Неподалік Горпищенкової кошари, на сув'язі звивистих степових доріг, стоїть чабанський колодязь; здалеку червоніє на ньому цебро дивної конічної форми. Яскраво-червона цятка, жарина якась серед безбарвності, серед величавої одноманітності степових просторів.
Після кожної війни цей колодязь чистять. Збираються чабани, по черзі обв'язуються вірьовками, стаючи схожими на затягнутих в лямки парашутистів, і спускаються у вогку колодязну глибінь, щоб вибирати звідти різну нечисть, мул, залізяччя… Цілу купу, чорну, смердючу, навикидають, наллють осторонь від колодязя. Після першої війни витягували з колодязя одне залізяччя, після другої інше, а після третьої… “Та хай вона щезне,- думає Горпищенко-чабан, працюючи біля колодязя,- хай краще ніхто її не побачить, бо після неї, мабуть, і чистити було б нічого, всі колодязі в світі повигоряли б…”
З самого рання трудяться вони удвох з Корнієм, замінюють трос, що його вдалося нарешті видобути в директора, примуцьовують до нього оте своє незвичайне, червоне як жар цебро, зроблене з оболонки морської торпеди. Далеко видніє воно в степ, квіткою жевріє, мимоволі зупиняючи на собі око подорожнього, і коли на Центральній розказують якомусь новому чоловікові, як найти в степу кошару знатного чабана Горпищенка, то кажуть:
- Отам, де колодязь з червоною торпедою.
Ціле літо ллється з цієї торпеди вода у ринву, і чабани п'ють із цієї торпеди, ще й проїжджий який-небудь - чи то буде механік з автолітучки, чи агроном, чи зоотехнік, що роз'їжджає по степу своєю бідаркою,- буває, спеціально заверне сюди, зробить гак, щоб напитись. Бо вода тут справді смачна, солодка, не відгонить, як в інших степових колодязях, тухлими яйцями, у спеку її просто не відіп'єшся. Протягом дня смаглі вуста, чоловічі й жіночі, припадають до цієї торпеди, важке цебро на сталевому тросі раз у раз опускається в тіняву, прохолодну глибину колодязя, черпає й черпає з нього свіжу джерельну воду. І що більше її вичерпують, то вона, здається, ще чистішою й холоднішою стає,- аж зуби від неї ломить.
А чабан Горпищенко тільки радіє в душі, дивлячись, як люди смакують його водою, бо її ніскільки не меншає від того, що все літо беруть і беруть. Після останньої війни він таки попогрів тут чуба, чистячи колодязь, дошукуючись замуленого джерельця, аж поки дошукався, дав йому волю. Тільки від воєнного бруду вичистив, як пішли чорні бурі - довелось ще чистити й після них, бо вони йдуть такі тут, що тисячі тонн пилюки в повітрі висить, ставки замулює, посадки замітає до самих вершечків, а з хат, буває, дахи зриває - летять, як аероплани… Намете, нагорне і в колодязь, не один день потім мине, доки цебро за цебром витягаєш, вибереш весь той намул і знову піде вода, як сльоза.
Ніхто достеменно не знає, хто цей колодязь копав, у спадок від батьків, від дідів дістався він теперішнім чабанам. Тільки з переказів глухий гомін доходить, що копали цей колодязь колись чумаки, чиї дороги пролягали в цих сивих степах. І коли молодий Горпищенко-льотчик запитує батька: “Хто цей, тату, колодязь копав?” - то старий не вагаючись відповідає;
- Чумаки, сину, чумаки. Пращури твої.
Льотчикові аж дивно чути, що пращури його були чумаками, хоч він знає про це ще змалку. Ті вусаті, кругле стрижені люди в полотняній, виквацюваній дьогтем (проти чуми!) сорочці, що рік у рік ходили через ці сліпучі степи з своїми круторогими, були для льотчика десь у глибинах минувшини, губились для нього в такій часовій та історичній далечі… ну як античні які-небудь Гомери та Демокріти. Але ще важче, мабуть, було б уявити самим чумакам, що котрийсь із їхніх нащадків стане крилатим, літатиме в повітрі, стрибатиме вночі з парашутом з таких висот, де лютує мороз, в той час як земля дихає теплом повного літа і коники в траві сюрчать… Хіба ж уявити було прадідам, що він порухом руки пускатиме в дію сили фантастичні, ламатиме небо пекельним гуркотом двигунів і що й власний свій організм він піддаватиме нечуваним випробам, зазнаючи таких перевантаг, коли на якусь мить навіть непритомнієш у польоті, приладів не бачиш, а тоді прийдеш до тями - глядь: є швидкість! Є потрібна швидкість… Якщо ж є швидкість - є життя! - в льотчиків це так.
Відстань, що її проходили чумаки протягом цілого літа, він долає за один рейс, буває, хлопці не встигнуть зіграти й партію в шахи… І все ж в душі він глибоко пишається своїми предками, мужніми людьми, що крізь чуму, крізь безводдя, крізь степові швидко-йдучі пожежі прокладали дорогу на кримські озера, копали по путі колодязі, несли сюди життя. І коли до нього приїздять товариші з полігона і після спеки розкошують тут свіжою водою з колодязя, не забуває молодий Горпищенко весело згадати добрим словом того свого невідомого пращура, який цей колодязь викопав у степу, а батько, якщо він тут присутній, ще й додасть:
- Добре діло за людиною ніколи не пропадає. Яка краща спадщина, яке більше багатство може бути для чабана, ніж цей колодязь, круглий, просторий, з вінцем жовтого ніздрюватого каменю, щільно вкладеного, злеглого так, ніби від природи…
І чабан береже його. Уважно стежить старий Горпищенко, щоб все тут було в порядку - і в колодязі, і біля колодязя. Кінчивши клопотатись із тросом та цебром, вони беруться з Корніем лагодити ринву-корито, в яку деколи, трапляється, аж вівці заскакують, так вона осіла, вгрузла в землю від власної ваги, бо зроблена з важкої двотаврової балки, яку свого часу тягли сюди з садиби Центральної трактором. Користуючись домкратом, чабани підважили спершу один її край, підклали цегли, потім підважили другий таким самим чином, вирівняли, і тоді Горпищенко випростався, змокрілий, повеселілий на виду:
- Бачиш, Корнію, не так силою, як умом підняли таку вагу… Стоятиме і при внуках… Ще, може, коли-небудь і нас хто згадає…
- Таких, як ми, не згадують,- пробубонів Корній, тримаючись рукою за зуби, що знову йому розболілись.- Ми - трава.
- Дурниці мелеш,- заперечив Горпищенко.- Чому трава? А що без нас було б тут? Чи пив би хто воду з цього колодязя? Давно б його замулило, занесло… А так весь степ п'є.
- Пити - п'ють… А ми? Хіба так людині жити? З молочаю в чайну та звідти знову в молочай, знов до ґирлиґи…
- А що, як ґирлиґа? - скипів Горпищенко.- В наш час ґирлиґа й ракета поруч стоять!
Це він має на увазі ті сріблясті літаки, що ними вилискує степ полігонний, та тих командирів, що часом звідтіля заїжджають до нього і шанобливо здоровкаються з старим за руку, і не тільки тому, що він знатний чабан і нагороджений - ще до війни - за свою працю орденом та вміє, як ніхто, варити “кашу в кожусі”,- найбільше ж за розум вони поважають старого, за вдачу його та ще, звісно, за сина. Нікого з чабанів так далеко не пускають з отарами на територію полігона, як Горпищенка, лише йому (якщо тільки тихо там) дозволяють заходити з вівцями туди, куди іншим зась. Так принаймні Корнієві здається. І його трохи аж ревнощі беруть на свого бригадира та на його дружбу з військовими.
- Чого ж тоді, по-вашому,- звертається він до Горпищенка,- так мало охочих іти до нас, щоб вік з ґирлиґою калатати?
- А давай ось Мишка спитаємо,- посміхається Горпищенко і підгукує Демидового козарлюгу, що неподалік воює з гусаком.- Втри носа, Михайле, і відповідай: чи хотів би ти бути, ось як я, чабаном?
Хлоп'я мовчить, сопе носом, видно, запитання застало його зненацька.
А Горпищенко думає тим часом про свої вічні чабанські незлагоди з дирекцією, про чоботи, що їх цілу зиму палить гнояка в кошарах, та про ту лихоманку, що настає для чабанів, коли починається стрижіння овець, з яким вони оце тільки недавно впорались. В трудовому чабанському сезоні стрижіння - це робота найвищої напруги, весь радгосп тоді як у штурмі, стригалями йдуть і комбайнери, і шофери, й чабанські жінки, бо чабанів для цієї роботи не вистачає: тисячі ж овець! Каторга, пекло, найважчий це труд, навіть при механізації. Цілоденне мекання, духота, запах сірки, жиропоту, крові, карболки… Стригалі, мотористи, точильники - всі чадіють від спертого повітря, від овечої сірки, піт заливає очі, тричі на день люди мусять бігти до оцього колодязя, обливатись водою, як прокатники на заводі… Комбінезони їхні - це одна мазута, ніхто й прати не береться, темп роботи такий, що нема коли тобі й слова вимовити, ніколи жартом перекинутись.
Жодного зайвого слова, жодного зайвого руху.
- Ніж! - гукаєш, і це означає - давай ніж.
- Руно! - і це означає - забирай руно. Якщо ти фахівець абиякий, то, тільки електромашинка загуде, овечка в тебе рветься, б'ється під руками, мусиш її в'язати. А найвищий клас - це коли стрижеш і не в'яжеш. До таких належить він, Горпищенко. Замордований такою роботою, вийдеш з кошари, і аж водить тебе… чабанський “вальс” мимоволі танцюєш… Зате ж навесні, коли степ тюльпанами цвіте, а ти виведеш отару на простір, стоїш біля овечат, а вітер струмує, купає тебе, співає у травах. Хіба ця робота не може зробити людину щасливою? Ґирлиґа? Ну й що? Колодязь оцей - моя світлиця. То моє життя на цій планеті! Хай інший живе інакше, а я так його проживу!
- Ну, то як, Михайле? Будеш чабаном? Хлоп'я задкує від Горпищенка:
- Я льотчиком буду… Як Петро ваш…
- Ага! - хихикає Корній.- Під стіл пішки ходить, а вже й воно розібралося, де вершки, а де відвійки.
- Нащо ж тобі льотчиком? - допитується Горпи-щенко.- Куди ти летіти хочеш?
- На Місяць.
- О! Ти щось там забув? Чи чого?
- Не знаю.
- А дуже хочеш?
- Дуже!
І хлоп'я, вважаючи цю обтяжливу бесіду вичерпаною, дременуло знов до свого гусака.
- Літати, всім літати,- розмірковує вголос Горпищенко.- Само ж не зна, що йому треба на тому Місяці, а вже заміряється… Вже щось його тягне туди, кудись воно поривається…
- Менше б поривалися, легше б на світі жилось,- бубонить Корній.- Для школярів та студентів - всі оті поривання, поки лиха ковшем хапнуть та порозумнішають… Спокій, тиша, достаток - ось що для людини треба. Скільки й живу - то те, то інше людей баламутить. Хочу знати, що вночі ніхто не постукає і не загадає збиратись… Самих ляше виконавців скільки за життя перебувало під моїми вікнами, перед скількома начальниками цей Корній навитяжку стояв… Той тебе вчить, той наказує, той повістку вручає… А ви мені спокою дайте. Нічого не прошу, ви прийшли на світ, щоб пожити, і я прийшов пожити, тож не чіпайте мене. Роботу роблю, профспілкові плачу, а що я думаю, яке кому діло? Може, моя чабанська радість - це просто отака он тополя, а під тополею стіл, а на столі пляшка… Холодок, затінок, і я там після роботи сиджу, п'ю свою чесно зароблену чарку…
- Мало цього людині, мало, Корнію,- каже Горпищенко.- Ось вони, сини наші, їх стограмовим щастям не вдовольниш… Уже їм тісно на землі, до інших планет пориваються, в ореолі хочуть свою землю побачити. Спитай його, нащо йому той ореол? Нащо ті планети? Ти щастя шукай, правди в усьому дошукуйся, а не нових світів! Та тільки якраз в тому шуканні, може, і щастя його найбільше… Така вже, видно, природа людська: відімкнув дев'ять замків, хочеться відімкнути й десятий… На що ось я, в якому вже віці, а й то стою іноді в степу, задивлюся в небо і - аж признатися соромно - самому політати кортить. Хоч би один-однісінький раз отам, де вони бувають, й собі побувати… Ну, хай би там парубком був - то й не диво, а то ось скільки живу, стільки й бентега в душі, і кудись тебе тягне, чогось прагне душа… Живеш тут, а надить тебе нетутешнє, краї далекі і як люди далекі живуть…
- А опинишся там - все обернеться навиворіт.
- Це вірно. Під час війни, коли в Будапешті я, у Відні снаряди возив, ох, як звідти сюди поривався, до цих наших, Корнію, степів. Кляті солончаки, а й за ними скучав. Ну, а ці простори, це небо хіба забудеш…
Старий випростовується, погляд його розбентежений, він помітно навіть схвильований: чабан здавна чулий до неї, до цієї одвічної краси степу.
- Крутить, ой крутить же, стерво.- Корній знов скрушно мотає головою: то зуб йому крутить.-Хоча б оце краплю спиртоміцину на корінь, може, занімів би… Та, видно, забули про нас,- це він про те, що їх снідати довго не кличуть.
Ради льотчиків, що приїдуть снідати, там, здається, буде сьогодні каша чабанська, хоч, звичайно, баби навряд чи приготують її так, як це зробив би сам Горпищенко. Власноручно варити кашу вожак чабанський береться лише в особливих випадках, але коли вже він почне, то чаклуватиме біля неї, нікого не підпускаючи, приготує, присьорбне, а відставивши з вогню, ще і в кожух закутає, щоб допрівала; приготувавши, ще ж і прихвалити зуміє, гордий своєю роботою:
- Такої каші ні в якому ресторані не покуштуєш, вона в кожусі варена!…
А поки що в Корнія кишки грають і настрій у нього явно підупадає. Відставивши лопату, він починає звично скаржитись на сонце, що з самого рання вже пече, на клімат, що помітно змінюється на гірше…
- Догралися з природою: літо зійде - дощ не покрапає, взимку снігу не побачиш… Буйні зими які були раніш, де вони тепер?
- Всіх перевиховали, кажуть, і сонце активнішим стало,-жартує Горпищенко і підохочує напарника: давай уже доб'ємо.
І вони знову беруться за лопати, засипають багнюку довкола ринви сухою землею, вирівнюють, бо вівці аж яму вибили на тій місцині, де був колись горбик. Хоч які маленькі ратички, а пилинку за пилинкою рознесли від колодязя землю по степу, і доводиться знов підсипати, зарівнювати. Зате як прийде отара, то й не впізнають вівці свого водопою: де вчора місили багно, сьогодні стало сухо та чепурно, а скособочену сталеву їхню ринву хтось підважив, підняв, аж вітерець тепер попід нею провіває…
Та нарешті можна й пошабашити: господиня, дружина Горпищенкова, йде з відрами до колодязя набрати води, а заодно загадує чабанам збиратися до сніданку.
- Бо Петрусь щось забарився, може, знову аж увечері повернеться,- невесело каже вона, повільно опускаючи торпеду в глибину. Витягла, налила свіжака з тієї торпеди у відра, взяла їх на коромисло, понесла, весь час на ходу мовби шукаючи когось поглядом у степу.
Відколи син приїхав, ще й не надивилась вона на нього, бо й дома син не живе, за ці три дні більше був на полігоні, ніж тут. Відпустка й на відпустку не схожа, хоча, правда, і сам він каже, що опинився тут у справах служби, тільки заїздом. Та, може ж, ще відпустять його, і, звільнившись від клопотів, зможе він відпочити як слід, приїде на кілька тижнів, цілими днями читатиме або гратиме під тополями в шахи із своїм другом Сіробабою, льотчиком сільськогосподарської авіації, що при нагоді прилітає з Центральної провідати друга і сідає своїм полотняним аеропланом біля самої чабанової хати. Колись вони разом були в училищі і ще там товаришували, а потім як була сесія та був закон про мільйон двісті тисяч, то Сіробаба попав у той мільйон під скорочення, перекваліфікувався і тепер возить пошту в радгосп, підживлює посіви та опилює виноградники… Веселий такий цей Сіробаба, з усіма жартує, і вона рада, що Петро із ним дружить. Сидять собі, грають у шахи чи просто бесідують, а вона щось робить поблизу і краєм вуха слухає їхню розмову, і тоді їй син розкривається більше, ніж будь-коли, в якихось тайнощах своїх, в чомусь мало зрозумілому матері. Вона чує про якісь перевантаги, коли навіть очей не закриєш, і м'язи обличчя перекошуються, і кров стає важкою у жилах… Або, навпаки, чує від них про красу польотів, про те, як буває їм гарно, коли вранці-рано повний штиль, “ковбаса-зебра” над аеродромом опускається, ранок погожий, і ти - “летиш, як у маслі”! Та не завжди й вони там купаються, як у маслі. До батька вона вже звикла, що цей без кінця дирекцію критикує та керуючого відділком батожить на всі заставки, думала, що хоч у сина там злагода в усьому, а виходить, і в них буває по-різному, чимось оті “намордники” їхні Сіробабі не подобаються, “не та, каже, система”, хоч і новіша. Сіробаба досі плюється, згадавши, як одного разу вік взяв старий кисневий прилад, бо він ніби зручніший, так начальник побачив - з рук вихопив, подер… І не тому, що начальник поганий, а тому, що апарат той не для найвищих висот, з таким, мовляв, не можна… ка-та-пуль-ту-ватись! А син в тому “наморднику”, важкому, незручному, часом літає ж по кільканадцять годин, не вилазячи з літака, на залізі сидить, закутий в залізо. Та ти іншого застав у ресторані за столом висидіти безперервно двадцять годин, та й то навряд чи витримає, а тут - ще й працюй! Таке його життя. Не диво, що трохи й лисіє вже, зовсім молодий, а чубчик став як шовк. Але ж сам вибрав собі таке життя, згоден день у день крізь апарат дихати, аби лише бути на тих височезних висотах… Кажуть: соколи. Куди там соколам до них! Бо коли навіть ось тут, у степах, чорна буря йде, валує, і все небо від неї чорне, і, здається, кінця нема у височінь цій куряві, то вони, льотчики, виявляється, і над нею, над бурею, ходять.
- Невже ж тобі, сину, не страшно там, коли під тобою вся земля бурею окутана?
- Десять тисяч метрів, мамо, висота цим курявним бурям, а вище над бушовищем - там небо чисте, сонце світить, ми там по приладах ідемо.
Такий він у неї. За здоров'я вона його найбільше непокоїться, хай би без апаратів отут повніше надихався чистого степового повітря. Поки тут він - поки й спокій на душі. А як десь у польотах, все їй тривогою повитий світ і годинами не сходить з думки та жінка з Рибальського, що в неї теж був син льотчик і позаторік розбився. Як вона тоді кричала на все село, коли приїхали за нею синові товариші, льотчики з частини! Розповідала потім, що бачила тільки цинковий ящик-домовину, а в ньому наглухо запечатано те, що зосталося від її сина на дев'яносто третьому його вильоті… Дев'яносто два було щасливих, а з дев'яносто третього - цинковий ящик запечатаний… Батько не хоче й думати про таке, бо це ж не війна, бо нещасливі випадки - це тільки випадки, всюди вони можуть бути, а скільки їх, соколів, ціле літо шугає під самим небом, і навіть взимку чуєш їхній гуркіт десь за хмарами, там, де вічно світить сонце!
Сьогодні за сином ще до схід сонця заїжджали льотчики з полігона, всі в офіцерських чинах, один, командир, навіть сивуватий уже, з майорськими зірками в погонах, а проте всі між собою як рівні, як брати - жартують, сміються. Той для них просто Павлик, цей Петрусь, той Корольок…
Вона, мати, сказала їм:
- Не вгадаєш, хто між вами й старший.
- В небі, мамашо, всі ми рівні,- всміхнувся їхній командир.- Хоч скільки в літаку нас є, а крила одні на всіх.
Вони поспішали, випили нашвидкуруч по склянці молока, сказали - на снідання будуть…
Погляд материн раз у раз звертається туди, в бік полігона, який давно вже став часткою чабанського життя, владно ввійшов у нього своїм гуркотом, загадковістю, суворим розпорядком… Син усе жартує, каже, що приїхав з товаришами із своєї частини викликати тутешніх, полігонних, на соцзмагання. Жартує він чи, може, й справді по такому ділу прибув - матір це мало обходить, а ось коли його той полігон відпустить…
Тільки поставила відра коло хати, як гульк! - котить із степу машина, відкритий газик військовий, і в ньому - повно: начальник полігона Уралов, і Петро, й товариші його, а між офіцерськими кашкетами й Тоня волоссям розвіває. Льотчики всі веселі, один Уралов між ними трохи присмучений, може, тому, що вже не літає, хоч віком ще молодий. Росту невисокого, щуплявий і весь час якийсь ніби напружений - обличчя біле, гостре, худорляве, майже хлоп'яче, і щоразу, коли мати бачить Уралова, їй чомусь стає жаль його, мов рідного сина.
- Як там ваша дівка? - питає вона Уралова про його маленьку донечку.
І він одразу щасливо ніяковіє:
- Росте. Вже сміється…
Старий Горпищенко не встиг і перевдягтися, так і постав перед льотчиками в своєму робочому: ситцева, сіра від пилюки сорочка та латані штани, сандалі на босу ногу, і ніяких на ньому сьогодні чабанських обладунків, ніщо не обтяжує його буденну осадкувату постать.
Тоня, скочивши з машини, одразу підбігла до батька, защебетала, ще й під руку демонстративно взяла, щоб показати перед льотчиками, що вона не соромиться батька, хоч він і в такому вигляді. “Хай він і в цій незавидній робочій одежі, а я пишаюся ним”,- мовби каже дівчина, вчепившись за батька. В Тоні з батьком дружба своєрідна, без ніжностей зайвих, з ременем ще й досі напоготові, та знає дівчина, що хоч батько в неї й суворий, але сам і захистить коли слід. Якось ще в восьмому дівчата в класі образили її; задавака, довгими своїми віями хвастає, думає, як вії довгі, так уже й на екран! Була в цих нападках частка правди, і, може, тому дівчина пережила їх особливо тяжко, прибігла з школи, як з полум'я, і мерщій до ножиць…
З-під рук у батька вхопила його чабанські ножиці і вже замахнулась ними обстригати, вкорочувати свої вії.
- Скажена!
Він підняв ножиці, дав запотиличника, дочка огризнулася:
- А чого ж вони дражняться!- і розплакалась без стриму.
Кинувши роботу, батько одразу пішов тоді в школу, подався аж на Центральну наводити правду і лад…
Та часом любов до дочки набирає в нього і зовсім іншого вияву: торік уже велику, майже дівку, батогом одчесав при людях біля кошари. Він на гарбі стоїть, силос скидає, озирнувся - а старшокласниця його внизу, мов на гойдалці, на волячих рогах колишеться. Заробила тоді від нього батогом по жижках… Одначе й це їхньої дружби не похитнуло, такі сліди на жижках не зостаються, і зараз Тоня щиросерде - батькові першому - зливає із кухля.
- Вмийтеся, тату, щоб ще красивіші були! Корній тим часом до чабанок піддобрюється:
- Чи буде ж там, хазяюшки, крапелина ліків на зуб?
Проте коли вже сіли за стіл, і з'явилася пляшка з білою голівкою, і старий Горпищенко спробував був наливати льотчикам чарки, вони дружно один за одним відмовились:
- Я пас.
- І я пас…
- Кого це ви пасете? - пожартував старий.
Льотчик з сивими скронями, подякувавши, пояснив:
- Сьогодні ми непитущі.
Чабан здивовано глянув на сина. І той підтвердив:
- Правда, тату.
- Чого ж це?
- Ми, тату… летимо.
Було це як грім серед ясного неба. Проте батько й виду не показав, тільки втерся мовчки. А в матері й ложка випала з рук:
- Оце такий відпочинок? Тільки на поріг - і назад! Як же це воно? Відкликають вас, чи що?
- Так треба, мамо,- сказав син, не відриваючись від кулеші, а старий Горпищенко глипнув на дружину суворо-заспокійливо: не лізь, мовляв, не в своє. Так треба - ясно тобі? Не став і сам доскіпуватись, бо це не личило, бо все своє чабанське життя він прожив і живе під знаком цього “так треба”. Старий солдат, він добре знає, як багато часом ховається за цим усталеним висловом і скільки важить для людини її обов'язок - цей невидимий командир твого життя… Думкою, досвідом, душею старого солдата, чиї коні не раз вскакували під артилерійським обстрілом на вогневу і, скаженіючи від жаху, перелітали палаючі мости Європи, цим тяжким солдатським досвідом він одразу осягнув оте синове скупе пояснення, і хоч душа його теж скипалась від болю й досади, зовні він залишався спокійним, похмуро-байдужим, тільки насупився більше, ще й прикрикнув на Тоню, коли та бовкнула щось недоречне про братову “ракетну відпустку”…
Із солідарності з льотчиками господар не налив чарки й собі. Мусив Корній лікувати свій зуб одинцем, а випивши шкалик, приклав долоню до щоки, довго мотав головою.
- Ще дужче крутить,- винувато загомонів він серед тиші під нищівним поглядом своєї молодиці і, тримаючись за щоку, став скаржитись льотчикам: - Отак нас лікують! Приїхала аж із області санітарною летучкою якась швигалка: “Товариші чабани, може, пеньки в кого, підходьте”. Оце, думаю, увага до чабана. Всіх чабанів по кошарах об'їжджає, на місці зуби рве, без відриву від виробництва… А в мене якраз пеньок кутній озивається… Починайте з мене, кажу. Запрошує вона мене в свою летучку, велить хапатися за якусь перекладину: тримайся, чабане, міцніше! А сама тим часом запалила спиртівку, щипці туди раз! два! - все чин чином, і хоч сама тонкорука, а як вхопила за корінь, то так скрутила, мов добрий дядько. Аж затріщав, всю щелепу, здавалось, вивертає… А болить - криком кричав би… Відпльовую кров та лаюсь - чого, мовляв, не заморозили, чи, може, думаєте, як чабан, то йому й не болить? А вона: пробачте, забула захопити те, чим заморожують, зараз поїду, миттю привезу. Та як чкурнула, то й досі везе… Ну, що про таку сказати, га?
- Бо їй хлопці в голові, а не ваші чабанські зуби,- каже Демидиха сердито.
- Не один же ти в неї, Корнію,- заступається за лікарку Демид.- Скільки тих хворих тепер… Фронти, окопи, голодовки - все вилазить боком… Приїхала, попрактикувалась - і далі.
- Не має вона права на мені практикуватись,- обурено вигукнув Корній, вже кутуляючи.- Вимагатиму тепер, хай замість пенька цілу щелепу мені вставить. Тільки ж як її знайти? Тоню, ти там не бачила на Центральній тієї швигалки?
- Не до неї мені було,- блиснула Тоня до всіх своїми горіхово-карими.- В мене екзамен був!
- Ну як? - поцікавився батько.
- Можете привітати. Хоч і жарко було, а здала!
- Що ж ти здавала?
- Твір,- засміялася Тоня і додала багатозначно: - На вільну тему!
- І написала його, мабуть, азбукою Морзе? - весело зауважив брат. Тоня зайшлася рум'янцем:
- Ти вгадав.
Матері не подобалось, що вони розмовляють якимись натяками та загадками, і, осікши дочку поглядом, вона звернулась до сина:
- Ти ж, сину, хоч пиши частіше. Та більше описуй про себе. А то он і в госпіталі лежав, і рука була в гіпсі, а ми про те аж коли дізнались… Розказав би хоч тепер, що в тебе з рукою було?
Льотчик мовчки переглянувся з сивуватим своїм командиром і почав неквапом нарізати на сковороді яєчню.
- Нічого страшного, мамо. Рука нормальна. Зрослася як слід. Бачите, пальці всі працюють.- Повеселілий, він ворухнув у повітрі пальцями, демонструючи руку матері.- Рука як рука. Така, як і до того була. Не довша й не коротша.
- І хабарів не бере,- підкинув один з льотчиків. Всі засміялися за столом, а найбільше ці останні слова батькові припали до душі. Він аж плечі розправив від гордощів за сина, за його руки, що можуть ламатися, а не безчестять батька, як буває в інших… Коли в кого нероби та хапуги часом виростають, ресторанні лобуряки в сорочках розцяцькованих, то його син знає, для чого живе, він недаром їсть хліб народний…
- А своєму командуванню передайте,- насурмлено каже батько,- що ми тут теж не трава, не затулили нам світ овечі хвости… Бачимо, що й до чого. І трудимось теж на совість. Бо краще вже згоріти на роботі, ніж заіржавіти від неробства.
Демид тим часом, підсунувшись до свого сусіда-льотчика, мовчазного, білобрового, якого товариші називають просто Павликом, починає настирно допитуватись, чи не знає він чого про теперішню долю якогось генерала Іванищева, з яким він разом воював в сорок першому в оточенні… Мало не з кожним приїжджим заводить Демид мову про того свого генерала і дивується, що ніхто про нього не чув і не знає, хоч генерал був справжній, не покинув солдатів у біді. Не чув про нього й Павлик. Слухаючи Демида, він не зводить погляду із Демидового Мишка, який, мовби зачманівши, стоїть перед ним, вп'явшись оченятами в одну точку, а тією точкою є значок у Павлика на грудях, значок у формі маленької бомби, що, наче крапля, ось-ось капне додолу.
- Чого ти дивишся? - нарешті не витримує Павлик.
- Скажіть, а бомба важка?
- Нелегка.
- Це в нас мудрець,- зауважує Демидиха з ласкою в голосі.- Вчора підійшов до мене, в одній руці пташеня, а в другій іржавий патрон, ще й куля стирчить у ньому… “Скажіть, мамо, що важче: куля чи голуб?”
- Це дійсно запитання,- ледь усміхнувся Уралов своїми блідими губами.- Не одразу й відповіси…
Ще не встали вони із-за столу, як задеренчав у повітрі пропелер над самою хатою, крила гойднулися, вітаючи товариство льотчицьким привітом: Сіробаба прилетів. Вже видно з кабіни голову його в шоломофоні, і чорні вуса, і білозубу посмішку…
- Можайський прилетів! - посхоплювавшись із-за столу, загомоніли льотчики.- Батя вітчизняної авіації!
І загукали в повітря, вказуючи Сіробабі просто на стіл:
- Сідай! Сідай!
Для Тоні це було мов кіно дивитись, як Сіробаба, посадивши неподалік свого “кукурузника”, вилазить з кабіни, сплигує на землю, здирає з голови шоломофон і вже розвалькувате йде товариству назустріч, широко усміхаючись, і в обох. руках у нього блищать, як гранати, пляшки шампанського. Красень - не льотчик. Щоки налиті здоров'ям, цвітуть, як рожа, а вуса такі пишні, пухнасті, якісь, сказати б, шляхетні… Такі вуса справді в кіно тільки можна побачити за двадцять копійок.
- Я ж кажу, що хто не рискує, той шампанського не п'є,- збадьорився Корній, мовби заворожений Сіро-бабиними пляшками.
- В тім-то й річ, що цей якраз і не рискує,- засміявся вузькоокий льотчик, що його звали Корольок, а старший, командир, додав з добродушною зверхністю:
- Цей тільки при сонці літає… Коли “чуден Днепр при тихой погоде”…
- А коли чорні бурі?
- Тоді сидить і не щурухне…
Ткнувши котрійсь із жінок пляшки, Сіробаба пішов по льотчиках з обіймами, бо це все, виявляється, були його знайомі та приятелі по дотеперішній службі.
- Курчат возиш? - запитав Сіробабу Корольок, коли знову присіли за стіл.
- Не тільки,- заперечив Сіробаба, безцеремонне нагортаючи собі в тарілку яєчні з салом.- Різний буває вантаж… І курчат з інкубатора, і сперму в термосах із лабораторії, а то ще бабу яку-небудь із заворотом кишок до хірурга. На носилки її і в касету під крило, хай там полементує… А найчастіше, братці, з гербіцидами маю справу. Ви ж тут усі невігласи, певне, й не знаєте, що таке гербіцид? А гербіцид - це такий препарат, що ним колишній військовий льотчик Сіробаба веде хімічне прополювання ланів. Біда тільки, що тих гербіцидів поки що більше нема, ніж є.
- Ви ж і пошту возите,- підказала Тоня.
- Що пошту. Я навіть і горох опилюю, і по виноградниках хімікатами війнути - це теж моє амплуа… Ви ж не забувайте, що перед вами людина найширшого трудового профілю - льотчик-універсал,- говорив він далі, володіючи бесідою. Вистріливши з пляшки корком, поналивав усім шумовиння з такою певністю, що навіть льотчики не зважились відмовитись.- Ну, будьмо! Літаймо! За тебе, Уралов! За здоров'я твоєї дочки,- підняв склянку Сіробаба.- В нього ж там така степовичка росте…
Уралов знову розцвів при згадці про доньку, а Сіробаба став смачно закушувати, припрошуючи і льотчиків теж:
- Це вам не оті спецконсерви, що сто років на складі лежали, а їх потім бортовикові дають…
- Отже, бачу, ти цілком тут акліматизувався? - промовив старший з льотчиків.
- А чого ж не акліматизуватись? - глянув на нього Сіробаба великими, чистими, як у вола, очима.- Чим у нас тут погано? Тут коли спека, так уже спека! Коли вітер, так уже вітер! Роздолля, простір, де хочеш, там і сідай… І люди в степах - де стрінеш людей такої широкої вдачі, де красуні такі, як наші. Ба яка мулатка! - окинув він поглядом Тоню, аж дівчина спалахнула враз.- Вуса, бачу, тобі мої подобаються,- провів Сіробаба рукою по своїх пухнастих вусах.- До вподоби, еге ж?
- Еге ж.
- Тільки мала ти ще виросла до цих вусів,- змінивши тон, суворо кинув він дівчині, і вона зашарілась ще більш.
А Сіробаба вже гомонів до льотчиків:
- Спершу, коли відчислили, ох, як кисло було вашому Сіробабі. Ну, як це гордий реактивний льотчик-винищувач та стане винищувати комарів? Приїхав додому, місця не знаходжу, мама, правда, радіє, щаслива, на сьомому небі старушка!
- Та як же ж не радіти їй,- тихо зауважила Петрова мати.
- А мені, почуваю, без крил життя нема,- вів Сіробаба далі.- Іду на аеродром, на найближчий аеродромчик, де загін се-ге авіації базується. Тихо, всі в розгоні, лише де-не-де літаки, як цикади, дрімають по степу та під кущами дрімають пасажири на клунках. Наш пасажир, знаєте, терплячий, бере з собою клунок з харчами. Туман? Нельотно? Він і похилив до автобуса… Спершу ганяли мене по наземних роботах. Глянеш, як літак пурхне в повітря, аж отут тобі смокче… Потім курси для переучування таких гавриків, як я. Були там серед нас і майори, й капітани - всі переучувались на цивільний кшталт… Уявляєте, реактивникові, швидкісникові на полотняному АН-2 опинитись! Цілковите з мого боку презирство. А проте потім, як роздивився… та він же трудяга! Та на ньому ж політати вранці над полем - одна насолода! Курчат возити? Ну й що? Хай живе курча, кача і індича - ось мій девіз!
- Що не кажи, а важко в тобі впізнати колишнього військового льотчика,- зауважив підтягнутий, підібраний Корольок.
- Ну, ти не думай, що Сіробаба тут став якимсь баптистом,- швидко відреагував Сіробаба.- Він цінує і твоє діло, але і в свою кашу наплювати не дасть. Коли хочеш знати, тут льотчик теж мусить бути класу не тюхтійського. Тут у тебе ні штурмана, ні радиста, сам за всіх - і швець, і жнець. Зате ж натреновуєш око в орієнтації, налягаєш на техніку пілотування, на дядька не надієшся - тільки на себе. Це тобі не просто злітав, відбомбився, влучив, не влучив і вертай назад… Ми теж бомбимо, але не по порожньому місці, не по макетах, а по живих ворогах - по осотах, свиріпі, по гусені, по плодожерці!
- Після цього, друзі,-глянув старший на своїх льотчиків,- нам нічого не лишається, як тільки подавати командуванню рапорти та переходити на переучку до Сіробаби. Візьмеш?
- Ще буде час - всі ви перейдете на мирні крила… Ще разом доставлятимемо курчат на Марс.
- На отаких таратайках? - всміхнувся Павлик. Сіробаба любовно глянув у бік свого зелено-сірого літака, біля якого вже крутилася чабанська дітвора.
- Якщо по суті розібратись, так оце в мене якраз і є справжній літак. Бо він тобі не болванка яка-небудь, він з крилами, створіння дійсно крилате! І хоч з мого польоту земля не кругла і не в голубому ореолі, але й з такої висоти, запевняю вас, вона чудова! Летиш і милуєшся всім: і сріблястою нехворощю, і лісосмугами, і ворохами золотими на токах, і білою дівочою косинкою, що майне десь в куряві… Ну, і, звичайно ж,- він підморгнув до чабана,- оцими вашими тополями, що п'ятикутне в небо ростуть.
- Сіробабо! Та ти ж поет! - вигукує Корольок, а Павлик спокійно зауважує:
- Це він тут поетом став, а в нас йому, пригадуєте, скільки разів перепадало за вибрики в повітрі, за його авіакозакування…
- І все ж ваші літаки красивіші,- каже Тоня до брата, мовби втішаючи його.- Правда, що ви могли б через океан - туди й назад - без заправки?
- Тобі це треба? - покосився на дочку чабан Горпищенко і, відсунувши склянку з недопитим шампанським, важко поклав на стіл свої вузлуваті руки.
А Демид палив цигарку за цигаркою та сумовито розмірковував:
- Марнотратство яке на світі, ох, марнотратство… На самі тільки бомби скільки тих грошей дурно йде. Один ось він за путнє діло взявся,- кивнув Корній на Сіробабу.
Льотчик з посрібленими скронями, видно, був ображений цим, прикипів до Корнія гострим, пронизливим поглядом:
- Ви були на фронті?
- Був.
- Скреготали зубами по окопах, що авіація вас не прикриває? Отож. Хотілось би й нам, як Сіробабі, штурмувати плодожерку та бур'яни, а доводиться замість того важкі бомбардувальники піднімати в небо. І піднімаємо, бо треба, бо ми з тих льотчиків,- голос його задзвенів,- що на “фанері” літали, в сорок першому шматка броні на нас не було. Зуби кришились від люті, а що ми могли? Скільки нас, окутаних полум'ям, на очах військ в повітрі вибухало, на деревах зависало,- біліє десь на узліссі тільки грудка оплавленого дюралю після нас,- різко закінчив він і аж побагровів від внутрішнього збурення.
- Та я що,- прокутуляв беззубо Корній.- Треба так треба.
- Дітей жалко,- зітхнула Демидиха. Після цього всі сиділи замислені, примовклі. Старший льотчик щокою сперся на стиснутий кулак, затуманився в своїй невеселій задумі, мовби казав: знову політ. Але ж і не може бути інакше, бо десь там такі, як і ми, льотчики готові - з першої команди - підняти в повітря ядерний вантаж… Чи дума його була про фронтових льотчиків - скільки їх знав за війну! - полетять отак удень або в місячну ніч, і немає, не вертаються. Мертвими він їх не бачив, і тому часом ночами здається, що десь і досі літають вони, молоді, вічні, у місячнім зорянім небі…
Секунди йдуть. Командир глянув на годинника, інші глянули теж, і, обмінявшись поглядами, льотчики разом підвелись, стали дякувати хазяйці.
Знову бортова валізка в Петра у руці.
- Ти ж там межу не перелітаєш? - напутньо глянув батько на сина.
- В нас, тату, без порушень.
- Тож-то.
І вже, як у нелегкому, сліпучому сні, ідуть батько, мати й Тоня з льотчиками до колодязя, бо треба ж Петрові напитися з нього на прощання, щоб не забував дороги додому. В земну глибінь, де видно клаптик неба степового, поволі-поволі опускається торпеда-цебро і так само поволі підіймається звідти, важко перехлюпуючись. Вже ось вона стоїть зверху на бетонному крузі, і свіжу воду, добуту з глибини, пронизує сонце. Аж очі ріже цебро своєю яскраво-червоною оболонкою, мокро вилискуючи на сонці. Мовчки п'ють усі, п'є Петрусь, п'ють друзі його льотчики, п'є й Сіробаба, обійнявши руками цебро, аж крапельки зостаються на його чорних пухнастих вусах.
Потім Сіробаба запускає свій біплан. Всі дивляться, як курява здіймається від його гвинта, ціла хмара куряви ховає в собі Сіробабу разом з його літаком, і потім уже в повітрі з цього курявного хаосу раптом виринає - крилате! Помахавши крилом усім, що стоять біля колодязя, він бере курс на столицю радгоспу - Центральну, а льотчики, попрощавшись, сідають у свій відкритий новенький армійський автомобіль, і голос матері клекоче хвилюванням, коли вона каже:
- Час добрий.
І вже їм шляхами розгінними стелеться степ. Помчали в напрямі полігона, і, доки їдуть, віддаляються в глибінь степову, молодий Горпищенко, озираючись, все бачить біля колодязя в полудневій сліпучості матір, і Тоню коло неї, і розкошланого, без картуза батька. Він стоїть на узвишші коло цямрини, а поруч, на сталевому тросі, яскраво жаріє, палає на весь степ червона, як серце, торпеда.