Київ ще спочивав, спала Україна - від Дону до Сяну, і далі аж за Холмщину, і Кубань покоїлась у горобиній передранішній ночі.
Не спав півень в Жулянах та підняті по тривозі чекісти.
А Земля крутилась, оберталась по колу - справа наліво, тимчасом знизу вгору і знову згори вниз, день тиснув ніч, а ніч тиснула день, місяць ховався за хмарами; десь кілька годин тому, коли майор Бочонкін знімав стрес кошерним самогоном, а майор Бузина збирався на зустріч зі своїм другом Йосипом Швайкою, юдейські священники в Єрусалимі і волхви у Києві зустріли його схід, і на Сіоні в Єрусалимі та Києвій горі у Києві одночасно загорівся вогонь, провіщаючи початок нової доби, позаяк Русь-Україна і Ізраїль мають однаковий часовий пояс.
До ранку ще було далеко, сонце тільки-но підкочувалось до Кубані і Новочеркаського. Розповідь Бочонкіна справила на майора Бузину враження, може, ще й тому, що цьому сприяла мертва тиша, в якій, як у піску, губився голос приятеля, лише якийсь занадто ранній чи недоумкуватий жулянський півень зачепив її ззовні.
Майор Бочонкін сидів, підперши голову, в його очах ховалась меланхолія, видко, його не полишили думки про дивного жмура, щурів та свою єврейську планіду.
- Життє, - зітхнув майор Бочонкін.
Майор Бузина мовчки дивився у темне вікно, теж думав про «життє» та щурів, і йому, зненацька чи сподівано, привиділося, як там, на сході України, звідки мусило небавом з’явитися запнуте хмарами сонце, шугають у підземеллях полчища щурів, і що вони колись, чи то вночі, чи то вдень, можуть виповзти на поверхню Землі і услід за ніччю, чи попереду дня, посунуть Україною, а потім далі Європою, аж до Атлантики і, може, втопляться в океані, а, може, знову повернуть навспак, прочешуть до Зеленого Клину на Далекому Сході, і так будуть мігрувати між Сходом і Заходом, від одного океану до іншого услід за Сонцем і проти Сонця, без спочинку заповнюючи звироднілий євразійський простір переможним щурячим вищанням.
За вікнами поки що панувала пітьма, по склу вдарило кілька крапель снігодощу, ніби хтось кинув у вікно пригорщу води впереміж з льодяним просом.
Краплі вузькими струмочками потекли вниз, і дощ припинився.
Глупа ніч чорними блимаками дивилась через промите березневим дощем чорне скло вікно і електричне світло в кабінеті їй не заважало. Вона ще була в силі.
Півень більше не кукурікав, мабуть, таки занадто рано подав він свій голос.
Майору Бузині стало мерзлякувато, і він пожалкував, що втратив свою шинелю, рятуючи від пожежі центральну споруду КДБ, колишній Палац праці, який чекістам віддав Лаврентій Павлович Берія, забракувавши при цьому з міркувань безпеки новобудову на вулиці Кірова, 12/2 на користь Ради Народних Комісарів УСРР.
Зрапта з коридору почувся дрібний стукіт каблуків, хтось біг поверхом і смикав за ручки зачинених дверей кабінетів.
Через кілька секунд двері в кабінет відчинилися, і в одвірку постав старший лейтенант Спірохін.
- Чого ви сидите? Трливога закінчена, збирлайтесь додому, тільки не забудьте опечатати сейфи і зачинити дверлі, - швидко сказав він, нюхнув носом, прискіпливо оглянув кабінет і, не завваживши нічого підозрілого, побіг далі по довгому коридору, смикаючи за ручки дверей і гуркаючи клямками.
Якось зовсім недоречно задзвонив телефон: у чекістів така служба - телефон може задзвонити у будь-який час, навіть глухої ночі і такий ранній.
- Яке це падло дзвонить, бля? - невдоволено буркнув майор Бочонкін, підняв рурку і відчеканив:
- Майор Бочонкін уважно слухає! Кажіть!
Дзвонив генерал Рябовіл:
- Товаришу майор Бочонкін, своїм наказом від сьогоднішнього числа голова КДБ УРСР Віталій Васильович товариш Федорчук зняв з вас раніше накладене на вас чергове дисциплінарне стягнення. Поздоровляю.
Майор Бочонкін підморгнув майору Бузині і гарикнув:
- Служу С-с-сав-в-вєтскаму С-с-саюзу і р-р-радной Кам-м-муністічєской партії! - Рябовіл дзвонить, - пояснив він майору Бузині, відвернувшись від рурки. - «Фердинанд» зняв з мене стягнення за Талмуд. Нас їбуть, а ми міцнієм.
- Ну, це не зовсім по військовому Статуту - про Комуністичну партію, - поправив майора Бочонкіна генерал Рябовіл. - Хоча і не забороняється, - додав.
Генерал Рябовіл любив, коли при таких урочистостях, чи за інших подібних обставин, чекісти-комуністи посилались на Комуністичну партію і Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Ілліча Брежнєва, ще й тому, що те йому лестило, адже була можливість нагадати при цьому про своє земляцтво з Леонідом Іллічем, роботу в партійних органах, яка йому була зарахована до загального стажу служби в органах державної безпеки, і майор Бочонкін це знав, тому в м’якій формі заперечив:
- Так я маю на увазі настанову Генерального секретаря ЦК КПРС і вірного ленінця Леоніда Ілліча Брежнєва про те, що КДБ - це озброєний загін нашої рідної партії. - Бочонкін знову підморгнув майору Бузині, а затим портрету Брежнєва, схожого на актора Матвєєва в образі Нагульнова з фільму «Порушена цілина».
- Загалом, ви праві, товаришу Бочонкін, сперечатися не буду, - поважно визнав слушність міркувань майора Бочонкіна генерал Рябовіл. - Настанова по-ленінськи вірна. Я свою діяльність починав в обласній партійній організації, яку у свій час очолював Леонід Ілліч і заклав традиції. Завтра, чи то пак сьогодні зранку, зайдіть у приймальню до мого референта Сірого і розпишіться про ознайомлення з наказом голови.
- Єсть! - по-військовому відповів майор Бочонкін, поклав рурку і зауважив: - Ми завжди праві, коли ми тверезі, товаришу Рябовіл. Сьогодні і завжди…
- … з нащаду віку і повіки віків. Амінь. - Майор Бузина крекчучи устав, підійшов до вікна, кинув погляд униз і наліво і побачив водія генерала Свєткова старшого сержанта в запасі Мусія Давидовича Бідулю, який під’їхав білою «Волгою» до центрального під’їзду будинку КДБ УРСР.
Біля обчухраного дерева, яке допіру врятувало прапорщика господарського відділу, що падав з даху, лежачи продовжував нести службу прапорщик комендантського відділу з автоматом, якого начальник 6-го відділу полковник Кондратьєв, мабуть, забув зняти з поста.
Оцінивши обстановку назовні, майор Бузина повернувся, оглянув акуратно прибраний Бочонкіним стіл і потиснув йому руку, зирнувши на годинник:
- Бувай, Іване, дякую за пригощення, я теж збираюсь. Шпарко у нас з тобою час за розмовами промайнув. - «Перфектний напій був у Івана. Міцний, зараза, і аромат приємний. А якби його та ще настоять на коренях кульбаби!» - подумав він.
- Нічого, Льошо, заходь, - сказав майор Бочонкін. - У будь-якому випадку «єврейські кучки» ми з тобою відзначимо, хоча ти і необрізаний. Вони незабаром.
- А хіба необтятому можна святкувати юдейські свята?
Все ще тримаючи у своїй долоні руку майора Бузини, майор Бочонкін подивився крізь портрет Брєжнєва на стіні і крізь стіну кудись далеко у нічну пітьму і, ніби завбачивши щось там, сказав:
- Справа, ребе, не в крайній плоті - урлти чи ні…
- Що таке «урл»? - перепитав майор Бузина.
- Необрізаний. Ґой, - пояснив майор Бочонкін і продовжив думку, яка збрижила його чоло: - Равві, справа не в крайній плоті, необрізаний ти чи обрізаний, і, думаю, не в тому, який убір надягає чоловік на свою голову: шляпу чи чалму, коли сідає за стіл їсти-пити, чи знімає його, коли сідає за той же стіл. Діло не в шляпі, і справа не в чалмі, равві, а, певно, річ, у тому, щоб на стіл було що поставити, і насамперед - класний самогон. Тобто, я хочу сказати, що гарна випивка нікому не зашкодить: ні православному, ні юдею, ні німцю, ні москалеві. Ні навіть мусульманинові, якому іслам забороняє вживати спиртних напоїв. І мусульманинові можна перехилити чарку, якщо він випиває самогон після заходу сонця у темному, щільно зачиненому приміщенні, щоб Аллах не побачив. І спільну мову завжди можна знайти. Правильно я кажу, азохен вей?
Заперечити майорові Бочонкіну важко було, і майор Бузина змушений був згодитися:
- Азохен вей.
- А на Великдень, коли закінчиться тринадцятий місяць і почнеться нісан, нам галявину у Пущі-Водиці накриє Колян Майоренко. Після того, як вночі поборюкається з віруючими, які принесуть святити до храмів дари Божі. У нього контакти з оперативним контингентом теж на рівні. Паску, писанки, ковбасу і освячений самогон мусить поставити. Оскоромимось по повній програмі. Я станцюю «Сім сорок», Колян Майоренко утне «Трепака», а ти «Ой гоп-гопака». Потім насамкінець мішпухою станцюємо чоловічий танець «Аркан», Левко покаже.
- Я гопака танцювати не вмію, - сказав майор Бузина. - Нас у школі вчили танцювати па-де-ґрас.
- Станцюєш па-де-ґрас, коли хочеш, - згодився майор Бочонкін без дискусій. - Я на своєму корнеті музику підберу. Он він лежить, - майор Бочонкін показав на сейф, - можу взяти. У футлярі сто років тримаю… - Майор Бочонкін пустооко дивився у вікно. - Еге ж, Льохо, таке у нас життя. От лише…
Що «от лише…», майор Бочонкін не сказав, можливо, згадав про пацюків чи хотів щось додати до майси Каценбогена, але відмовився.
Він знову перевів погляд на майора Бузину, вдруге потис його правицю своєю рукою, з якої ще не зійшли мозолі від шахтарської праці чи, може, від гилок для скраклів, потому відпустив її.
- Товариші офіцери, зайд ґезунд! 22) - сказав він, впрягаючись у портупею.
Майор Бузина хвильку постояв, міркуючи, сказати насамкінець майорові Бочонкіну про своє підвищення чи зачекати, поки не буде оголошено офіційного наказу, як того вимагає Статут.
Вирішив поки що не говорити.
- До побачення, - відповів він і, відчинивши двері кабінету, синім коридорним мороком пішов на вихід, де його на білій «Волзі» чекав машталір начальника 5-го управління Філофея Алфейовича Свєткова старший сержант у запасі Мусій Давидович Бідуля. Йдучи напівтемним коридором, покартав себе за те, що забув запитати у майора Бочонкіна, в який бік побігли ті щурі, які зацікавили капітана Глюка, і пішов обережніше, маючи на думці застереження: «Десь же вони чигають і прогризти можуть навіть дубовий паркет, почувши, що хтось темної ночі поскрипує над їхніми головами мостинами, коли усі сплять».
Так думав обачний і битий життям туралий майор Бузина, йдучи напівтемним коридором на вихід, де його у білій «Волзі» особисто чекав персональний машталір генерала Свєткова Мусій Давидович Бідуля.
Темні тіні ховались по закутках, як вони ховались і сорок років тому по службових приміщеннях НКВС, тому що і сорок років тому о сю пору світло в кабінеті Сталіна в Кремлі вже гасло, і працівники НКВС роз’їжджались на короткий відпочинок по своїх оселях до наступного трудового дня, який починався, коли Йосиф Віссаріонович прокидався на Кунцевській дачі чи у своїй кремлівській квартирі.
Паркет скрипів, і майор Бузина про всяк випадок до світла перед сходами на перший поверх пішов навшпиньки.
Раптово за спиною почулись кроки і скрип паркету, майор Бузина здригнувся, хоч був не з лякливих, обернувся і побачив, як коридором за ним біжить виконуючий обов’язки начальника секретаріату 5-го управління старший лейтенант Спірохін на прізвисько «Петька».
- Грлигорлію Олексійовичу, - крикнув він навздогін, - біля парладного вас чекає машина Філофея Алфейовича!
- Знаю, - сказав майор Бузина.
У вестибюлі було тихо і пусто, під високою стелею горіла люстра з двома розбитими плафонами і лампочками - спритний полковник інтендантської служби Жуков, певно, недобачив того ґанджу.
За столом чергового на місці капітана Вареника знову сидів схожий на гусака довгошиїй прапорщик, який учора ввечері вимагав від майора Бузини показати йому посвідчення «в голом відє».
Побачивши на цей раз майора Бузину, він підхопився, приклав руку до кашкета, витягнув свою шию на всю її довжину і гикнув:
- Желаю здравія, товаріщ майор государствєнной бєзопасності товаріщ Бузіна!
Майор Бузина недбало кинув:
- Теж зичу.
Прапорщик вибіг наперед і відчинив перед майором Бузиною двері.
За ним хотів вийти і старший лейтенант Спірохін, але довгошиїй прапорщик зупинив його:
- Ваше удостовєрєніє, товаріщ старшій лєйтєнант!
Старший лейтенант Спірохін невдоволено пошарпав себе по кишенях і розгорнув перед пильним прапорщиком своє посвідчення в обкладинці і на довгому ланцюжку, причепленому до внутрішньої кишені гімнастерки.
- Папрашу в голом відє! - наказав пильний прапорщик.
Майор Бузина не став чекати старшого лейтенанта Спірохіна («а то ще попроситься підвезти», - подумав він), відчинив двері назовні і вступив із яскраво освітленого вестибюлю у в’язкий передсвіт.