1) С. 68. Атя (морд.) - батько.
2) С. 68. «Хвиля» («Волна»), «88» - кодова назва справ-формулярів групових агентурних розробок 2-го управління КДБ при РМ УРСР та УКДБ по Львівській області, реалізацію яких було здійснено у серпні 1965 р. арештами І. Світичного (Київ), А. Шевчука (Житомир), братів М. і Б. Горинів, І. Геля, М. Зваричевської, М. Осадчого (Львів), В. Мороза, О. Заливахи (Івано-Франківськ), С. Караванського (Одеса), братів І. і О. Геретів, Б. Антківа, М. Литвина, М. Чубатого (Тернопіль) та ін.
3) С. 68. 1970 р. 5-м управлінням було заведено централізовану справу групової оперативної розробки (ЦСГОР) «Блок». Її фігурантами стали Г. Алтунян, Б. Антоненко-Давидович, О. Антонів, З.Антонюк, Ю. Бадзьо та його дружина С. Кириченко, М. Брайчевський, С. Глузман, І. Гончар, брати Михайло і Богдан Горині, Г. Дворко, І. Дзюба, О. Заливаха, В. Захарченко, Й. Зісельс, В. Іванисенко, І. Калинець та його дружина Ірина, С. Караванський та його дружина Н. Строкатова, Я. Кендзьор, М. Косів, М. Коцюбинська, Г. Кочур, В. Лісовий, М. Лукаш, Л. Лук’яненко, А. Лупиніс, О. Мешко, В. Мороз, М. Осадчий, М. Плахотнюк, Л. Плющ і його дружина Т. Житницька, Є. Пронюк, Є. Сверстюк, І. Світличний, його дружина Леоніда та сестра Надія, Л. Селезненко, Л. Семикіна, Л. Скорик, І. Сокульський, І. Стешенко, Н. Строкатова, В. Стус, Н. Суровцева, З. Франко, М. Холодний, В. Чорновіл, С. Шабатура, О. Шевченко, Л. Ященко та інші. До оперативної бази увійшло 212 об’єктів розробок, 1624 їхніх особистих зв’язків, головним чином із числа інтелігенції, аспірантів і студентів, близько 20 000 громадян, які поділяли націоналістичні погляди і допускали відповідні прояви. Рішення про реалізацію справи «Блок» було прийнято на засіданні Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 р. 5 січня 1972 р. на станції Чоп при виїзді із СРСР було затримано емісара ОУН(б) Ярослава Добоша, підданого Бельгії, 12 січня проведено обшуки і заарештовано основних фігурантів справи «Блок». Передбачалося обвинуватити Добоша у шпигунстві, основних фігурантів справи - відповідно до ст. 56 Кримінального кодексу Української РСР (зрада батьківщини у формі шпигунства), інших об’єктів - в організаційній антирадянській діяльності. Виконати план з ряду причин не вдалося (проти виступив П. Ю. Шелест, хоча спочатку дозвіл на проведення арештів дав, скоротивши їх кількість), а також втрутився уряд Бельгії, захищаючи підданого своєї Королеви - Ярослава Добоша). Проведені у січні-квітні 1972 р. арешти в оперативних документах КДБ УРСР стали називатися «частковою» (неповною) реалізацією справи «Блок» з перспективою її «повної» реалізації протягом наступних 2-3 років.
4) С. 71. «Сахаровці» - прихильники російського правозахисника, лауреата Нобелівської премії миру, академіка Андрія Сахарова.
5) С.74. Комітет «Вільна Європа» (КВЄ) - створений 1949 р. у Сполучених Штатах Америки на кошти крупних промислових корпорацій, зокрема, Ю. С. Стіл корпорейшн, Бенк оф Америка, Чейз Нешнл Бенк, при участі Ал. Даллеса, Дж. Далласа, У. Донована, Дж. Кеннана, Конрада Айзенгавера, Клея, Спеллмана, Крейда тощо; керівник - Річардсон; офіційна мета - «мирними засобами підтримувати прагнення народів країн - радянських сателітів до свободи і незалежности». У складі КВЄ функціонують департаменти: програм; техніки та обслуговування; громадських справ; інформації, а також радіостанція «Вільна Європа», штаб-квартира якої розташована у Мюнхені, ФРН (з конспектів майора Бузини О. Г.).
6) С. 83. Ломоносов Михайло Васильович (19.11.1711-15.04.1765) - російський вчений, поет, історик, художник; народ. у с. Денисівка Куростровської волості Архангельської губернії у сім’ї помора; у грудні 1730 р. залишив дім батька і відправився у Москву, маючи на меті отримати освіту, видав себе за сина дворянина, завдяки чому йому вдалось вступити до Слав’яно-греко-латинської академії при Заіконоспаському монастирі, затим виїхав до Києва, де навчався у Києво-Могилянській академії, продовжив освіту у Маґдебурзькому університеті, одружився на німкені і вивіз її в Росію. Автор неспростованої гіпотези про те, що Троя (Іліон) була слов’янською державою, після поразки у війні з греками частина троянців переселилась на береги Дніпра, де заснувала Державу Русь.
7) С. 88. Соссюр (Saussure) Фердинанд Монжин де (26.11.1857-22.02.1913) - швейцарський лінґвіст, основоположник структуралізму у мовознавстві, зробив філософську переорієнтацію мовознавства і заклав принципи комплексного дослідження мови як семіотичної системи. Розглядав мову як предмет внутрішньої лінґвістики - «в самому себе і для себе» і зовнішньої лінґвістики - зв’язок історії мови з історією народу, географічним розміщенням, вплив на літературну мову діалектів тощо.
8) С. 88. Сосюра Володимир Миколайович (06.01.1898-08.01.1965) - визначний український поет. Автор вірша «Любіть Україну», за який в газеті «Правда» від 02.01.1951 р. у статті «Проти ідеологічних перекручувань у літературі» був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі і зазнав гострих нападок з боку офіційної критики. Восени 1954 р. в час погромної кампанії проти нього відвідав с. Куйбишеве (кол. Царекостянтинівка Царекостянтинівської волості Катеринославської губернії) Куйбишевського району Запорізької області, де в місцевій школі читав вірші школярам, провів уроки української мови і літератури. Поеми «Розстріляне відродження», «Мазепа» та автобіографічний роман «Третя рота» були опубліковані майже через чверть століття після смерті поета.
9) С. 90. «Ніколай Ніколаєвіч» (жарг.) - зовнішнє спостереження від абревіатури «НН», рос. - «наружное наблюдение» (з конспектів майора Бузини О. Г.).
10) С. 94. 6-й відділ КДБ УРСР - відділ внутрішньої безпеки КДБ УРСР, займався захистом особового складу і режиму в органах КДБ УРСР від посягань зарубіжних спецслужб та антирадянських елементів; після утворення 6-го управління КДБ УРСР - 11-й відділ КДБ УРСР (з конспектів майора Бузини О. Г.).
11) С. 95. БухбіндерЙосип Шмульович - поет; народ. 25 грудня 1908 р. у м. Черняхові на Житомирщині в сім’ї стельмаха. Закінчив Київський педінститут (1935). Був на педагогічній та журналістській роботі. Пише єврейською мовою. Книги видавались мовою оригіналу, російською та також українською. Окремими виданнями вийшли збірки «Бабенко» (1930), «Командир Сизов» (1936), «Ліричні мотиви» (1940), «Останній сніг» (1964), «Дорога життя» (1966), «Між хвилями» (1970), «Ясними очима» (1975), «Тобі, мій друже» (1980), «Світлий погляд» (1981), «Близька далечінь» (1984, 1987, 1988). Член СП СРСР з 1937 р. (Див.: Письменники Радянської України // 1917-1987 // Біобібліографічний довідник // Автори-упорядники: В. К. Коваль, В. П. Павловська. - К., «Радянський письменник», 1988. - С. 98).
12) С. 103. Щербицький Володимир Васильович (17.02.1918-16.02.1990) - радянський і партійний діяч, голова Ради Міністрів УРСР (1961-1963, 1965-1972), перший секретар ЦК Компартії України (1972-1989). Двічі Герой Соціалістичної Праці (1974, 1977). Пенсіонер союзного значення. Добровільно пішов з життя у зв’язку з необхідністю участі в роботі лютневої сесії Верховної Ради УРСР (1989 р.) і вимогою мас-медіа дати відповіді на запитання, які їх цікавили (Див.: Виталий Врублевский. - Владимир Щербицкий: Правда и вымыслы // Записки помощника: воспоминания, документы, слухи, факты. - К, 1993; Максим Стріха. - «Епоха Щербицького»: спроба портрету в різних відтінках сірого. - «Критика» // 14.02.2003).
13) С. 104. Троцький Лев Давидович (Бронштейн Лейба Давидович) - політичний діяч і літератор; народ. 26.10.1879 р. у с. Янівка Єлисаветградського повіту (тепер Златопільська область) Херсонської губернії в сім’ї колоніста, орендаря великого земельного маєтку; вчився в одеському реальному училищі, виявляв непересічні художні і літературні здібності, разом з однокласниками видавав рукописний альманах, писав вірші, перекладав байки Івана Крилова українською мовою, виступав з протестом проти вчителя російської словесності, який забороняв Троцькому писати вірші українською мовою, за що відсидів кілька діб у карцері. Революційну діяльність розпочав 1897 р. у молодіжній підпільній організації у місті Миколаєві під псевдонімом «Львов», був зв’язковим між миколаївською і одеською групами. Заарештований 28.01.1898 р., відсидів два роки у тюрмах Миколаєва, Херсона, Одеси. За вироком суду висланий на поселення до Східного Сибіру. В засланні займався літературною творчістю під псевдонімом «Антид Ото». В серпні 1902 р. втік за підробленим паспортом на прізвище «Троцький», який виготовив сам, вписавши в наданий йому чистий бланк прізвище старшого наглядача одеської тюрми Троцького. На шляху із заслання виконував завдання соціал-демократичної спілки «Іскра» у Харкові, Полтаві, Києві, після чого через Відень поїхав у Лондон, де з поїзда прибув на квартиру до Леніна (Ульянова). Останній влаштував Троцькому іспит на ставлення до дискусії між Бернштейном і Каутським, після чого порекомендував зайнятися марксистською самоосвітою у гурті Засулич і Мартова. В січні 1905 р. повернувся до Києва, затим виїхав у Петербург. У грудні 1905 р. за вироком суду мав їхати на заслання до Тобольської губернії, на шляху до заслання через Київ і Львів втік у Відень. Після переїзду редакції органу Української Соціал-Демократичної Спілки газети «Правда» до Відня спільно з Іоффе взяв до рук її видання, навколо редакції організував групу літераторів. Незважаючи на намагання більшовистів взяти під свою оруду газету «Правда» шляхом призначення в її редакцію свого представника Льва Каменєва, Троцький залишився на позиціях українських соціал-демократів. 1912 р. у Відні засновав літературно-публіцистичний часопис «Боротьба», але з початком 1-ї світової війни змушений був переїхати у Париж, де працював кореспондентом газет «Кієвская Мисль» і «Наше Слово». У статтях Троцький піддавав гострій критиці більшовистів за лозунги «поразки» у світовій війні з метою розв’язання «громадянської війни», замість «диктатури пролетаріату» висунув лозунг «соціалістичної диктатури». Французька влада вислала Троцького до Іспанії, звідти він змушений був переїхати в США. З початком Лютневої буржуазно-демократичної революції намагався через Канаду виїхати в Росію, у місті Галіфакс заарештований поліцією і лише за вимогою Тимчасового уряду звільнився і приїхав до Петрограда в травні 1917 р., де вступив в організацію соціал-демократів (об’єднаних). У липні 1917 р. перейшов на платформу більшовистів, брав активну участь у підготовці Жовтневого перевороту. 23 вересня обраний головою Петроградської ради, керував Петроградським революційним комітетом при здійсненні контрреволюційного заколоту і більшовистського жовтневого перевороту. На посаді народного комісара із закордонних справ брав участь у мирних переговорах з Німеччиною у Бресті, відстоюючи всупереч інструкціям Леніна позицію «війну не вести, миру не підписувати». Затим очолив народний комісаріат шляхів сполучення, зайняв пост наркома з військових і морських справ, призначений головою Революційної військової ради. Був прихильником т. зв. «воєнного комунізму» з одержавленням профспілок, використанням у мирний час методів господарювання часів війни, знищення дрібного селянського господарювання, а також т. зв. «соціалістичного накопичення» коштом селян. Виступав проти методів управління «старої гвардії», за омолодження РКП(б), свободу дискусій. 1924-го р. видав брошуру «Наука Жовтня», у якій піддав перегляду більшовистську концепцію соціалістичної революції та диктатури пролетаріату і поклав в основу власної концепції теорію перманентної революції, виступав проти ревізії вождем більшовистів Леніним-Ульяновим вчення Карла Маркса, а саме - висунення ним помилкової тези (підтриманої Сталіним) про можливість побудови соціалізму в окремо взятій країні, тобто в капіталістичному оточенні. 07.11.1927 р. виключений з партії і засланий до Алма-Ати, 1929-го р. видалений з СРСР. За кордоном організував IY-й Інтернаціонал, який об’єднував ліві течії в комунізмі (троцькізм). Виступив з низкою статей на оборону самостійності України. Убитий аґентом НКВС Меркадером у Мехіко 1940 р. (Див.: Устинов Г. - Л. Д. Троцкий. - М., 1928; В. Невский. - Троцкий Лев Давидович. - Энциклопедический словарь Русского Библиографического Института Гранат. - М., 1930. - С. 151-159; Енциклопедія Українознавства. - Торонто, 1984. - Т. 9. - С. 3265).
14) С. 105. Гризун Анатолій Пилипович - поет; народ. 28 травня 1948 р. в с. Жовтневе Конотопського району Сумської обл. в сім’ї робітників. Закінчив Сумський педінститут та аспірантуру Київського педінституту. Працював у пресі та на телебаченні. Нині - старший викладач Сумського педінституту. Член КПРС. Автор збірок «Десниця» (1972), «Розкрилля» (1976), «Високосний рік» (1983). Активно працює також в галузі літературної критики та перекладу. Вірші перекладалися російською, киргизькою та болгарською мовами. Член СП СРСР з 1984 р. (Див.: Письменники Радянської України // 1917-1987 // Біобібліографічний довідник // Автори-упорядники: В. К. Коваль, В. П. Павловська. - К., «Радянський письменник», 1988. - С. 164).
15) С. 108. Москва (з давньомордовської - «вовча яма») - колишня столиця послідовно: Московського князівства, Московії, Російської імперії, СРСР, Російської Федерації. З 2014 р. столиця конфедерації - Співдружність євразійських націй Великої Росії. Вперше згадується у літописах 1147 р. як володіння суздальського князя Юрія Довгорукого, молодшого сина великого київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха та Євфимії, дочки простолюдина. «Москву» і володіння навколо неї князь Юрій отримав після вбивства їх власника - родовитого боярина Степана Кучки. Прізвисько «Довга рука» Юрій Суздальський дістав за постійні грабіжницькі війни, у тому числі за намагання оволодіти Києвом, невдалі наступи на який він розпочав ще з 1132 р. після смерті свого брата - великого київського князя Мстислава Володимировича, старшого сина великого київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха та Гіти, дочки англійського короля Гаральда Першого. 1149 р. Юрій заволодів Києвом, 1151 р. у битві на р. Руті зазнав поразки від свого небожа - великого князя Ізяслава Мстиславовича, онука Володимира Мономаха. 1155 р. знову захопив Київ. Після смерті Юрія Довгорукого (1157 р.) у Києві спалахнуло повстання, в результаті якого приєднані Юрієм до Суздаля території знову відійшли до Києва. Похований Довгорукий у церкві Спаса на Берестові у Києві (Див.: Павло Загребельний. - Смерть у Києві: Роман. - Твори в 6-и томах. - Том 3. - К., 1980; Юрій Андрухович. - Московіада: Роман жахів // «Сучасність» // 1993 // №№ 1-2; Валерій Гужва. - Лакейський вальс або Подорож конформіста: Повість // «Сучасність» // 2005, № 6).
16) С. 109. Маяковський Володимир Володимирович (19.07.1983-14.04.1930) - видатний російський поет. Батько - лісничий, Володимир Костянтинович Маяковський, мати - Олександра Олексіївна Павленко. Закінчив московське Училище живопису, ліплення та зодчества (1911). Автор трагедії «Владимир Маяковский» (пост. 1913 р. петербурзьким театром «Луна-парк», головну роль зіграв автор), першої книжки «Я!» (1913), поем і віршів «Облако в штанах», «Хороше отношение к лошадям», «Про это», «Бруклинский мост», «Небоскрёб в разрезе», «Долг Украине», «Владимир Ильич Ленин», «Хорошо!» та ін. 1929 р. опублікував збірку сатиричних віршів «Слоны в комсомоле», а також вірші «Пиво и социализм», «Который из них?», «Кандидат из партии», які були частинами незакінченої поеми «Плохо!»
17) С. 114. Дзюба Іван Михайлович - академік Національної Академії наук України, народ. 25.07.1931 р. у с. Миколаївка Волноваського району Донецької області; освіта - філологічний факультет Донецького педінституту, викладач російської мови і літератури (1953), вчився в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР (1953-1957). 1957 р. - редактор відділу літературознавства і критики видавництва «Дніпро»; 1957-1962 рр. - завідувач відділу критики журналу «Вітчизна» (звільнений за ідеологічні помилки); 1964-1965 рр. - літературний консультант першої книги, видавництво «Молодь» (звільнений за участь у протестах проти політичних репресій 1965 р.); 1966-1969 рр. - коректор, «Український біохімічний журнал»; 1969-1972 рр. - редактор у відділі перекладної літератури, видавництво «Дніпро». Об’єкт справи оперативної розробки «Кореспондент» групової справи «Блок» (5-е управління КДБ УРСР). У січні 1972 р. - затриманий і допитаний у слідчому відділі КДБ УРСР, у квітні 1972 р. - вилучений зі Спілки письменників України, арешт, засудження на 5 років позбавлення волі відповідно до ст. 62 Кримінального кодексу УРСР (антирадянська агітація і пропаганда), помилуваний 11.1973 р. 1974-1982 р. - коректор, літературний кореспондент, багатотиражна газета Київського авіаційного заводу. 1980 р. - поновлений у Спілці письменників України. З 1982 р. - на творчій роботі. 1992-1994 рр. - міністр культури України. Лауреат премії ім. О. Білецького (1987), Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1991), Міжнародної премії Антоновичів (1992), премії В. Жаботинського (1996). Герой України (2001).
18) С. 114. Stench (англ.) - лайно, сморід.
19) С. 114. Чорновіл В’ячеслав Максимович (24.12.1937-25.03.1999) - український політичний і державний діяч. Народ. у с. Єрки (тепер Звенигородський район Черкаської області). Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, 1960-1963 рр. - працював редактором молодіжних передач Львівської студії телебачення; 1963-1965 рр. - комсорг будівництва Київської ГЕС, редактор багатотиражки; 1965-1966 рр. - завідувач відділу газети «Молода гвардія», аспірант Київського державного педагогічного інститут ім. Драгоманова; літературний працівник газети «Друг читача». За участь у національно-визвольному русі був засуджений 1966 р. по ст. 179 Кримінального кодексу УРСР (злісне ухилення свідка від явки і відмова від дачі показань) до 3 місяців виправно-трудових робіт, 1967 р. - ст. 187 Кримінального кодексу УРСР (недонесення про злочин) до 1,5 року ув’язнення. У ті часи працював техніком у Карпатській експедиції АН УРСР, інспектором з реклами Київського книготоргу, інструктором Львівського обласного відділення Товариства охорони природи, спостерігачем метеостанції, землекопом археологічної експедиції, вагарем на ст. Скнилів Львівської області. У січні 1972 р. заарештований і 1973 р. засуджений по ч. 1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) до 6 років ув’язнення і 3 років заслання; у квітні 1983 р. засуджений відповідно до ст. ст. 15, 117 (спроба зґвалтування) Кримінального кодексу РРСФР до 5 років ув’язнення, 1983 р. достроково звільнений згідно з протестом прокурора Якутської АРСР. Перший редактор самвидавничого часопису «Український вісник». Об’єкт справи оперативної розробки «Журналіст» централізованої справи групової оперативної розробки «Блок» (5-й відділ УКДБ УРСР по Львівській області, 5-е управління КДБ УРСР), справи оперативної розробки «Неугомонный» (5-й відділ КДБ Якутської АРСР). Депутат Верховної Ради УРСР і одночасно Львівської обласної ради (1990); у квітні 1990 р. обраний головою Львівської обласної ради народних депутатів. На президентських виборах 01.12.1991 р. здобув 2-е місце після Леоніда Кравчука (23,27 %). Навесні 1992 р. обраний одним із співголів Народного Руху України (разом з Іваном Драчем і Михайлом Горинем), у грудні 1992 р. став головою НРУ, який під його керівництвом був перетворений з громадського об’єднання на політичну партію. Повторно обирався народним депутатом Верховної Ради України 1994 і 1998 рр. Герой України (посмертно). Загинув в автокатастрофі на трасі Золотоноша-Бориспіль.
20) С. 114.24 травня 1964 р. сталася пожежа у Державній публічній бібліотеці АН УРСР, якою було знищено 500 тисяч одиниць літератури, що становило 20 % фонду книгозбірні, в основному, раритетних документів, більшість з яких мали європейську і світову цінність. Перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест у своєму щоденнику з цього приводу записав: «Багато галасу навколо пожежі бібліотеки Академії наук України». Підпал вчинив працівник бібліотеки Віктор Погружальський, який перебував на чергуванні у ніч з 23 на 24 травня, о 5 год. 58 хв. ранку. Погружальський по метриці Погужельський, прізвище змінив, щоб відмежуватися від родинних зв’язків (батька було засуджено до розстрілу за причетність до «Польської організації військової», дядька - за співпрацю з німцями, матір - до виселення з місця проживання за невиконання встановленого мінімуму трудоднів). У 1943-1945 рр. був вивезений у Німеччину на примусові роботи, після капітуляції Німеччини перебував в американській окупаційній зоні, через Штернберзький пересильний пункт добровільно повернувся в СРСР. Закінчив історичний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, Харківський бібліотечний інститут, Університет марксизму-ленінізму при Київському міськкомі Компартії України. Під час роботи у бібліотеці писав скарги стосовно неналежного зберігання книжкових фондів, звертання до Президії Верховної Ради УРСР про відмову від радянського громадянства з проханням надати можливість переїзду з сім’єю в одну із країн Східної Європи, а також поезії, в яких, зокрема, зазначав:
«Я не чета обывательской братии,
И катитесь вы к чёртовой матери!
Мой путь не избран наугад, -
Ещё пятнадцять лет назад
Социализма притягательная сила
Вырвала меня из объятий капиталистического мира.
Я - коммунист!
Коммунист-поэт!
Мне по праву положен партийный билет!
Облечённый этим бесценным мандатом,
Дам энергию Родине больше, чем атом!»
До аварії 1986 р. на Чорнобильській АЕС Погружальський (Погужельский) безпосередньо не причетний. За підпал бібіліотеки засуджений до 10 років ув’язнення. На судовому процесі останнє слово виголосив у віршованій формі, свою промову почав словами: «Прости мне, Родина, прости, страна родная» і закінчив: «Враги культуры на свободе, в тюрьму попался только я» (Див.: Тамара Гундорова. - Атомний дискурс і Чорнобильська бібліотека, або Як зустрілися Пашковський з Бодрійяром // журнал «Кур’єр Кривбасу» // 2004, травень, № 174. - С. 149-166; Архівна кримінальна справа на Погружальського. - Київський міський суд; Євген Сверстюк. - З приводу процесу над Погружальським. - «Сучасність» // Лютий, 1965 - анонімно).
21) С. 111. Гуменюк Феодосій Максимович - художник, живописець, графік, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки художників України та Спілки художників Росії. Народ. 6 вересня 1941 р. у с. Рибчинцях Вінницької області. 1971 р. закінчив Ленінградський інститут живопису, скульптури і архітектури ім. Іллі Рєпіна, навчався у майстерні Й. Серебрянського. Викладав у ленінградських навчальних мистецьких закладах, працював на художніх комбінатах Ленінграда і Дніпропетровська (тепер - Санкт-Петербурґ і Січеслав). З 1992 р. - у м. Києві. У Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури працює з 1993 р., очолює навчально-творчу майстерню історичного живопису; з 2000 р. - професор кафедри живопису і композиції. У колі його творчих зацікавлень - події історичного минулого України, вірування, обряди, звичаї. Розроблявся 5-м відділом УКДБ СРСР по Ленінградській області, 5-м відділом УКДБ УРСР по Дніпропетровській області по справі оперативної розробки «Модерніст».
22) С. 115. Скрипник Микола Олексійович (25.01.1872-07.07.1933) - державний діяч УСРР, один із засновників Комуністичної партії (більшовистів) України. Народ. у слободі Ясинуватій Катеринославської губернії, вчився в сільському училищі слободи Барвінкове Ізюмського повіту Харківської губернії, Ізюмському реальному училищі. В автобіографії, написаній під час партійної чистки 1921 р., зокрема, вказав: «Розвивався самотужки. Початковим пунктом мого розвитку було вивчення української літератури та історії України; впливали і сімейні легенди - про предків-запорожців, про одного із прадідів, якого польські шляхтичі посадили на палю за участь у повстанні Залізняка і Гонти у XYIII-му ст. Вірша Тараса Шевченка спонукали мене читати історію взагалі, зокрема по історії України, особливо епохи визвольних змагань, війни і руїни, де я зустрівся з Чорною Радою і повстаннями класового характеру гноблених проти козацької старшини; це зміцнювало моє критичне ставлення до панування багатіїв, а разом з тим штовхнуло до читання з питань історичних та економічних. З іншого боку, збуджений тією ж українською літературою інтерес штовхнув мене зайнятися послідовно фольклором, лінґвістикою, первісною історією, антропологією, геологією, теорією розвитку космосу. Шлях мого розвитку, т. ч., був цілком відмінним від розвитку російських інтелігентів - революціонерів». 1900 р. склав іспити за реальне училище, вчився в Санкт-Петербурзькому технологічному інституті. За організацію демонстрацій відрахований з інституту і висланий до Катеринослава. З того часу займався професійною революційною діяльністю. Багато разів заарештовувався царською поліцією, сім разів перебував на засланні, у т. ч. в Якутській губернії; входив до ленінської фракції соціал-демократів, член партії більшовистів з 1917 р. Під час Жовтневого перевороту 1917 р. - член Петроградського військово-революційного комітету. У грудні 1917 р. викликаний у Харків, де став членом першого уряду Радянської України, з березня 1918 р. очолив Народний секретаріат (уряд). У квітні 1918 р. відіграв головну роль у проведенні Таганрозької наради більшовистів (Таганрог поряд з іншими територіями Області Війська Донського був приєднаний до щойно створеної УСРР, за вимогою Сталіна землі було повернуто РСФРР після того, як Народний секретаріат оголосив мобілізацію донських козаків для боротьби з німецькими і австро-угорськими військами на окупованих ними територіях України), на нараді висловився за створення незалежної від РКП(б) більшовистської партії України, був підтриманий більшістю учасників та обраний секретарем оргбюро із скликання установчого з’їзду. За вказівкою Леніна-Ульянова Скрипника усунули від участі в оргбюро, на установчому з’їзді в Москві (липень 1918 р.) він опинився в ізоляції. Був введений до складу колегії ВУЧК, обіймав посаду завідувача відділу боротьби з контрреволюцією. У січні 1919 р. знову увійшов до складу уряду УСРР на посаді народного комісара державного контролю, брав участь у боротьбі з Повстанською задніпровською дивізією отамана Зеленого, був начальником політвідділу Гомельського укріпрайону, начальником Особливого відділу південно-східного (Кавказького) фронту. Після повернення на Україну у квітні 1920 р. був призначений народним секретарем Робітничо-селянської інспекції, потім послідовно - наркомом внутрішніх справ, наркомом юстиції і генеральним прокурором. 1927-1933 рр. керував роботою народного комісаріату освіти, якому, крім навчальних закладів, підпорядковувались Академія наук і майже всі установи культури. Зробив значний внесок у розвиток української освіти, науки, культури, мови (у вересні 1928 р. затвердив новий український правопис), української книговидавничої та газетно-журнальної справи, організував масштабну допомогу в українізації освіти у місцях компактного проживання українців поза межами України (в Росії і Казахстані). У лютому 1933 р. був усунутий від роботи в наркоматі освіти і призначений заступником голови Раднаркому - головою Держплану УСРР. Фактично з цього моменту у партійній пресі було розгорнуто кампанію цькування усіх заходів, які здійснив Скрипник на посаді наркома освіти. У червні 1933 р. Скрипника було виведено зі складу політбюро ЦК КП(б)У, сталінський намісник в Україні Постишев поставив вимогу, щоб Скрипник виступив з розгорнутою критикою своїх «націоналістичних помилок». 7 липня 1933 р. Скрипник наклав на себе руки (застрелився).
23) С. 118.«Дев’ятка» (жарг.) - 9-е управління КДБ СРСР, займалося особистою охороною членів і кандидатів в члени Політбюро ЦК КПРС, секретарів ЦК КПРС, охороною адміністративних будинків ЦК КПРС, Верховної Ради і Ради Міністрів СРСР, державних дач, санаторно-лікувальних та інших об’єктів (з конспектів майора Бузини О. Г.).
24) С. 124. «Дев’ята стаття» - стаття фінансового бюджету КДБ, по якій здійснювалися нарахування витрат на грошове забезпечення оперативно-агентурної діяльності: щомісячні чи разові виплати агентурі, заохочення оперативних джерел, оплата явочних і конспіративних квартир, інші заходи. За кожну витрату оперативний працівник складав фінансовий звіт з додатком документів, які підтверджували витрати: розписки, рахунки, квитанції, чеки тощо (з конспектів майора Бузини О. Г.).
25) С. 129. Першими кроками Федорчука В. В. після призначення головою КДБ в Україні було реформування 5-го Управління КДБ при РМ УРСР, рівень роботи якого, на його думку, не відповідав масштабам підривної діяльності зарубіжних центрів ідеологічної диверсії та антирадянських елементів в республіці. Кількість штатного складу 5-х підрозділів збільшилась удвічі, у 5-му управлінні утворились такі відділи: 1-й - перехоплення каналів інформаційних і організаційних зв’язків закордонних центрів ОУН з учасниками підпілля в Україні та проведення оперативних ігр; 2-й (найбільший за чисельністю) - боротьба з українським буржуазним націоналізмом; розробка осіб, які займались організованою націоналістичною діяльністю, та їх зв’язків (централізована справа групової оперативної розробки «Блок»); 3-й - боротьба з ідеологічною диверсією, спрямованої проти молоді та виявлення антирадянських проявів в закладах освіти, серед інших категорій молоді; оперативне забезпечення Міністерства освіти УРСР, Комітету у справах фізкультури і спорту при РМ УРСР та міжнародного спортивного обміну; 4-й - боротьба з зарубіжними клерикальними центрами та ідеологічно шкідливими проявами в середовищі віруючих, оперативне забезпечення Комітету у справах релігій при РМ УРСР; 5-й - боротьба з сіонізмом та єврейським націоналізмом; 6-й - розшук авторів анонімних документів антирадянського змісту, запобігання тероризму і нелегального зберігання та розповсюдження зброї і вибухових пристроїв; 7-й - боротьба з підривною діяльністю зарубіжних радіостанцій: російської редакції «Радіо «Свобода» - «Вільна Європа», «Бі-Бі-Сі», «Голос Америки», проявами кримськотатарського націоналізму та інших видів сепаратизму; виявлення і розробка організаційних дисидентських зв’язків в Україні (Сахарова, Солженіцина, Григоренка, Буковського та ін.); 8-й - оперативне забезпечення міжнародного культурного обміну та боротьба з ідеологічною диверсією, спрямованої проти творчої інтелігенції; оперативне забезпечення Міністерства культури УРСР, Комітету з питань телебачення і радіомовлення при РМ УРСР, Комітету з видавничої справи і книжкової торгівлі при РМ УРСР, гуманітарної секції Академії наук УРСР, творчих спілок, видавництв, преси, мистецьких закладів.