Майор Бочонкін сів на стілець і підпер голову руками.
- Чудовий самогон у тебе, - похвалив випивку майор Бузина.
- Божистий трунок, сказав мій земляк - він у напоях тяму має, а ти заперечував: «Отто Кац, Отто Кац»! Це тобі не якась казенна сивуха, а справжній кошерний самогон! «Цимес»! Можливо, й «Емес» мені підсунув Смульсон, проте це значення немає: фірма - є фірма.
Бочонкін взяв флягу, побулькав і вправним рухом розлив самогон рівно на дві половини у свій та Олексія Григоровича шкляники.
- Товариші офіцери, пропоную випити за здоров’я Зями і всіх євреїв 15) на кшталт мого колишнього начальника Фіми Зв’ягільського!
Випили, занюхали мацою, майор Бузина ще раз похвалив напій.
- Я ж тобі казав, Зяма - молоток, це тобі не Роже Гароді і не Шнеєрзон поготів, - радо відповів майор Бочонкін. - Хоча інколи допускає проколи, шпітцель хуїв. Я його за сей прокол ще нахилю задля виховання. І Шнеєрзона, теж. - Майор Бочонкін скрипнув зубами і брудно вилаявся: - Золь кішт мі’н тухес, шлімазл! Хай поцілує мене в гузно за брехливі обвинувачення у лівому ухилі! Ти бач! Не на того нарвався!Я з самого початку, коли він, за даними перлюстрації на каналі міжнародного листування, потрапив у поле мого зору, виписав 7-й службі завдання на «установку» за місцем його проживання. І одержав «уляну» 16), у якій вказувалось, що, за інформацією двірнички, Шнеєрзон у той час, коли вона мила підлогу в під’їзді, запросив її до свого помешкання зробити прибирання за відповідну плату. Його жінки вдома не було, а двірничку він, напевно, з свого коридору через вічко зауважив, як вона на сходовому помістку орудує шваброю, і йому, очевидьки, сподобались її пози. Дівуля молода, симпатична, цицькаста, київську прописку таким птбитом заробляє після закінчення танцювального відділення київського культосвіттехнікуму. Вона там щось у квартирі прибрала, Шнеєрзон пригостив її вином, шоколадними цукерками, а потім намагався схилити до інтимних стосунків чи, може, й схилив, порушивши сьому заповідь Мойсея: «Ло тиньаф!» 17),- оперативного значення не має, був там секс чи не було. Тепер ця Айседора Дункан 18) у присутності жінки Шнеєрзона прибирає його квартиру, а у її відсутність витанцьовує з Шнеєрзоном танець під назвою «Сім сорок», заборонений міністерством культури як ідейно шкідливий, тому він має ще конспіративну назву «Без двадцяти вісім». За ритмікою, між іншим, збіса цікава музика - починається повільно, а закінчується у бурхливому темпі, як показують у документальних фільмах події громадянської війни, коли «червоні» наступають, а «білі» утікають. Я б тобі зара’ можу прокрутити, у мене тут є і бобіна, і магнітофон.
- Не тра’, а то ще старший лейтенант Спірохін почує. - Обачний і туралий майор Бузина згадав, чим для нього ледве не закінчилось слухання музики Модеста Петровича Мусоргського у Москві.
- Нехай, ребе. Іншим разом.
Майор Бочонкін знову підпер голову руками, плечі його згорбились.
- Слухай, - після хвилинного мовчання сказав він, - мені Каценбоген класну майсу 19) розповів. Розкажу, слухай сюди.
Майор Бочонкін зручніше умостився на своєму стільці.
- Приїздить у якесь місто, скажемо у місто N, чоловік. Виходить він на перон - пусто. Йде вулицями - пусто, тільки десь далеченько оркестр грає похоронний марш, знаєш, Льошо, ось так: ес-та-та-та-та, ес-та-та-та-та, ес-та-ес-та-та-та-ес-та-та-та, - траурний марш Фридеріка Шопена «Marche funebre», друга соната, сі-бемоль мінор: in B flat minor 20).
Бочонкін рукою відбив на стільниці декілька тактів траурного маршу:
- Це альт - ес-та-та-та-та, а корнет так: пам-парапам-пам-пам-пам. Як поляки вимовляють: Шопен чи Штпен? У нього батько - француз, значить, Шопин, а мати - полька, значить, Штпен, птляки ставлять наголос на передостанньому складі. Так?
- Не знаю, запитаю в агентури.
- Запитай, мені цікаво. І виходить, значить, сей мандрівник на головну вулицю міста N і бачить - їде проспектом катафалк, за ним оркестр, лабухи грають похоронний марш Шопена. Його скрізь грають на похоронах. Я ще, коли в школі вчився, при шахтарському клубі нашого селища у духовому оркестрі дув на корнеті і на похоронах грав. Раз на місяць, бувало й частіше. У нас є така приповідка: «Що таке смерть для шахтаря: два дні відпустки відпочити лежачи і знову під землю». Тільки вже у дерев’яній робі. З кожного похорону корнетисту по п’ятдесят рублів платили. Це на старі гроші, ще до хрущовської реформи. Тепер - п’ятірка, п’ятдесят рублів - сума на ті часи солідна. Альтистам - по двадцять, баритону теж п’ятдесят, басовій трубі і тенору - по тридцять, тарілкам і бубону - по десятці. Капельмейстеру, «капель» грав на кларнеті, часом на пістоні, перепадало по триста, атой по п’ятсот. Він консерваторію закінчив, але щось там про Сталіна не в тій тональності зіграв, і відсидів за неправильну тональність десять років з додатком п’ять років «по рогах».
Для нас, лабухів, на всіх похоронах ставка була однакова, я отримував по п’ятдесят рублів. І на поминки запрошували поїсти борщу і куті з узваром. Пити «капель» пацанам забороняв. На танцях грали безплатно: краков’як, вальс «Дунайські хвилі», танго «Бризки шампанського» - по порядку, і на замовлення музику Ґленна Міллера із трофейного кінофільму «Серенада Сонячної долини»: трам-пара-пам-пам. - Майор Бочонкін приклав до губ уявний корнет і майстерно пройшовся уявними клапанами, виконуючи партію труби-корнета. - А в день похорону Сталіна на траурному мітингу в клубі ми грали «Марш фунебре» і з тональності не збились, ось так: та-та-та-там-пам-парарам-пам-пам, - перейшов на музику Шопена майор Бочонкін. - Грали ще заключну частину сонати, яка символізує листопад на кладовищі: та-та-тата. «Заклинання квітів» пропускали.
- На танцях «Турецький марш» Моцарта грали? - запитав майор Бузина.
- Грали. Рондо з фортепіанної сонати ля мажор називається, «Allegretto alla turca». Грали наостанок. То був наш сигнал, що танці закінчились і настав час тим, хто спарувався, шукати зручні місця під кущами, а іншим, не парованим, човпати додому. Апофеоз перед апофігеєм. А чому ти запитав?
- Я чув у кабінеті «Фердинанда», коли він розпитував про напад, як десь ніби поряд звучить «Турецький марш» Моцарта.
- Тобі не привиділось? Тобто, не почулось?
- Я ясно чув, тільки тихо.
- Ти знаєш, я теж щось чув, тому й дурником прикинувся. Думаю, якщо така музика грає в кабінеті «Фердинанда», значить, ситуація нештатна. А похоронний марш Шопена ти не чув?
Майор Бочонкін знову відбив кілька тактів на столішниці:
- Ес-та-та-та-та, ес-та-та-та-та, ес-та-ес-та-та-та-ес-та-та-та?
Майор Бузина прислухався:
- Чув на похоронах раніше, але не в кабінеті «Фердинанда».
- Значить, повезло. - Так от, сей мандрівник, зі слів Каценбогена, виходить на головну вулицю міста N і бачить - їде проспектом катафалк, траурні вінки і віко труни попереду люди несуть з траурними пов’язками на рукавах, - як годиться. За катафалком оркестр, лабухи грають похоронний марш Фридеріка Шопена, ось так: «ес-та-та-та-та». А далі народу - видимо-невидимо! - ідуть за катафалком. Придивився гість міста N і бачить на катафалку у відкритій домовині жмура: чоловіка, у чорному капелюсі, чорному костюмі, білій сорочці і краватці «метеликом». Проте той жмур не лежить, як треба лежати жмуру, склавши руки на грудях, а недбало сидить, обіпершись ліктем об стінку труни. І курить сигарету, ось так, - Бочонкін показав, як той жмур, що сидів у труні, курить сигарету. - Сей чоловік, який приїхав на вокзал, отетерів. Підходить він до катафалка і питає того жмура в труні: «Що тут діється, скажіть, будь ласка?»
Жмур, тримаючи сигарету між пальцями, відповідає: «Ти що, не бачиш? Сліпий? Чи глухий? Похорон. По-хо-рон».
«А кого ховають, дозвольте дізнатися?»
«Як кого? Мене».
«Дозвольте, - дивується той чоловік, який приїхав, - так ви ж живий, перепрошую за парадокс?»
Той чоловік, який у труні сидів, затягнувся, скинув попіл з кінчика сигарети, ось так, - Бочонкін показав, як той курець, чи живий мрець, скидає попіл повз труну, - і відповідає цьому допитливому мандрівникові, послухай, Льошо, що він відповідає цьому приїжджому бевзю:
«А кого це їбе?»
Бочонкін хвилину помовчав і вже від себе, запитуючи, звернувся до майора Бузини:
- Льошо, ну ти скажи, кого це їбе? Кого це їбе?
Майор Бузина не міг пригадати, чи залишився ще самогон у фляжці майора Бочонкіна, чи він вилив його в шкляники до щирця, і тому не міг твердо вирішити, виставляти йому на стіл свою фляжку з горілкою, яку він власноруч настоював на коренях кульбаби і захопив на тривогу, чи ще почекати. Сигналу про відбій тривоги не надходило і невідомо було, коли він надійде.
- От так завжди: кого ЦЕ їбе у нашій рідній державі? Товариші офіцери, - гірко і вже зневолено у простір продовжував допитуватися майор Бочонкін, - товариші офіцери, розблядь вашу мать, КОГО ВОНО ЇБЕ?!
Майор Бузина сидів мовчки.
Збрижене чоло майора Бочонкіна оперлося на кутики брів, придавило їх, і на його зволожені очі набігла сльоза.
- Я д-д-ван-н-надцять років сиджу в КДБ на єврейській лінії… здуріти можна… - Майор Бочонкін провів рукою по обличчю, ніби витираючи його, і труснув головою.
Майор Бузина дивився у закуток кабінету, куди збігалися тіні і дощечки дубового паркету. Широкий плінтус міцно закривав шпарини між не зачовганою у закутку підлогою і тинькованою стіною. Попід стіною по периметру кабінету розміщувались сейфи і тумбочки. Сейфи були з коліщатками і складними замками, певно, ще довоєнні, німецькі, чи ті, що залишились від німців, стіл і тумбочки - виробництва меблевої фабрики імені Боженка. За спиною майора Бочонкіна висів юдейський календар. Стояла майже геть абсолютна тиша, з коридору звуки не долинали - колеги майора Бочонкіна і майора Бузини, либонь, ще чекали відбою тривоги, - знадвору теж.
Майор Бочонкін провів долонями по обличчю від чола до підборіддя і сухими очима подивився на майора Бузину.
Майор Бузина повернув голову і відказав:
- Така планіда, чи правильніше - планєта, Іване, як говорила баба Гречишенчиха. Життє-е…
Від тривалого сидіння у майора Бузини заболіли крижі, і він пересунувся впритул до спинки стільця.
- Еге ж, - сказав Бочонкін, вийняв з шухляди мацу, понюхав і поклав її назад. - Ти маєш рацію. «Гевел гаволім, кулой гевел», як казали старі євреї: «Марність над марностями, і все є марність», шме, Ізраель.
Запала мовчанка.
Зрапта вчулося, як на протилежному від Подолу боці Києва, далеко, правдоподібно, в Жулянах, тричі прокукурікав півень.
Майор Бузина глянув на годинник:
- Щось рано півень піє…
Годинник показував п’яту.
«Швидко час за розмовами з Ванею Бочонкіним промайнув, - подумав він. - А в мене аж сідниці затерпли».
- Тарніголь 21), - сказав майор Бочонкін. - Місяць «адар батраках», тринадцятий за календарем, ти мене зрозумів.