Океан степів застиг у полудневій сліпучості. Все живе поховалося в тінь, тільки на північній межі радгоспних земель, там, де пролягає траса майбутнього каналу, стоїть залізний гуркіт бульдозерів. Могутні, підвладні людині механізми раз у раз з'являються на валу з натужним гуркотом і, грізно зблиснувши ножами до сонця, що стоїть у зеніті, знову провалюються, глухо зникають у розвированому земляному хаосі своїх циклопічних робіт.
Мине час, і вже буде тут русло, блискотітиме аж за обрій світла дніпровська вода, тихо линучи в степ, напуваючи довколишні поля. А зараз тут поки що тільки свіже, як після величезного вибуху, руйновище порушило одвічну дрімоту землі. Нелегко навіть вгадати майбутні береги каналу, між якими ще тільки ходять бульдозери та розрихлювачі, вибираючи грунт з того місця, де буде русло, розтинаючи його впоперек глибочезними траншеями-штреками. Бульдозер за бульдозером так і шугають стрімголов у глибокі пази траншей, а залишені між ними вали рихлої необваленої землі дедалі вищають, ростуть. Здається, таку стіну тільки торкни, так і обвалиться, але спробуй - там тонни грунту. Були навіть випадки, що й привалювало людей. Якось привалило двох робітників, що сіли в холодку поснідати,- так і відкопали їх з розрізаною навпіл хлібиною, з надгризеною ковбасою в руках. Довго потім слідство велося, все шукали винуватих…
Задуха тут. Зверху на валах хоч обвіє тебе, а в котловані, на дні бульдозерних траншей, спеки налито по вінця, вітерець не дмухне, незвичний там просто зварився б, а ти ще ж і в кабіні бульдозера, в пилюці, в гуркоті, у випарах пального, тобі ще й важелями працювати весь час. І ти працюєш, перевертаєш степ, бо норми за тебе ніхто не дасть.
Одні працюють, а інші, зважаючи на обідню годину, повиганяли своїх роботів з каналу, вишикували їх в ряд понад валом, і ножі їхні тепер зблискують, як один ніж. Самі ж бульдозеристи тим часом збились у затінку, під польовим вагончиком, що править їм тут за все: і за гуртожиток, і за буфет, і за клуб. Тінь від вагончика така куца, що не може прихистити всіх: сидять, хто в тіні, хто на осонні, хто хліб жує з “Краківською” ковбасою, а хто смокче з пляшки пиво “Жигулівське”; той розкинувся - спить, похропує вже, а той, приліпивши на губи сигарету, просто лежить, розморено спочиває, виставивши себе немилосердному сонцю, ніби воно йому ще мало осточортіло там, серед задухи й безвітря каналу.
А над радгоспним степом тим часом звихрюється клубочком курява, мчить звідти вилиняла директорська “Победа”, підкочує, зупиняється перед таборищем каналобудівників. Тільки з машини виходить не директор, а голова робіткому Лукія Назарівна Рясна, висока повнолиця жінка пригаслої вроди. Заплетені коси, що вкладені на голові тугими витками, роблять її ще вищою. Підходить до робітників, здоровкається. В руках, у мові є якась природна гідність, розгонистість. Вона не всміхається до робітників запобігливо, як-це часом буває з іншим начальством, їй не треба до них так усміхатись. Власне, вона їм і не начальство, бо в них є своє БМУ - будівельно-монтажне управління, що отаборилося десь аж на березі синього моря, в курортному містечку, де менше куряви: звідти керувати буцімто видніше. Пряме їхнє начальство не дуже балує їх своїми відвідинами, а вона ось приїхала, тому що вони обирали її, голосували за неї,- вона їхня депутатка.
Ставна, з густими бровами степовичка, обличчя, як і в більшості жінок тут, припалене вітром, щоки горять вишневою смагою. Тільки кинула оком на їхній підобідок, одразу все зрозуміла:
- Всухом'ятку?
Язики, розморені сонцем та пивом, повертаються знехотя:
- Та ще ж канал не готовий…
- Воду не підвели…
- Самі винуваті… Стрілочник завжди винуватий. Вона мимохідь зазирнула всередину їхнього вагончика, на їхні кубла холостяцькі. Видно, полічила ліжка і прикинула в умі, що далеко не на всіх вистачає навіть цих спартанських ліжок,
- Де спите?
- На будці…
- Під будкою…
- Декому подобається сидьма.
- Декому на кулаці.
- Проте вагончиків ще підкинути обіцяють
- Один обіцяв, та вмер, тепер другий обіцяє
І регіт. Важкий, неквапний. Сміються зуби білі, і очі іскряться сміхом з-під накіптюжених брів, сміються їхні майки засмальцьовані і руки пропечені, в мазуті. А за їхніми спинами регочуть їхні бульдозери сяючим блиском ножів. Вони, як і господарі, теж спочивають.
Жарти їхні Лукія вислуховує без посмішки.
- Щось парторга вашого не бачу…
- В нього відгул. Вчора дві зміни ішачив.
- А там що? - киває Лукія на вал і повагом рушає туди, ноги її по литки провалюються в грузькому, розрихленому грунті.
Все їхнє товариство, з якого ніхто і не поворухнувся, спостерігає від вагончика, як Лукія Назарівна зупинила на валу одного з їхніх бульдозеристів, що саме вигорнув землю, про щось перекинулась з ним словом, після чого дверцята відчинились, і вже Лукія Назарівна сідає з бульдозеристом поруч, під тент, і бульдозер одразу ж із скреготом зникає з очей в куряві, в бушовищі розритої траси. Без звички в тій ямі можна зомліти, але голова робіткому не зомліла, бо, зробивши кілька ходок, вона знов з’являється на валу, йде, глибоко провалюючись в сипучому грунті, зате не з чиїхось слів знатиме тепер, який у бульдозериста хліб, яка його праця і як це потрібно, щоб тіло його після зміни відпочило по-людському, на ліжку, а не на власному кулаці.
Мова заходить знову про вагончики длі ночівлі, та про кухню, якої зовсім нема, та про те, що після зміни навіть вимитися ніде. Вона слухає уважно, нотує в пам’яті їхні скарги і почуває, як потроху коротшає відстань між нею і ними, як ніби м’якшають, відходять душею ці люди, що їм уже здається, й скаржитись набридло.
- Спробую щось зробити,- каже вона майже похмуро, бо знає, що виконати обіцяне буде нелегко, зустрінуться їй лоби, міцніші залізобетону, бездушні душі, що їх нічим не дошкулиш. Хіба мало цього залізобетону по кабінетах, де їй доводиться бувати у своїх депутатських справах, чи їй не знати ще тих холодних очей, де крижаніє байдужість, чи тих пустих казенних усмішок, що з'являються автоматично, разом з обіцянками, що їх дають тобі, хоча й не збираються їх ніколи виконувати.
Розвелася ціла порода пустомолотів, закутих в панцир інструкцій, служак, яких голими руками не візьмеш, з якими треба вміти воювати, і Лукія - воює! Коли вона виступає на партконференції, то не одного з присутніх кидає в жар, не один із відповідальних втягує голову межи плечі, бо знає, що Лукія, піднявшись на трибуну, озиратись не буде, видасть по заслузі хоч кому.
Від комсомольських часів ще збереглися в ній бурхлива запальність і гостре, безкомпромісне ставлення до людей, збереглася чиста віра її молодості - віра в те, що життя, яке вона будує, яке зі всією пристрастю утверджує,- це життя може й повинно бути досконалим, давати людині повноту радості й щастя.
І яку ж викликає досаду, як лютить її всяка безладь, що так часто ще зустрічається… Хоча б оцей канал, оце стійбище, куди людей з чудовою найсучаснішою технікою виведено, кинуто й забуто… В роки війни вона сама була трактористкою, знає, що таке висидіти зміну за кермом… І ось нема де вмятись, відпочити, сьорбнути якогось приварку. Розмовляючи з робітниками, Лукія зовні спокійна, на обіцянки не щедра, але всередині їй все клекоче. Така будова, найбільший в Європі канал, в газетах про нього кричимо, і така неувага до цих справді героїчних людей… Вона вже прикидає собі, куди їй треба вдатись, з ким говорити, щоб була тут кухня, житлові вагончики, газети, радіо, вже зріють у ній ті гарячі слова, які вона вигорне там, де слід.
А поки що каже будівникам:
- Поправлятимем. Тільки ви теж вухами не хляпайте. Разом з вами будемо поправляти. Бувайте.
- Спасибі, що провідали,- чує вона навздогін вже нітрохи не насмішкувате.
- Ох, орли! - каже водій Федя, коли “Победа” їхня знову мчить радгоспними землями.- Механізмів нагнали, а вмивальник за три копійки прихопити забули… Ну, це схоже на нас…
Федя цей відзначається тим, що часто-густо обирає напрям руху цілком самостійно і, незважаючи на це, привозить начальство саме куди треба, а чудо своєї інтуїції Федя пояснює дуже просто:
- Де непорядок, туди й везу. Хліб залежується на токах - директора туди. Де силосують - туди обов'язково. Якщо ж ми вчора, скажімо, були з директором на третій фермі і Пахом Хрисантович давав там комусь нагінку, то треба ж його везти туди й сьогодні: хай перевірить, чи виконано його розпорядження.
Ось тільки в Лукії Назарівни бувають іноді такі завихрення настрою, що й сам Федя не вгадає. Доярок десь загледить - давай до них, побачить чабана, що стовбичить у полі,- не мине і його, бо не завернути, мовляв, до чабана - це образити його, адже людина одна-однісінька в степу цілий день, живе слово хоче почути…
Зараз Лукія каже їхати просто на Центральну, дорогою вона розпитує Федю про його сина, бо Федя один з наймолодших батьків у радгоспі, син його починає саме лепетати, вже каже “баба” і “мама”, а батька називає поки що не “татом” а просто “Єсть”, в ознаку того, що батько зараз забіг на хвилинку додому і справді єсть, а не гасає в своїх вічних розгонах.
Коли Феді доводиться возити Лукію Назарівну, він робить це з особливим задоволенням. Йому подобається її манера розмовляти з людьми, з якими вона тримається аж ніби суворо, їй не треба підбирати якихось там ключів до людських душ, шукати довіри, бо всі й так знають, що вона справедлива, не дасть людину скривдити, заступиться за чесного роботягу перед ким завгодно. Чого-чого, а клопотів їй вистачає. Якщо чоловік розпиячився, то жінка біжить із скаргою найперше до неї, до депутатки. Якщо тобі треба путівку на лікування, то теж, окрім лікаря, ще підеш і до неї, до голови робіткому, і вона вислухає тебе не менш уважно, ніж найкращий лікар. Нащо вже гризеться з директором, ніколи, здається, між ними миру нема, а якби не вона, то Пахом Хрисантович аж зашумів би торік навесні, коли худоба почала гинути через нестачу кормів. Лукія Назарівна тоді дарма що на зборах мочалила його, але перша й заступилась за нього в області:
- Якщо знімати, то разом усіх нас знімайте, бо не один він у цьому винен.
Директор у них трудяга, тільки хвороба його замучила, в нього задавнена виразка шлунка, і все нема йому часу поїхати полікуватись. Як тільки почне йому Лукія Назарівна про курорт, то він аж підскакує, руками відмахується від її слів, ніби перед ним зароїлися оси:
- Після силосування! Після жнив! Після обмолоту!
І цих “після”, “після” у нього з'являється безліч.
- Ох і дає вона йому, та язва,- розповідає зараз Федя про директора.- Буває, в степу впаде на землю й качається біля машини, пробачте, аж виє, аж корчить його, просто доходить, а чим я допоможу? Пошліть ви його нарешті!
- Ти ж знаєш, скільки уже разів путівку йому виділяли; не хоче - й край… Уперта, нестерпна людина!
Ні з ким у неї немає стільки сутичок, як з директором, ні з ким у житті вона не сварилася стільки, як свариться з ним, але й поважає вона Пахома Хрисантовича, як небагато кого. З тих він, що жили рвуть на роботі, з тих, що, не доживаючи до пенсій, падають на ходу. Вся душа його в господарстві, про що б не йшла мова, а на думці в нього - силос, механізми, скати, корми… Зараз оце саме та пора, коли від безлічі клопотів він чманіє, глухне, він просто не чує тебе, якщо тільки твої слова не про силос, не про вовну… Він, сказати б, лицар силосу і жертва його. Директор радгоспу-гіганта, а в костюмчику ходить потертому, ніколи не поїсть вчасно, не відпочине по-людськи, а дочки, які, здається, мусили б найперше про нього подбати, ніби й не помічають, що батько валиться з ніг, хоч після приступу недуги, коли очі западуть і жовтаву блідизну щік укриє чорна щетина, на нього просто глянути страшно - ніби з Освенціму.
Ціле літо у дворі в нього лунає радіола, гомін та сміх, одні зяті виїжджають, а другі приїжджають, бо тут добре, тут курорт, тут в усьому достаток. Закоханий у внуків, Пахом Хрисантович ні в чому дочкам не відмовляє. Дійшло було до того, що дочки самі і в бухгалтерію стали приходити одержувати за батька платню (правда, потім перестали, після того як Лукія присоромила їх). Дочки й зяті в Пахома Хрисантовича цілком сучасні, модерні, читають молодих поетів, знаються на музиці й малярстві і цілком резонно вимагають поваги й чуйності до себе та своїх смаків. Ось тільки їм самим якось не випадає ніколи поцікавитись батьковим здоров'ям, та чи він обідав, та який у нього настрій - ніхто й не подумає про це, коли весь їхній гурт весело, наче в ресторані, сідає за щедрий батьківський стіл в той час, як сам батько, закіптюжений, на себе не схожий, десь під посадкою похапцем ковтає позаторішні консерви з бляшанки, яку-небудь салаку або тріскову печінку. І після цього знову мерщій у роботу, в розгін…
А найбільші радощі його в онуках, яких він безпам'ятно любить, та ще й, може, в тому, що на п'ятому відділку кукурудза стоїть, як ліс, аж ворониться… Бо буває ж інакше. Поверталась вона якось з сесії ранньою весною, над півднем саме ішла чорна буря, або, як кажуть по-степовому, “наш чорний степовий дощ”… Курить, мете, замітає посадки, край дороги стоїть по колеса заметений газик, а трохи далі, в посівах, що їх буря знищує, зсутулився якийсь чоловічок. Підійшла: Пахом Хрисантович! Курява б'є, січе по ньому порохом, а він, зігнувшись, стоїть, і чорні, як грязюка, сльози течуть по щоках… Ніколи не забуде Лукія тих його чорних сліз, бо й самій часом аж горло перехоплює від люті, коли завіють, підуть валами із безкраю оті курявні бурі, оті азіатські самуми… Коли вже їх наука приборкає?
Бували чорні бурі й раніше. Змалечку їх пам'ятає Лукія, що виросла в цих степах, але зараз стихійні лиха почастішали, бурі йдуть нечуваної сили. Звідки вони йдуть? Чи не відгомін то вже атомних ураганів, загадкових тайфунів, що беруть зачаття десь над Тихим океаном, в тих атмосферних ямах, де від бомб повигоряло повітря?
Машина мчить краєм степу, звідки на всю широчінь видно морську затоку і скелю крейсера, що видніє в сліпучій далечі.
Чула вона, що радгоспні зайдисвіти ходять на те списане судно рубати свинець для грузил та добувати всяку всячину, чула, що й Віталик її вже встиг там з трактористами побувати, хоч про свої походи матері ні слова, зовсім випадково дізналась вона про це. Останнім часом син взагалі мовби віддаляється від неї і Лукія помічає, як поступово вона втрачає свою материнську владу над ним. Для неї стає невловимим те, чим син живе, що думає, що замишляє, все це раз у раз мовби висковзає з-під її контролю. Мабуть, справді їй уже несила далі його втримати, потрібен чоловічий би досвід, чоловіча, батьківська рука… Багато чим Віталик тривожить її, тривожить тим гостріше, що немає для неї на світі нікого дорожчого, ніж він, її ніжний, тихий, душевний Віталик. Коли одержала сповіщення про загибель чоловіка, сама собі поклялася: для сина житиму. Для нього, для нього… Сама виховаю, сама виплекаю, хоч би як важко довелося! Не стільки для себе жила всі ці роки, скільки для нього; він був оточений її ласкою, любов'ю, він ріс в атмосфері цієї любові… Так швидко виріс! Ще ніби вчора робив моделі суден іграшкових, детекторний приймач збирав, а тепер ось він уже десятий клас кінчає і антени такі для телевізора ставить, що тільки халепа через них, майор Яцуба навіть в район наскаржився, а Лукія з досади, може, аж надто круто з сином обійшлася - наклала заборону на телевізор до кінця навчання… Невпокійливий хлопець… Позаторік, ще зовсім підлітком, підвозив влітку воду трактористам, а щоб веселіше було, на бочці написав мазутом: “ТУ- 104”. І вже й після того, де тільки побачить Лукія ту бочку, так і всміхнеться.
Спогади, спогади… Одні веселять Лукію, інші присмучують, наливають груди теплим хвилюванням… Ось Віталій ще зовсім малий, іде вона вулицею з ним, а звідкись - гусак! Сичить, лізе вкусити! Люто наступає гусак, а воно, мале хлоп'я, стиснувши кулачки, іде на того гусака. І хоч само зблідло, боїться, та тільки любові до матері більше, ніж страху… Білоголове, настовбурчене, кулачки зціпило, а в кулачкові - що там у нього? Цвях! З цвяхом на гусака!…
Ось так був малий-малий, а тепер в один рік підскочив, витягся, вирівнявся з хлопцями-однолітками… Скільки радощів материнському серцю від того, що він добре вчиться, що вчителі його хвалять, кажуть, що в нього є математичні здібності, а те, що в нього є нахил до всякої механіки, до радіотехніки, це вона й сама знає. Як їде на сесію, від сина їй щоразу безліч доручень: зайди, мамо, в радіомагазин, купи те та купи оте, і як навезе йому тих шурупів та гвинтиків, то це йому найкращі гостинці. Цілими днями товчуться в нього на подвір'ї його шкільні товариші, яким він допомагає, особливо з фізики та математики; він робить це завжди якось ніби жартома, з усмішечкою, погладжуючи рукою підборіддя (і ніколи не образить товариша, навіть якщо той і тупуватий), і тільки коли розв'язує задачу якусь нелегку, тоді враз стає серйозним, нахмуреним, і Лукія в той момент мовби бачить його зовсім дорослим, в його майбутньому, в його завтрашньому самостійному житті. Ким він буде? Ким стане? Чи визначним математиком, чи звичайним бухгалтером? Чи минатиме його життя тут, у радгоспі, чи буде він у далеких, може, навіть космічних мандрах, і вона виглядатиме його додому, як ото виглядає Дорошенчиха свого сина Івана з далеких плавань… Саму Лукію дитинство ласками не балувало, батьків втратила ще в першу голодовку, зазнала всього, живучи й по куркулях, і в комуні, і за роки, що в агротехнікумі вчилася, зате ж хочеться, щоб синова молодість не знала ніякого лиха; Лукія такої думки, що розумну дитину достаток не зіпсує, навіть мотоцикл синові купила, хай катається, аби тільки вчився добре… Це ж він і зараз лежить, мабуть, десь там на спориші, серед товаришів, серед розкиданих підручників, помелює ногами, замислившись над якоюсь задачею, а коли вже надто втомиться, тоді підведе голову:
- Ну, антракт. Може, трохи порегочемо? І котрийсь із хлопців у відповідь каже:
- Ха!
А другий його підтримує:
- Ха! Ха!
І незабаром вони аж по траві качаються од своїх пустощів, од щирого молодого сміху. Нареготавшись, схаменуться:
- Ну, годі! А то вже кишки болять.
І знову візьмуться до роботи.
Заполонена своїми материнськими думами-клопотами, Лукія й забула про сусіда, що занімів над кермом, аж поки Федя сам нагадав їй про себе:
- Чули, Лукіе Назарівно? - Водій усміхнувся, видно уявивши щось потішне.- На території нашого радгоспу радіоцвіркун з'явився…
- Що, що? Який цвіркун?
- Знаєте, як ото десь у хаті заведеться: цвірчить і цвірчить, ви до нього, а його нема… Отак і він, радіоцвіркун,- Федя знов посміхається.- І такі коники виливає по своїй програмі, що будь здоров. Вчора, скажімо, передає: “Громадяни бджоли! Будьте пильні! На вулиці Пузатих окопався трутень…”
- Я й не знала, що в нас вулиця є така…
- Аякже! Ота, що шлагбаумом перекрита… Де Пахом Хрисантович живе…
- Оце знайшли пузатого. Живіт до спини присох! Ходить як з хреста знятий…
- Та не про нього ж… Завпоштою пузатий? Пузатий. Головбух пузанець? Пузанець. Теж на вітамінах черевце відпустив. А Яцуба, відставник наш? За хвіст бугая ще вдержить,- це ж про нього на цілий світ сказано… Ох і лютиться ж він! Щоб якийсь, каже, шмаркач та мене в ефірі трутнем взивав? Я ж його й під землею знайду! І вже шука…
Мчить авто. Обіч машини з'являються будиночки переселенців - стандартні котеджики, що ними розростається в степ садиба Центральна. Голові робіткому багато доводиться займатись переселенцями, немало зусиль доклала Лукія, щоб оці чепурні будиночки нарешті виросли тут… Скоро їх заселятимуть, а поки що більшість переселенців із своїми сім'ями тулиться в старожилів радгоспу в тісноті. Лукії тільки встигай між сусідами конфлікти залагоджувати… Ткачучки обидві, стара й молода, вже чатують біля двору, ждуть, поки Лукія підійде, щоб залементувати перед нею про якісь нові кривди. Молода - здорова носата дівка, що працює на свинофермі і вже зажила там шани, а мати хоч теж не стара, але змушена сидіти вдома, бо є кого няньчити - внук на руках: його вони теж привезли з Західної. Нема тільки батька в малого - батько десь ховається від аліментів…
Лукія зупиняється біля набурмосених переселенок, виходить до них, намагаючись розгадати, чим вони на цей раз розлючені. На кого скарги висиплють їй. Вже вона раз мирила Ткачуків з їхніми сусідами Кухтіями, що завзялися швидше випхати переселенців з двору, і наче ж після того було вжито надійних запобіжних заходів: курей, щоб не плутати (вони були причиною сварки), старанно пофарбовано, так і бігають по двору ці білі леггорни, як військо, що змішалось на полі битви: в одних крильця помічені чимось червоним, а в других шийки обведені школярським фіолетовим чорнилом… Так що ж іще?
- Недаром нині курка піла… Курка піє завше на клопіт! - каже стара Ткачучка.
- Що сталось? Знов сусіди?
- Не на сусідів сьогодні кривдимось… Лукія заходить з жінками до хати: тут брудно, повітря сперте, постеля збита кублом, тільки й веселять око рушнички яскраві на стінах… Гарненьке дитинча спить у колисці.
- Так чого ж курка піла?
- А піла… Яцуба з обшуком приходив… Оце Ядзі віддяка! За те, що з свинарника днями й ночами не вилазить!
Лукія здивована: “Обшук? З якої речі? І по якому праву? Звідки в нього повноваження такі?”
Жінки, аж захлинаючись словами, навперебій виливають їй своє обурення. Атож, обшукував! Зайшов, під піч заглядав, і в кошик зазирав, і в лежанку - радіо якесь шукав… Стасик (у них ще є Стасик, одноліток Віталіїв, в одному класі вчаться і навіть товаришують), обурений свавіллям відставника, щось сказав наперекір йому, і вже вони як завелися тут - хоч людей клич! Той на того “берійовець”, а той на того “бандера”. Мабуть, якби попалося що хлопцеві під руку, то й гріха не минути, все міг би зробити за таку тяжку образу… Одного разу Кухтій теж обізвав був Стасика цим лайливим словом, то хлопець цілу ніч здригався в риданнях, бо як йому чути на себе таке, коли якраз ті бандити-бандери батька його замордували… А Яцуба ще й рану ятрить: всі ви, каже, такі, нікому з вас не вір…
“Надто розійшовся наш відставник,- досадливе думає Лукія,- треба ставити на бюро та пояснити йому, що часи сваволі минулись!”
Вона ще деякий час розмовляє з переселенками, вислуховує односкладні відповіді молодої про батька її дитини, який знову кудись переїхав, ховаючись від аліментів, хоч його, зненавидженого, вона не хоче й розшукувати. Уперта, горда, видно, ця Ядзя… А стара тим часом лопотить про своє, про те, що їй тут “не смакує”, бо “криниці глибокі”, і “вітри люті”, і через те вона хоруе тут завше…
- Хутчій би вже в хату нову,- закінчує вона приспівом, а Лукія, розсерджена неохайністю в хаті, зауважує:
- Тільки ж не забудьте віника туди прихопити, щоб сміття не заводилось.
І переселенки розуміють її натяк, проводжають її до машини, побуряковілі від сорому.
Сподівалась Лукія застати сина вдома, а загледіла його ще здалеку на металевій вишці, яку він споруджує на подвір'ї баби Чабанихи для телевізійної антени. Сидить аж наверху, біліє чубчиком і щось клепає.
Відпустивши машину, Лукія зайшла в двір.
- Гей, верхолазе! Оце ти так до 'екзаменів готуєшся?
- Мамо, труд облагороджує!
Кузьма Осадчий та Грицько Штереверя, що вовтузяться внизу біля лебідки, починають вигороджувати Віталика, весело розповідають, що він цього разу винайшов антену вже зовсім особливу, таку, що аж нічогісінько не ловить! Стасик-переселенець теж тут, сидить осторонь, мовчки свердлить свердлом метал і лише зрідка позиркує на Лукію, позиркує якось зацьковано, очі в нього сумні, а голова втягнута в плечі,- вона в нього завжди так трохи втягнута і ніби жде звідкись удару. А сам він хлопець славний, сумирний, з нахилом до музики, в напливі довіри колись признався, що дуже любить скрипку і дуду і що після переселення сюди, в степи, йому ще довго ночами вчувалось трембітання трембіти в горах…
Лукія зацікавлено оглядає вишку. Справді - споруда! Цілу весну хлопці будують її, та ніяк не добудують, останнім часом робота була й зовсім припинилась через нестачу матеріалів, бо все, що тільки можна було використати з брухту, який валяється біля майстерень, вже використано, цілими секціями Віталієва бригада тягла звідти належно зварені автогеном іржаві оці труби та угольники з старих культиваторів… Вишка височезна: коли розгулявся дужий вітер, її стало аж розхитувати, і була загроза, що впаде й хату бабі розвалить. Збіглися тоді цікаві сюди подивитись, що буде з вишкою, а хлопці і під той вітер клепали, рятуючи свою споруду, брали болтами, зв'язували міцніше. Тепер, щоб було надійніше, вони натягли троси, напнули їх для відтяжки, і вишка стоїть ось уже розіпнута на них, мов щогла корабельна. Всередині вишки проходить труба довжелезна, і аж там угорі, на кінці труби, візерунком застигла сама антена.
Віталик, спустившись з вишки, показує матері все, що, на його думку, повинно вразити її й приголомшити:
- Оце дивись, мамо, лебідка і трос: треба вище антену - будь ласка! Треба нижче - даємо нижче… Хочеш повернути антену?… Повертаєш трубу і разом з нею ось так повертаєш антену…
- Повертай та на Яцубу оглядайся,- жартує Осадчий.- Він підкаже, що можна ловити, що ні…
- А це ось стержнева труба,- ніби не чуючи, пояснює далі Віталик.- Сталеву добули в буровиків, бо просту, водопровідну, вітер згинає… А сама антена, знаєш, мамо, з чого вона?
- З чого?
- З старого генератора… Мідь! - вигукує він, і почувається, що все це для нього байдуже.
Робота їхня й справді Лукію зацікавлює - майстри, та й годі! Вона й не уявляла собі, що тут такий розмах… Ще син пояснює їй, чому їхня вежа висока: низька тут не прийме, хоч і степ. Буря? Тепер і бурі не страшно, бо вся споруда надійно напнута, в них, в оцих тросах, вся сила, вся міць проти вітрів. Чому так багато антен? її запитання смішить Віталія.
- Антена, мамо, одна, а то прийомні рамки! Що більше їх, то вона чистіше приймає.
Лукія почуває, що Віталій просто щасливий з своєї роботи, з своєї вежі.
- Буде як Ейфелева,- каже він.
Рада Лукія за сина та його друзів, приємно їй знати, що ця змонтована з різного брухту їхня “Ейфелева вежа” розширить світ для старої Чабанихи, бо ж для того й будується, щоб могла баба вечорами бачити на маленькому екрані ті далекі моря, де плаває її син - капітан далекого плавання. Віталик з капітаном у давній дружбі, і ця вежа споруджується - Лукія знає це - не тільки з пошани до капітанової матері, але мовби й на його, капітанову, честь. А де ж баба? Ага, он за хатою вона пасічникує… За хатою в Дорошенчихи кілька вуликів стоїть серед кущів винограду, і зараз стара вештається там, поміж вуликами, у сітці металевій, що, як паранджа, закриває їй все обличчя і надає бабі якогось аж зловісного вигляду.
- Салют космонавту,- каже Віталик, коли баба вибродить з виноградника в своєму скафандрі й прямує до них. Підійшла до Лукії, скинула сітку, стала без неї добра, усміхнена.
- Все кепкує з баби Віталик… Вже й баба йому за космонавта… Ну, а ти, Лукіє, не лай його, що він все оце тут та тут… Бо хто ж без нього налагодить. Цілий вечір сиджу, а воно в тому віконечку тільки хвилі та хвилі біжать…
Лукії відома ця бабина пристрасть - щовечора чатувати перед екраном телевізора, вона цілий вечір може незрушно дивитися на сліпі хвилі світла, що течуть, біжать, мигтять без кінця - хай біжать, а стара сидить та жде чогось, жде, певне, що ось-ось між тими хвилями з'явиться рідне обличчя її сина - капітана Дорошенка!
З таємничою міною стара відкликає Лукію вбік:
- Приїжджає ж… Я оце йому й медку хочу зібрати…
Лукія почуває, як буйна гаряча хвиля обдає її. Ні з сього ні з того вона навіть шаріється перед бабою, почуває на щоках цей пал розшарілості і від цього зовсім ніяковіє, мов дівчина.
- Коли ж він приїжджає?
- Про день ще не написав.
- Що ж, будемо вітати,- каже Лукія з удаваним спокоєм і, гукнувши Віталика обідати, швидко виходить з двору.
Химерними візерунками лягли на шлях тіні акацій. Лукія квапливо ступає по тих візерунках, чує, як внутрішній вогонь палить їй щоки.
Збоку, з гущавини садка, її зупиняє сторожкий, стримано власний голос:
- Лукіє!
Спершись ліктями на зубчатий паркан, стоїть Яцуба. Обличчя аскета, витягнуте, закостеніле. Голодна довга шия з випнутим борлаком. Голова їжачиться сталево-сірою сивиною… Погляд глибоко впалих темних очей важкий, свердлючий. Скільки знає Лукія Яцубу, є в тих очах щось важке, тривожно-напружене, наче ця людина весь час жде якогось лиха.
Перечекавши, поки Віталик віддалився, Яцуба в суворій довірливості нахиляється до Рясної:
- Пильнуй сина, Лукіє.
І очі його ще мовби глибшають, загоряються якимось важким блиском, і Лукії зринає в пам'яті, що в молодості, коли Яцуба ще руйнував церкви у цих краях, його називали фанатом. Вже він був майже забутий людьми, аж поки, вийшовши у відставку, знову з'явився в радгоспі з наміром назавжди осісти тут. Лукія пригадує, як прийшов їхній фанат у дирекцію вимагати для себе роботи, “відповідальної” роботи, як підкреслив він. “Що ж ти вмієш робити?” - запитала вона його тоді, він аж образився: “Я вмію держати людей у руках”. І хоч дали йому тоді корисне діло - пожежню, він, проте, вважає, що цього йому недостатньо, особливо його, бач, тривожать проблеми виховання, насторогу викликає радгоспна молодь, зокрема Лукіїн Віталик…
- Чимось мій син провинився?
- По-дружньому тобі раджу, Лукіє: пильнуй. Школяр, а вже мотоциклом дівку по степу розкатує…
- А я тобі, Григорію, раджу: не свавільничай. Від беззаконня пора відвикати.
- Це ти про що?
- Никати по хатах, обшуки робити в людей - хто тобі дав право на це? Хто тебе уповноважував?
- Але ніхто й не казав нам забувати про пильність.
- Відпильнував ти своє!
- Он як… Виходить, не потрібен? В тираж Яцубу? Ой, не спішіть. Ще покличете! Покличете! Бо так порозперізуються, що й ради не дасте. Боком ще вилізе вам ця демократія.- Грізний баритонистий голос його набирав сили.-.Тоді ще й про таких, як ми, згадаєте. Що життя клали. Що вміють навести лад!
Прибігши, мабуть, на цей гучний Яцубин голос, поряд з ним з'явився сірий породистий пес: вистромив голову над парканом, лапи поклав на паркан і вже стояв, як людина.
Лукія пішла, не дослухавши Яцубу.
“Покличете… Ось чого він жде. Тільки, видно, тим і живе”,- роздратовано думала вона, наближаючись до дому.
Вдома в неї - тиша, бархатистий метелик припав на дверях, в кімнатах сонячно і майже порожньо, меблів путніх тут спробуй купити. В найбільшій кімнаті стіл та канапа і, як завжди, розгардіяш, всюди журнали “Радіо”, книжки та Віталикові шурупи. На кухні, правда, чистенько, а обід не дуже розкішний: вранці тільки й встигла наготувати борщ (доварювати його мусив уже Віталик)…
- Борщ доварено,- доповідає син.- А на друге в нас буде… салат! - І він біжить на город за салатом.
- Попробуємо, що тут у тебе вийшло,- сама собі посміхається Лукія, насипаючи борщу в тарілки.
Обідають вони на веранді. І хоч борщ Віталиків зовсім розварився та ще й пересолений, але вони обоє присьорбують страву охоче, мати навіть підхвалює, так що Віталій, збадьорившись, заявляє рішуче:
- Єй-єй, піду вчитись на кока! Є таке училище в Сімферополі… Кок далекого плавання, це ж діло?
Вона сприймає це тільки як жарти. Бо справжня його дорога - іти в інститут, в кораблебудівний, це вона вирішила раніше за нього. Восени Віталик буде студентом… Син-студент - аж самій не віриться. А поки що сидить перед нею через стіл просто хлопчак сіроокий, обличчя пошерхле, і губи дитячі, ще ніким не ціловані, хоча цього ось вона таки напевне й не знає… Пильнувати? А може, більше довіряти - це краще?
Вона любить дивитись на сина, любить слухати його жарти, в яких іскриться розум; Лукія почуває, що й сама вона зараз, незважаючи на сутичку з Яцубою, чимось дивно збадьорена. І душа ніби молодіє… Чи син радує, чи ще й… той приїзд? Хоча подумати, що їй з того, що капітан приїздить? Адже є таке в житті, що не вертається. Це тільки степ їхній навіть після чорної бурі яскраво зацвіте щовесни дикими тюльпанами, розливається аж за обрій океаном краси…
Приїздить… Як ото за вранішніми туманами проблискує з світліючого неба ранкова зірка, так проблискує зараз Лукії з далеких літ юності те, що колись єднало її з капітаном. Був він тоді, правда, ще не капітаном, був молодим штурманом Чорноморського флоту, і в один із його приїздів зійшла між ними та зірка, яка ще й досі світить і, певне, світитиме Лукії до кінця життя. Наче вчора було, так виразно пам'ятає Лукія, як погукали її тоді:
- Приходьте в рай!
А “рай” у степовика - це коли дитина в хаті народиться, в хаті тоді в людей справді, як у раю, і вони скликають на радощах гостей. І ось вона прийшла до тракториста Мамайчука й побачила там молодого Дорошенка в його штурманській формі, з його ласкавою блакиттю в очах. Була й вона тоді молода, незадовго перед тим тільки приїхала сюди після агротехнікуму, і ось уже покликали її раювати до тракториста, де син народився…
Раювалось допізна, а після того Дорошенко проводжав її додому, ніч була місячна, світла, вони зупинились на шкільному майдані біля турніка, і Лукія, весела, хмільна, все намагалась дострибнути до металевої перекладини… Пам'ятає, як він допоміг їй дострибнути, вхопитися за турнік і вона колихалася та сміялася від повноти щастя, а Дорошенко стояв збоку, дивився на неї і теж сміявсь.
- Ой, падаю… Ой, впаду! - здається, щось таке вона крикнула тоді, і досі пам'ятає, як штурман підхопив її на руки і ніжно, делікатно поставив на землю.
Кілька вечорів провела вона тоді з Іваном, і то були найщасливіші дні її життя, і ніколи вже після того не було таких ясних, таких безмежно місячних ночей! Допізна блукали вони поза радгоспом, заходили далеко в степ і повертались додому, коли всі вже в радгоспі спали, і темна гущавінь радгоспного парку нічною росою зустрічала їх. Хто з них думав тоді, що ті вечори будуть для них і прощанням, що зостануться вони потім друзями на ціле життя, але вже ніколи вголос навіть не згадуватимуть ні того щасливого турніка, ні ясних ночей місячних, серед яких вони бродили в піснях та в туманах…
Склалося у нього життя по-своєму, бо на той час був Дорошенко уже зв'язаний шлюбом, а в неї життя пішло теж по-своєму: війну Лукія зустріла вже заміжньою жінкою з дитиною на руках, з гарненьким дівчатком, що потім в часи лихоліття так у неї на руках, як свічечка, і згасло під відкритим моросяним небом евакуації на одній із заволзьких станцій. Чоловік її, радгоспний комбайнер, в цей час уже був на фронті, і побачила вона його аж через три роки, коли повернулась з евакуації додому і він прибув з госпіталю доліковуватись після поранення. Було це напровесні, в розгаслих чорноземах по степах стирчали скрізь німецькі танки, повгрузавши в багнюці по черево, з усього господарства було в радгоспі лише кілька шолудивих, підібраних після фронту коненят, всюди злидні та непривіття, і ось в той час прибув з госпіталю її чоловік. До того в них життя якось не клеїлось, він був ревнющий, навіть на відстані ревнував її до моряка і до чоловіків зовсім випадкових, кожна її поїздка в район викликала в нього підозру - часом Лукії здавалось, що в них неминуче наступить розрив. А тут це було якесь відродження, може, тому, що й він нагорювався, і вона набідилась без нього, і коли настав час вдруге його проводжати на фронт, то розлука була для неї тяжчою, ніж уперше, наче вона передчувала, що на цей раз він піде і не повернеться. Останній лист його був десь із Угорщини, він писав, що лежать вони в багнюці серед осінніх виноградників, і вже вечоріє, туман і мряка навкруги, і видно йому тільки скирту мадьярської соломи серед поля та винокурню, яку їм треба на ранок взяти… Мадьярські виноградники, скирта, туман - то був той світ, що він його бачив востаннє. Більше листів не було, а вона народила хлопчика і назвала його Віталієм. І ось тепер він закінчує десятий клас. Сином, його майбутнім тепер наповнене все її життя, справжнім щастям стало для Лукії бачити його веселу молодість, бо власна її молодість злетіла, мов сон, промайнула, що аж диво часом бере, чи все те й було, чи був отой світлий рай-гуляння у молодого тракториста Мамайчука, який тепер ганяє без ніг по радгоспу на скреготливих, що аж душу ріжуть, коліщатках…
Після війни знов став приїжджати Іван, що вже був капітаном далекого плавання. І хоч він був на цей час одиноким, бо сім'я його загинула в морі під час евакуації на Кавказ, але до колишнього Лукія тепер не могла повертатись. З живим розвестися могла б, але з загиблим…
- Ні, Іване,- сказала якось, коли зайшлося про це.- Мою долю на війні вбито.
І більше вони до цього не повертались. Проте з кожним приїздом капітана на неї мовби вітром молодості повіє, і син ось уже помічає “пожежу материних щік”… Щоб уникнути розпитів, мати першою переходить в наступ:
- Кажуть, ти вчора мотоциклом ганяв по степу?… Це правда?
- Я вчинив великий гріх?
- Гріх не гріх, а під час екзаменів… Якби знала, мав би ти в мене мотоцикл!
- Що ти, мамо! Мотоцикл на те й винайдено, щоб на ньому їздити, мчати, летіти, давати найвищу швидкість… Це ж просто здорово: кермо та два колеса, а само їде, не їде - летить! Уявляєш, якби на такому та влетів куди-небудь… скажімо, між шатра стародавніх скіфів. Між їхні кибитки на дерев'яних колесах! Царі й коні, тарпани й гепарди - все перед тобою врозтіч!
- Що таке - гепарди?
- Це, мамо, дикі навчені кішки… З ними на полювання ходили в степах; може, якраз отут, де ми з тобою обідаємо, гепард роздирав свою здобич. І ось новеньким мотоциклом - в той палеоліт… Скільки було б дива, переполоху! Бог, сказали б, не інакше!
- Ще був би, мабуть, і культ твоєї особи? - посміхнулась Лукія на його вимрійки.
- О, без цього не обійшлось би… Ну, я хоч дечого корисного їх навчив би: оце вам, товариші скіфи, наука алгебра. А це вам теорія Ейнштейна. А це наймудріша наука - не гратися з вогнем, жити на планеті без глобального хуліганства… Ну, звичайно, я їм радіо відкрив би…
- Годі вигадувати,- обірвала його Лукія, прибираючи зі столу посуд.- Сідай за книжки. Зубри!
- Мамо, епоха зубрінь минула. Я не начотчик.
- Ти ба, як заговорив! - Лукія підійшла й сіла біля сина, розглядаючи його аж здивовано.- Це щось нове, хлопче. Зубрити не хочеш. Може, і вчитись не хочеш?
- Вчитись хочу, але по-справжньому.
- Як це по-справжньому?
- Не по катехізисах. Не по-бурсацькому. А так, щоб самому до всього доходити, більше власним казанком варити…
- Це, звісно, добре. Казанок твій варить, інших критикувати вже вмієш, а ось як ти сам житимеш?
- Не знаю. Знаю тільки., що не в усьому житимем так, як ви.
- Що ж ти хочеш від життя?
- Небагато. Просто жити, працювати, як усі… Хочу, щоб брехні від мене не вимагали - дуже не люблю брехні. Не хочу голодовок, про які ти розповідала, війни не хочу, арештів, тюрем… Працювати - це да! Праця - мій бог, її люблю.
- Так от і працюй, хлопче, а не розкатуй по степу. Ніяких від сьогодні мотоциклів! Чуєш?
- Мамо, ти деспотка!
- Кого ти вчора по степу катав?
- Однокласничку, мамо. Не бійся, дівча файне.
- Файна не сіла б в такий час кататись. Добра, видно, вітровійка.
- Ти не маєш права, мамо, так обзивати дівчину!
- Хто ж хоч вона?
Хлопець посміхнувся спідлоба, зрозумівши, що йому просто розставлено сильця.
- Прийде час, дізнаєшся,- відбувся жартиком, а матері думай тепер. Бо він же ще дитина, хлоп'я довірливе, а якась така підвернеться, що з розуму зведе, забаламутить, і де вже йому тоді думати про інститут, про науку… Правда, Лукія трохи догадується, хто міг його виманити на ті степові катання, але вона і в думці навіть не допускає того, щоб сином її крутила ота їхня шкільна вертуха, що з трійок не вилазить, зате вже вміє реготи справляти з дорослими хлопцями біля клубу.
- Викинь це все з голови, чуєш? Рано ще!
- А тс! - застережливо підняв Віталій палець угору.
Мати прислухалась, але нічого особливого не почула. Тільки десь за виноградним листям веранди коник тонко, монотонне сюркотів.
- “В полудневій духоті коник, очманілий від сонця, кричить”… Знаєш, хто це сказав? Товариш Арістофан. Понад дві тисячі років тому… Дві тисячі років, мамо, той його коник кричить!
- Ти мені зуби не забалакуй, я без твого Арістофана коників чула…
- А вето на мотоцикл… Це ж ти, мамо, пожартувала?
- Ніскілечки. Доки не здаси всіх екзаменів, з двору виводити не смій!
Це був для хлопця удар. Ні слова після цього не промовив. Ображено прикусивши губу, поглядом на вулицю втупився, де хоч білий день, а на стовпі забуто блищить електрична лампочка.
Вперше хлопець відкрито не скорився материній волі. Не за підручники вхопивсь, а, мовби наперекір матері, побрів у свій куток, вшнипився в якусь схему, потім став з брязкотом ритися серед свого радіомотлоху, перебирав, ліпив якісь дротики в металевій грубій коробці…
“Ось уже й посварились”,- думала Лукія, але цього разу вона помилялась. Бо хоч і наговорила щойно Віталикові різких слів, хоч і наклала жорстоку для нього спокуту - заборону на мотоцикл, Віталій, проте, не мав на неї гніву, він прощав їй цей, як завжди, буйний спалах. Бо хіба ж хлопець не розуміє, ким він є для матері, хіба він не здатен оцінити її самозречну любов? Може, й заміж не вийшла через нього, бо має вона переконаність таку, що ніхто, навіть найкращий вітчим, не замінив би синові рідного батька. В душі він пишається своєю матір'ю, йому втішно знати, що її шанують робітники. Як любив Віталик, будучи ще хлоп'ям, ждати її увечері, поки вона, нагасавшись по степових відділках, повернеться, напалена сонцем, гаряча, і від неї всієї пахне пилом, токами, бензином, нектарним духом соняшників. Він весь так і поринав у той дух. Мати ще й досі вважає його хлоп'ям, не бере його всерйоз, для неї він просто Віталик, вона мовби не встигає збагнути, що він уже переріс її уявлення, що в нього і знань, і почуттів більше, ніж вона догадується. Іноді Віталикові здається, що він розуміє матір більше, глибше, ніж вона його. Так, за спиною в неї нелегке життя з своїми втратами, болями… Він знає про ті жертви, на які вона йшла ради нього…
Он вона, його мамця, зараз порядкує, витирає на вікнах пилюку у своїй кімнаті, де крізь розчинені навстіж двері видно етажерку з книжками та високе ліжко з горою білосніжних подушок, що їх мати рідко й розруйновує, бо влітку найчастіше вона спить на оцій канапі, а Віталик надворі, на розкладайці. Зупинилась біля етажерки, перебирає якісь книжки, Віталикові аж хочеться докинути до неї жартом: “То ти, мамцю, “Блокнот агітатора” вдруге перечитуєш?” - але він промовчує, бо вона стоїть в цей час у глибокій задумі і на долоні в неї… білосніжний уламок коралової гілки!
То - дарунок капітана Дорошенка. Скільки дивування було в хаті, коли капітан привіз якось із своїх плавань той уламок - уламок білосніжного чогось… Формою гіллясте, як ріг оленя, тільки білосніжне. І важке, наче металом всередині налите. Шмат справжнього коралового рифу - ось що він їй подарував. Дар океану, дар синіх тропічних вод…
Даруючи матері коралову гілку, капітан сказав тоді:
- Є вони рожеві, голубі, а це, бач, білий… Багато на таких суден гинуло… Бо це зверху він у квіточках, а внизу - моноліт.
- Яка краса! - тихо вигукнула мати.- І оце воно у воді росте? Біле ж як сніг! - І стояла мов заворожена, а капітан додав жартома:
- Тільки в нас тут курява, він швидко в тебе потемніє… Ну, тоді викинеш, як потемніє.
- Не потемніє,- сказала вона, і це було сказано якось особливо, і глянули одне одному в вічі теж якось особливо.
І справді, хоч минають відтоді місяці і роки, проходять над степами курявні чорні бурі, а капітанів дарунок все стоїть у материній кімнаті, білосніжний і чистий, ніби щойно скупаний океанською хвилею, ніби щойно добутий з океанського дна.
…Біліє, цвіте коралова гілка знову край етажерки, на своєму постійному місці; матері вже нема. Поправивши на потилиці кетяг своєї важкої коси, вона подалася з двору, не буде її тепер аж до вечора. Поїздки, засідання, конфлікти, чвари, безконечне гасання по відділках, де вона когось сваритиме, когось миритиме,- таке її життя. День у день віддає себе на розтерзання буденщині, кипить в лихоманці справ, ламає голову над чиїмись клопотами, і нема їй впину, ніколи нема спокою…
Цілий вечір вона засідатиме, вестиме засідання робіткому, але й там крізь дим, крізь засідальницький чад ні-ні та й промайне перед її зором образ сина:
“Звісно, для тебе я деспотка, звісно, тобі це дико, що ось і увечері засідаю і розмови ведемо про такі речі, як валахи, ярки, та вовна, та норми виробітку… Але як же без цього, Віталику? Без наших буднів хіба були б людям свята?”
А хлопець у цей час вечірній блукає біля шкільного виноградника, там, де недавно дівочі та його руки кущі підв'язували, потім він опиняється біля клубу, де нічого сьогодні нема, проходить мимо будиночка, де сестра Тоні, Клава, саме свариться з своїм шофером, а Тоні нема, Тоня в батьків, і Віталій, ще трохи поблукавши в парку, послухавши чиїсь закохані шепоти по кущах, зрештою повертається додому. Жаль, що Горпищенкова кошара далеко і на мотоцикл накладено вето, і нічого тобі не лишається, як іти отак одиноко вулицею Пузатих та посвистувати через паркан товариша Яцуби на темний його виноградник, що з боку поля весь обснований колючим дротом і нагадує в мініатюрі оте, що майор будував на Півночі… Вдень вулиця перекрита шлагбаумом, а зараз шлагбаум хтось відтяг, і хлопці з менших класів, як кажани, літають у темряві вулиці на велосипедах, навмисне лякаючи своїх майбутніх подруг - дівчаток-підлітків, що, побравшись за руки, пообіймавшись, теж ходять тут, і тихо наспівують, і мовби вбирають уже ті таємничі збудливі поклики-шепоти кохання, що ними повниться гущавінь садків і, здається, напоєне саме це вечірнє повітря… Ходять дівчатка, трепетні, як сама юнь, і, як вона, злегка повиті смутком. Де йдуть, і пісня лине над ними, неголосна, задумлива, сумовита, їхня пісня-задума, і чистий ранній смуток, і цей настрій ждання чогось незвіданого, чарівливого так гармонують з цим степовим супокоєм вечірнім, і зоряним простором неба, і з настроєм Віталиковим… Мати сердиться, що він не скніє над підручниками, а як він може зубрити зараз, в такий вечір, коли співає все навкруги і він сам повен почуття нового, не знаного досі. Як ото після чорної бурі, коли степ вбереться аж до виднокраїв в дикі тюльпани і наче вся планета цвіте красою, так було зараз на душі у Віталика. Все було другорядним, неважливим порівняно з тим, що він здобув, що він має тепер у житті: Тоня!
Екзамени? Вони його не турбують. Медаль відмінника? Місяць у небі - он його медаль! В кожного з людей, певне, є своя біла коралова гілка, раніш чи пізніш, а кожен знаходить її, і ось він теж її знайшов… Якби тільки Тоня була зараз тут, поруч з ним. Чи не попала вона там після вчорашнього катання під домашній арешт? Сидить та зубрить дівча на своїм чабанськім відлюдді, а він ще й досі чує на собі її гарячі руки, що обіймали, тримаючись за нього на мотоциклі, чує сміх її сріблястий, розливчастий, досі чує на губах смак її рвучкого поцілунку, яким вона опалила його там, на винограднику… Зупинившись, Віталик сам собі посміхається в сутіні, бачить руку дівочу смагляву, що так ніжно підв'язує листатий кущ чаушу-винограду… Метка така - від куща до куща і так кущ за кущем обіймає… Дивився б не надивився, як вона робить щось чи просто як вулицею йде: лице підняте, груди випнуті і руками широко розмахує, аж за спину їх закидає. І хода така пружна, замашиста.
Брезентова розкладайка жде свого господаря в садку. Віталик розклав її, випробував, приліг. Вітерець, зрушившись, ніжно шарудить листям, і з-поміж нього раз у раз знову проблискує дівоча, трохи лукависта усмішка. Спати? Як можна спати в таку ніч! Зоряна височінь вбирає очі, як тоді, коли Тоня галаснула на всю вулицю: “Супутник! Он він!” І ніхто в радгоспі не спав, в самій природі було щось незвичайне, з усіх дворів дивились, як упертий світлячок, точнісінько в ті години й хвилини, що про них заздалегідь повідомляло радіо, з'явився й рухається просто через небо, ритмічно переблискуючи…
Про що б не думав, а перед очима знов Тоня… Ну, хай і вчиться абияк, з трійок не вилазить, а хіба всім неодмінно треба хапати п'ятірки? Зате вона цілий рік вожатою в третьому “Б”, і як малюки її люблять, в школі просто натовпом ходять за нею… Йому й зараз кров жарко горить, він аж туманіє від повноти свого щасливого почуття, і знову бачить оті смагляві руки, що їх ніби вперше побачив крізь кущ винограду, і око, живе, веселе, горіхово-каре, що так довірливо та ясно зблискувало до нього з-поміж листя; вже не міг би він тепер повірити в жодне лихе слово про неї, про її легковажну щедрість у почуттях, про здатність її закохуватись ледве не в кожного стрічного… Будь-кого за таке обірвав би, примусив би замовкнути! Те око, яким вона зблискувала крізь виноград на нього, не могло б ні на кого іншого так, з такою ніжністю дивитись - в цьому він певен.
Ну, як же ти там, Тоню? Мабуть, настрашена батьком, сидиш та зубриш, а може, крадькома біля приймача слухаєш музику, це більше на тебе схоже! Чи, може, слухаєш замість музики сухі директорські розпорядження, що їх саме передає на відділки в такий час Сашко Литвиненко з радіовузла? Якби оце хоч шепнути у мікрофон Тоні що-небудь, саме ім'я її, прошелестіти, як отой вітерець, що у верховітті яблуні перебіг. Шепнеш, а вона там, на чабанській своїй бригаді, вже чує тебе, бо не може ж бути, щоб вона та спала в отаку ніч! І якщо ти маєш хоч сяк-так зліплений, але чесно, своїми руками зліплений передавач, що працює на частоті тільки тобі відомих мегагерц, то…
Вихопившись із розкладайки, Віталик в три підстриби перескакує подвір'я і опиняється на веранді. Вже він в кімнаті, вмикає світло, кидається в свій завалений радіомотлохом куток, і через деякий час весь зоряний степовий ефір приймає схвильовані, ніжністю налиті слова:
- Тій, яка мене чує!… Тій, що найкраща в світі… Тоню! Слухай мене!
А через деякий час в накурене, надимлене цигарками приміщення робіткому вбігає задихана семикласниця Ніна Чумак і з порога кидається до Рясної:
- Тітко Лукіє, швидше додому!… Віталик ваш… за… за… запеленгований!!!
Незабаром Лукія була вже біля свого двору. Стоїть чийсь газик, у дворі гомін, у всіх вікнах світиться, у відчинених навстіж дверях кімнати видно постаті військових і між ними стирчить стрижена їжачком голова Яцуби в сталевій своїй сивині.
- Так от, мілєйший,- чує вона, входячи, баритонистий голос Яцуби, і у відповідь йому десь із кутка дзвенить протестуюче:
- Не називайте мене “мілєйший”!
- А хто ж ти є? - І, помітивши Лукію чи, може, відчувши полум'я її гніву, яке вона внесла до кімнати з собою, Яцуба обертається до неї: - Ось, полюбуйся на свого… Справжній радіопорушник, хоч і малолітній… Він із своїми штучками в ефір… Ну, а ми його й запеленгували.
- Не так ви, як ми,- поправив Яцубу офіцер з полігона і посміхнувся до.своїх товаришів, що оточували Віталика, але, видно, зовсім не збиралися надівати на хлопця наручники.
Декого з військових Лукія знала в обличчя, бачила, коли вони з'являлися в радгоспі на своєму закуреному газику, а з старшим зустрічалася на шефських зборах. Тепер всі вони були офіційні, були сповнені усвідомлення своїх прав, посторонне вдирання в ефір не могли нікому дозволити, але їхні смагляві обличчя знову ворухнулись усміхами, коли вони, понахилявшись, стали розглядати Віталіїв передавач, змонтований із хаосу шурупів, примітивну, кустарну штуку в грубій коробці, що, однак, давала змогу господареві посилати слова привіту та музику в степ отій недосяжній для інших дівчині Тоні!
- Акт складено. А це ми конфіскуємо,- каже Яцуба і обома руками бере зі столу Віталиків передавач.
- Постав на місце,-перепинила Яцубу Лукія.
- Ні, вибачай, мілєйша: конфіскуємо,- з притиском повторив Яцуба, націливши на неї чорні блискучі свердловини очей.- Якщо вже ти недоліткові дозволяєш любовні шури-мури, то хай на мотоцикл та й жене собі на побачення, а ефір засмічувати посторонніми словами - не смій… Багато ти своєму недоліткові дозволяєш! Любовні шури-мури в ефірі розводить! Звиняй! Засмічувати ефір нікому не дозволимо! Лукія глянула на сина: “Це правда?” Так, він говорить правду,- відкритим поглядом відповів їй син,- я звертався до неї через ефір, я говорив їй слова кохання, і цей передатчик ще повен моєю ніжністю, моєю любов'ю… Тільки Яцуба, обтяжений речовим своїм доказом, зробив крок до порога, Лукія стала навпроти, пашіла щоками аж до його худого, по-вовчому витягнутого обличчя:
- Дай сюди!
І не встиг Яцуба схаменутись, як Лукія вишарпнула передавач у нього з рук і з усього розмаху трахнула об підлогу.
Це був кінець. Не стало Яцуби. Розбіглися поняті, поспішили попрощатись військові. Газик їхній якось аж весело гайнув від двору, крутнув біля контори, наробив куряви на вулиці Пузатих і зник у степу.
Все вгамувалось. Минув час, і світло погасло у вікнах Лукії, і довго ще, одначе, після цього - мати з темряви веранди, а син із своєї розкладайки в садку - чули, як рівно, невтомно цвірчить десь у кущах той коник, якому дві тисячі літ.