки керівництва 5-го управління КДБ УРСР щодо ще гострішого посилення боротьби з ідеологічною диверсією та антирадянською діяльністю внутрішніх ворожих елементів, які (вказівки) генерал Свєтков визначав на щотижневій нараді відповідно до напряму діяльності кожного підрозділу. Цього разу розпорядження начальника 5-го управління стосувалися до введення щоденної звітності про роботу з агентурним апаратом, отримані сигнали та проведені профілактичні заходи при участі громадськості та засобів масової інформації.
Майор Нежердецький, капітан Майоренко, а поряд і майор Бочонкін стояли окремо і жваво спілкувались. Майорові Нежердецькому не подобалось, що майор Бочонкін, родом з Донбасу, працюючи на ділянці своєї оперативної діяльності боротьби з сіонізмом та єврейським націоналізмом, опанував єврейські мови їдиш та іврит, але української сливень не знав; якщо і намагався спілкуватися, то говорив суржиком і з кацапським акцентом. Тому він використовував першу-ліпшу вільну хвилину для того, щоб прищепити майорові Бочонкіну належні знання української мови.
- Ади, Іване Демидовичу, - продовжив майор Нежердецький навчання, - тепер скажи «паляниця» і «кукурудза».
- Ха! - вигукнув майор Бочонкін. - У нас на Донбасє такіх слов нє употрєбляют: кукургузку називают пшонкой, а паляніцу - буханкой.
- Ич, «пшонка, буханка»! - зневажливо мовив майор Нежердецький. - Ма’ть, таки в деяких категорій людности Донбасу проблеми з вимовою слів «кукурудза» і «паляниця» є. Вважай, що цього іспита, Ванику, ти не склав. Удома після роботи потренуєшся.
Майор Бочонкін тильною рукою долоні витер піт з чола.
- Йєс, буду тренуватися, - слухняно сказав він.
- Продовжимо наші студії. - Майор Нежердецький глипнув на стелю, потім на майора Бочонкіна. - Переходимо до вивчення скоромовок. Спочатку повільно, а потім хутко скажи: «На горі є блекота».
Майор Бочонкін знову набрижив лоба і запитав:
- Що таке «блекота»?
- Хіба не знаєш? Have you gone grazy? 13)
- Аякже.
- Москалі кажуть - «бєлєна».
- О’кєй, івритом - «рош». Повторюю повільно: «На горі є блекота».
- Тепер хутко, тричі поспіль. Гаття!
Майор Бочонкін тричі поспіль повторив одним духом:
- «На-горі-є-блекота», «На-горі-є-блекота», «На-горі-є-блекота»!
Черговий по Управлінню капітан Глюк на прізвисько «Нікотин» з «інтелігентського» відділу, який ретельно записував до журналу повернуті від начальника Управління шифротелеграми, здивовано підняв голову:
- Якого кота?
- Запитай Левка, - дейкнув капітан Майоренко. - Він у нас фахівець з котячих справ.
- Не заважай, - відмахнувся майор Нежердецький. - Іван Демидович студіює українські скоромовки, се йому потрібно для опанування.
Капітан Глюк попросив:
- Перепиши і мені. Тільки напиши, хто того кота на горі - того…
Майор Бочонкін сердито кинув:
- Не заважай і не лізь туди, куди тебе не просять. Якого кота? Про що ти базікаєш? Чергуєш? Чергуй!
- Куди твоє діло! - образився капітан Глюк.
Майор Нежердецький зауважив:
- Михасю, хоч ти і Глюк, а зі слухом у тебе проблеми. Попроси свого начальника майора Каламарчука, щоб організував у вашому відділі ансамбль пісні і танцю. Музика сприяє поліпшенню слуха. Ти будеш співати, а твій споборник Бездоля, на прізвисько «Пиздоля», танцювати, - відказав майор Нежердецький і уточнив: - Той, що у відділі майора Каламарчука бігає попереду паротяга.
- Бездоля, на прізвисько «Пиздоля», той, що бігає попереду паровоза і всім розказує, що стане генералом, танцювати не вміє, - заперечив капітан Майоренко. - Він клишоногий, я його ні разу не бачив на волейбольному майданчику.
- Куди твоє діло! Звідки ти взяв, що Бездоля не вміє танцювати? - образився за свого колегу капітан Глюк. - Бездоля закінчив Львівське вище військово-політичне училище, а на фізичній підготовці грає у шашки зі своїм начальником майором Каламарчуком.
- В «Чапаєва»? - перепитав майор Нежердецький і озирнувся довкола, визначаючи, чи немає поблизу начальника секретаріату майора Борозного на прізвисько «Чапаєв».
- Майор Каламарчук грає не в «Чапаєва», а на баяні, - зауважив майор Бочонкін, - а Бездоля на бубні. Тобі ж ясно сказав Левко.
Капітан Глюк вийняв з пачки сигарету, понюхав і поклав назад у пачку, позаяк полишати місце чергового для перекуру не мав права і через те вельми страждав. Треба було дочекатись обіду, коли генерал Свєтков поїде до себе додому на перекуску.
Капітан Глюк знову вийняв сигарету з пачки, сигарети називались «Новинка» і були дрібні, як куценькі круглі патички, понюхав і подзвонив заступнику начальника відділення з свого відділу капітанові Марусенку, щоб той його підмінив.
Певно, нікому з присутніх у приймальні довірити свій пост він не наважився.
Зайшов капітан Марусенко, одягнутий у верхню одіж: в зеленій плащаній куртці, замшевій коричневій кепці і напівпов’язаним під горло крамним шаликом, - мабуть, збирався на явку.
- Не більше трьох хвилин, я поспішаю, - сказав він, зняв кепку і вийняв з кишені томик японських тривіршів «Хоку» в глянсовій помаранчево-чорній обкладинці, обсіяній дрібними жовтими і червоними квіточками.
- Встигну, - сказав капітан Глюк і метнувся в туалет.
- Тезко, - звернувся Бочонкін до Марусенка, - я правильно сказав, що Каламарчук грає на баяні?
Капітан Марусенко підтвердив:
- Так, грає. «Турецький марш» Моцарта і «В осаду лі в огородє» невідомого автора.
- Згоден, - сказав майор Нежердецький, - майор Каламарчук буде грати «В осаду лі в огородє» невідомого автора, Глюк співати, Бездоля танцювати, а українська творча інтеліґенція по закінченню концерта дружно аплодувати. Разом з Марусенком. Оплески поступово переростають у бурхливу овацію, всі встають і виходять. Марусенко залишається.
- Поки що залишаюсь, - сказав Марусенко, сів у крісло чергового і відкрив книжечку японських віршів.
Майор Нежердецький повернувся до майора Бочонкіна:
- Не відвертайся, Ванику, з блекотою ти впорався ліпше, ніж з кукурудзою, отже, робимо вислід, що певні зрушення в опануванні української у тебе все ж є.
- Ти гадаєш, що на Донбасі усіх пальцями роблено? - Майор Бочонкін був втішений похвалою майора Нежердецького.
- Та ні, Ванику, - спроквола відповів майор Нежердецький, - якщо взяти колегу Глюка старшого лейтенанта Бездолю на прізвисько «Пиздоля»…
- Того, що бігає попереду паровоза і всім розказує, що стане генералом, - підказав капітан Майоренко, - він також з Донецька…
- З якого Донецька? - обурився майор Бочонкін.
- Уже йду, - мовив Марусенко, - побачивши в дверях капітана Глюка.
- Ади, - погодився майор Нежердецький, - того, що бігає попереду паровоза, має хист до танців, попри клишоногість, і неодмінно стане генералом, він теж з Донбасу, - з Донбасу, Іванку, не іритуйся, - та нашого спудея майора Бочонкіна, який теж з Донбасу і ґедзунок до танців також має, попри те, що у Львівському вищому військово-політичному училищі не навчався, - то через одного.
- Бездолю навчили бігати попереду паровоза галичани, коли він служив у Львівському управлінні КДБ, - зауважив капітан Глюк, сідаючи в крісло чергового.
- Галичмени, пся кість, се вміють і полюбляють, - не став заперечувати майор Нежердецький. Він зиркнув на двері кабінету генерала Свєткова, тричі мугикнув і звернувся до майора Бочонкіна:
- Рушаймо далі, добродію Іване. Ставлю чергове завдання. Будемо перекладати з російської на українську і навпаки.
- Можна дві хвилин на перекур, а то я вже впрів від цієї науки. Я маю право на перекур? - витираючи спітніле чоло, звернувся майор Бочонкін до майора Нежердецького.
- Маєш, - сказав майор Нежердецький.
Майор Бочонкін вийняв пачку папірос «Дюбек» і пішов у туалет.
Майор Бузина запитав у майора Забари:
- Михайле Йосиповичу, ти не забудеш передати інформацію та вказівки нашого начальства і моїм периферійним бійцям?
- Про що мова, Олексію Григоровичу! Як і домовлялися, не підведу, - запевнив майор Забара. Попереду нього до кабінки «ВЧ-зв’язку» залишалось два працівники. - Тримайся!
- Ага! - зняв голос майор Нежердецький. - Якщо Михайло Йосипович буде працювати ще й за Олексу Григоровича, значить, як мінімум, дві години маємо у припасі.
Він запропонував кожному з присутніх побитися об заклад на те, що Михайло Йосипович раніше, ніж через дві години, з кабінки не вийде, і поставив десять карбованців проти десяти копійок того, хто прийме виклик.
- Бажаючих втратити по десять копійок просимо вийти на два кроки вперед, - запросив він.
Ніхто з присутніх у приймальні ризикувати своїми десятьма копійками не став.
- Так немає бажаючих? - перепитав майор Нежердецький.
Майор Бузина глянув на годинник - до обіду залишалось півтори години. «Попався Левко, - втішно подумав він. - Михайло Йосипович на обід ніколи не спізниться», - і мовчки простягнув майорові Нежердецькому двадцять копійок:
- Бери. Якщо програю, залишиш у себе, виграю - віддаси двадцять карбованців разом з двадцятьма копійками.
Майор Нежердецький не чекав від майора Бузини такого азартного кроку і поклав двадцять копійок до своєї кишені.
- Плакали твої грошики, - проказав він.
- Час пішов, - відповів майор Бузина.
Майор Нежердецький мовчки глянув на годинник. Майор Бузина теж промовчав. Він не поспіхом повернувся до свого кабінету і знову всівся до роботи. Блакитний зошит для професійної чекістської підготовки відіклав убік і розгорнув коричневий зошит. На першій сторінці лінійкою визначив центр, кронциркулем відміряв відстань між лівим і правим краєм аркуша, при допомозі транспортира, прямокутника і червоного олівця накреслив рамку і вписав у неї:
«Зошит для конспектування нормативних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР старшого оперуповноваженого 1-го відділу 5-го управління КДБ Української РСР майора Бузини О. Г.»
Авантитульна сторінка нового зошита Олексія Григоровича прибрала такого вигляду:
Зошит для конспектування нормативниих документів КДБ СРСР і КДБ УРСР старшого оперуповноваженого 1-го відділу 5-го управління КДБ Української РСР майора Бузини О. Г.
«Так-так, - задоволено відзначив Олексій Григорович, - вийшло, як картинка. Тепер треба позначити береги».
Він зазирнув до інструкції, у ній вказувалось, що розмір берегів має бути 54 мм. Олексій Григорович перевірив береги свого списаного конспекту - відступи він накреслив розміром 48 мм. «Як же я дав такого маху? - почухав він потилицю. - Чи хотів зекономити площу? От тут опричники мене б і спіймали». Він встановив кронциркуль на позначці 54 мм і спочатку простим олівцем, а потім червоним провів 384 чітких перпендикулярних ліній. На другій сторінці, як того вимагали методичні рекомендації, Олексій Григорович переписав гасло з ленінської роботи «Цінні визнання Питирима Сорокіна»: «Йти неодмінно далі, здобуватись неодмінно більшого!»
Отепер можна вже було приступити до текстового заповнення нового зошита.
Наступну сторінку зошита Олексій Григорович розпочав переписуванням спільної Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1967 року «Про створення самостійних контррозвідувальних підрозділів у Комітеті державної безпеки СРСР та його органах на місцях по боротьбі з ідеологічною диверсією противника». Підставою для створення цих підрозділів, занотовував майор Бузина у новому зошиті, стали: «постійні загрози для Радянської держави і суспільства з боку зарубіжних підривних центрів, дії яких спрямовані на створення антирадянських підпільних груп, розпалювання націоналістичних тенденцій, пожвавлення реакційної діяльності церковників і сектантів».
Конкретні організаційні та оперативно-практичні заходи стосовно створення 5-х підрозділів і їхні завдання майор Бузина виклав у конспекті наказу голови КДБ СРСР від 8 травня 1968 року № 0051 «Про завдання органів КДБ по боротьбі з ідеологічною диверсією противника», виданому в порядку виконання Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1967 року. Саме з цієї дати, себто з 8-го травня 1968 року, в чекістських колективах прийнято було визначати початок діяльності 5-х підрозділів КДБ та проводити віншування кожної річниці їхньої напруженої роботи. 9-го травня з ранку і до обіду вони мусили робити паузу, забезпечуючи святкування Дня Перемоги над нацистською Німеччиною та її сателітами, пильно і вусібіч під керівництвом Степана Несторовича Мухи стежачи, щоб жодна неприємна подія не зіпсувала святковий настрій керівництва держави і усього радянського народу і щоб кожен потенційний ідеологічний диверсант перебував під надійним наглядом, де б він не знаходився. Після відбою офіційних заходів працівники 5-го управління неофіційно продовжували відзначати своє професійне свято, поєднуючи його зі святом Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками.
Майор Бузина уважно перечитав записану ним у новому зшитку спільну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, а також наказ від 08.05.1968 р. і відтак при допомозі лінійки, циркуля, кронциркуля, косинця і транспортира перевірив відповідність розміщення тексту вимогам інструкції. Трохи пометикувавши, червоним олівцем під лінійку жирно підкреслив рядки з визначенням ідеологічної диверсії, щоб про всяк випадок замаскувати можливі геометричні огріхи і аби зразу впадала в око головна дефініція наказу, яка звучала так:
«Ідеологічна диверсія є специфічною, найгострішою формою підривної діяльності спецслужб та інших закордонних підривних центрів і полягає у здійсненні ворожого ідеологічного і організаційно-політичного впливу на громадян радянських республік з метою спонукання їх до посягань на суспільний і державний устрій, скоєння державних злочинів та антигромадських вчинків».
Далі Олексій Григорович переніс із старого зошита до нового один за одним усі документи, які спрямовували роботу керівного і оперативного складу органів державної безпеки у боротьбі з ворожою діяльністю закордонних центрів ідеологічної диверсії та антирадянських елементів на конкретних лініях роботи і об’єктах оперативного забезпечення, а також визначали порядок здійснення агентурно-оперативної діяльності і використання відповідних їй сил, засобів і методів 14).
До кожного наказу він, як того і вимагали методичні рекомендації інспекції, понадписував на берегах зошита вказівки для самого себе:
«В поточному кварталі додатково придбати двох агентів із середовища і взяти на особистий контакт трьох кандидатів на вербування»;
«Скласти новий план агентурно-оперативних заходів по оперативній грі із закордонним націоналістичним центром СФУЖО для перехоплення його каналів зв’язку з однодумцями і спільниками в республіці»;
«Внести зміни до комплексного плану використання агентурного апарату у пошуковій роботі щодо забезпечення державної безпеки під час святкування річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, Першого Травня і Дня Перемоги, а також візитів до Києва членів і кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС та високих міжнародних персон»;
«Виявити в робочих справах агентури інформацію стосовно осіб, можливо не поставлених на оперативний облік КДБ, і завершити їх реєстрацію»;
«Спрямувати агентуру на пошукову роботу з метою виявлення осіб, причетних до ворожих націоналістичних акцій на вулиці Хрещатик і Дніпровській набережній (розшукові справи «Сажотрус» і «Мазило»), вручивши кожному агенту знімки взуття типу боти «Прощай, молодість», які відповідно до розробленого портрета здогадно носить один із зловмисників»;
«Здійснити інструктаж агентури для виявлення сигналів про ознаки підготовки терористичних і диверсійних актів»;
«Додатково опрацювати виступ голови КДБ СРСР Андропова Ю. В. «Достойна зміна борців за торжество комунізму», виголошений 23 жовтня 1968 року на урочистих зборах комсомольців Центрального апарату Комітету державної безпеки СРСР у зв’язку з 50-річчям ВЛКСМ».
Навпроти наказу КДБ СРСР «Про стан і заходи посилення роботи КДБ Казахської РСР у боротьбі з ідеологічною диверсією противника» Олексій Григорович написав: «Зробити запит в КДБ Казахської РСР про можливу наявність на території республіки виселенців з Західної України та їхні можливі зв’язки на території України та за кордоном», - і похвалив себе за надзвичайно вдалу інтерпретацію союзних наказів для застосування їхніх тез на власній оперативній ділянці. Не помітити такого глибокого усвідомлення конкретного нормативного акту та його прикладного використання перевіряльник з інспекції не міг.
Але на цьому Олексій Григорович не зупинився.
Він знав, що працівниками інспекції у деяких випадках, коли того вимагав Степан Несторович, проводилися співбесіди з об’єктами контрольної перевірки на предмет встановлення рівня їхнього розумового усвідомлення викладених у конспектах нормативних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР вшир і вглиб, чи, як казав Степан Несторович, комплексно і системно: ясно, що тут лише казахами не відбудешся.
Тому Олексій Григорович вирішив ще раз перечитати найважливіші положення законспектованих матеріалів, щоб надійно закарбувати їх у своїй пам’яті, аби не осоромитися перед інспекторами, бо такого він не міг собі дозволити чи уявити навіть уві сні.
Олексій Григорович заплющив очі, подумки напам’ять розказав собі зміст усіх документів і зауважив, що не зовсім упевнено може, літера до букви і буква до літери, доповісти уявно-реальним екзаменаторам про оперативні контингенти 15) та їхній облік органами КДБ, оскільки останнім часом з’явився новий розлогий наказ голови КДБ СРСР «Про затвердження Інструкції з оперативного обліку в КДБ СРСР», який потребував додаткового вивчення та засвоєння 16), а також роз’яснення керівництва КДБ СРСР стосовно особливостей оперативної діяльності серед певного кола радянських громадян.
«Треба зазубрити, а то ще не знати, на якого косоголового опричника нарвешся. Одному досить розказати своїми словами, а іншому цього буде замало. Причепиться до якогось слова і потім не будеш йому пояснювати, що буквальне конспектування наказів заборонено тією ж інструкцією», - подумав Олексій Григорович і вирішив звернутися до першоджерела.
Це означало, що треба знову йти в секретаріат Управління, взяти наказ і наново його вивчити, не покладаючись на конспект.
До такого висновку дійшов майор Бузина, щиро перевіривши свій новий конспект, від першої сторінки до останньої. Але випробування, яке ближчим часом чекало на нього, не давало йому приводу для легковажності, тому Олексій Григорович не полінувався ще раз сходити в секретаріат Управління, взяти потрібний наказ про оперативний облік і відтак знову посадити себе за робочий стіл, щоб наново вдатися до його поглибленого визудження.
Олексій Григорович перечитував речення, заплющував очі і, ворушачи губами, відтворював текст у своїй пам’яті, потому, розплющуючи і заплющуючи кліпи, йшов далі, поглинав абзац за абзацом і сторінку за сторінкою. Періодично він позирав на портрет Фелікса Едмундовича Дзержинського, що висів навпроти його на стіні, як на свого екзаменатора, щоб без пауз і запинок напам’ять знову повторити остаточно закріплений текст з пунктами і підпунктами, послідовно згори і донизу і від початку до кінця.
«Встановити такі забарвлення оперативного обліку…» - у напівголос, але чітко вимовляв Олексій Григорович і, виклавши повний перелік дій, які підлягали постановці на оперативний облік, без перестанку перейшов до категорій осіб, що вчиняли чи могли вчинити вказані дії.
Фелікс Едмундович уважно і схвально слухав майора Бузину. Олексій Григорович теж вельми був задоволений своїми відповідями, як буває втішним відмінник школи, коли напевно знає, що суровий вчитель і на сей раз поставить йому «п’ятірку». Втім, майор Бузина зробив невеличку перерву перед тим, як перейти до наказу голови КДБ СРСР про деякі особливості оперативного обліку та придбання агентури. Наказ визначав для органів КДБ певну межу, за якою їхня діяльність чи взагалі присутність виключалась. Олексій Григорович не знав, як до цього розділу поставиться перший голова ВЧК і ОДПУ Фелікс Едмундович Дзержинський, тому відвів погляд від портрета і повторив положення, дивлячись у вікно:
«Забороняються заходи, пов’язані з перевіркою, розробкою, одержанням і накопиченням інформації стосовно працівників партійних, профспілкових і комсомольських установ усіх рівнів, їхніх виборних органів, депутатів Верховної Ради СРСР, Верховних Рад республік, а також…»
Крізь віконну шибку Олексій Григорович раптом завбачив, як капітан Вареник, тримаючи руками свою шапку-шолом біля вух, притьмом дернув вулицею навпрост у напрямі будинку КДБ, замалим не потрапивши під колеса проїжджого транспорту.
Більше майор Бузина нічого не побачив - у цю мить повз вікно у потоці снігу і льоду з гуркотом пролетіло щось важке і незграбне, затим услід майнула лопата з фанерним щитком, шапка і валянок.
В шибки вікна посипались якісь галузки, ошмаття снігу, і в кабінеті стало напівтемно.
«Чи не прапорщик скотився з даху? - спало на думку Олексію Григоровичу. - Недовго йому залишилося вже летіти», - вирішив він, оскільки його кабінет містився на другому поверсі.
В ту ж мить знадвору під будинком щось глухо гупнуло, підтвердивши аналітичний здогад майора Бузини про ймовірний близький фініш об’єкта, який летів з даху будинку КДБ униз на землю.
Олексій Григорович на хвильку зажмурив очі - не від ляку, майора Бузину, як і будь-якого іншого чекіста, важко було чимось злякати, - в такий спосіб йому треба було зосередитись, аби зробити потрібний аналіз нестандартної події, яка відбувалась надворі коло будинку КДБ УРСР і навпроти його кабінету. Роззмружившись, він побачив, що згори ще продовжували падати невеликі шматки снігу і брилки льоду, а на обламаних гілках голінастого дерева, що росло під кабінетом і яке працівники господарського віділу не встигли знищити під орудою Степана Несторовича Мухи, майорів кожух.
Олексій Григорович був метикуватий, мав варіативний склад мислення і міг завжди практично безпомилково, як і будь-який інший чекіст, визначати причиново-наслідкові зв’язки оперативних фактів, подій і явищ.
«Ясно, що прапорщикові капець, царство йому небесне. Тепер доведеться не менше, як по карбованцю на траурний вінок здавати, а до зарплати ще майже тиждень, - зробив він аналітичне припущення. - Це - якщо загинув, а, можливо, й не капець. Гляди, він впав не на асфальт, а на капітана Вареника і залишився живим. Тоді карбованець на незаплановані витрати не піде, якщо залишився живим прапорщик і не загинув капітан Вареник. Якщо ж капітан Вареник загинув, то карбованця доведеться віддавати на його похорон. Якщо ж загинули і прапорщик, і капітан Вареник, то тоді доведеться позапланово витратити вже аж два карбованці, чи мо’ й більше», - так розважливо, аналітично, втім, з деякою стурбованістю за власні кошти, міркував майор Бузина.
Проте здогадку свою перевіряти він не став, тому що мав ще вельми до лиха роботи і відвертатися йому загайно було.
І Олексій Григорович продовжував далі повторювати застереження інструкції про оперативний облік, які, можливо, могли б і не сподобатися Феліксу Едмундовичу:
«Забороняються заходи, пов’язані з перевіркою, розробкою, одержанням і накопиченням інформації стосовно працівників партійних, профспілкових і комсомольських установ усіх рівнів, їхніх виборних органів, депутатів Верховної Ради СРСР, Верховних Рад республік, редакторів газет і журналів ЦК КПРС, ЦК КП союзних республік, крайкомів і обкомів, а також відповідальних працівників державних органів - від районної ланки і вище. Перевірка і розробка членів КПРС дозволяється лише при умові інформування відповідних партійних органів про суть матеріалів, які послужили приводом і підставою для здійснення агентурно-оперативних заходів щодо конкретної особи, і отримання їхньої згоди. Вербування членів КПРС дозволяється лише у виняткових випадках. В разі залучення агента із числа членів КПРС до виконання доручень у справах оперативного обліку в кожному конкретному випадку треба розробляти легенду виведення агента з агентурно-оперативних заходів у письмовій формі. Легенда зберігається у відповідній справі оперативного обліку і в особовій справі агента».
З «легендами» у майора Бузини було все доладу, тож він був переконаний, що на сей раз текст інструкції і наказу вивчив напам’ять і не осоромиться перед найприскіпливішим працівником інспекції. Він відіклав наказ убік - його ще сьогодні треба буде повернути в секретаріат, оскільки цілком таємні документи заборонялось залишати на ніч. У сейф поклав щойно переписаний зошит для конспектування директивних документів, натомість вийняв зошит для чекістської підготовки і поклав його поряд з чистим, такого ж блакитного кольору.
В шибки хлюпнули рясні краплі дощу і змили сніг, який залишався на склі після падіння прапорщика з даху. За вікном якийсь невидимий чоловік, карниз вікна застував визначити, хто то є невидимий чоловік, намагався зняти держалном лопати кожух із дерева.
Олексій Григорович не став відволікатися і на авантитульній сторінці блакитного зошита, як того вимагала інструкція, написав ленінську настанову «Навчатися військового чину по-справжньому!» Далі він, у той же спосіб, користуючись лінійкою, циркулем, кронциркулем, косинцем і транспортиром, переписав усі базові теми, які колектив чекістів 5-го управління КДБ УРСР мусив у черговий раз засвоїти впродовж нового навчального року 17), і після переписування знову уважно перечитав конспект та пильно перевірив усі його геометричні пропорції. Здається, зошит перебував майже в ідеальному порядку: до кожної теми складено план заняття, подано список потрібної для навчання літератури та зроблено окремі виписки, потрібні для засвоєння. Останню заплановану тему про особливості стратегії і тактики підривної діяльності закордонних націоналістичних центрів Олексій Григорович ще не відпрацював, оскільки для підготовки до неї він мав достатньо часу, позаяк заняття повинні були відбутися наступного тижня.
Однак чогось не вистачало. Олексій Григорович і сам не знав, чого не вистачає. Але відчував, що для того, щоб косоголові опричники з інспекції не занадто ретельно чіплялися до його конспекта, потрібно додати ще якусь деталь, як останній мазок, який робить художник на полотні, завершуючи творчий процес - ленінського мотто стосовно навчання військового чину «по-справжньому», на його думку, могло бути замало.
Думка не давалася до рук, майор Бузина поперегортав аркуші туди і сюди, перечитав кілька розділів, і тут до нього прийшло осяяння, та ідея, реалізація якої мала надати його конспекту найперфектніший і бездоганний вигляд. Він вийняв із сейфу науково-практичний посібник «Організація боротьби органів державної безпеки з ідеологічною диверсією» під редакцією начальника 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенанта Філіпа Денисовича Бобкова, знайшов потрібну сторінку і на зворотньому боці авантитульної сторінки зошита, завівши у рамку, написав:
ЗАВДАННЯ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ СРСР ПО БОРОТЬБІ З ІДЕОЛОГІЧНОЮ ДИВЕРСІЄЮ
1. Припинення спроб противника створити в нашій країні організоване антирадянське підпілля.
2. Запобігання спробам утворення в окремих регіонах країни тривких і сталих вогнищ ворожих проявів.
3. Ведення активної прицільної роботи стосовно осіб, які допускають антирадянські прояви, зосереджуючи увагу на інспіраторах.
4. Виявлення і припинення конкретних акцій противника.
5. Убезпечення радянських громадян від ворожого впливу.
«Марудна справа - переписування і перечитування. Але корисна, - мислив Олексій Григорович, відтворюючи рамку. - Це все одно, що три місяці з відривом провчитись на курсах КДБ для підвищення кваліфікації працівників 5-х підрозділів».
Майор Бузина ще раз уважно прочитав увесь конспект, кілька разів зупинив свій погляд на рамці із завданнями, виписаними з посібника начальника 5-го управління КДБ СРСР, похвалив себе за ідею і, залишившись задоволеним результатами і цього чину, взявся за переписування червоного зошита з конспектами в системі політичного навчання.
На авантитульній сторінці зошита справа і вгорі червоним олівцем під лінійку Олексій Григорович, як того вимагала інструкція, написав ленінське гасло: «Тричі вчитися і по тому - ще один раз вчитися!»
Він тричі перечитав вислів і, приглядаючись до нього зліва направо і справа наліво, вирішив ленінське напучення підкреслити ще синім кольором знизу. Проте зробити йому це не вдалося, оскільки саме в цей час до його робітні зайшов підполковник Капустянський на прізвисько «Талер» з «розшукового» відділу.
Обличчя у підполковника Капустянського було зосереджене.
«Значить, прийшов за грошима», - заважив Олексій Григорович. Креслярські приладдя він про вся випадок сховав у ліву шухляду, а праву руку поклав на кишеню, де тримав свій гаманець: «І чого він притирився та ще й у такий відповідальний момент? Здається, я йому нічого не винен? Чи таки прапорщик загинув?» Підполковник Капустянський стягував партійні внески, внески членів добровільних товариств «Динамо», Червоного Хреста та Добровільного товариства любителів книг, збирав кошти на похорони у разі випадку, а також на пам’ятник чекістам, який згідно з постановою ЦК Компартії і уряду Української РСР споруджувався у Києві на площі Фелікса Дзержинського. Окрім того він виконував обов’язки рахівника-скарбника громадської каси взаємодопомоги Управління. У вільний від партійно-громадських обов’язків час підполковник Капустянський за посадою і оперативними функціями займався розшуком авторів анонімних антирадянських документів. Не вітаючись, підполковник Капустянський поклав на стіл парусинову торбинку, металеву скриньку з ручкою і вийняв із течки аркуші з надрукованими прізвищами працівників 5-го управління за абеткою.
Олексій Григорович потягнувся в кишеню за гаманцем, у думці підраховуючи його вміст на випадок, коли, гляди, доведеться лізти до припаски, яку він зберігав на «чорний день» у сейфі, не надто покладаючись на касу взаємодопомоги, яка мала ту ж назву - «чорна».
- Скільки і для чого? - запитав він.
Підполковник Капустянський побачив витягнутий майором Бузиною гаманець і схвально кивнув головою:
- По карбованцю збираю на вінок прапорщику, який сьогодні, як свідчать дані Управління кадрів згідно з отриманою телефонограмою на адресу чергового по 5-му управлінню капітана Глюка… Показати?
- Не треба, вірю, - відмовився Олексій Григорович.
- …згідно з отриманою телефонограмою прапорщик Оберемок героїчно загинув при виконанні службових обов’язків. Хто дасть більше, заперечень не буде.
- З якого підрозділу? - поцікавився Олексій Григорович.
Підполковник Капустянський вийняв з течки телефонограму і прочитав:
- З господарського відділу.
- Це той, що згрібав сніг з даху? Так я бачив його останній політ! І лише один прапорщик? - полегшено зітхнув Олексій Григорович, пригадавши, як капітан Вареник миттєво зник з протилежного боку вулиці, коли з даху падала брила снігу з льодом, валянок, кожух та інші речі передчасно загиблого прапорщика. Згідно з аналітичними міркуваннями Олексія Григоровича, в разі загибелі і прапорщика, і капітана Вареника йому б довелось попрощатися з двома карбованцями, а мо’ й більше.
- Так, лише прапорщик Оберемок з господарського відділу, іншої інформації у телефонограмі немає.
- А хіба капітан Вареник з комендантського відділу не встиг підлізти під прапорщика? - поцікавився майор Бузина. - Чи встиг, можливо, трохи покалічився і таки здобув шанс на отримання військового звання «майор» не посмертно?
- Не встиг, - відказав підполковник Капустянський. - Я поцікавився в Управлінні кадрів. Кажуть, його лише обсипало снігом і вдарило валянком по голові. Від удару він постраждав не сильно. Тільки, розповів у кадрах, що на мить знепритомнів. Але зумів за секунду оговтатися і встиг першим прибігти в кадри, щоб повідомити про героїчну смерть прапорщика і віддати валянок, як речовий доказ, який упав йому на голову. Тепер чекає на заохочення. Він вже давно заготував собі весь комплект майорських погонів - парадних, повсякденних, польових.
- Я знаю, - сказав майор Бузина.
- Гадаю, що удар валянком є достатньою підставою для присвоєння йому позачергового військового звання майор. Втім, хай вирішують кадри, бо в кадрах, як сказав колись Йосиф Віссаріонович, вирішується все.
- Таланить же чоловікові, - зітхнув майор Бузина. - Так і до генерала дослужиться.
- Йосиф Віссаріонович - генералісимус, - уточнив підполковник Капустянський.
- Я про Вареника. До генералісимуса йому ще далеко, а генералом стати може. Залишилось три сходинки подолати.
- Чого ж, Вареник старт взяв впевнений, - згодився підполковник Капустянський. - Степан Несторович товариш генерал Муха його хвалить за організацію служби на КПП. Он візьми капітана Дзеньзібара на прізвисько «Цеденбал». Ким він був? Прапорщиком, видавав онучі і чоботи на речовому складі. А тепер ким став? Ад’ютантом самого голови КДБ УРСР генерала Федорчука Віталія Васильовича! На майорській посаді!
- А хіба на нього теж щось колись звалилось з даху? - поцікавився майор Бузина. Він не знав, яким чином капітан Дзеньзібар, на прізвисько «Цеденбал», колишній прапорщик, зробив таку карколомну кар’єру - від працівника речового складу до ад’ютанта самого голови КДБ генерала Федорчука на прізвисько «Фердинанд».
- Не знаю, - сказав підполковник Капустянський. - Можливо, щось колись і звалилось. Річ не в тім. Про похорон не забув?
- Пам’ятаю, - знехотя мовив майор Бузина.
Він вийняв з гаманця карбованець, поміркував трохи, згадав, як сторчголов летів прапорщик з даху додолу, і витрусив на стіл увесь наявний у гаманці дріб’язок.
Нарахувавши сорок вісім копійок, він поклав його зверху на паперову банкноту і відсунув підполковникові Капустянському:
- Один карбованець і сорок вісім копійок.
Підполковник Капустянський гроші перерахував, карбованця поклав до скриньки, монети скинув у полотняну торбинку. У відомості він знайшов прізвище Бузини, навпроти нього записав суму: «1 (один) крб. 48 коп.», поставив галочку і дав розписатися своєю ручкою.
У відомості шість прізвищ були вже з позначками. Внесок майора Бузини значився не найбільшим, але й не найменшим. Найбільшим був внесок майора Нежердецького з «розшукового» відділу - два карбованці.