1) С. 509. Маца (євр.) - опресноки, давньо-євр. «мацах» (печиво), оладки з прісного тіста, єврейський ритуальний хліб, якого згідно з нормами юдаїзму прийнято вживати в дні релігійного свята Пасхи; звичай випікати мацу народився під час землеробського релігійного свята «маццот», маца мала втілювати магічне тіло духів ниви; пізніше цей звичай першосвященники пов’язали з виходом євреїв з Єгипту під керівництвом пророка Мойсея.
2) С. 510. Трафний (євр.) - негодний для вживання юдеями, не чистий, не кошерний.
3) С. 510. Шикар ві аа гой (євр.) - п’яний як гой.
4) С. 512. 9 липня 1859 р. київський цивільний губернатор дав розпорядження канівському земському справнику під час перебування Тараса Шевченка на батьківщині встановити за ним нагляд. 30 липня Шевченка разом з рапортом черкаського справника від 26 липня доставлено у Київ. 31 липня - 13 серпня Шевченко жив у Києві, спочатку в будинку Ю. Ботвиновського (Георгіївський пров., 11), наостанок - у будинку І. Юскевича-Красковського (тепер на розі вулиць Ірининської і Паторжинського), де перед відправленням у Петербург провів ніч в колі друзів (будинок не зберігся, на тому місці збудовано клуб КДБ УРСР ім. Ф. Е. Дзержинського і встановлено меморіальну дошку). 23 серпня шеф жандармів В. Долгоруков на рапорті київського генерал-губернатора І. Васильчикова від 15 серпня у справі арешту Тараса Шевченка на Україні написав резолюцію: «Несмотря на всё здесь изложенное, призвать Шевченку и, сделав ему строгое внушение, присовокупить, чтобы он был весьма осторожен; в противном случае, чтобы он не пенял на нас за те последствия, которым он может подвергнуться». Вірш «Во Іудеї во дні они…» Шевченко закінчив після повернення з України 24 жовтня 1859 р. у Петербурзі.
5) С. 515. Василь Олександрович Сухомлинський (28.09.1918-02.09.1970) - видатний український педагог, учасник нім.-рад. війни 1941-1945 рр., заслужений вчитель УРСР, лауреат Державної премії УРСР (1974), дійсний член Академії педагогічних наук СРСР, Герой Соціалістичної Праці (1968), директор Павлиської середньої школи Кіровоградської (тепер Златопільської) області, автор багатьох книг (зокрема, «Серце віддаю дітям»). Розробляв питання теорії й методики виховання у шкільному та сімейному колективах, всебічного розвитку особистості учнів, педагогічної майстерності.
6) С. 520. Карма (санскр. обов’язок, діяльність) - у вченнях індійських релігій особлива містична сила, непорушний автоматично діючий «закон відплати» за сукупність вчинків, намірів, прагнень, який визначає долю живої істоти в наступних перевтіленнях.
7) С. 521. Зв’ягільский Юхим Леонідович (народ. 20.02.1933 р.) - голова ради орендаторів ОП «Шахта ім. Олександра Засядька». Закінчив гірничий факультет Донецького індустріального інституту. 01.1957-06.1970 - помічник начальника вугільної дільниці, начальник вугільної дільниці, заступник головного інженера, головний інженер, начальник, шахта № 13 тресту «Куйбишеввугілля»; 06.1970-11.1979 - директор, шахтоуправління «Куйбишевське»; 11.1979-06.1992 - директор, шахта ім. Олександра Засядька; 11.1992-06.1993 - голова ради, голова виконкому, Донецька міськрада народних депутатів; з 06.1993 р. - 1-й віце-прем’єр України; 22.09.1993-16.06.1994 - в. о. Прем’єр-міністра України; президент Донецької обласної асоціації керівників підприємств, співпрезидент Єврейської конфедерації України, член президії Партії регіонів; народний депутат України 1-6 скликань. 11.1994-03.1997 - проживав у Державі Ізраїль. Герой Соціалістичної Праці (1986), Герой України (2003), заслужений шахтар України (1979), почесний громадянин м. Донецька (1998), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2002); доктор технічних наук (2001), професор.
8) С. 523. Ґастелло Ніколай Францевич (06.05.1907 - 26.06.1941) - радянський пілот, Герой Радянського Союзу (посмертно). 26 червня 1941 р. під час бомбування німецької танкової колони у літака Ґастелло був пробитий бензобак і на борту виникла пожежа. Екіпаж не покинув літак на парашутах, і Ґастелло спрямував машину, яка горіла, на скупчення ворожих танків, автомобілів і бензоцистерн, які вибухнули разом з літаком.
9) С. 523. Тарас Бульба - герой однойменної повісті Миколи Гоголя, запорозький козак, полковник, застрелив свого сина-зрадника, був схоплений поляками («чортовими ляхами») і спалений. Прототип - Тарас Федорович (Трясило), гетьман нереєстрових козаків (1629), у березні 1630 р. став на чолі селянсько-козацького повстання проти Польщі, в боях під Корсунем і Переяславом повстанці розбили польське військо і в червні примусили польського гетьмана С. Конєцпольського підписати угоду в Переяславі. Тарас Бульба в останньому своєму перед смертю слові, охоплений полум’ям, звертаючись до козаків-побратимів, яким вдалося врятуватися від численного польського війська і які бачили його зі своїх човнів, перепливаючи на лівий берег Дністра, сказав, що настане час, коли підніметься з православної землі Русі свій Цар; і на небі Месія, Якого за життя в Іудеї називали Царем, молився за Тараса та його народ - народ України-Русі, і прийняв до Свого лона його безсмертну душу, яка разом з іскрами вогню злетіла на небо - так закінчив свою повість Микола Гоголь.
10) С. 524. В 30-х роках ХХ ст. внаслідок масових чисток органів держбезпеки до вищої міри соціального захисту (розстрілу) було засуджено більше 30 тис. їхніх працівників: перша - після арешту голови ОДПУ Ягоди Г. Г., здійснена Єжовим Н. І., друга - після арешту Єжова, здійснена Берія Л. П.
11) С. 526. Шикса - шиксою євреї у своєму оточенні називають дівчину не єврейку, або ж напівєврейку.
12) С. 526. «Tornami a vagheggir, te solo vuol amar…» (італ.) - «Милуйся мною, тебе одного кохати хочу…» (арія Альцини з однойменної опери Георга Фрідріха Генделя «Альцина»).
13) С. 527. Ульяненко Олесь Станіславович (Ульянов Олександр Станіславович), прозаїк; народ. 8 травня 1962 р. у м. Хорол Полтавської області; навчався в Лубенському медичному училищі, морській школі, працював на шахті, електриком, слюсарем, монтажником, вантажником, служив у війську. Співпрацював із часописами та телебаченням. Лауреат премії «Благовіст» (1995), Малої Державної премії України ім. Тараса Шевченка (за роман «Сталінка», 1997), Нобелівської премії (за вплив на розвиток гуманізму у світовому мистецтві, моральність творчості і внесок у боротьбі з наркоманією та порнографією, 2013). Член НСПУ, член Асоціації укр. письменників (АУП). Автор творів: «Зимова повість» (1994), «Сталінка» (1994, 2000), «Вогненне око» (1997), «Богемна рапсодія» (2000), «Син тіні» (2001), «Дофін Сатани» (2003), численних оповідань і поезій. Твори переклад. англ., франц., кит., вірмен., італ., ісп., іврит, нім. мовами тощо (Див.: www.dovidka.com.ua).
14) С. 527. Бузина Олесь Олексійович,- сучасний український публіцист, письменник, есеїст, телеведучий; народ. 13.07.1969 р. у Києві, батьки Олеся походженням були нащадками козаків та селян; вчився в одній школі з майбутньою українською письменницею-феміністкою Оксаною Забужко. 1992 р. закінчив філологічний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка за фахом - викладач російської мови і літератури. Працював вихователем у приватній школі гувернанток, де пробував займатися підготовкою виховательок дітей для сімей українців homo novus, після невдачі поміняв професію і став практикуватись у різних київських виданнях: газетах «Киевские ведомости», «2000», журналах «Друг читателя», «Лидер», «Натали», «Эго», «XXL», був телеведучим програми «Teen-ліґа» на каналі «Інтер». Веде авторську колонку в газеті «Сегодня». Улюблені російські книги: «Герой нашого времени» Михайла Лермонтова, «Белая гвардия» Михайла Булгакова. Із сучасних україномовних літераторів виділяє Леся Подерев’янського та Юрія Винничука. Книгу Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» вважає бездарним текстом із вдалою назвою. Автор книг «Вурдалак: роздуми і спогади дорослого сина», «Поверніть чоловікам гареми: куди і як нам треба рухатись», «Новітня історія України-Руси (1991-2011)», «Пророк Тарас Шевченко», романів «Секонд-генд», «Нескорений: під небом у житі» та ін. (Див.: «Википедия» - http://ru.wikipedia.org).
15) С. 530. Євреї (євр. - «іврім») - «приходьки», «зайди», «ті, що прийшли з іншої країни», назва, під якою ізраїльтяни були відомі іншим народам (див.: Бут. 40:15; 1 Цар. 4:6 і далі; Ів. 1:9). Вже Авраам називався євреєм (Бут. 14:13); Мойсей отримав повеління від Господа передати фараону вістку від «Бога євреїв» (Вих. 3:18; 5:3; 7:16; 9:1, 13). Юдеї - назва вперше трапляється у 4 Цар. 16:16; 25:25; Ієр. 32:12; 38:19; 40:11; 41:3; 52:28; 44:1, і коли, після припинення Ізраїльського царства, Юдейське царство залишилось єдиним представником усього народу, то назва юдей стала майже тотожною назві єврей (Ієр. 34:9), а єврейська мова стала називатись юдейською. Після повернення з Вавилонського полону слово «юдей» отримало ширше значення, «юдей» стало загальною назвою народу, який щойно утворився (коліно Юди чисельно мало переваги перед іншими, що повертались з полону). В Євангелії від Івана «юдеї» майже виключно позначають противників Христа серед Його одноплемінників, лукавих і гордих своїми легендами та обрядами (Ів. 4:22). «Цар Юдейський» - титул, який Пілат дав розіп’ятому Ісусу. Першосвященники нічого б не мали проти цього, якби Пілат додав: «Він сказав: Я Цар Юдейський» (Ів. 19:19 і далі); Нафанаїл же, «справжній ізраїльтянин», не обтяжений лукавством, назвав Його «Царем Ізраїля» (Ів. 1:47 і далі).
16) С. 531. «Уляна» (жарг.) - довідка служби зовнішнього спостереження про здійснене за завданням оперативного підрозділу установлення («установку») об’єкта оперативної зацікавленості за місцем проживання чи роботи.
17) С. 531. «Ло тиньаф!» (івр.) - «Не чини перелюбу!» (Друга книга Мойсеєва «Вихід», 20:14).
18) С. 531. Дункан, Данкан (Duncan) Айседора (27.05.1878-14.09.1927) - славетна американська балерина, у своїх творчих пошуках намагалася органічно поєднати танець і музику, користувалася природніми рухами, балетний костюм (пачку, трико) замінила на вільну туніку, танцювала без взуття («танець босоніжки»), вважала, що рухи в танці обумовлюються «внутрішнім імпульсом» тіла і мозку. У 1921-1924 рр. проживала в РСФРР (СРСР), виходила заміж за російського поета Сергія Єсеніна.
19) С. 531. Майса (євр.) - див. парабола.
20) С. 531. Шопен (Chopin) Фридерік Францишек (22.02, за іншими даними, 01.03.1810, Желязова-Воля, біля Варшави, - 17.10.1849, Париж) - геніальний польський композитор і піаніст, син французького емігранта Ніколя Шопена і польки Ю. Кшижановської. Автор сонати сі-бемоль мінор (in B flat minor), третя частина якої відома як «Похоронний марш» Шопена - «Marche funebre» (Анатолій Луначарський назвав його «Монбланом музичних Альп»), краков’яка («Велике концертне рондо»), ноктюрна мі мінор, варіацій на теми Моцарта тощо. Похований у Парижі, серце згідно з його передсмертним бажанням сестрою було перевезено до Варшави і замуровано в одній із колон варшавського костьолу Святого Хреста.
21)С. 534. Тарніголь(євр. - півень) - третя з чотирьох частин ночі, яка припадала після півночі; отримала назву за співом півня (тарніголь буквально - «крик півня»).
22) С. 537. Зайд ґезунд! (євр.) - бувай здоровий!
23) С. 544. Андрухович Юрій Ігорович - поет, народ. 13 березня 1960 р. у м. Івано-Франківську в сім’ї службовців. Закінчив інженерно-економічний факультет Українського поліграфічного інституту (1982). Працює випусковим редакції обласної газети «Прикарпатська правда». Член ВЛКСМ. Автор збірки «Небо і площі» (1985). Член СП СРСР з 1987 р. (Див.: Письменники Радянської України // 1917-1987 // Біобібліографічний довідник // Автори-упорядники: В. К. Коваль, В. П. Павловська. - К., «Радянський письменник», 1988. - С. 690).
24) С. 544. Загребельний Павло Архипович - прозаїк, народ. 25 серпня 1927 р. в с. Солошине Кобеляцького району Полтавської області в селянській сім’ї. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету (1951). Працював у дніпропетровській обласній газеті, в журналі «Вітчизна». В 1961-1063 рр. редагував газету «Літературна Україна». З 1964 р. - секретар правління Спілки письменників України. В 1979-1986 рр. очолював Спілку письменників України. На XXY з’їзді Компартії України обраний кандидатом у члени Центрального Комітету. На XXYI-XXYІI з’їздах Компартії України обраний членом Центрального Комітету. Делегат XXYI та XXYII з’їздів КПРС. Депутат Верховної Ради СРСР 10-го та 11-го скликань. Депутат Верховної Ради УРСР 9-го скликання. Нагороджений орденами Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора (двома), Вітчизняної війни 2-го ст., Дружби народів, «Знак Пошани» (двома) та медалями. Автор кількох книжок новел; романів «Дума про невмирущого» (1957), «Європа 45» (1959), «Спека» (1960), «Європа. Захід» (1961), «День для прийдешнього» (1964), «Шепіт» (1966), «Добрий диявол» (1967), «Диво» (1968), «З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Намилена трава» (1974), «Євпраксія» (1975), «Розгін» (1976), «Левине серце» (1978), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1982), «Вигнання з раю» (1985); Творів у 5-ти і 6-ти т. Активно виступає як публіцист, пише п’єси, кіносценарії. Романи перекладені на багато мов Радянського Союзу та зарубіжних країн. За роман «Розгін» удостоєний Державної премії СРСР (1980). За романи «Первоміст» і «Смерть у Києві» - Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Член СП СРСР з 1953 р. (Див.: Письменники Радянської України // 1917-1987 // Біобібліографічний довідник // Автори-упорядники: В. К. Коваль, В. П. Павловська. - К., «Радянський письменник», 1988. - С. 221).
25) С. 545. Мільштейн Соломон Рафаїлович (1899-14.01.1955) - один з керівників органів державної безпеки СРСР, генерал-лейтенант. З 26.12.1944 р. - Уповноважений НКВС СРСР з особливих доручень, керував організацією перевезень при депортації народів Північного Кавказу; в травні 1946 р. очолив Транспортне управління МДБ СРСР. З 27.11.1947 р. - в системі Міністерства шляхів сполучення СРСР, займався будівництвом інфраструктури об’єктів з виробництва атомної зброї. 30.03.1951 р. призначений 1-м заступником начальника Управління виправно-трудових таборів МВС СРСР - начальником табору, здійснював охорону об’єктів з розробки і створення ядерної зброї. У березні 1953 р. призначений 1-м заступником міністра внутрішніх справ УРСР, заарештований 30.06.1953 р. у справі Берія Л. П. 30.10.1954 р. засуджений до вищої міри соціального захисту - страти; розстріляний 14.01.1955 р.
26) С. 545. Мєшик Павло Якович (1910-23.12.1953) - один з керівників органів державної безпеки СРСР, генерал-лейтенант. З серпня 1945 р. по березень 1953 р. - заступник начальника 1-го Головного управління при Раді Міністрів СРСР (управління займалось розробкою і створенням ядерної зброї). З березня 1953 р. - міністр внутрішніх справ УРСР. 30.06.1953 р. заарештований у справі Берія Л. П. 23.12.1953 р. засуджений до вищої міри соціального захисту - страти, розстріляний 23.12.1953 р.
27) С. 545. Строкач Тимофій Амвросійович (04.03.1903-15.07.1963) - народний комісар, міністр внутрішніх справ УРСР (16.01.1946-19.03.1953, 03.07.1953-31.05.1956). В травні 1956 - березні 1957 рр. обіймав посаду заступника міністра внутрішніх справ СРСР - начальника Головного управління прикордонних і внутрішніх військ МВС СРСР. В травні 1957 р. розпорядженням Хрущова М. С. звільнений у відставку. Помер у Києві. Іменем Тимофія Строкача названо одну із вулиць міста Києва.
28) С. 546. «…жіночі панталони і які він, як доказ, продемонстрував з трибуни, виголошуючи доповідь на липневому 1953-го року Пленумі ЦК КПРС» (Див.: Стенограмма июльского 1953 г. Пленума ЦК КПСС. - «Известия ЦК КПСС» // № 7 (306), июнь, 1990).
29) С. 548. «…тримає пальцями вирізану з тонкої жерсті німецьку свастику» (Див.: Олесь Бузина. - Вурдалак: спогади і роздуми дорослого сина. - К., 1999; Олесь Бузина. - Нескорений: під небом у житі. - Роман. - К., 2012).