1) С. 254. Пугачова Алла Борисівна - російська співачка, народ. 15.04.1949 р. у Москві. Дипломант Y-го Всесоюзного конкурсу артистів естради (пісня «Посидим, поокаем», ІІІ-е місце), володарка міжнародних Ґран-прі «Золотий Орфей» (пісня «Арлекино»), «Бурштиновий соловей» (пісня «Всё могут короли»), зіграла головну роль у фільмі «Женщина, которая поёт»; народна артистка СРСР (указ про удостоєння почесного звання Пугачової від листопада 1991 р. був останнім з указів колишнього Президента СРСР М. С. Горбачова, після чого СРСР остаточно розвалився, і посаду Президента СРСР рішенням трійки Єльцин-Кравчук-Шушкевич за згодою Президента США Джорджа Буша-старшого було ліквідовано); в липні-серпні 1990 р. відпочивала разом з сім’єю і друзями на узбережжі Азовського (Озівського) моря в селі Кирилівка Якимівського району Запорізької області у пансіонаті на Федотовій косі. Феномен популярності Пугачової у радянські часи дослідники пояснюєть її внутрішньою свободою (Див.: Кто есть кто в российской культуре: Who is who // Справочник. - М., 2004. - С. 163; Анатолій Рекубрацький, Віктор Семеновський, Микола Федоренко. - Билиці рідного краю. - Мелітополь-Бердянськ, 1990; Петро Ребро. - Грім під Мелітополем // Поема. - Запоріжжя, 1991); Григорій Лютий. - Дочка Омелька Пугача. - Роман у віршах. - Гуляйполе, 1998).
2) С. 255. Балицький Всеволод Апполонович (за деякими документами - Аполлонович), комісар державної безпеки 1-го ранґу, народ. 1892 р. у м. Верхньодніпровську Катеринославської губернії, земляк відомого українського партійного і державного діяча В. Щербицького та одного із фундаторів Служби безпеки України А. Бєляєва; з 1912 р. вчився на юридичному факультеті Московського університету і водночас у Лазаревському інституті східних мов. Брав участь у студентських революційних гуртках, 1913 р. став членом РСДРП (меншовистів), 1915 р. перейшов до більшовистів. 1915 р. мобілізований в армію, закінчив Тифліську школу прапорщиків, служив на Перському фронті. При відступі російської армії з Персії залишився у Закавказзі на партійній роботі. З січня 1919 р. - в органах ВУЧК: заступник голови ВУЧК, командувач військами ВУЧК; з 1 вересня 1923 р. - голова ДПУ УСРР, голова Комісії з судово-політичних справ при ЦК КП(б)У, з листопада 1927 р. - кандидат у члени Політбюро ЦК КП(б)У. Керував ліквідацією Української автокефальної православної церкви, контрреволюційних організацій «Спілка визволення України», «Українська військова організація» (УВО), «Український національний центр» (УНЦ) тощо. 1931-1934 рр. - заступник голови ОДПУ СРСР, з листопада 1932 р. по лютий 1933 р. - особливо уповноважений ОДПУ СРСР по Україні, брав у часть в остаточній ліквідації на Україні опору колективізації в умовах Голодомору. З 1934 р. - нарком внутрішніх справ УСРР. З травня 1937 р. - начальник УНКВС СРСР по Далекосхідному краю. Арештований у липні 1937 р. за обвинуваченням в участі у діяльності підпільного «Українського центру антирадянської військово-фашистської змови», який очолював командувач Київського військового округу командарм 1-го ранґу Йона Еммануїлович Якір. 27.11.1937 р. засуджений до вищої міри соціального захисту - розстрілу.
3) С. 255. На задку махновських тачанок був напис «Хуй догонішь», на передку - «Хуй убєжишь».
4) С. 255. Льова Задов - Зіньковський-Задов Лев Миколайович (1893-29.09.1938), народ. в колонії Весела на Катеринославщині, закінчив два класи хедера у Юзівці. 1913 р. прилучився до анархізму, засуджений до 8 років каторжних робіт, звільнений після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. З 1918 р. - в армії Н. Махна на різних посадах (помічник командира полку, помічник начальника контррозвідки армії, начальник розвідки корпусу, комендант Кримської групи, член штабу РПА, ад’ютант Махна). 1921 р. разом з Махном втік до Румунії, 1924 р. вирішив повернутися в СРСР, використавши для цього диверсійно-терористичну групу, сформовану в Румунії. В СРСР одразу з’явився з покутою в органи держбезпеки. По закінченні слідства був звільнений і став працювати в органах ДПУ-НКВС УСРР (Харків, Одеса). 1938 р. звинувачений в службі іноземним розвідкам і засуджений до вищої міри соціального захисту - страти. 29.01.1990 р. ухвалою пленуму Верховного Суду СРСР реабілітований. Указом Президента України від 14.10.2012 р. нагороджений орденом «За заслуги» 3-го ст. (посмертно).
5) С. 255. Стадіон «Динамо» НКВС УСРР збудовано 1934-1936 рр. за проектом архітекторів В. О. Осьмака і В. І. Беспалова; спочатку був названий ім’ям наркома внутрішніх справ УСРР В. А. Балицького, після його арешту у липні 1937 р. - наркома внутрішніх справ СРСР Н. І. Єжова; пропозиція Леплевського найменувати стадіон після звільнення Єжова з посади наркома НКВС прізвищем Берія було відхилена Л. П. Берія. Тепер стадіон імені Валерія Лобановського. І. М. Леплевського було заарештовано після від’їзду Л. П. Берія з Києва і засуджено до вищої міри соціального захисту - страти.
6) С. 256. «Після детального обговорення на спільному засіданні було прийнято рішення: у нову будівлю на вулиці Кірова, 12 переселити Раду народних комісарів УРСР» - герой роману Павла Загребельного «Диво» архітектор Борис Отава у розмові з московською художницею Таїсією Зиковою під час побачення біля будинку Ради Міністрів УРСР, помітивши, що Таїсія тремтить і має холодні руки, сказав: «Один мудрагель написав про цю споруду: «Будівлі трохи шкодить надмірна монументальність і гіпертрофований ордер, позбавлений будь-якого тектонічного сенсу». Зикова відповіла: «Перестаньте…» (Див.: Павло Загребельний. - Диво: Роман. - Твори в шести томах. - Том другий. - К., 1980. - С. 248).
7) С. 260. Параджанов Сергій Йосипович (09.01.1924-21.07.1990) - геніальний український кінорежисер, народний артист України (1990); вчився на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії і будівельному факультеті Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту, закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії (1951, майстерня Ігоря Савченка, дипломна робота «Молдавська казка»); автор фільмів «Андрієш» (1955), «Українська рапсодія» (1961), «Квітка на камені» (1962), «Тіні забутих предків» (1965, за мотивами творів Михайла Коцюбинського), «Колір гранату» (1969), «Легенда про Сурамську фортецю» (1984), «Ашик-кериб» (1988, за мотивами поеми Михайла Лермонтова), ряду документальних фільмів і кіносценаріїв.
8) С. 261. Цвіркунов Василь Васильович (21.12.1917-20.11.2000) - заслужений діяч мистецтв України (1993), академік Академії мистецтв України, кандидат філологічних наук (1959). Народ. в селі Новоукраїнка (колишній Гайчур) Куйбишевського району Запорізької області, закінчив філологічний факультет Ворошиловградського педінституту (1938); 1939-1943 - служив в армії, учасник нім.-рад. війни, отримав тяжкі поранення, нагороджений бойовими орденами і медалями; 1944-1955 - начальник спецшколи Військово-повітряних сил Міністерства оборони СРСР; 1955-1959 - аспірант Академії суспільних наук (Москва); 1962-1973 - директор Київської кіностудії художніх фільмів ім. Олександра Довженка; 1973-1986 - старший науковий співробітник, завідувач відділу кінознавства Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Максима Рильського АН УРСР; 1988-2001 - декан факультету кінематографії та телебачення, професор Київського інституту театрального мистецтва ім. Івана Карпенка-Карого.
9) С. 263. «Радикал» (19.12.1920-01.04.2004) - об’єкт справи оперативної розробки Микола Данилович Руденко, відомий поет, письменник, філософ, правозахисник. Учасник нім.-рад. війни, перебував на політроботі у прифронтовому шпиталі; учасник оборони Ленінграда, був тяжко поранений, нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни 1-го ст., медалями. Освіта - середня, 1941 р. вступив на 1-й курс Київського університету, навчання перервала війна, далі займався самоосвітою. 1947 р. прийнятий до Спілки письменників України, працював відповідальним редактором журналу «Дніпро», обирався секретарем парткому СПУ, секретарем СПУ, членом Київського міськкому Компартії України. З початку 1970-х років брав участь у правозахисній діяльності, був членом московського відділення «Міжнародної амністії», засновник Української Гельсінкської групи. У філософських працях «Економічні монологи», «Енергія прогресу. Нариси фізичної економії», романі «Формула Сонця» обґрунтував тезу про те, що «додаткова вартість створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (фотосинтезом), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі». 1974 р. виключений з лав КПРС «за критику марксизму», 1975 р. - Спілки письменників України. 18.04.1975 р. заарештований, звільнений до закінчення слідства у зв’язку з амністією. Вдруге заарештований 12.1976 р., 01.07.1977 р. засуджений відповідно до ч. 1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») до 7 років ув’язнення і 5 років заслання. Автор романів «Вітер в обличчя», «Остання шабля», «Орлова балка», «Чарівний бумеранг», «Сила Моносу», збірок віршів «З походу», «Незбориме плем’я», «Ленінградці», «Всесвіт у тобі» тощо. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1993), Герой України.
10) С. 263. «Шаман» (25.12.1927-18.03.2003) - об’єкт справи оперативної розробки Олександр (Олесь) Павлович Бердник, відомий український письменник-фантаст, правозахисник. Учасник нім.-рад. війни. 1949 р. закінчив театральну студію при Київському театрі імені Івана Франка. 1950 р. засуджений відповідно до ст. 54-10 («пропаганда чи агітація, що містить заклики до повалення, підриву чи ослаблення радянської влади, як і розповсюдження чи виготовлення, чи зберігання літератури того ж змісту») Кримінального кодексу УРСР до 10 років ув’язнення. Член-засновник Української Гельсінкської групи (1976). 21.12.1979 р. засуджений відповідно до ч. 2 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР і ч. 2 ст. 70 Кримінального кодексу РРФСР до 6 років ув’язнення і 3 років заслання. Автор романів і повістей «Чарівна квітка», «Шляхами титанів», «Привид іде по землі», «Діти безмежжя», «Чаша амріти», «Зоряний корсар», «Покривало Ізіди» тощо.
11) С. 263. «Ескулап» - об’єкт справи оперативної перевірки, дільничий лікар селища Конча-Заспа, засуджений до 1,5 року позбавлення волі відповідно до ст. 168 (одержання хабаря) Кримінального кодексу Української РСР (Див.: Нездоля А., Нестеренко С., Нестеренко Э. - Досье генерала госбезопасности Александра Нездоли. - Б. Церковь, 2003. - Глава четвёртая: «Террориста» посадили за взятки». - С. 159-162).
12) С. 264. «Рената» (народ. 20.11.1939) - об’єкт справи оперативної розробки Руденко (Каплун) Раїса Опанасівна, дружина Миколи Руденка; арештована 15.04.1981 р., засуджена за антирадянську діяльність 30.08.1981 р. до 5 років ув’язнення і 5 років заслання.
13) C. 268. «Тетяна» (жарг.) - оперативно-технічний захід «Т»: знімання інформації з використанням впроваджених підслуховуючих технічних приладів у замкнутих приміщеннях.
14) С. 268. «Фальсифікатор» - об’єкт справи оперативної розробки Валерій Веньяміновіч Марченко, колишній працівник газети «Літературна Україна», засуджений за антирадянську діяльність 1973 р. до 6 років позбавлення волі і 2 років заслання і 1983 р. - до 10 років ув’язнення і 5 років заслання, помер у в’язничній лікарні в Ленінграді 07.10.1984 р.; похований на цвинтарі у селі Гатне Києво-Святошинського району Київської області.
15) С. 269. «Езоп» - об’єкт справи оперативної розробки Володимир Ілліч Голобородько, письменник-гуморист, колишній кореспондент газети «Літературна Україна», працював у редакції разом з Валерієм Марченком до його арешту (Див.: Нездоля А., Нестеренко С., Нестеренко Э. - Досье генерала госбезопасности Александра Нездоли. - Б. Церковь, 2003. - Глава третья: «Дело беглого «афориста». - С. 139-141).
16) С. 270. «Карга» - об’єкт справи оперативної розробки Оксана Яківна Мешко - визначна діячка українського національно-визвольного руху ХХ ст. Народ. 30.01.1905, закінчила хімічний факультет Інституту народної освіти у Дніпропетровську (1931). Репресована 19.02.1947 і засуджена до 10 років ув’язнення з пред’явленням звинувачення у підготовці спільно з сестрою Вірою замаху на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова, реабілітована 1956 р. Активний член Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод, створеної 1976 р.; після арешту її провідника Миколи Руденка поклала на себе обов’язки керівника і координатора правозахисного об’єднання. 07.02.1981 засуджена відповідно до ч. 1 ст. 62 (антирадянська агітація і пропаганда) Кримінального кодексу УРСР до 6 місяців ув’язнення і 5 років заслання, покарання відбувала у м. Аян Хабаровського краю, де добував заслання її син Олесь Сергієнко, засуджений за антирадянську діяльність ще з 1972 р. 1989 р. стала одним із провідників Української Гельсінкської Спілки (УГС), ініціатор створення Українського комітету «Гельсінкі-90». Померла 02.01.1991 у Києві, похована на Байковому кладовищі.
17) С. 270. «Фурія» - об’єкт справи оперативної розробки Лариса Павлівна Скорик (дів. прізвище Кузма), відома українська громадська діячка, народ. 04.10.1939 р. (м. Любеч, Польща); освіта - Львівський політехнічний інститут, архітектурне відділення (1960); народний депутат України 12-го (1-го) скликання, член Центрального проводу НРУ (1989-1992), голова Всенародного руху України (1993-1996); доктор архітектури, член-кореспондент Академії мистецтв України, автор проектів: парк-сканзена «Шевченківський гай» у Львові (1966), станція метро «Мінська» у Києві (1980), реконструкції центру м. Івано-Франківська (1983), храм Богородиці у Борисполі (1989-1992), храм Св. Миколая у с. Світанок Київської області (1999), монастирсько-церковний комплекс о. Василіян у Києві (2000), церква Всіх Святих Українського народу у Львові, проекти реґенерації іст. центру Києва (1999) та ін.; автор ілюстрацій до книги «Еклезіаст» (1999) тощо.
18) С. 273. Бомбей - місто в Індії, з 1995 р. - Мумбаі.
19) С. 286. Ротару Софія Михайлівна (Софія Михайлівна Євдокименко-Ротар) - видатна українська співачка; народ. 07.08.1947 р., закінчила Чернівецьке музичне училище, Кишинівський інститут мистецтв ім. Г. Музическу. 1971 р. знялася у складі ансамблю «Смерічка» у музичному телефільмі «Червона рута», названому так за піснею геніального українського композитора і співака композитора Володимира Івасюка (1949-1979); того ж року стала солісткою вокально-інструментального ансамблю, створеного її чоловіком Анатолієм Євдокименком (1942-2002) при Чернівецькій філармонії. Лауреат міжнародних конкурсів: «Золотий Орфей» (Бургас, Болгарія, 1973), «Бурштиновий соловей» (Сопот, Польща, 1974). Нагороджена орденами «Знак пошани» (1980), «Дружби народів» (1985), «Орден республіки Молдова» (1997), «Святої Княгині Ольги» III та І ст. (1999), «Миколи чудотворця» (1998), «Орден Пошани» (Росія, 2002) та ін. Лауреат премії ім. Миколи Островського (1976), Ленінського комсомолу (1978), ім. Клавдії Шульженко (1996), «Овація» (2000), «Людина року-2000». Лауреат премії «Зірка України». У центрі Києві закладена іменна зірка, вручений почесний диплом і пам’ятний знак «Зірка української естради» (2002). Виконала більш ніж 400 пісень українською, молдавською, російською, сербською, болгарською, польською, італійською, англійською та німецькою мовами, гастролювала в багатьох країнах Європи, Азії, Америки та Австралії. Окрім фільму «Червона рута», знялася в картинах «Пісня буде поміж нас», «Монолог про любов», у головних ролях художніх фільмів «Де ти, любов?», автобіографічному фільмі «Душа», брала участь у декількох музично-документальних стрічках. Народна артистка України (1976), народна артистка Молдови (1983), народна артистка СРСР (1988). Герой України (2002).
20) С. 286. Скрябін Олександр Миколайович (25.12.1872-14.04.1915) - російський композитор і піаніст; народився в сім’ї дипломата, близький родич соратника Йосипа Сталіна В’ячеслава Михайловича Молотова (Скрябіна,) колишнього міністра (народного комісара) закордонних справ СРСР (з 1957 р. - Надзвичайний і Повноважний Посол СРСР у Монгольскій Народній Республіці); сміливий новатор, створив свій звуковий світ та свою систему образів і виразних засобів, перебував під впливом ідеалістичної філософії і естетичних течій; основоположник синтезу художніх засобів у музиці - партії світла, кольору, хору без слів тощо (синестезія - «кольоровий слух»); автор симфоній «Містерія», «Божественна поема», «Прометей. Поема вогню», «Поема екстазу» та ін.
21) С. 288. Парваті - в індуїстській міфології одна з іпостасей Деві, жінки Шиви. Згідно з міфом, перша жінка Шиви Саті після самоспалення на священному вогні через деякий час відродилася в образі Парваті (або Уми), дочки царя гір Хімавата і апсари Менакі. Для того, щоб завоювати серце Шиви, Парваті поселилась поряд з ним на горі Кайласі, одначе Шива, заглиблений у сувору аскезу, відкинув її домагання. Боги, бажаючи, щоб у Шиви народився син, здатний подолати асуру Тараку, ворога Індри, послали Каму розпалити у Шиви любов до Парваті, але Шива спалив його вогнем з третього свого ока. Тоді Парваті сама віддалась аскезі заради Шиви. Випробовуючи її, Шива прийшов до неї під виглядом юного брахмана і став ганити себе самого. Парваті відкинула наклепи і, розчулений її віданністю і красою, Шива одружився з нею. Від цього шлюбу народились переможець Таракі Сканда (або Кумара) і слоноподібний бог Ганеша.
22) С. 288. Тимошенко Юлія Володимирівна, державний діяч, політик; народ. 27.11.1960 р. у м. Дніпропетровському (тепер м. Січеслав). Освіта вища, закінчила Дніпропетровський державний університет, за фахом економiст-кiбернетик, кандидат економічних наук. Працювала iнженером-економiстом на Дніпропетровському машинобудівному заводі. У 1989-1991 рр. очолювала молодіжний культурно-розважальний центр «Термінал». З 1991 по 1995 рр. - комерційний, а згодом генеральний директор корпорації «Український бензин». З 1995 по 1997 рр. очолювала корпорацію «Єдині Енергетичні Системи України» (ЄЕСУ). Народний депутат України п’яти скликань. 1999 р. обрана головою політичної партії «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина». З грудня 1999 по січень 2001 рр. - вiце-прем’єр-мiнiстр України. У липні 2004 р. - співголова виборчої коаліції «Сила народу», один з лідерів Помаранчевої революції (листопад 2004-січень 2005 рр.), брала активну участь в акціях на знак протесту проти фальсифікації результатів президентських виборів. З лютого по вересень 2005 р. - Прем’єр-міністр України. 18 грудня 2007 р. обрана Прем’єр-міністром України від демократичної коаліції БЮТ i НУ-НС. З 2010 р. - Президент України.
23) С. 288. Січеслав - місто, обласний і районний центр України, порт на Дніпрі; визначний індустріальний, науковий, культурний, спортивний центр України: металургійна, коксохімічна, ракетобудівна, металообробна та інші галузі промисловості, НВО «Південне», «Дніпро», Державний музей імені академіка Дмитра Яворницького, філія НСПУ, футбольний клуб «Дніпро» (кол. «Металург») тощо. У місті народились Герой Радянського Союзу Олександр Матросов, поет Михайло Свєтлов, державний і політичний діяч Юлія Тимошенко. Кол. Катеринослав (засн. 1776 р. фаворитом російської імператриці Катерини ІІ Потьомкіним на місці козацької слободи Половиця), центр Катеринославської губернії (з 1802 р.), 1926-2010 рр. - місто Дніпропетровське.
24) С. 288. Шевчук Валерій Олександрович - прозаїк, народ. 20 серпня 1939 р. в м. Житомирі в сім’ї робітника. Закінчив історико-філолософський факультет Київського уніерситету (1963). Працював у редакції газети «Молода гвардія», науковим співробітником Київського історичного музею. Автор книжок «Серед тижня» (1967), «Набережна, 12», «Середхрестя» (1968), «Вечір святої осені» (1969), «Крик півня на світанку» (1979), «Долина джерел», «Тепла осінь» (1981), «На полі смиренному», «Дім на горі» (1983), «Маленьке вечірнє інтермеццо» (1984), «Барви осіннього саду», «Три листки за вікном» (1986), «Камінна луна (1987). Перекладався на російську, білоруську, грузинську, естонську, молдавську, вірменську, казахську, узбецьку, польську, словацьку, угорську, болгарську, румунську, французьку, німецьку, чеську, серболужицьку, сербохорватську, англійську, литовську мови. Працює в галузі художнього перекладу. Виступає з критичними та літературознавчими статтями у періодиці. Дослідник і перекладач на сучасну українську мову творів давньоукраїнської літератури. Підготував до друку видання: «Аполлонова лютня. Київські поети XYII-XYIII ст.» (1982), «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XYI-поч. ХІХ ст.» (1984), «Антологія української поезії. Том 1. Поезія XI-XYIII ст.» (1984), «Сад пісень Г. Сковороди» (1968, 1972, 1980, 1983), «Твори І. Вишеського» (1986), «Літопис С. Величка» (1986-1987). Заслужений діяч культури ПНР. Член СП СРСР з 1967 р. (Див.: Письменники Радянської України // 1917-1987 // Біобібліографічний довідник // Автори-упорядники: В. К. Коваль, В. П. Павловська. - К., «Радянський письменник», 1988. - С. 659).
25) С. 291. Стаття 122 Кримінального кодексу УРСР «Мужолозство» - Мужолозство, тобто статеві зносини чоловіка з чоловіком, - карається позбавленням волі на строк до одного року або висланням на строк до трьох років. Те саме діяння, вчинене з застосуваням насильства або у відношення до неповнолітнього, - карається позбавленням волі на строк до п’яти років.