Так розважливо і мудро думав майор Бузина.
І він був правий, тому що, коли майор Бузина був тверезий, він завжди був правий, а він тверезо жив, окрім одного випадку, чи візії, яка сталась після його відвідин Мавзолею Володимира Ілліча Леніна на Красній площі в столиці усього Радянського Союзу місті-герої Москві.
Він про неї не забув, і зробив для себе потрібні самокритичні висновки.
І зараз він був тверезий, чи майже тверезий.
«Мускатні горішки треба не забути купити у кооперативному магазині на вулиці Свердлова. Там і домашня ковбаса продається. Тільки тепер вона з магазину за скаженими кооперативними цінами мені геть не потрібна», - задоволено помислив він.
Зрапта у його мозку сяйнула думка: «Момент! А звідки ж з’явилась ця паніка з есесівцями? Причому, не один же капітан Вареник про них репетував? І Ваня Бочонкін щось про це намагався сказати, а потім мову перевів на юдейський календар і кабалістику? Чи всі з глузду з’їхали? Запитати у Бідулі, може, він щось знає?»
Бідуля колись возив першого заступника міністра внутрішніх справ УРСР Соломона Мільштейна 25), якого потім разом з міністром Павлом Мєшиком 26) арештували у справі Лаврентія Беріяі розстріляли як українських буржуазних націоналістів і водночас агентів кількох іноземних розвідок. Заслуга у викритті товариша Берія та його поплічників Мєшика і Мільштейна належала колишньому керівникові партизанського руху в Україні під час німецько-радянської війни 1941-1945 рр. генерал-лейтенанту МВС Тимофієві Строкачу 27). Переодягшись у цивільне, загримирувавшись і, таким чином, змінивши зовнішність, він у червні 1953 року вчинив таємну поїздку в Москву, де на конспіративній зустрічі передав Микиті Хрущову компрометуючі названих осіб - Берія, Мільштейна і Мєшика - матеріали про їхні зв’язки з бандоунівським підпіллям та іноземними розвідками і наміри вчинити контра-революційний заколот з метою повалення радянської влади і Комуністичної партії в СРСР та утворення самостійної і незалежної Української держави. У такий спосіб Тимофій Строкач справедливо помстився Лаврентію Берія за те, що той 1943 року віддав наказ розстріляти Строкача за здійснення деяких, на його погляд, злочинних партизанських операцій на території Західної України проти загонів Української Повстанської Армії і місцевого населення. Лише заступництво Микити Сергійовича Хрущова врятувало тоді життя Строкачеві. Та й після війни Лаврентій Берія, сей виплодок пекла і Казанова в пенсне, про що незаперечно свідчили знайдені секретарем ЦК КПРС Сергієм Шаталіним під час трусу в кабінеті Лаврентія Павловича жіночі панталони і які він, як доказ, продемонстрував з трибуни, виголошуючи доповідь на липневому 1953-го року Пленумі ЦК КПРС 28), повсякчас присікався до Строкача. Після смерті Сталіна Берія звільнив Строкача з посади міністра внутрішніх справ УРСР і перевів у Львів начальником обласного УВС, призначивши по тому у Києві на посади міністра і першого заступника міністра своїх друзів та подільників Мєшика і Мільштейна. Проте Строкач і зі Львова зумів дістатися до Москви.
Бідулю після арешту Мільштейна місяців зо три потягали на допити, але він мужньо віднікувався: мовляв, моя справа - баранку крутить, нічого не бачив і нічого не знаю. Його випустили з тюрми і відіслали на автобазу слюсарем. Десь років зо два Бідуля послюсарював, потім йому знову довірили кермо, він возив різне начальство, а років зо три-чотири тому посадили на машину Свєткова, коли той був ще начальником інспекції. Бідуля традиційно, як це він робив і раніше, у машині вивісив світлини Соломона Мільштейна та Лаврентія Берії, і Свєтков, коли побачив перед собою портрети розстріляних не в останю чергу за український буржуазний націоналізм агентів іноземних розвідок, від страху знепритомнів. Свєткова два дні відкачували у військовому шпиталі, що на вулиці Рози Люксембург, він поскаржився Федорчукові, той розглянув скаргу і дозволив залишити Мільштейна, а Лаврентія Павловича Берія наказав прибрати. Бідуля заховав Лаврентія Павловича Берія в «бардачок», проте інколи під настрій виймав портрет зі своєї схованки, чіпляв на вітрове скло, і історія з шпиталем і скаргою Федорчукові повторювалась знову. Федорчук лояльно ставився до Бідулі і не дуже його картав - на місце генерала Свєткова можна поставити будь-якого іншого придурка, а де знайдеш для автобази КДБ УРСР такого класного, надійного і перевіреного водія, як Бідуля? Він би й сам його взяв до себе, аби молодшим і прудкішим Бідуля був. Тим часом, коли Свєткова перевели на посаду начальника 5-го управління, він забрав з собою і Бідулю.
Ще одну особливість мав Бідуля - про щоб його не запитували: про погоду чи футбол, про здоров’я дітей та онуків, або ж якої він думки про визначного діяча африканського визвольного руху з Республіки Конґо Патріса Лумумбу, чи про відому американську комуністку Анжелу Девіс, яку американська влада намагалася запроторити у в’язницю, Бідуля свою відповідь завжди починав словами: «От коли я возив Мільштейна…», півгодини розказував про Соломона Мільштейна і аж потім відповідав по суті, кожного разу навдивовижу знаходячи наративні зв’язки між черговими спогадами про Соломона Мільштейна і відповіддю на поставлене запитання.
Майор Бузина вирішив не питати Бідулю про есесівців.
Він згадав, що у внутрішній кишені його гімнастерки лежить завбачливо прихоплена на випадок непередбачених подій «тривожна» і ще не розпочата фляжка з горілкою, настояна на коренях кульбаби.
Майор Бузина неквапом вийняв її, зробив чималенький ковток і передав посудину водієві.
Бідуля, не дивлячись, взяв фляжку через плече, ковтнув разів зо три і повернув майору Бузині.
Фляжка помітно стала легшою.
- Розкішна горівочка! Пішла, як брехня по селу чи донос в МГБ, - похвалив він напій майора Бузини. - Ви її на чомусь настоюєте, я відчуваю смак?
- Так, на коренях кульбаби. Я збираю корені кульбаби у Сирецькому гаю.
- Бачив, там весною кульбаби добіса, усі галявини жовті. Дівчаточки маленькі бігають і віночки плетуть.
- Тіко корені тра’ викопувати зразу ж, як тільки кульбаби зацвітуть, вранці, до сходу сонця, і засушувати у духовці при температурі шістдесят п’ять ступенів.
- Треба і собі спробувати.
- Місяця через півтора кульбаба має зацвісти.
- Може, й пізніше. Шось весна цього року затяжна.
- Мене нещодавно приятель пригощав коньяком на журавлині.
- Теж непогано, журавлина відгонить запах клопів. От коли я возив Мільштейна…
І водій Бідуля, підхопивши тему, почав розповідати про те, як він і Соломон Мільштейн сполом із Павлом Мєшиком, Ігорем Курчатовим, Юлієм Харитоном, Яковом Зельдовичем, Андрієм Сахаровим та Лаврентієм Павловичем Берія на чолі команди майстрували першу нуклеарну бомбу на закритому об’єкті: Мєшик служив комендантом зони, Мільштейн - начальником охорони, а Бідуля возив його на американському «Віллісі»; як вони разом з атомними вченими пили настояну на калгані горілку, запиваючи брусничним морсом, Берія пив вино «Сапераві», а Сахаров лише морс, і ніхто не міг в достойній компанії перепити Мільштейна, який пив і калганівку, і «Сапераві», і морс.
«Нічтго, - подумкував майор Бузина, - Івана Бочонкіна Соломон Мільштейн навряд чи б здужав. А якби сіли за стіл з випивкою Петро Мусоргський і Іван Бочонкін, то хто б кого поборов?» - сам себе запитав, але відповіді не знайшов, тому що теоретично це визначити важко було в обох випадках, навіть такому потужному аналітикові, як майор Бузина, оскільки Соломона Мільштейна, як українського буржуазного націоналіста і агента шести іноземних спецслужб, у тому числі польської дефензиви і румунської сиґуранци, за вироком військового трибуналу і осібно від Лаврентія Берія і Павла Мєшика було розстріляно у 1955-му році, і в той час, коли Бідуля працював уже слюсарем на автобазі КДБ, а підполковник Мусоргський, незважаючи на обіцянки, поки що не приїздив до Києва, аби практично відвідати ганделики, поводити козу по вулицях столиці братньої республіки, щоб потім на «Бекфаєрі» злітати на Волинь, певно, часу поки що не мав, чи, може, полковник Бояринов взяв його до себе на службу, з якої вирватись до Києва було важче, ніж побувати в Африці чи Центральній Америці, приміром, в Нікараґуа, Ґренаді або ж у Барбадосі.