На вулицю Володимирську майор Бузина вийшов вже не абияким пересічним опером, якого штурхонути і принизити могло перше-ліпше стерво і за будь-якої нагоди, навіть сей прапорщик з гусячою шиєю, який став таким улесливим, запевне тільки тому, що дізнався з подробицями про те, як майор Бузина сам-один врятував будівлю КДБ і від пожежі, і від нападу нічних терористів у формі есесівців, а як-не-як начальником, якому мало вже належати посвідчення керівного, а не оперативного складу, і з недалекою перспективою отримати на погони по дві зірки підполковника, якщо на дорученій ділянці справи будуть просуватися удало.
А що це буде саме так, майор Бузина сумнівів не мав.
І хоч Іван Бочонкін теж міг стати підполковником, Олексія Григоровича підвищення побратимця не дуже зачіпало, оскільки посвідчення у підполковника Бочонкіна, якщо він отримає це звання, залишиться таким, як у пересічного опера - «хорта», якого ноги годують, тобто з гіршої шкіри і малинового кольору, а не червоного, як у начальства, яке годується не з ніг, а з уміння давати розпорядження підлеглим, контролювати їх виконання і вчасно та самокритично доповідати вищому начальству про результати діяльності ввіреного підрозділу.
Надворі весною ще не пахло, незважаючи на те, що на календарі уже закінчувався березень; вільгий і прикрий туман спускався аж до бруківки і сірим запиналом огортав навколишні будівлі і дерева, які не встигли вирубати розпорядженням Степана Несторовича Мухи.
Майор Бузина зупинився на ґанку, причинив нові вхідні двері, поставлені під орудою полковника, чи, як його назвав «Фердинанд», маршала інтендантської служби Жукова, і уважно їх оглянув.
Двері сяяли лаком, достоту паркет у кабінеті голови КДБ УРСР Федорчука, у якому майор Бузина сьогодні вдруге за своє життя мав нагоду побувати, немов і не було нічної пригоди, прибацаного водія з його «коктейлем Молотова» і пожежі, яка могла потягнути на участь у диверсійно-терористичному акті, вчиненому РПГ, чи навіть його організацію, з усіма наслідками, передбаченими статтею 60 Кримінального кодексу Української РСР, а закінчилась підвищенням у посаді та ще й заохоченням, попри те, що «Фердинанд» незрозуміло чому натякнув на його схожість із шефом ґестапо Мюллером і сам був несхожим на себе - пантократора, свавільника і сатрапа «Фердинанда», яким він був зазвичай, наводячи страх на підлеглих.
Залишившись задоволеним виглядом дверей, майор Бузина звично кинув оком і на мармурові вивіски коло входу в тверджу КДБ - і справа, і зліва.
На правій великими золотими літерами було викарбувано:
КОМІТЕТ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР
На лівій трохи меншими:
ХТО НА НАС НЕ ПРАЦЮЄ, ТОЙ НЕ ЇСТЬ
Старанно очищені від кіптяви і міцно приґвинчені до сірого бетону тьмяні мармурові плити атраменто-чорного з сірими прожилками кольору виблискували сяйвом літер: та, що справа - сухозлотицею, зліва - фосфором, як циферблат годинника на руці майора Бузини.
Неба не було видно. Ліхтар над капелюшком брами освітлював півколом східці; далі було темно; морок поглинав і громіздку темно-брунатну споруду колишнього Палацу праці позаду. Здавалось, що брама, вимальована ліхтарем над маркізою ґанку, вела не в кам’яницю КДБ, а в якийсь інший Світ: примарно-звабливий, як спокуса апостола Іуди, сина Симона із Каріота, чи екзистенційно-химерний, як роман Томаса Манна «Зізнання шахрая Фелікса Круля» («Bekentnisse des Hochstaplers Felix Krull»), написаний, під впливом творів Франца Кафки «Замок» («Das SchloЯ») та «Процес» («ProzeЯ»). Усі три романи Олексій Григорович читав в оригіналі. В повітрі ще стояв густий запах сірки і скипидару від старанно полакованих нових дверей, що вели у кам’яницю КДБ.
Поряд з бордюром стояла біла «Волга» генерала Свєткова, а біля задніх відчинених дверей його вже чекав водій Бідуля.
Олексій Григорович розправив гімнастерку за поясом, проганяючи дрижаки за плечими, і випнув живіт.
Хвилинку постояв, призвичаючись до пмтьми, по тому, розставляючи ноги циркулем, підійшов до авта, заліз усередину і зручно вмостився на м’якому сидінні.
Водій Бідуля делікатно причинив дверцята, обійшов машину ззаду, сів за кермо і увімкнув першу передачу.
- Додому їдемо, Олексію Григоровичу? - запитав шанобливо.
Зайвих запитань Бідуля ніколи не ставив, оскільки давно засвоїв правило: водій, який возить високе начальство, не повинен бути занадто цікавим.
Зненацька на другому поверсі будинку КДБ розчахнулось вікно, і нічною вулицею розлягся чистий голос труби-корнета.
Музикант грав композицію Ґленна Міллера з кінофільму «Серенада Сонячної долини».
Майор Бузина зиркнув на четвертий поверх.
Темний обрус, що оповивав моругу кам’яницю з її фасаду, поволі зникав.
Вікна кабінету Федорчука не світились.
«За цю витівку «Фердинанд» Бочонкіна покарає вже люто, якщо донесуть», - припустив він.
По всьому фронту озії світились лише вікна на першому поверсі у кабінеті відповідального чергового КДБ УРСР. Вони мали подвійні рами, були забиті цвяхами і залишились непорушеними під час нічної пожежі та невдалого перебування в приміщенні генерала Мухи. Вікно, з якого майор Бочонкін грав мелодію Ґленна Міллера, було у протилежному боці.
«Може, й не дізнається», - вирішив майор Бузина.
Бідуля через вітрове скло теж глянув, спочатку на темні вікна кабінету Федорчука, потім на другий поверх, і сказав:
- Гарно грає Іван Демидович. Я й не знав, що він так уміє.
Майор Бузина через дверцята махнув нічному сурмачеві на прощання рукою.
Сурмач вставив сурдинку, музика попливла тихіше, ефірний параван знову почав повільно окутувати кам’яну громаду, лише тьмяно світилась лампочка над її рундуком.
Майор Бузина сказав:
- Рушаймо додому, Мусію Давидовичу. Файні дівчата вже сплять, тому доведеться їхати до своєї жінки, яка теж спить, тому з дому не вижене. Чи не так?
Мовив ніби з жалем.
- Так-так, усі сплять, сукині діти, це лиш ми калатаємось.
Водій Бідуля з розумінням, як і належить водієві, що возить високе начальство, сприйняв жарт і натиснув на акселератор.
«Волга» плавно зрушила з місця і, набираючи швидкість, рушила вулицею Володимирською у бік майдану Богдана Хмельницького.
Проїхали майдан, мокрий гетьман на мокрому коні незадоволено показував булавою убік Москви.
Олексію Григоровичу в машині сиділось комфортно, проте його тонкий нюх, а в чекіста він і повинен бути саме таким, вловив якийсь дискомфортний запах.
- Мусію Давидовичу, у тебе щось неначе чи то сірководнем, чи аміаком, чи точніше - сцяками, смердить у машині. Звідки цей сопух взявся, га? - звернувся він за роз’ясненням до Бідулі.
- Хіба? Це я шефа додому відвозив. Ти диви, і провітрив салон, а, ма’ть, ше треба було.
Бідуля зупинився коло узбіччя навпроти гастроному на вулиці Велика Житомирська, колишня вулиця Горвіца; вони удвох вилізли з машини, постояли. Бідуля повідчиняв усі четверо дверцят, старанно протер велюрові сидіння щіткою, зачинив дверцята, понюхав і запросив майора Бузину в машину.
- Сідайте, Григоровичу, уже все доладу. Я зараз ще увімкну на повну потужність пічку і вентилятор.
Мряка перейшла у дрібний дощ, і майор Бузина, не гаючись, пірнув у «Волгу». Бідуля увімкнув обігрівач, через кілька хвилин у машині знову стало майже комфортно, і запаху аміака та сірководню чутно вже не було.
Майор Бузина заплющив очі і розважив: «Двічі за одну ніч катаюсь на «Волгах» - до тривоги на чорній, тепер повертаюсь додому на білій та ще й у новій посаді».
Про сміттєвоз, яким він теж цієї ночі їздив, Олексій Григорович не став пригадувати.
Кошерний напій Зіновія Смульсона, яким його пригостив майор Іван Бочонкін, приємним теплом розливався по тілу.
«Життя є життя, воно й справді подібне до зебри, - міркував майор Бузина: - чорна смуга - біла, чорна - біла, чорна - біла, а в кінці - дупа, бо так влаштовано світ, що в кожної зебри після чорних і білих смуг має бути дупа, у достеменній відповідності до закону середніх чисел, який полягає у тому, що інколи все йде добре, а інколи - погано, і ніколи так не буває, щоб завше все йшло тільки добре, або ж лише погано, і все, що починається, мусить мати кінець, як, здається, казав знаменитий математик, забув прізвище, таки втомився, чи то німець Гонекер, чи француз Жупен, чи то наш Кріль, вчення якого використовував для викриття американського резидента Ланкастера пильний громадянин Панікадило, а до кінця, дай Боже, ще далеко, - майор Бузина заклав руки за потилицю і потягнувся усім тулубом, скидаючи з себе утому, - і що було, воно те й буде, і що робилося, буде воно робитися, і якось воно буде, як буде, тому що ніколи в світі не було, так щоб нічого не було, так, здається, сказав Карл Маркс у своєму «Капіталі», не читав, можливо, таке написано у Біблії, а в ній, як стверджує Павлусь Єрмолаєнко, який у відділі Цекарєва з баптистами пружиться і прочитав Біблію до кінця не один раз, написано все, і нічого у світі немає такого, щоб у ній не було написано, як казали ще моя бабуся; тепер маю змогу почитати від початку до кінця і «Капітал», і Біблію; «Капітал» бачив у Рози Самійлівни у бібліотеці парткому, ще 1948-го року видання, як новенький, певно, ніхто його ще не прочитав, я прочитаю, часу в мене буде вдосталь, а Біблію мені дасть Павло Єрмолаєнко, у нього в загашнику є їх чимало, повилучав у емісарів, врешта обміняю на сало, Павлусь сало любить, хоч у піст, мабуть, скоромне не їсть, чи баптисти не дотримуються посту? - а на додачу до Біблії і «Капіталу» Маркса візьму у Розалії Самійлівни і нарешті прочитаю роман жахів Юрія Андруховича 23) «Московіада», щоб до ладу розібратися, що там у мене скоїлось у Москві, та ще «Габеас корпус акт», який рекомендував мені прочитати підполковник Мусоргський, бо незручно буде, якщо знову зустрінемося, він запитає, а я не знаю, а він не забуде, то такий, - снував думками, сидячи на задньому сидінні персонального автомобіля начальника 5-го управління КДБ УРСР генерала Свєткова майор Бузина, який щойно отримав чимале підвищення по службі, а до нього ще й письмову подяку від самого голови КДБ УРСР.
«Від завтрашнього дня забуду про агентуру, - продовжували повільно никали у голові майора Бузини приємні мислі, для якого ця ніч закінчилася загалом вдало, чи майже вдало, а могло статись зовсім навпаки, - і жоден пацюк не буде ганять на фізкультуру. В КДБ можна працювати, якби не агентура і не фізкультура, - тепер і агентура, і фізкультура мені до бубна. Сало - сила, а спорт - могила, і якби спорт був корисний, то Зяма Смульсон купив би своєму Ізі футбольний м’яч, а не скрипку, і, як писав у романі «Розгін» Павло Загребельний 24), а то чоловік мудрий, йому можна вірити, мовляв, деякі бігають, бігають, бігають, забуваючи про те, що людина внаслідок тривалої еволюції пристосувалася ходити, це її справжній природній стан так само, як скажімо, для собаки природній стан - бігати. То чому ж я мушу бігати? Бочонкін має рацію, хоч і кацап, хай собаки бігають, а ми будемо ходити, і не напівзігнутих ногах, як ганяєшся за агентурою чи заходиш у кабінет до начальства, а циркулем, бо ми тепер й самі начальство, а хто бачив, щоб начальство - ноги циркулем і живіт уперед - бігало? Хіба що перед вищим начальством, чи біля начальства, і то зрідка. На свинофермі теж можуть бути пацюки, але воювати з ними, то інша справа - труїть дустом їх не буду, бо негуманно і міжнародні акти забороняють, а заведу собі пса породи пінчер: кажуть, вони мастаки ловити щурів, до того ж, попереджаючи хазяїна, завжди гавкнуть на перехожого, якщо у нього душа щуряча. На перший позір важко визначити, яка людина всередині, а собаки не помиляються. Та й із свинями ліпше спілкуватись, аніж з людьми. Ковбасу «мархалівська-СК», тушонку «Сніданок чекіста» і сало буду отримувати не за пайком перед святами, а скільки захочу, стільки й братиму, навіть не питаючись у маршала інтендантської служби Жукова. Це Жуков тепер буде до мене звертатися, щоб я видавав ковбасу, тушонку і сало за його записками чи усними проханнями, і жодного грама наліво не піде, бо, як казав Ленін: «Соціалізм - це є облік», а ми вже простуємо до комунізму, отже облік повинні потроїти. На свинофермі можна дочекатись комунізму. Кажуть, що «Фердинанд» планує перетворити ковбасний цех на завод м'ясо-ковбасних виробів, посада начальника в комплексі зі свинофермою буде вже полковнича. Перспектива є. Домашнім скажу, що «Фердинанд» перевів мене начальником на особливо секретний заміський об’єкт КДБ спеціального призначення, і відтепер буду мати підвищене харчове забезпечення. Начальнику свиноферми по посаді належить службове авто, щоправда не «Волга-24», а «Москвич-412», алеж однаково, як годиться начальству, персональна машина з персональним водієм, це ж не пішки з висолопленим язиком ганятися за «смугачами» на напівзігнутих ногах по всьому Києву чи на сміттєвозі добиратися з важкої праці додому. З персональної машини треба вилазити ноги циркулем, животом уперед і ходити статечно». І ручку буду мати з синім чорнилом, а не фіолетовим.