1) С. 4. Федорчук Віталій Васильович, народ. 27.12.1918 р. в Житомирській області, після закінчення семирічки 1934 р. працював у багатотиражках і районних газетах Житомирської і Київської областей; після закінчення Київського військового училища зв’язку отримав призначення у військову контррозвідку, брав участь у боях на Халхин-Голі; під час війни з Німеччиною та її сателітами (нім-рад. війна 1941-1945 рр.) служив у відділі «СМЕРШ», з 1945 р. очолював Управління особливих відділів в Австрії і Східній Німеччині, 3-тє управління КДБ при СМ СРСР (військова контррозвідка); 1970-1982 рр. - голова КДБ при СМ УРСР, голова КДБ УРСР; з травня по грудень 1982 р. - голова КДБ СРСР; 18.12.1982 р. призначений міністром внутрішніх справ СРСР, звільнений рішенням Політбюро ЦК КПРС від 23.01.1986 р. Помер 29.02.2008 р. у Москві.
2) С. 4. Шелест Петро Юхимович (14.02.1908-22.01.1996) - радянський і партійний діяч, перший секретар ЦК Компартії України (1963-1972), заступник Голови Ради Міністрів СРСР (1972-1973). Герой Соціалістичної Праці (1968). З 1973 р. пенсіонер союзного значення, 1974-1985 рр. працював головою дослідно-виробничого конструкторського бюро авіаційному заводу у Підмосков’ї. Автор книги «Україно наша радянська» (1970), вилучена з продажу та бібліотек; видав спогади «…Да не судимы будете» (1995), «Справжній суд історії ще попереду…» (2003).В червні 1970 р. у своєму нотатнику з приводу призначення Федорчука В. В. головою КДБ при СМ УРСР (замість Нікітченка В. Ф.) Шелест написав: «Подивимось, що вийде, але я нічого доброго від цієї зміни не чекаю».
3) С. 4. БрежнєвЛеонід Ілліч (19.12.1906-10.11.1982) - радянський і партійний діяч, голова Президії Верховної Ради СРСР (1960-1964, 1977-1982), Перший, з 1966 р. - Генеральний секретар ЦК КПРС. Маршал Радянського Союзу (1976), Герой Соціалістичної Праці (1961), чотири рази Герой Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981). Лауреат Міжнародної Ленінської премії (1973), Ленінської премії у галузі літератури (1979) за твори «Мала земля», «Відродження», «Цілина».
4) С. 5. Королівська Канадська Кінна Поліція (Royal Canadian Mounted Police Security Service) - головна спецслужба Канади, утворена 1920 р. шляхом злиття Поліції Домініону і Королівської Північно-Західної Кінної поліції. Функціонувала до 1984 р. Відповідно до законопроекту «Білль К-9», прийнятого обома палатами канадського парламенту і схваленого Королевою Великої Британії, 16.07.1984 р. на її місці утворено Канадську службу безпеки і розвідки(з конспектів майора Бузини О. Г.).
5) С. 5. Центральне розвідувальне управління США (Central Intelligence Agency - CIA) - централізована служба зовнішньої розвідки США; створена 1947 р. Статут ЦРУ визначено «Законом про ЦРУ» 1949 р. Завданням ЦРУ є інформування вищого керівництва США про діяльність іноземних держав на основі відомостей, отриманих як легальним, так і нелегальним шляхом, та координація роботи інших органів американської розвідки. Має три «директората»: інформаційно-аналітичний, оперативний (підготовка і здійснення розвідувальних заходів та операцій), науково-технічний (космічна та радіоелектронна розвідка). Частина співробітників ЦРУ працює в державному департаменті та інших зовнішньополітичних відомствах США. Директор ЦРУ та його заступник призначаються президентом США з наступним затвердженням сенату. Штаб-квартира - в Ленґлі, 8 миль від Вашинґтона, штат Вірджинія (з конспектів майора Бузини О. Г.).
6) С. 6.Бандера Степан Андрійович - видатний український революціонер і політик, один із найвизначніших лідерів українського національно-визвольного руху ХХ-го сторіччя. Народ. 01.01.1909 р. в с. Угринів Старий Калуського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина), в родині греко-католицького священика. На початку 1922 р. став членом Пласту, 1928 р. - Української військової організації «УВО», створеною за ініціативою Євгена Коновальця (14.01.1891-23.05.1938 рр., загинув у Роттердамі, Нідерланди, відкриваючи пакет, у якому був вибуховий пристрій, переданий йому агентом-нелегалом радянських спецслужб Павлом Судоплатовим). 1929 р. вступив в Організацію українських націоналістів (ОУН). У червні 1933 р. офіційно затверджений Крайовим провідником на західноукраїнських землях (ЗУЗ). За участь у замаху на міністра закордонних справ Польщі Б. Пєрацького засуджений до смертної кари, заміненої на довічне ув’язнення. У вересні 1939 р. після розвалу Польської держави звільнений з тюрми, очолив течію в ОУН, яка стояла в опозиції до методів і тактики діяльності Проводу українських націоналістів під керівництвом А. Мельника. Перед початком нім.-рад. війни 1941-1945 рр. ініціативою Бандери у складі вермахту були сформовані батальйони «Нахтіґаль» (командир Альбрехт Герцнер, заступники д-р Теодор Оберлендер і Роман Шухевич) і «Роланд» (командир кол. старшина польської армії Євген Побігущий), які після нападу Німеччини на СРСР мали йти в авангарді німецьких військ: «Нахтіґаль» у напрямі Львова, «Роланд» - Одеси. Зокрема, батальйон «Нахтіґаль» мав забезпечити на українських землях відновлення укр. державності і формування органу крайової ради на чолі із Ярославом Стецьком - Українське державне правління. Заарештований 06.07.1941 р. окупаційними властями і після відмови скасувати акт відновлення Української державності ув’язнений у концентраційному таборі Саксенгаузен (брати Степан і Ярослав були кинуті до німецького концтабору Освєнцім, де загинули 1942 р.), звільнений військами союзників. У лютому 1946 р. очолив провід закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН), у грудні 1950 р. внаслідок розходження з питань стратегії і тактики визвольного руху з Крайовим проводом ОУН (б) відмовився від посту голови Проводу ЗЧ ОУН. 1956 р. знову був обраний головою проводу і активізував з налагодження зв’язків із націоналістичним підпіллям в Україні і формування нової нелегальної структури ОУН на укр. землях. Агент КДБ Богдан Сташинський 15.10.1959 р. убив Бандеру пострілом із спеціально виготовленого пістолета, закамуфльованого під авторучку (стріляв ампулами з ціаністим калієм). 20.10.1959 р. Степана Бандеру було поховано на мюнхенському цвинтарі Вальдфридгоф (Waldfriedhof). 29.01.2012 р. перепохований у Києві на Аскольдовій горі у Пантеоні героїв національно-визвольної боротьби українського народу. Указом Президента України від 29.12.2011 р. нагороджений орденом «За заслуги» 1-го ступеня (посмертно).
7) С. 6. «…затятих» - у тексті документу «прожжённых».
8) С. 6. Кім Ір Сен (15.04.1912-08.07.1994) - діяч корейського і міжнародного комуністичного руху, державний діяч КНДР; маршал КНДР (1953), тричі Герой КНДР, Герой Праці КНДР. З 1932 р. - один з організаторів корейських партизанських загонів (згодом - Корейська народно-революційна армія), що билися проти японських агресорів. З 1948 р. - голова Кабінету міністрів КНДР; з 1949 р. одночасно - генеральний секретар (до 1966 р. - голова) ЦК Трудової партії Кореї; з грудня 1972 р. - Президент КНДР. Розробник корейської версії марксизму - чучхе («самобутність»). Після смерті - Президент КНДР на усі віки.
9) С. 6. Мазепа Іван Степанович (Мазепа-Калединський) - видатний український політичний діяч, дипломат, гетьман Лівобережної України (19.02.1639-21.09.1709); 25.07.1689 р. на Коломацькій раді обраний гетьманом України, прагнув об’єднати в єдиній державі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя, Слобідську Україну. Передбачав побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. 1700 р. став другим кавалером заснованого Петром І ордена Андрія Первозванного; 1703 р. королем Польщі Августом ІІ Фридеріком нагороджений орденом Білого Орла, 1707 р. імператор Йосиф І надав Мазепі титул князя Священної Римської імперії. Посилення політики гноблення українського народу з боку Петра І, його наміри ліквідувати гетьманство і козацький устрій штовхнули Мазепу на таємні переговори з союзником шведського короля Карла ХІІ польським королем Станіславом Лещинським, які він розпочав навесні 1705 р. Навесні 1709 р. було укладено угоду між Карлом ХІІ і Мазепою, яка передбачала відновлення державної незалежності України в союзі зі Швецією. Після початку наступу шведів на Москву через територію України 04.11.1709 р. Мазепа відкрито перейшов на сторону Карла ХІІ, що викликало масові репресії московських військ проти українського населення, було знищено гетьманську столицю - Батурин, Запорізьку Січ, вирізано десятки тисяч мирних жителів. Невдала облога шведами Полтави дала можливість Петру І підготуватися до генерального бою і розбити шведсько-українські війська у Полтавській битві 1709 р. Карл ХІІ та Мазепа відступили у турецькі володіння, де Мазепа оселився у передмісті м. Бендери і невдовзі помер. Був похований у Святогорському монастирі у м. Галац (тепер Румунія). 20.10.1999 р. урну з прахом Мазепи з Галаца доставлено у м. Батурин Чернігівської області, 02.03.2012 р. перепоховано у Києві на Аскольдовій горі в Пантеоні героїв національно-визвольної боротьби. Указом Президента України від 19.03.2012 р. нагороджений орденом Богдана Хмельницького І ст. (посмертно).
10) С. 7. Петлюра Симон Васильович (23.05.1879-25.05.1926) - видатний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист, Головний Отаман Військ УНР, Голова Директорії УНР. Народився у передмісті Полтави, батьки походять із давніх козацьких і священницьких родин. Після закінчення церковно-приходської школи навчався у Полтавській духовній семінарії (1895-1901 рр.), у якій належав до таємної української громади, виключений за вияв революційно-національних настроїв і організацію виступу в семінарії композитора Миколи Лисенка. 1900 р. став членом Революційної Української Партії (РУП), 1905 р. реорганізовану в Українську соціал-демократичну робітничу партію), під загрозою арешту восени 1902 р. виїхав на Кубань до Катеринодару, де спочатку вчителював, а потім працював над архівами Кубанського (Чорноморського) Війська. За діяльність у Чорноморській вільній громаді РУП і співробітництво у закордонних виданнях громади («Добра новина», «Праця») у грудні 1903 р. заарештований. У березні 1904 р. випущений з-під арешту на поруки, виїхав до Києва, звідти до Львова для партійно-організаторської роботи і редагування органу РУП «Селянин», навчався на університетських курсах українознавства під керівництвом професора Михайла Грушевського. У січні 1906 р. виїхав у Петербург, де редагував місячник «Вільна Україна», в липні повернувся до Києва, де спочатку працював секретарем газети «Рада», а потім (1907-1908 рр.) - співредактором органу УРСДРП «Слово», співробітничаючи одночасно у науковому журналі «Україна». 1909 р. оселився у Москві, з 1912 р. редагував журнал «Украінская Жизнь». У роки 1-ї світової війни - заступник уповноваженого організації на допомогу фронтові «Союз земств і міст», голова Українського військового комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці», у якій наголосив, що українці лояльно виконують свій обов’язок перед Російською державою, і висловлював надію, що у майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться. З березня 1917 р. - член Української Центральної Ради, один з провідних діячів Української березневої національно-демократичної революції. У травні 1917 р. на 1-му Всеукраїнському військовому з’їзді (18-21.05.1917) обраний головою Українського Генерального військового комітету, а при утворенні Генерального секретаріату Центральної Ради став першим генеральним секретарем військових справ і всю енергію спрямував на створення Українських Збройних Сил, змагаючись з неприхильним ставленням до них деяких членів Центральної Ради й відкритим опором російських кіл. Наприкінці 1917 р., не погоджуючись із поглядами керівників Центральної Ради соціалістів-федералістів М. Грушевського і В. Винниченка стосовно державотворення та створення регулярного українського війська, вийшов з уряду. Посаду генерального секретаря військових справ було ліквідовано, відання військовими справами передано генеральному секретареві праці Миколі Поршу (у 1919-1920 рр. працював послом УНР у Німеччині, залишившись в еміграції, друкував праці зі статистики, переклав 1-й том «Капіталу» українською мовою, помер 1944 р., підозрювався у причетності до німецьких спецслужб). Петлюра виїхав на Лівобережжя, де зорганізував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому 1918 р. зіграв вирішальну роль у боях за Київ та ліквідації більшовицького заколоту (центром заколоту був Арсенал, взятий українськими військами під безпосереднім керівництвом Петлюри). За ініціативою В. Винниченка і М. Порша 18.01.1918 р. Малою Радою УЦР було прийнято закон «Про народну армію», який всупереч політиці Петлюри регламентував створення збройних сил України на принципах народної міліції, що мало фатальний вислід для незалежності України. За Гетьманату очолював Київське губернське земство і Всеукраїнський союз земств, організував упорядкування могили Тараса Шевченка і Чернечої гори у Каневі. У липні 1918 р. заарештований гетьманським урядом і по 4-місячному ув’язненні переїхав до Білої Церкви, де взяв участь у протигетьманському повстанні, по якому увійшов до складу Директорії й очолював Армію Української Народної Республіки як її Головний Отаман. Після відходу Армії УНР (головним чином - українських січових стрільців) з Києва і втечі В. Винниченка за кордон у лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. На чолі об’єднаних українських Збройних Сил (Української Галицької Армії і загонів УНР) 30.08.1919 р. здобув Київ, у важких внутрішніх і зовнішніх умовах вів боротьбу проти армій більшовиків і Денікіна. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема, після переходу з’єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з Петлюрою 05.12.1919 р. виїхав за кордон, до Варшави, шукати підтримки й союзників, а Армія УНР за його наказом пішла у перший Зимовий похід. Після укладення Варшавського договору й військової конвенції з Польщею війська УНР під проводом Петлюри спільно з польською армією повели наступ на більшовиків і 07.05.1920 р. зайняли Київ. Коли в червні того ж року об’єднані армії відступили з Києва, Петлюра продовжив боротьбу з більшовиками власними силами, але після перемир’я між Польщею і Радянською Росією у жовтні 1920 р. головне з’єднання Армії УНР перейшло Збруч і було інтерновано у Польщі. Петлюра з урядом деякий час перебував у Тарнові, пізніше під прибраним прізвищем у Варшаві. Враховуючи вимоги Радянської Росії до Польщі видати Петлюру, у кінці 1923 р. виїхав до Будапешта, потім до Відня й Женеви і врешті з кінця 1924 р. оселився в Парижі. Тут продовжив керувати діяльністю екзильного уряду УНР, виконуючи обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР, і заснував тижневик «Тризуб». Автор публіцистичних та літературно-мистецьких творів «До ювілею М. К. Заньковецької», «Пам’яті Коцюбинського», «І. Франко - поет національної честі», «Сучасна українська еміграція та її завдання», повісті «Московська воша». Загинув у Парижі на вулиці Расіна від куль Самуїла-Шльоми Шварцбарда (уродженця Ізмаїла, бійця Червоної гвардії в Одесі у 1918-1920 рр., з 1920 р. - в Парижі, помер у Південній Африці в 1938 р.), який стріляв нібито з помсти за єврейські погроми в Україні, хоча Петлюра завжди був їх рішучим противником. На захист Петлюри у судовому процесі виступили Жаботинський, Ґольдеман, Марґолін, проте під тиском штучно витвореної у пресі і на процесі дезінформації присяжні відповіли на питання голови суду, що «Шварцбард не винен у тому, що стріляв у Симона Петлюру й поранив його». Петлюру було поховано на цвинтарі Монпарнас у Парижі, 23.05.2012 р. перепохований у Києві на Аскольдовій горі у Пантеоні героїв національно-визвольної боротьби українського народу. Указом Президента України від 20.05.2012 р. Петлюру нагороджено орденом «За заслуги» 1-го ступеня (посмертно).
11) С. 7. Таємна канцелярія - центральна державна установа в Росії, орган політичного слідства і суду, створена царем Петром І у лютому 1718 р. для розслідування у справі царевича Олексія Петровича. Пізніше займалась слідством і судом у т. зв. справах «надзвичайної важливості»: замахи на царя, спроби політичного перевороту, державна зрада тощо. Ліквідована у травні 1726 р. з передачею усіх її справ Преображенському приказу, відновлена у березні 1731 р. під назвою Канцелярія таємних розшукових справ, ліквідована 1762 р., її функції перейшли до Таємної експедиції, утвореної Катериною ІІ (справи українського офіцера Мировича, який виступив проти заколоту Катерини, Радіщева, Пугачова та інших осіб, яким інкримінувалась державна зрада). Царем Ніколаєм І 1026 р. було створено т. зв. Власне його Імператорської Величності канцелярії «Третє відділення» - орган політичного розшуку і слідства в Росії, ліквідоване 1980 р. з передачею його функцій Департаменту поліції міністерства внутрішніх справ Російської імперії. У Радянській Росії 7 (20) грудня 1917 р. за ініціативою Леніна було створено т. зв. «Всеросійську Надзвичайну комісію при Раді Народних Комісарів по боротьбі з контрреволюцією і саботажем» (ВЧК), яка займалась політичним розшуком, репресіями політичних опонентів, для ув’язнення яких рішенням РНК було створено концентраційні табори, в окремих випадках виконувала функції позасудових органів - «революційних трибуналів»; 06.02.1922 р. реорганізована в Державне Політичне Управління. У складі ОДПУ та НКВС СРСР позасудовими репресіями займались т. зв. «особиє совєщанія» і «тройкі».
12) С. 9. Андропов Юрій Володимирович (15.06.1914-09.02.1984) - радянський державний і партійний діяч; генерал армії; Герой Соціалістичної Праці (1974). Закінчив Рибінський технікум водного транспорту, перший секретар Ярославського обкому ВЛКСМ (1938), перший секретар ЦК ЛКСМ Карелії (1940); під час 2-ї світової війни брав участь у партизанському русі на території Карелії, нагороджений орденом Червоного Прапора (1944), з 1944 р. - перший секретар Петрозаводського міськкому, 1947 р. - перший секретар ЦК Компартії Карелії. З 1951 р. - в апараті ЦК ВКП(б), 1953-1957 рр. - надзвичайний і повноважний посол СРСР в Угорській Народній Республіці; 1957-1962 рр. - завідувач відділу соціалістичних країн ЦК КПРС, з листопада 1962 р. по липень 1967 р. - секретар ЦК КПРС, з 19.05.1967 р. - голова КДБ при Раді Міністрів СРСР, голова КДБ СРСР. 24.05.1982 -12.11.1982 - секретар ЦК КПРС; 12.11.1982-09.02.1984 - Генеральний секретар ЦК КПРС; 19.03.1983-09.02.1984 - Голова Президії Верховної Ради СРСР.
13) С. 9. «Щоб сон був міцним…» - пройде десь кілька років, і Л. І. Брежнєв помре уві сні на дачі 9-го Управління КДБ СРСР у Калінінській області внаслідок зупинки серця, у яке було імплементовано прилад для регуляції серцевої діяльності. Його, мертвого, ранком у постілі знайде охорона 9-го Управління КДБ СРСР. У той час Федорчук перебував на посаді голови КДБ СРСР; його призначенню на посаду голови КДБ УРСР 1970 р. і переведенню до Москви 1982 р. особисто сприяв Брежнєв. Колишній голова КДБ СРСР Андропов на час призначення Федорчука керівником союзного КДБ працював 2-м секретарем ЦК КПРС. У листопаді 1982 р. Федорчук безсонням вже не мучився, але всю ніч не спав і першим отримав звістку про кончину Леоніда Ілліча. Після смерті Брежнєва пост Генерального секретаря ЦК КПРС обійме Андропов, який звільнить Федорчука з посади голови КДБ СРСР і призначить міністром внутрішніх справ СРСР.