1) С. 299. «Начальником відділення призначити нашого працівника, який займається розробкою націоналістів по лінії 2-го відділу 5-го управління…» - начальником вказаного відділення у 2-му відділі 5-го управління КДБ СРСР було призначено П-ного П. С. (з УКДБ УРСР по Полтавській області), який при голові КДБ УРСР Голушкові М. М. 1988 р. повернувся в Україну і очолив 5-е управління КДБ УРСР. Генерал П-ний П. С. був останнім начальником 5-го управління КДБ УРСР (під час революційних подій 1989-91 рр. в Україні 5-е управління було перейменовано в Управління «З» - Управління захисту конституційного ладу). 1991 р. в складі Служби національної безпеки України (з 24 березня 1992 р. згідно з прийнятим Верховною Радою України законом про СБУ - Служба безпеки України) було створено Управління «Т» - захисту національної державності та боротьби з тероризмом. Першим його начальником став Бурлаков В. М., голова секретаріату Народного руху України, працював на посаді начальника Управління «Т» у 1992-1996 рр., звільнився у званні полковника.
2) С. 300. Махно Нестор Іванович (14.10.1888-25.07.1934) - український повстанський отаман, один із лідерів національно-визвольного руху в Україні 1917-1921 рр, визначний політик, військовий діяч, самобутній і талановитий воєноначальник; народився у м. Гуляй-Полі Олександрівського повіту Катеринославської губернії (тепер Запорізька область). Працював вчителем, у 1905 р. ознайомився з ідеями анархізму, 1906 р. став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині. У 1906-1908 рр. за участь в експропріаційних акціях кілька разів заарештовувався поліцією. 1910 р. Одеський військово-окружний суд засудив Махна до смертної кари, яка незабаром була замінена довічною каторгою. 1911-1917 рр. - ув’язнений Бутирської тюрми у Москві. Після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. Махно у березні 1917 р. повернувся на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став головою волосного земельного комітету у Гуляй-Полі, головою профспілки деревообробників та металістів, одним із засновників Селянської спілки. Створена Махном місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам. Наприкінці 1917 - початку 1918 рр. сформував «Селянські вільні батальони революції», які на початку діяли як загони місцевої селянської самооборони від нападів російських козачих військ з Піденно-Західного і Румунського фронтів, що територією України йшли на Дон для з’єднання з військами генерала Каледіна. Наступ у березні 1918 р. німецько-австрійських військ (після укладення Берестейського миру) примусив Махна виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові та Москві. 1918 р. Махно знову повернувся в Україну. Об’єднавши «вільні батальони» з повстанськими загонами Полтавської, Харківської і Херсонської губерній, розпочав боротьбу проти каральних загонів гетьмана Павла Скоропадського, які намагалися відновити поміщицьке землеволодіння. 1918 р. уклав угоду з керівництвом Директорії УНР, яка виявилася недовготривалою, після чого загони Махна перейшли на бік більшовиків і разом з червоноармійцями захопили Катеринослав (нині місто Січеслав). Був нагороджений орденом Червоного Прапора РСФРР (за номером другим). Невдовзі внаслідок конфлікту з більшовиками полишив Катеринослав, 31.12.1918 р. війська УНР під командуванням Самокиша звільнили місто. З 1919 р. розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії і Антанти. Очолював стрілецьку бригаду у Першій задніпровській дивізії під командуванням Дибенка. Ідейне обґрунтування махновського руху у 1918-1920 рр. здійснювала анархістська організація «Набат», що висунула лозунг проведення «третьої соціальної революції». Її метою було створення свободи для індивідуальнго селянського господарства, демократичного самоврядування місцевих громад та їхньої максимальної незалежності від центральної влади. Програмні виклади ідеології і практики махновського руху публікувалися у виданнях (на початку російською мовою, потім - українською) «Путь к свободє» (Гуляй-Поле), «Набат» (Київ), «Анархіст-Повстанець» (Полтава), «Шлях до волі» (Катеринослав) та ін. В умовах протиборства двох сильних противників в Україна намагався стати «третьою силою» поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовистських органів влади втілити політику «воєнного комунізму», проводити продрозкладку, насильно створювати перші колективні господарства та комітети бідноти викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовистських настроїв у махновських військах. У червні 1919 р., об’єднавшись з армією отамана Миколи Григоріїва (Григор’єва), відкрито виступив проти радянської влади. На початку вересня 1919 р. завершив переформування своїх загонів, які було перейменовано в Революційну Повстанську Армію України (РПА, близько 80 тис. вояків). З літа 1919 р. вів переговори з Симоном Петлюрою про спільну боротьбу проти більшовистської влади та денікінців, що завершились укладенням 20.09.1919 р. у Жмеринці договору між командуванням Армії УНР і Революційною Повстанською Армією; у серпні Махном було укладено уманську угоду з 1-ю бригадою УГА. Протягом вересня-жовтня 1919 р. війська Махна вели бої проти Денікіна, знищуючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти Махна денікінське командування було вимушене кинути свої кращі сили на чолі з генералом Я. Слащовим і отаманом А. Шкуро. У 1919 - на початку 1920 рр. проти повстанців були стягнуті великі сили радянських військ під командуванням Й. Якіра. Частини РСЧА вели бойові дії не тільки з загонами Махна, а й проводили жорстокі каральні операції проти місцевого населення, що співчувало махновцям. Махно відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовистської влади. Під час наступу військ барона Вранґеля (вересень-жовтень 1920 р.) Махно знову пішов на зближення з більшовиками і 02.10.1920 р. у Старобільську уклав воєнно-політичну угоду з командуванням Південного фронту (командувач М. Фрунзе). Під час Перекопсько-Чонґарської операції РСЧА війська Махна першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Вранґеля радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало рішучу ліквідацію частин свого недавнього союзника. З 1920 по 1921 рр. Махно вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовистської влади, здійснивши ряд повстанських походів по Озівському узбережжі на Дон і Поволжя. Після розгрому військ Махна жителів сіл на Гуляйпільщині, які співчували махновцям, було виселено до Сибіру, на їх місці утворено колонії переселенців, на деяких землях - кібуци, які функціонували до 1941 р., у 1947-1948 рр. організовано виїхали до Палестини, де взяли участь у налагодженні колективного сільського господарства держави Ізраїль. 28.08.1921 р. Махно разом з 77 бійцями перейшов дунайський кордон з Румунією. Деякий час жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У 1923 р. був заарештований польською владою. Під час судового процесу (1923 р.) був звинувачений у веденні перемовин з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалося питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УСРР. «За неясністю доказів» був звільнений. Махно з сім’єю спочатку оселився в Торуні, згодом у Данциґу, де постійно перебував під наглядом поліції. 1925 р. переїхав до Парижа, жив у Венсені. Підтримував активні зв’язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався у пресі, видав ряд книг. Помер у Парижі, урну з прахом Махна було замуровано у Стіні Комунарів на цвинтарі Пер-Лашез. 26.10.2011 р. прах Махна перепоховано у Києві на Аскольдовій горі у Пантеоні героїв національно-визвольної боротьби українського народу. Указом Президента України від 14.10.2011 р. Нестора Махна нагороджено орденом «За заслуги» 3-го ступеня (посмертно).
3) С. 303. «ВВ» - так між собою працівники ЦК КПУ називали Щербицького Володимира Васильовича, 1-го секретаря ЦК Компартії України (1972-1989).
4) С. 304. Вольфґанґ Амадей Моцарт (27.01.1756-05.12.1791) - геніальний австрійський композитор, автор рондо із фортепіанної сонати ля мажор, відомого як «Турецький марш» Моцарта.
5) С. 306. КНД (абревіатура, рос. - «контрольно-наблюдательное дело») - форма контролю з боку Центрального апарату КДБ за справами оперативного обліку в органах державної безпеки на місцях (контрольно-наглядова справа).
6) С. 308. Шульженко Борис Сергійович (24.08.1919-05.06.1970) - родом з с. Хоружівки Недригайлівського району Сумської області, земляк відомого українського поета заслуженого працівника культури Білоруської РСР, лауреата Республіканської премії ім. Павла Тичини «Чуття єдиної родини» та обласної премії ім. П. Артеменка Олекси Ющенка; закінчив юридичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка, під час навчання був комсоргом ЦК ВЛКСМ у КДУ; з 1946 р. 2-й секретар ЦК ЛКСМУ, член ЦК ВЛКСМ (1949), з 1954 р. - в апараті ЦК КПУ, заступник завідувача Відділу агітації і пропаганди; з червня 1957 р. - начальник 4-го управління КДБ при РМ УРСР, з серпня 1959 р. - 1-й заступник голови КДБ при РМ УРСР. За вірогідними джерелами, після переведення тодішнього голови КДБ УРСР Нікітченка В. Ф. на роботу в Москву, мав зайняти його посаду. Їдучи у відрядження для участі в нараді Донецького обласного управління КДБ, 05.06.1970 р. раптово помер за 120 км від Києва в купе спального вагону. Нікітченка В. Ф. було призначено начальником Вищої школи КДБ СРСР імені Ф. Е. Дзержинського, головою КДБ УРСР став Федорчук В. В. (зі спогадів колишніх працівників КДБ УРСР).
7) С. 309. Оперативний експеримент - метод оперативної діяльності, який полягає в негласному вивченні намірів певної особи, її поведінки, чи факту, події, явища в спеціально створених умовах (з конспектів майора Бузини О. Г.).
8) С. 318. Головченко Іван Харитонович - кол. міністр внутрішніх справ УРСР (1962-1982 рр.). Народ. 14.10.1918 р. у с. Другий Лиман Дворічанського району на Харківщині у сім’ї хлібороба, працював слюсарем, на комсомольській роботі, в політорганах на залізничному транспорті. Закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПРС (1948). Був на партійній роботі. З 1955-го по 1962 р. працював в органах державної безпеки. Генерал-полковник. Нагороджений орденами Леніна, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора (двома), Дружби народів і медалями. Член ЦК Компартії України. Делегат XXY-го і XXYI-го з’їздів КПРС. Депутат Верховної Ради УРСР. Автор книжок оповідань та повістей «Записки чекіста» (1957), «Третя зустріч» (1961), «Чорна стежка» (1961), «Чекисты» (1964), «Каменистыми тропами» (1973), «Милицейские были» (1974), «Неоконченное дело» (1984); романів (у співавторстві з Олексою Мусієнком) «Золоті ворота» (1962), «Чорне сонце» (1966), «Білий морок» (1970), «Голубий берег» (1978). Член СП СРСР з 1967 р. Помер у листопаді 1992 р.
9) С. 323. Галан Ярослав Олександрович, псевдоніми - Яга, Мирон Яро, Володимир Росович, Ігор Семенюк та ін. (27.07.1902-24.10.1949) - український радянський письменник. З 1924 р. член КПЗУ, 1949 р. вступив у кандидати в члени ВКП(б). Напередодні 1914 р. за доносом австрійська влада інтернувала батька Галана в концтабір Таллергоф у числі багатьох галицьких «москвофілів». 1915 р. сім'я евакуювалась до Ростова-на-Дону, звідки повернулась у Перемишль 1918 р. Навчався у Віденському, Краківському університетах; викладав польську мову в українській гімназії в Луцькому, 1929 р. позбавлений права на педагогічну роботу в межах тодішньої Польщі як член КПЗУ та один із засновників і керівників організації письменників «Ґроно». Брав активну участь у комуністичному підпіллі, підготовці та проведенні Антифашистського конґресу діячів культури 1936 р. у Львові. Перебував під особливим наглядом поліції, двічі був заарештований (1936, 1937). Після возз’єднання Західної України з УРСР працював у редакціях газет «Вільна Україна» (1939-1941), «Радянська Україна» і «Правда Украины» (1942-1948). У роки нім.-рад. війни 1941-1945 рр. був коментатором на радіостанціях ім. Тараса Шевченка, «Радянська Україна», «Дніпро» в групі журналістів ЦК КП(б)У. З листопада 1945 р. по квітень 1946 р. - спецкор газети «Радянська Україна» на Нюрнберзькому процесі. Автор п’єс: «Дон-Кіхот із Еттенгайму», «Вероніка», «99 %», «Осередок», «Під золотим орлом», «У Римі дзвони дзвонять», «Любов на світанні»; оповідань і памфлетів: «Фронт в ефірі», «Я і Папа», «З хрестом чи ножем», «Отець тьми і присні», «Присмерк чужих богів», «На службі у сатани», «Плюю на Папу». Писав також польською мовою, друкувався у прогресивній польській періодиці. Вбитий 24.10.1949 р. у Львові членами підпілля ОУН. Лауреат Сталінської премії (за збірку «Вибране», 1951). Нагороджений орденом «Знак Пошани» (двічі) та медалями. 1964 р. в УРСР засновано премію ім. Я. О. Галана за кращі публіцистичні твори. 1960 р. у Львові відкрито літературно-меморіальний музей Я. О. Галана; у Львові, Дрогобичі та смт Яблуневі Івано-Франківської області споруджено пам’ятники.
10) С. 323. Медвєдєв Дмитро Миколайович (22.08.1898-14.12.1954) - полковник, у 1920-1935 рр. працював в органах ВЧК-ОДПУ-НКВС України, 1941-1944 рр. - командир партизанського загону «Переможці», Герой Радянського Союзу, автор книги «Это было под Ровно», за мотивами якої у співавторстві з А. Гребньовим написав п’єсу «Сильные духом», поставлену у багатьох театрах СРСР.
11) С. 328. «Український вісник» («УВ») - нелегальний суспільно-політичний часопис; виходив з січня 1970 р. до березня 1972 р. (вип. 1-6) у Львові. Засновник, автор, редактор і видавець - В’ячеслав Чорновіл (об’єкт централізованої справи групової розробки «Блок» під кодовою назвою «Журналіст»). У підготовці «УВ» брали участь Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Валентин Мороз, Юрій Шухевич, Микола Плахотнюк, Ніна Строкатова, Надія Світлична, Василь Стус, Атена Пашко. Умови для конспіративного друку часопису забезпечувала Олена Антонів, друкували журнал Людмила Шереметєва, В. Чорновіл, Я. Кендзьор. Кур’єрами та розповсюджувачами були Стефанія Гулик, Ганна Садовська. Сприяли розповсюдженню «УВ» Зіновія Франко, Ярослав Дашкевич, Валентина Чорновіл. Студентка Київського державного університету ім. Тараса Шевченка з Чехословаччини Анна Коцурова вивозила журнал у м. Пряшів (Словаччина), звідти Павло Мурашко передавав «УВ» на Захід для публікації і розповсюдження. Після арешту В. Чорновола (січень 1972 р.) видання журналу намагались поновити Євген Пронюк та Василь Лісовий (заарештовані у липні 1972 р. після проведення 5-м управлінням масштабної операції при участі кількох десятків бригад зовнішнього спостереження і сотень оперативних працівників). 1974 р. лікар-стоматолог з м. Червонограда Львівської обл. Степан Хмара підготував 7-й випуск «УВ», з рукописом якого ознайомив у Києві об’єкта справи «Блок» «Ярему», учителя фізкультури, причетного разом з дружиною, вчителькою української мови і літератури (оперативна зашифровка - «Криса»), до націоналістичного підпілля. Квартира «Яреми» була обладнана технікою слухового контролю і цілодобово перебувала під прослуховуванням, але без зовнішнього спостереження («НН»). Контролери ОТУ, які фіксували розмови в квартирі «Яреми», доповіли розробникам об’єкта з 5-го управління КДБ УРСР про те, що якийсь невідомий відвідувач читає в реальному часі «Яремі» і його дружині «Крисі» текст націоналістичного документу. До квартири «Яреми» на команду заступника голови КДБ УРСР генерала Трояка М. З., куратора 5-го управління, негайно рушили декілька бригад зовнішнього спостереження («НН»), але С. Хмарі вдалось зникнути непоміченим. Через кілька місяців «УВ» вийшов за кордоном, текст статті «Етноцид українців в СРСР» автора М. Сагайдака повністю збігався із зробленим ОТУ записом матеріалу, який прочитав невідомий «Яремі». «М. Сагайдака» безуспішно розшукували впродовж п’яти років, оскільки при розшифровці плівки внаслідок нечіткого запису його спочатку ідентифікували, як «Івана» (а не Степана), і вважали, що гостем «Яреми» був мовознавець чи літератор (у розмові з «Яремою» гість посилався на твори мовознавця Олександра Потебні). Пізніше для проведення робіт щодо ідентифікації голосу «М. Сагайдака» в ОТУ КДБ УРСР було створено фоноскопічну лабораторію. С. Хмара увесь цей час продовжував активно займатися підпільною роботою; перший сигнал про те, що «М. Сагайдак» і С. Хмара, можливо, є однією особою, надійшов оперативним шляхом; тоді ж було виявлено і взято під контроль схованки, де С. Хмара зберігав підпільні матеріали. С. Хмару було заарештовано і 1980 р. засуджено до 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання. Видання «УВ» було поновлено 1987 р. після звільнення В. Чорновола з ув’язнення (зі спогадів колишніх працівників КДБ УРСР).
12) С. 328. Хмара Степан Ількович (Ілліч) - визначний діяч українського національно-визвольного руху, відомий політик. Народ. 12.10.1937 р. в селі Боб’ятин Сокальського району Львівської області. У 1955-1959 рр. працював водієм у с. Радехів Львівської області, потім у Казахстані. Закінчив Львівський медичний інститут (1964), лікар-стоматолог, працював за фахом у м. Гірник Сокальського району, Червоноградській міській стоматологічній поліклініці Львівської області. Кандидат у члени КПРС, 1971 р. за матеріалами УКДБ УРСР по Львівській області Червоноградським РК КПУ Львівської області відмовлено в прийомі у члени КПРС і закордонній туристичній поїздці. З 1974 р. став на шлях дисидентської діяльності, після арешту Чорновола, Пронюка та Лісового відновив видання «Українського вісника», розроблявся 5-м відділом УКДБ УРСР по Львівській області. 1980 р. Львівським обласним судом засуджений відповідно до ч. 1 ст. 62 (антирадянська агітація і пропаганда), ст. 150 (заняття приватнопідприємницькою діяльністю) із застосуванням ст. 42 (призначення покарання при вчиненні кількох злочинів) Кримінального кодексу УРСР до 7 років ув’язнення і 5 років заслання. Народний депутат України 12-го (1-го), 2-го та 4-го скликань (від блоку Юлії Тимошенко). Заступник голови Української республіканської партії (1990-1992), голова Української консервативної республіканської партії (1922-2001), заступник голови Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» (з 12.01.2001).
13) С. 335. Указ Президії Верховної Ради СРСР про офіційне застереження - див. наказ голови КДБ СРСР «Про оголошення Указу Президії Верховної Ради СРСР від 20.03.1972 р. «Про застосування органами державної безпеки застереження як заходу профілактичного впливу» і введення в дію Інструкції «Про порядок застосування офіційного застереження», № 0150.
14) С. 337. З призначенням Федорчука В. В. головою КДБ УРСР в Україні поступово було відновлено структуру і чисельність органів державної безпеки, які вони мали до 1953 р. Організаційна структура КДБ УРСР набула такого вигляду: 1-е Управління - розвідка; 2-е -контррозвідка; 3-е - оперативне забезпечення органів і військ МВС, пенітенціарної системи, спеціальних комендатур; 4-е - оперативне забезпечення об’єктів транспорту; 5-е - боротьба з ідеологічною диверсією і антирадянською діяльністю; 6-е - оперативне забезпечення об’єктів науки і економіки; 7-е - зовнішнє візуальне спостереження; 8-й відділ - шифрувальний; 9-а служба - охорона Щербицького В.В., партійних і урядових об’єктів; 10-й відділ - оперативний облік і архів; Оперативно-технічне управління - здійснення оперативно-технічних заходів, негласне перехоплення інформації, перлюстрація кореспонденції, участь у проведенні негласних обшуків; Управління урядового зв’язку; слідчий і мобілізаційний відділи, відділ внутрішньої безпеки, слідчий ізолятор, комендатура, секретаріат, господарський та будівельний відділи, Управління кадрів. В обласних управліннях діяла така ж схема підрозділів на рівні відділів (крім 9-ї служби), з кінця 70-х років у кожному районі були відновлені відділи-відділення УКДБ, ліквідовані 1954 р. (колишні підрозділи МГБ). На території Києва і України дислокувався ряд структурних підрозділів КДБ СРСР (особливі відділи військових округів, війська Західного прикордонного округу, війська урядового зв’язку, війська радіоелектронної розвідки, Вищі курси, філії НДІ тощо), начальники яких підпорядковувалися Федорчуку лише в статутному порядку - як старшому за званням і посадою.
15) С. 338. Матросов Олександр Матвійович - народ. 1924 р., Катеринослав (з 1926 р. - м. Дніпропетровське, тепер м. Січеслав), гвардії рядовий, член ВЛКСМ з 1942 р. Воював на Калінінському фронті, загинув смертю хоробрих 23.02.1943 р. поблизу с. Чорнушки Псковської області - під час бою закрив своїм тілом ворожу амбразуру. Герой Радянського Союзу (1943, посмертно).