Майор Бочонкін відкотив рукави гімнастерки, витягнув пачку московського «Дюбека» тютюнової фабрики «Дукат», покрутив і, не виймаючи із пачки цигарки, засунув коробку у кишеню:
- Щось не хочеться псувати смак гарного самогону нікотином. Але ти, Льошо, кури, - пояснив він свою нерішучість і підсунув до майора Бузини попільничку. - І я кажу, товариші офіцери, нахуя той клуб? Он на другому поверсі - яка розкішна зала порожніє! Тут же Палац праці до війни був! Навіщо, питається в задачнику Фалєєва і Пьоришкіна, треба ще й клуб імені «Фердинанда» будувати, на біса руйнувати історію, толочитися по пам’яті Тараса Григоровича, коли ми працюємо в колишньому Палаці праці, тобто клубі, по-простецькому? Га?
Майор Бузина розвів руками.
- Ну, це, в принципі, теж не моя справа, - сказав майор Бочонкін. - Я про інше, про ленінський суботник, коли ми руйнували хату Тараса Григоровича. Стали ми на перекур, зрапта звідкись два пацюки вискочили і шмигнули в шпарину. Будинок три місяці, як з нього виселили пожильців перед знесенням, стояв пустим до ленінського суботника, пара щурів, мабуть, вирішила обжитися на спорожнілій житлоплощі, тому що, як усі ми знаємо ще з 6-го класу, природа не терпить порожнечі, і якщо десь щось зникає, то на його місці з’являється інше: закон Торрічеллі, підручник фізики для неповних середніх шкіл. З’явилися щурі, не відаючи, що наближається ленінський суботник і в ньому буде брати безпосередню участь бойовий чекістський колектив доблесного нашого 5-го управління на чолі з секретарем парткому Довбачем на прізвисько «Борман». Мишко Глюк, вічно йому не сидиться, як тому цигану на ярмарку, його на волейболі Левко на підборі м’ячів ставить, оскільки меткий і ростом замірок, причому, зріст у Глюка - метр шістдесят з кепкою, а взуття він носить 46-го розміру. Це тобі про щось говорить?
- Тільки те, що Глюк носить взуття 46-го розміру. - Майор Бузина, слухаючи майора Бочонкіна і витісняючи спогади про Любу Гордієнко, роздумував: затяжка сигаретою додає смаку випивці чи навпаки?
- Еге ж, - сказав майор Бочонкін. - Але висновків ти з даного факту ніяких не зробив, хоч і гарний аналітик. Річ тут ось у чому, йоли-пали. При деяких обставинах жінки звертають увагу на розмір взуття чоловіків, оскільки, на їхню думку, у протилежної статі є прямо пропорціональний зв’язок між певними анатомічними параметрами різних за функціональними призначеннями органів.
Майор Бузина зирнув на свої юхтові чоботи:
- У мене 42-го розміру.
- У Левка Нежердецького чоботи 44-го, - сказав майор Бочонкін, - а у Глюка - 46-го розміру. І от сей замірок Глюк, що має взуття 46-го розміру, вирішив під час перекуру порозважатися з сигаретою в зубах, його ще Святков плутає з Людвіґом ван Бетговеном, - майор Бочонкін різко стріпнув чубом. - «Ґлюк» на їдиш - «щасливий», а Глюк - він і є глюк. «Щасливий» на івриті - «гад», тому євреї й клянуться: «гадом буду», а ґої не розуміють. Мишко Глюк десь за тиждень до ленінського суботника вирішив покінчити з курінням, певно, хотів присвятити сю подію знаменній даті. Чи, мо’, жінці набридло його куріння, він же палить найсмердючіші сигарети «Новинка», цвяшки, як і сам - недомірки. Раніше він пару разів приймав таке рішення, проте сили волі кожного разу не вистачало, щоб покінчити з цією шкідливою, на його думку, звичкою. Мені Каценбоген розказував, що коли іспанські євреї кажуть «кинув курить», то це означає «відкинув копита», помер, віддав Богові душу. І Глюк таки відкинув свої копита! - я потім тобі розповім, до чого я й веду. А тоді йому Левко нарадив, як він сказав, ефективний спосіб, щоб позбутися куріння. Каже: «Ти настрижи нігтів, засунь в сигарету, викури і до кінця свого життя забудеш про тютюн». Колян Майоренко каже Мишкові: «Не слухай Левка. Можливо, на Волині так і кидають курити, але тож у лісі!» Мишко не прислухався до Коляна Майоренка і зробив так, як йому нараяв Левко Нежердецький - настриг нігтів, засунув у сигарету і викурив. Після цього три дні блював, а потім став курити втричі більше. Якщо раніше він викурював одну пачку «Новинки» за день, то після запропонованого Левком методу боротьби з курінням - три.
- Тепер взагалі я не бачу його без сигарети в зубах, - сказав майор Бузина.
- Правильно, - підтвердив майор Бочонкін. - Димить, як шепетівський паровоз. І ловелас, якого ще пошукати треба! Бо жінки дивляться не на зріст, а на номер взуття. Забара йому казав: «У Вищій школі КДБ в Москві один викладач нам розповідав, що є така порода комах, у яких самець безвилазно живе у піхві самки. Якщо індуси не брешуть, то ти, Михасю, за кармою 6) в наступному житті маєш бути саме таким самцем». Мишко каже: «Згоден, тільки аби можна було курить». «Як же там можна курить?» - питає Михайло Йосипович. «Висунуть голову, - каже Мишко, - і курить. - І показує: - Ось так. Пхи, пхи. Комунізм!»
Так от, взяв Мишко Глюк з сигаретою в зубах, заскаливши одне око від диму, якийсь дрючок і давай шурувати його в ту дірку, маючи намір вигнати пацюків із нори. Я поряд стояв, спостерігаючи за цим глюком, хоча ніякого особливого інтересу у мене до дірки не могло бути, навпаки, потім розповім. А Левко Нежердецький - балабон…
- і бонабак.
- …і бонабак, як єсть, через нього я ледве з КПРС не вилетів! Хіба не вилетів? - Майор Бочонкін пригадав перебіг засідання парткому, на якому його виключали із лав КПРС: - Вилетів, вилетів, як гільза з патронника! Дякувати Богові Ягве, о, Шамаїм! Елохім ель-Шаддай! - що реабілітували при житті, а не посмертно! Левко - великий любитель пожартувати, проте не завжди вдало, хоча, в принципі, він пацан непоганий, якби не деякі його витівки. І ось цей бонабак у мене тоді на перекурі поза спиною крутився і, скориставшись тим, що я його бачити не міг, оскільки спостерігав, з деякою напругою, скажу тобі, спостерігав, чи вдасться Глюку щурів з нори виколупать і куди вони тікатимуть, якщо йому вдасться їх виколупать, підкрався з тилу і за щиколотку мене - цап! Я від несподіванки, а точніше з переляку, якщо бути відвертим, я ж ніколи не брешу - ти знаєш, підстрибнув метра на півтора і упав пикою прямо у сміття. І всі поганці, які теж спостерігали за маніпуляціями цього придурка Глюка і бонабака Левка, користуючись нагодою, почали з мене кепкувати. Їм би, сучим котам, тільки дати привід позубоскалити! І більше від усіх Левко Нежердецький: мовляв, майор Іван Бочонкін з «єврейського» відділу пацюка злякався!
Льошо, повіриш, я зроду-звіку і нічого не боявся у своєму житті і не боюсь. Ніколи і нічого! В натурі кажу. Навіть «Фердинанда» не боюсь. А щурів справді боюсь. І ось чому. Я цю історію ніколи і нікому в своєму житті не розказував. І тоді не розказав, коли наді мною сміялись, хоча ти собі не можеш уявити, як мені стало кривдно. Тобі першому розповім.
Бочонкін помовчав, нахиливши голову і зосереджуючись на головному у подальшій своїй розповіді.
Майор Бузина старанно загасив і розім’яв у попільничці докурений до «царства небесного» бичок.
Бочонкін загледів, взяв попільничку, зібрав попіл і залишки недокурка на папірець, згорнув і поклав його до кишені, а попільничку заховав у стіл - в кабінетах заборонялось курити і тримати попільнички на столах.
- Льошо, ти знаєш, що я родом з Донбасу. До КДБ я працював у місті Донецькому, колишня Юзівка, посередині Сталіне. 1924-го року, потім того, як Леніна поклали у Мавзолей, Юзівку на прохання її жителів перейменували на Сталіне, а 1961-го року, коли Сталіна винесли з Мавзолею і десь закопали…
- Я, коли був у відрядженні в Москві, заходив у Мавзолей і побачив: і Леніна, і могилу Сталіна. В тилу Мавзолея, поряд з Дзержинським і Ворошиловим.
- Ти ба! Як тобі вдалось? Там же величезні черги?
- Потім розкажу. Довбач дав мені партійне доручення виступити з розповіддю про відвідини Мавзолею.
- Згода. Потім після офіційної частини зберемося, і ти розкажеш деталі. Так от, місто Сталіне, після того, як Сталіна винесли з Мавзолею, на прохання його жителів було перейменовано на місто Донецьк. Після закінчення інституту отримав я призначення на шахту № 13 тресту «Куйбишевськвугілля». Начальником шахти у нас був Зв’ягільський, Юхим Леонідович 7), потім він став директором шахти імені Засядька. Олександр Федорович Засядько - наш земляк, народився у місті Горлівка, працював монтером на шахті Засядька ще до війни, за що у 1957 році отримав звання Героя Соціалістичної Праці, коли працював міністром вугільної промисловості СРСР і звання мав вугільного генерала армії. Льошо, повіриш, я теж був передовиком, мій портрет у формі шахтарського капітана з погонами по чотири зірочки висів на дошці пошани, я не хвалюсь, ти знаєш, що я ніколи не брешу; на шахті я став членом партії і тоді ж мене обрали членом бюро райкому комсомолу. Хоча комсомольських діячів, усіх, не тільки в Донецькому, я не поважаю: граються, як діти, а п’ють і їбуться, як дорослі. І розмови тільки про єблю та як з комсомолу стрибнути у партійне крісло та повище. У їхніх іграх участі я не брав. Я давав країні вугілля, хоч інколи і дрібне, проте з перевиконанням плану, завжди. Через деякий час міг стати Героєм Соцпраці і міністром - я закінчив той же інститут, що Засядько та й Зв’ягільський. Міг би, чого ж? Але трапилась фатальна, чи «хватальна», як каже наш Довбач, осічка. Зигзаг долі! Якось на моїй зміні у лаві завередував комбайн. Викликали ремонтників, вони щось там колупалися, а я приліг трохи подрімати, підклавши торбинку з харчами під голову, «тормозок» у нас називається. Мабуть, міцно задрімав, хвилин десять. Раптом уві сні чую, щось мене за п’ятки злегка покусує. Повертаю голову і бачу - навколо мене юрма пацюків, навіть, більша, ніж той кагал, який зібрався біля мого кабінету, коли я Святкова, - майор Бочонкін стріпнув чубом, - зачинив у гальюні, причому два величезних щура мої чоботи гризуть. Підошви згризли і до п’яток добираються. А третій з-під голови торбинку з харчами витягує. Уявляєш, під землею, на глибині тисяча метрів, орава пацюків! Шахтарі знають, що щурі можуть жити в забоях, але щоб у такій кількості?! Я як підстрибнув! Аж головою об стелю вибою вдарився! Проте не впав, а закричав не своїм гласом, пацюків лякаючи, і кинувся навтьоки, навіть торбинку з харчами не прихопив, хоча для шахтаря «тормозок» - діло святе. Кілометра три пробіг, потім навкарачки проповз під землею лавами і ходами, мене потім рятувальники добу шукали, доки не знайшли у вибої. Там лава нахилом градусів під сорок п’ять і довжиною метрів вісімдесят. Я на самий верх заліз і кайло знайшов на випадок відбиватися від щурів, якщо вони мене і там би знайшли. Лише рятувальники дістали на другий день, так з кайлом і витягнули на поверхню.
І з того часу, розумієш, Льошо, спускатися мені під землю стало не до змоги. Боюсь. Боюсь щурів, і нічого зі своїм страхом удіяти не можу. А на поверхні справжньому шахтареві що за робота? Можливо, так зі мною сталося, що номер шахти тринадцятий? Льошо, ти ніколи не відчував запах свіжо зрубаного антрациту…
Розповідаючи, майор Бочонкін дивився не на майора Бузину, а у вікно, яке було чорним, як свіжо зрубаний антрацит, по шибці сочилися холодні краплі дощу, і за ним у нічній пітьмі нічого не було видно.
- У нас вдома у дитинстві я колись топив грубку вугіллям, - заперечив майор Бузина.
- То не те, Льохо… Помучився я таким робом місяців три, коли телефонує перший секретар райкому комсомолу: «Прийшла рознарядка, - каже, - направити на службу в КДБ кращого члена, і наш вибір зупинився на тобі». В КДБ так в КДБ, і пішов я у КДБ, тому що на шахті вже душу рвав. Рік провчився у Мінську на Вищих курсах, ти ж знаєш, який там вишкіл. Проте зірочки на погони дали мені лейтенантські, а не капітанські, в той час, як шахтарська форма у мене була капітанська і погони з чотирма зірочками. Повернувся з навчання і посадили мене на єврейську лінію. Мабуть, тому, що начальником у нас на шахті був єврей Зв’ягільський, Юхим Леонідович, гарний чоловік, шахтарі його називають по-простому - Фіма Зв’ягільський. Натурою він на кшталт Смульсона, а не Шнеєрзона, дідько тому в печінку. Зв’ягільский починав, як і я, в забої, начальником вугільної дільниці. Може, ще й Героєм стане, як Засядько, попри те, що єврей, якщо обставини трохи поміняються і в Ізраїль не звалить, у нього там родичі є, я знаю. Вугільних шахт там немає, тому робити там йому нічого. З того часу я євреями й займаюсь. По вербуваннях у мене був порядок, який же єврей, товариші офіцери, відмовить і не дасть підписку про співробітництво колишньому передовикові соціалістичного змагання з шахти, якою керує Фіма Зв’ягільський? Через кілька років, вже капітаном, перевели мене у Київ, теж на єврейську лінію, як вправного фахівця.
Майор Бочонкін скибою сидів під плафоном, його лице змивала тінь, залишаючи темні смуги в зморшках на закляклій шкірі обличчя, і в електричному світлі сріблилось посивіле пасмо в густому темному чубі, що косиною спадав на ліве око.
- Ребе, я вже дванадцять років сиджу на єврейській лінії! Штука сказать, дванадцять років! Підполковника заслужив, хоча навіщо мені той підполковник! - Майор Бочонкін рукою прибрав волосся з лоба і затримав її на тім’ї. - Льошо, ти думаєш, я злякався, коли сьогодні почалася стрілянина? Нічого подібного. Я бачу - Левко Нежердецький разом з Миколою Майоренком і Мишком Глюком біжить, за ними - Святков. - Майор Бочонкін стріпнув чубом, і волосся знову упало йому на лоба. - Я рішив, що вони в атаку. Ну, й услід, оскільки мій безпосередній командир полковник Проклов кудись раніше зник укупі з полковником Бердишем, попереду Левка і його волейбольної команди. Можливо, Бердиш та Проклов і не вистрибували з вікон. Десь тут у них у бомбосховищі є підпільна схованка, з полковником Савченком вони вась-вась, утрьох інколи ходять у «Кріпак». А головний командир, виявилося, біг в інший бік, до нашого будинку культури імені Фелікса Едмундовича Дзержинського на розі вулиці Ірининської і Паторжинського, там ще будівельний паркан стоїть, не знесли. Напевно, хотів там закріпитися, але паркан не подолав.
Ти, Льошо, теж, як і я, не злякався, я тебе поважаю, ти - класний боєць, я ж бачу. Ти - молоток. Ти сьогодні вчинив подвиг. Ти - як Александр Матросов, Ніколай Ґастелло 8), можливо, навіть, як Тарас Бульба 9). І всі це знають, і всі поважають. Я бачу, як Святков кривить морду, - Бочонкін стріпнув чубом, - коли ти з ним розмовляєш українською мовою… Отаке життя у нас, Олексо, Олексію Григоровичу… Втім, я про щурів. Так мені стало образливо, що усі тоді на ленінському суботникові з мене збиткувались, коли Левко Нежердецький підло схопив мене за ногу ззаду. Льошо, ти пам’ятаєш той випадок?
- Щось не пам’ятаю такого трапунку, - наморщив лоба майор Бузина, намагаючись пригадати той суботник та історію зі щурами, Нежердецьким і Глюком, який справді завжди і скрізь намагався знайти якусь дірку і влізти в неї, і останнім часом рідко його можна було побачити без сигарети в зубах. - Згадав, мені Левко розповідав! Але самого епізоду я не бачив, оскільки секретар парткому Дмитро Денисович Довбач доручив мені саме в той час красивим почерком заповнити почесні грамоти для наших працівників, які відзначились на ленінському суботникові. Твого прізвища, по-моєму, там не було.
- Еге-е-е, куди вже… - посмішкувато зауважив майор Бочонкін. -Одначе Мишко Глюк згодом таки нарвався на пригоду, прикусив свого язика на все життя, бо, як я тобі вже говорив, копита він відкинув, і на скализубові дідько на Лису гору їздить, як кажуть, не рий яму комусь, бо й на тобі окошиться: от йому й окошилося, щоб не хапав людей ззаду за щиколки! Слухай, цікава історія. Через місяць, уже в травні, ми після фізпідготовки із стадіону «Динамо» повертались на роботу майданом Ленінського Комсомолу. Зіграли, як завше, п’ять сетів, замість того, щоб дві години бігати по перетятій місцевості, бо гянярал Святков, - Бочонкін стріпнув чубом, - певно, у той час тимчасово перебував у стані ремісії, тому сеча у голову йому не вдаряла. Пограли півтори години, прийняли контрастний душ, потім випили кави у генделику під кодовою назвою «Півник», що коло входу на стадіон «Динамо». Там увечері коньяк наливають, але то увечері. Погода прекрасна, крокуємо бадьорі, в руках спортивні торби, свої кліфти через плече несемо з недбало зав’язаними дармовисами, бо що ж то за чекіст без краватки, навіть якщо кліфт за плечима? І Мишко Глюк іде з нами, і, як завше, сигаретою в зубах димить. А попереду нас, метрів так шість-сім, йде дівуля, років двадцять, нічого собі діваха - білявка, форми круглі, йоли-пали, ми усі на її жопу звернули увагу, навіть Павлік Єрмолаєнко, який у відділі Цекарєва з баптистами пружиться. І треба ж було цьому пиздоболу Мишкові Глюку бовкнуть, не виймаючи із зубів сигарету: «Цю бабу трахать ми не будемо, - каже. - У неї ноги криві».
А у тієї дівахи ноги були стрункіші, ніж Ейфелева вежа, - знайомо: чим вище лізеш, тим більше дух захоплює, - і слух виявився гострішим, ніж навіть у нас, чекістів, бо Мишко говорив не надто голосно, щоби тіко ми почули. Так, для куражу, бо ж, мовляв, парубки ми хвацькі, з піджаками через плече, недбало зав’язаними дармовисами і спортивними торбами в руках Києвом простуємо, можемо й бабу трахнуть, якщо в неї ноги не криві. Та, можливо, вона музикою займається, бо почула, що сказав Мишко Глюк. Обернулась, чітко визначила, зараза, хто з нас кинув їй в спину образливу репліку, і підходить до Мишка. Зупиняється перед Мишком і, уяви собі, Льохо, закочує спідницю вище трусів. Але трусів у неї в натурі не виявилось! І на цьому не зупиняється: розвертається задом, нахиляється, і закочує спідницю ще вище.
- Бре’?! - не повірив майор Бузина.
Майор Бочонкін образився:
- Льошо, я ніколи не брешу, хоча не вважаю сю рису власного характеру своєю достойністю! Мені колись мій начальник полковник Проклов заявив: «Такіх распіздяєв, как ви, товаріщ Бочонкін, даже во врємя чісток НКВД нє расстрєлівалі, счіталі, что оні в сілу своєго характєра, дурості і поступков нє способни на прєдатєльство інтєрєсов совєтской власті і лічно товаріща Сталіна» 10).
Льошо, так мені стало тоді боляче від цих слів: бачте, усіх розстрілювали, а мене б не розстріляли, тому що «распіздяй», як каже Віктор Михайлович, бо не вмію брехати.
Образа зсунула брови майора Бочонкіна до перенісся, і він з докором скинув очі на майора Бузину, шукаючи співчуття.
- Заспокойся, лихо його матері, - сказав майор Бузина. - У світі людей без недоліків не буває, а невміння брехати - не найтяжча вада. Я тобі вірю!
Майор Бочонкін піднявся, кинув голову назад, нахилив її до грудей і простягнув руку:
- Іван Демидович.
- Олексій Григорович, - зробив порух сідницею майор Бузина, ніби піднімаючись та віддаючи пошану майорові Бочонкіну, і потиснув йому правицю. «Щось у крижах затерпло, - подумав він, - довго сидимо, і відбою тривоги все немає».
- Отож, - сказав майор Бочонкін і продовжив, сідаючи: - Продемонструвавши таким робом спереду і ззаду свої конфіденційні жіночі органи і принади, ця дівуля, на яку ми неспогадано так нарвалися, повертається до нас передом і питає у Мишка: «Ну що, Чарлі Чаплін зацмулений, - сичить, певно, вона таки помітила, якого розміру у Мишка черевики, тому й злюча така була, видко, образилася, що Мишко нею знехтував. Хоча, товариші офіцери, яке трахання?! - ми повільно йшли на службу, вільні і бадьорі, з недбало пов’язаними дармовисами і кліфтами за плечима, і не поспішали, бо у нас в запасі було ще п’ятнадцять хвилин, знаючи, що рівно через п’ятнадцять хвилин, коли ми прийдемо на службу - запізнюватись не можна ні на секунду, ти ж знаєш - наш великий пуриц стрлашний лейтенант Спірлохін бігає коридорами і відмічає, коли хто повертається після фізпідготовки, - і ледве ми встигнемо підтягнути до горла дармовиси і одягти кліфти, як начальство почне нас трахати і в хвіст, і в гриву, і у всі дірки підряд: за вербовки, за явки, за сигнали, за справи, за профілактики, за конспекти і т.д і т.п., і т.д і т.п., - скажи, нахуя нам потрібна була та фльондра?! І Мишкові теж?! - а вона сичить до Глюка: - Ну що, Чарлі Чаплін зацмулений, роздивився мої ноги спереду і ззаду? Які вони, криві? Чи такі, як у Брижит Бардо?» Льошо, ти бачив французький трилер «Бабетта іде на війну»? У ньому роль Бабетти грає французька секс-бомба Брижит Бардо?
- Не бачив.
- Жаль. Мишко, замірок, мабуть, бачив той трилер, він такі фільми любить дивитися. Але пригадати не встиг, які ноги були у Брижит Бардо, тому що ця дівуля, тримаючи однією рукою підняту спідницю, іншою я-а-ак затопить кулаком прямо йому в храпатку! - та так, що Мишко свою сигарету проковтнув і миттю берцикнувся на тротуар. Слава Богові Ягве - о, Шамаїм! Елохім ель-Шаддай! - майор Бочонкін склав долоні на грудях і підняв очі гору, - що не мене. І що тебе там не було, до речі. Вона вище Мишка на півголови виявилась і на масу крупніша. Мишко Глюк, розуміється, лежить, відкинувши свої копита 46-го розміру, в глибокому нокауті, Павлік Єрмолаєнко, який з баптистами у відділі Цекарєва пружиться, теж падає без тями, оскільки вперше у своєму житті побачив в натурі жіночий статевий орган в комплекті з голою жопою. Але, я скажу тобі, жопою естетично досконалою і анатомічно бездоганною, як віолончель Мстислава Растроповича. Того, що Солженіцина на своїй дачі ховав від московських чекістів.
- Знаю.
- Напевно, та «каравонська хльорка», як потім називав її Левко Нежердецький, обговорюючи пригоду в нашому вузькому колі… Ти про неї щось знаєш?
- Геть нічого!
- Ми про сю катавасією з хльоркою, а я від себе додав би - шиксою, в натурі, ти знаєш, що око у мене вигострене, я - кандидат в майстри спорту зі скраклів, напевно, вона таки справді займається музикою, хоч і шикса 11), не розповсюджувались. Аби зайвий раз не стати посміховиськом в очах полковника Бердиша. Він такий, що потім до пенсії все життя буде при будь-якому приводі на глузи брати. І от уяви собі ситуацію - в центрі міста-героя Києва на майдані Ленінського Комсомолу лежать два опери з Центрального апарату КДБ Української РСР, відкинувши копита, і перед ними стоїть секс-бомба типу Брижит Бардо із закоченою до пупа спідницею і без трусів?! З голою сракою і передом! - Майор Бочонкін підхопився зі свого стільця, певно, хотів на пальцях показати, якою стояла «хльорка» на майдані Ленінського комсомолу, та завбачивши, що майор Бузина розкрив рота, витягнув попереду себе руки:
- Стоп-стоп-стоп-стоп! Ти отепер почнеш пригадувати свій Воловий Ріг, не треба! Як сказав Левко - алібі, чисте алібі!
Майор Бузина зроду не бачив чужих жінок з оголеною нижньою частиною тіла і без трусів, тим паче на міському майдані і серед білого дня, не кажучи вже про Воловий Ріг. Колись у нього на зв’язку була агентеса «Альцина», журналістка, театральний оглядач. Після вербування він вдало «підставив» її членам туристичної групи з Вінніпегу, через листування вона «вийшла» на представників діаспори з числа працівників Канадського інституту українських студій (КІУС), що спеціалізувались на історії українського театру, і мала непогані перспективи для участі в оперативній грі «Гастроль». Одного разу на явочній квартирі вона, як завше, сиділа в кріслі, це було влітку, міні-сукня у неї закотилась, і майор Бузина помітив, що під сукенкою у неї нижньої білизни немає. «Альцина» завважила на погляд Олексія Григоровича, млосно потягнулась і хрипким голосом прошепотіла: «Tornami a vagheggir, te solo vuol amar…»12).
Для оперативного працівника органів КДБ непорушними мали бути три заповіді: перша - не красти гроші з «дев’ятки», друга - не вступати без санкції керівництва в інтимні зв’язки з оперативними джерелами, третя - безмежно любити рідну Батьківщину, КПРС, її засновника Володимира Ілліча Леніна і до останнього подиху життя бути їм відданим. Усіх трьох заповідей майор Бузина неухильно дотримувався, навіть третьої, незважаючи на присутність у тій Батьківщині і КПРС, які він мусив безмежно любити, значної кількості москалів, яких він не любив, і бути відданим їм у душі не бажав. Майор Бузина був дисциплінованим офіцером, до того ж, як він знав достеменно, Ленін москалем не був і австромарксиста Отто Бауера критикував за його погляди на національне питання. Пославшись на брак часу, він припинив явку з «Альциною». На службі він доповів про сей казус полковникові Бердишу, той сказав, що на вербовку «Альцини» він ніколи б санкції не дав, тому що має такий принцип, правильність якого підтвердив і цей випадок, і порадив під якимось приводом негайно передати «Альцину» в агентурний апарат 1-го (розвідувального) управління: 5-е управління в заходах проти закордонних ОУН займалося перехопленням каналів зв’язку, а 1-е - проникненням. Декілька часу потому майор Бузина поцікавився у працівника з 1-го управління Жори Димаренка, як йому працюється з його «Альциною». Розвідник нічого не сказав, лиш показав великий палець.
«Проникнув», - дійшов думки тоді Олексій Григорович.
Майор Бузина наразі пригадав млосне потягування «Альцени», проте той випадок стався не у місті Воловий Ріг і не на київському майдані, а в тиші явочної квартирі, сам-на-сам, і для з’ясування повної картини подій, що розвивалися в центрі міста Києва при участі каравони і групи бойовитих чекістів з 5-го управління, запитав у майора Бочонкіна:
- І Брижит була на зводі?
- Го, на зводі та ще й на якому!! - захоплено підтвердив майор Бочонкін. - Уявляєш ситуацію?
- І не снилося! Вибухонебезпечна мізансцена, як і на мене. Але осягнути уявою важко, якщо не бачив той трилер з Брижит Бардо. Тра’ буде сходить.
- Точнісінька Брижит, зараза. Подивись, «Бабетта іде на війну» фільм називається. У «Кінопанорамі» на вулиці Шота Руставелі, що біля синагоги Бродського, тепер у ній ляльковий театр, «Бабетту» ще крутять. Сходи без жінки і не кажи куди, бо може не дозволить. Для прикриття візьми сина. Як його звуть?
- Олесем.
- Олесь Бузина, красиво звучить. Надійсь, письменником буде? Як Олесь Ульяненко? Якби Олесь Ульяненко 13) залишився, як по паспорту, Олександром Ульяновим, то, ймовірно, став би секретарем обкому партії, а так культовий письменник!
- Іване, історія не має умовного способу, можливо, й генерал-майором став би. Як човна назвеш, так він і попливе. А мій Олесь подає таланти 14). Це про нас з тобою знають у вузькому колі обмежених людей. А чому б нашим дітям не стати знаменитими? Я своєму кожен день роблю масаж голови, так мені порадив знайомий педіатр. Тобі теж пораджу. Ким твій хоче стати?
- Після школи піде в торговельний інститут.
- В торговельний, так в торговельний. Кожному своє, як сказав той. І в торгівлі мізки треба мати. Проте я не дотямив - ти радиш мені на «Бабетту» піти з Олесем?
- Та ні, ти не дослухав. Олеся відішли у синагогу - там тепер іде вертеп «Червона шапочка» за п’єсою Євгена Шварца у перекладі українською мовою Євгена Дударя, постановка заслуженого діяча мистецтв України Григорія Моргуліса. Олесеві сподобається. А сам іди в кіно на «Бабетту». Тобі теж сподобається.
- Та мій Олесь вже виріс з «Червоного капелюшка».
- Чого ж? Спектакль для дітей молодшого і середнього шкільного віку. Ну, хай тоді сходить на рімейк «Семеро цапенят» за фільмом Акіри Куросави «Сім самураїв», теж у постановці Григорія Моргуліса. Гарний спектакль, мюзикл, для дітей середнього і старшого шкільного віку. Музику до спекталю написав Геннадій Швидкий, прекрасний композитор, його пісні співає Йосиф Кобзон, Алла Пугачова і наш Валєрій Леонтьєв з Ворошиловграда. Він раніше жив у Комі АРСР, в шахтарському місті Інті. Там йому не давали співать, коміки, такий голос! - такого в Союзі немає.
- Швидкий?
- Леонтьєв. А у нас співай, скільки хочеш. «Коли до нас приїде шапіто?» - чув? - слова Юрія Речинського, музика Геннадія Швидкого. Мені ця не подобається: а хуй його знає, коли він приїде! У нас без цирку кожного дня свій цирк. Слідкуйте за рекламою. Геннадій Швидкий - гульвіса ще той! У нього жінка єврейка, прима лялькового театру. Так вона в анкеті, коли її представляли на заслужену артистку УРСР, у графі національність написала - «українка». Її викликає начальник відділу кадрів, з наших, тепер він моя довірена особа, і питає: «Шановна Вереніко Абрамівно, чому у п’ятій графі вашого паспорту значиться національність «яврейка», а в анкеті ви вказуєте «українка»?
Вона відповідає: «За час мого подружнього життя мій чоловік скільки з мене крові випив, що в моєму організмі не залишилось жодної краплі єврейської крові. Якщо у вас є підстави подумати, що мій чоловік таким чином, випивши з мене усю єврейську кров без залишку, став євреєм і при моїй допомозі планує намилитись на мою колишню історичну батьківщину, що може стати на заваді отриманні мною почесного звання заслуженої артистки Української РСР, то передайте йому, що нічого у нього з того не вийде. Тепер я стовідсоткова українка, і моя історична батьківщина тут».
Достойно відповіла! І спектакль гарний, я в процес не втручаюсь, оскільки ніяких проявів єврейського націоналізму чи сіонізму не виявив, лише відстежую оперативним шляхом. На перлюстрацію міжнародної кореспонденції поставив кого треба, та ще агентура трохи працює. Хай Олесь сходить, справжнє карате побачить.
- У нас же карате заборонено?
- У тому й річ, що міністерство культури через оте карате хотіло заборонити увесь спектакль, але Моргуліс виявився хитрішим. Він, за даними перлюстрації його міжнародної кореспонденції, надіслав запрошення на прем’єру голові президії Комуністичної партії Японії Кендзі Міямото. Той дав згоду, лиш просив зачекати, поки у них пройде з’їзд партії, написав, мовляв, приїду вже після прем’єри. Чи приїде Міямото в Київ, чи не приїде, поки що невідомо, а спектакль не закрили. Де ще в Києві можна побачить карате? Я квиток можу дістати, як скажеш. «Семеро цапенят» ідуть через день з «Червоним капелюшком», «Бабетта» у «Кінопанорамі» - кожен день.
- А батькам можна відвідувати лялькові спектаклі?
- Коли хочеш.
- Тоді я спочатку для конспірації відвідаю разом з Олесем «Семеро цапенят», - кажеш рімейк фільму Акіри Куросави?
- Так, геніальний рімейк! Акіра за своїх самураїв «оскара» отримав. Моргуліс, думаю, теж отримає якийсь приз, якщо навіть Кендзі Міямото і не приїде до нас.
- Потім хай Олесь сам йде на «Червону шапочку», а я в цей час піду на «Бабетту».
- Нуте, тільки скажеш - коли, щоб я про квитки домовився. До кінця сезону - повний аншлаг. А на «Бабетту» вже сам діставай. Я тоді збоку тієї курви, копії «Бабетти», на площі Ленінського комсомолу стовбичив і зізнаюсь щиро, від несподіванки перетворився типу на соляного фалоса, - майор Бочонкін показав, як він стояв на площі Леніського Комсомолу соляним фалосом, - я ж ніколи не брешу, ти знаєш, що було, те було, справді. Колян Майоренко обік стояв і теж остовпів, дарма що має звання майстра спорту міжнародного класу і золоту медаль чемпіона Європи серед молодіжних команд, міг би стати і олімпійським чемпіоном, якби в КДБ не втрапив. Левко Нежердецький з Петьком Сорокою за нас сховалися. Тут уже і народ почав виявляти нездоровий інтерес до інциденту, що виник в центрі міста-героя Києва на майдані Ленінського комсомолу. Афронт! Ми змушені були, зодягши свої кліфти, хапати знепритомлених Мишка Глюка і Павліка Єрмолаєнка попід руки і тягти назад на стадіон «Динамо» під кран з холодною водою.
Після того випадку Павлік взяв відпустку на два тижні за сімейними обставинами, хоча ніякої сім’ї у нього на той час не було, крім матері, яка проживає в Черкаській області, і через місяць одружився. Тільки не на тій Бабетті, яка нам погрожувала, а на своїй однокласниці. Розшукав її аж у Бендерах Молдавської РСР, вона туди заїхала після закінчення вишу. Павлік - опер вправний, типу мене. Ти знаєш, на євреїв і баптистів дурнів у нас не поставлять. Не ображайся, ша-ша, я нічого про твою лінію не хотів сказати, там теж треба, щоб шарики в голові крутились.
Майор Бузина знаку не подав, що образився.
- Знайшов Павлік свою кохану, вона його усі ці роки, виявилось, чекала і ні за кого заміж не вийшла, певно, не одному молдаванину серце спалила, бо краса в неї є, якась особлива. Зелені очі на все обличчя і ходить, як шхуна «Колумб» плаває по морю.
- Я бачив десь півроку тому Павла з його дружиною на бульварі Леніна. Павло там у готельці кімнату має, Павлусь з дружиною йшли, взявшись за руки, як молодята, і аж світилися. Ловка жінка у Єрмолаєнка, ти маєш рацію, і паристі обоє.
- Ловка, питань немає, краща, ніж Бабетта. Я їх днів десять тому бачив. Йшли, теж взявшись за руки, і я помітив, що жінка у Павла вже при надії: обличчя в ластовинні, живіт округлився і не опущений, як на дівчинку, а піднятий угору, як на пацана. Павло - боєць не промах, гадаю, що на першому нащадкові не зупиниться. У баптистів, як правило, сім’ї багатодітні, готельку на повнометражну квартиру він скоро поміняє, і, думаю, не раз. Витягне й на чотирьохкімнатну.
- Ти що, вважаєш, що Павло Єрмолаєнко - баптист? Він же член партії, на суботники завжди ходить…
- Ні, я не в тому сенсі, що він ієговіст чи п’ятдесятник, квакер чи мормон. Просто Павлік Єрмолаєнко відповідно до специфіки оперативної ділянки баптистських правил дотримується. Чи, може, таким уродився, він же як біла ворона, з дитинства не курить, не п’є, до жінок не бігав, а тепер тим паче, коли кохану віднайшов аж у Бендерах Молдавської РСР. Як той святий Павло, він же Савл…