- Що, мілєйші, затискають вас? Не пускають навіть в ефір? - каже Гриня Мамайчук, молодий кіномеханік, з'являючись наступного дня на порозі радіовузла, або “центробреху”, як він каже. Кпини його звернені до Лукіїного Віталія та Сашка Литвиненка - цих двох приборканих радіоорлів, що, посхилявшись лобами, жваво шепочуться, видно обмірковують вчорашнє своє фіаско. Є їм чого переживати обом, адже той запеленгований передатчик, так безнадійно потрощений бурею людських пристрастей, був їхнім спільним витвором, за задумом, він спершу для того й виник, щоб ці орли, яких розділяє відстань комарина, могли перегукнутись вранці через дорогу, поздоровкатися в ефірі. Чи варто ради цього залізати в ефір - це вже інша річ… Завдав їм поразки товариш Яцуба. Недарма чоловік півжиття керував таборами десь аж за Полярним колом, вміє вистежувати, ловити, брати за жабри різних “людців”, як він каже. І ніхто й не силує його, з власної ініціативи Яцуба накрив цього “дикого” короткохвильовика…
- Якщо вже в ефір не можна, то куди ж можна? - скрушно каже Гриня, всідаючись верхи на стільці.
Зараз робоча пора, і Гриня має кудись їхати (агітфургон його стоїть біля контори явно споряджений для дороги), проте Гриня не квапиться, він спершу повинен висловитись.
- Чи, може, ми й справді “людці”? Може, з нами інакше й не можна? Де б не був, всюди почуваєш себе запеленгованим. Сунешся в інститут - здай назад, браток; в столицю спробуєш - не прописують; здавалось би, хоч небо зостається, а це вже й туди он, на ефірну цілину, не пускають.
- В ефірі, до твого відома, теж мусить бути лад,- спокійно відсікає Мамайчукові Сашко-радист.
- А що таке лад? - задирає, руденьку свою бороду Гриня.- Он у тебе під стелею ластівки гніздо виліпили, для безпеки мати волосінню ластів'ят обснувала, то, я розумію, лад. Це не те, що людина, яка б'ється в тенетах безглуздих інструкцій… Ластівка своїх малят годує, вона їх береже, доглядає, поки крила їм відростуть, а коли крила є, тоді будь ласка: дарую вам небо, дарую вам простір, живіть, літайте на рівних зі мною правах!
- Можна подумати,- посміхається Сашко,- що тебе хтось обмежує.
- О! Ланцем прикутий до землі… Батьки в наш час пішли такі, що не можуть своїх дітей до смерті догодувати! В поті чола мушу добувати свій хліб, щоденно мушу виборювати той презренний метал, якого мені, братці, часто бракує, так само, до речі, як і холодильника… Хотів би бути ваш друг доброчесним, щедрим, великодушним, але при таких пеньонзах, як у Грині Мамайчука, підтримувати чесність цнотливою дуже, ой, дуже важко! Сам незчуєшся, як в агітфургоні в тебе серед коробок з кінострічкою, серед геніальних витворів людського духу опиняється раптом… корзина з виноградом, який юридичне тобі не належить. Або, скажімо, лантух кавунів та динь, цих наших українських ананасів… Ти везеш ці скромні дари природи додому, щоб присмачити ними не зовсім солодке життя своїх ближніх, а, замість вдячності, за твої ж роздобутки рідний твій батя готовий в зашийок гнати свою дитину з двору…
- Твій батя після цього ще більше виростає в моїх очах,- зауважує Віталій, гортаючи край столу якийсь журнал.
- Не заперечую: мудрого маю наставника, але в тім-то й річ, що я хочу жити взагалі без наставників,- поколихується Гриня разом із стільцем.- Хоча б спробувати без них: невже загинув би? А може б, і ні? Домашніх, скажімо, я ще можу витримати, але ж, крім них, ще який-небудь відставний суб'єкт лізе тобі в грудну клітку своїми лапищами…
- Ти глина, яку треба формувати,- каже Сашко, копирсаючись біля одного з приймачів, що їх йому приносять на ремонт.- Такий принаймні в Яцуби на тебе погляд.
- Ти вважаєш, що в нього є погляди? А по-моєму, в нього є тільки зуби, ікла, це звичайний собі динозавр культівської доби, їжа його невибаглива - він споживає тільки цитати. Зубами трощить каміння готових істин. Мислити він не вміє, та й нащо це йому.Зате він вміє розвалити церкву - пам'ятку архітектури, обгородити певну територію колючим дротом, нашкрябати сучасною авторучкою анонімку…
- Треба віддати йому.належне,- каже Віталій.- Анонімки свої він розсилає за власним підписом. “Я,- каже,- не боюсь, не ховаюсь…”
- На диво самовпевнений тип; він не має сумніву, що життя його стовідсоткове правильне, дистильоване, бездоганне, а що, навпаки, я ось, Мамайчук, неправильно живу, багато зайвого балакаю. Якби йому хоч на мить вернулось колишнє, першого мене він загнав би туди, де козам роги правлять… А за що? Я працюю. Я не отруюю себе алкоголем. До окозамилювачів не належу. Крім того, я активно захищаю спортивну честь нашого радгоспу, виходячи в бутсах на поле стадіону і пробуджуючи в вас кровожерні інстинкти. Так в чому ж я неправильний, братці мої?
- Ти правильний, тільки “неуправляємий”,- пояснює Сашко.
Є на світі керовані снаряди, є керовані ракети, але є некерована жива істота в образі Грині Мамайчука. “Некерований Мамайчук”,- кинув хтось із приїжджих офіцерів, і так воно й пішло гуляти по радгоспу, за прізвисько Гриня не сердиться, хоча й не вважає себе ніскільки винуватим, що життя його складається так… Починалося ніби здорово: з нагоди його, Грининої, появи на світ колись було влаштовано бучну гулянку-рай, і батько новонародженого - найкращий тоді на всю МТС ударник-механізатор - був просто на сьомому небі, що в життя приходить ще один Мамайчук, навприсядки танцював через увесь радгосп, а тепер забув уже й веселитись, повернувся з війни без ніг, постарів, осунувся. “На Сапун-горі, на Малаховім кургані відцвіла його молодість”,- каже іноді Гриня про свого суворого батю. А батя, одначе, не здається: зараз він в майстерні газорізальником. Зціпивши зуби, день у день ріже залізо, латає комбайни, вирізає проіржавілі болячки та пухлини на тракторах, а Гриня його тим часом дошукується сутності життя… Закінчивши десятирічку, хлопець уже встиг побувати в бувальцях, не раз встиг обпектися, як він каже, біля життєвих вогнищ. Вступав у кораблебудівний, але не витримав конкурсу, кудись вербувався, та недовербувався, опинився потім на курсах кіномеханіків в обласному місті, вечорами вичовгував проспект разом з тамтешніми нудьгарями і кінець кінцем повернувся в радгосп пристойним кіномеханіком з левиною рудою шевелюрою і в розцяцькованій навипуск сорочці, в якій він красується й зараз.
- Хай “неуправляємий”. Хай некерований… Але яке його відставницьке діло до мене?
- Ти все на відставників. Це плем'я теж не однакове…
- А я що кажу: серед них багато людей порядних, засукують рукава - і давай їм роботу. Орловський не один! Десь я читав про генерала, що після відставки пішов працювати директором радгоспу. Ну, наш теж, видно, сподівався зайняти Пахомове крісло, та не вигоріло, довелося за пожежну кишку братись… Але ж я не пожежа, щоб мене гасити! Що за злочин, коли все хочеш сам, без товмачів обмізкувати! Для чого живу? Для чого житиму? Це мене цікавить. Звісно, в мене є вади, я поки що не схожий на позитивних героїв з отих кінокомедій, що їх вожу по кошарах у металевих коробках і остерігаюся близько підпускати до них чабанів з цигарками, бо мої комедії дуже горять… Я рядовий життя і не більше. Потроху працюю, потроху мислю, бо кому ж хочеться бути просто придатком до свого власного шлунка… То первісна людина мусила з рання й до ночі працювати, щоб чим-небудь набити свій неандертальський живіт, а для сучасної людини потрібен інший режим, праця її - це тільки підвалина для мислі… Йдемо до того, що взагалі дві години на день працюватимем, та ще ж, кажуть, буде й перерва на обід?
- Чуєш, Віталику? - звертається Сашко до товариша.- Ось що декому сниться… В нашому “Перці” це можна б назвати “Мрія сучасного лежебоки”…
- Колего, я не вважаю, що цей камінь кинуто в мій город… Я під цю статтю не підходжу. Звичайно, я працюю у відповідності з трудовим законодавством, я не переганяю себе на гречку, як наш, скажімо, директор Пахом Хрисантович,- йому, до речі, вчора знову давали уколи… Ви йому про майбутнє, про світлу мету, а яка вона йому світла, коли в нього хронічна виразка шлунка, коли йому, бідоласі, в очах темніє від роботи. Для нього ціле життя - це, братці, тільки силос, силос і силос! А я не хочу бути єгиптянином силосу! Я не для того народжений, щоб стати будівником силосних пірамід!
- Ти проти силосу? - з підозрою глянув на промовця Сашко.
- Навпаки,- заперечив Мамайчук,- я навіть у дитинстві не применшував значення для нас дрібно посіченої зеленої маси… Хто сьогодні на силосі вилами орудує - тому шана, бо і в мене - ось на руках від “бублика” трудові мозолі роговіють… Перед вами людина, яка скромну свою роботу на цій грішній планеті намагається виконувати сумлінно. Екран мій світить вечорами у темряву найдальших кошар. План кінопрокату даю, куди посилають - їду. Ось і зараз, друзі мої, мушу покинути вас, їду згідно з одержаним нарядом…
- Їдеш, та все на одному місці,- зиркає Віталій на стілець, що на ньому верхи поколихується Гриня.
- Я ціную, товаришу Рясний, наявне в тобі почуття гумору,- зверхньо відзначає Гриня.- Ставитись до всього на світі з гуморком - в цьому самозахист і мудрість людини нашого часу. Отже, ти, отроче, на порозі мудрості… Всесвіт великий і різноманітний: одні тіла перебувають у стані плазми, другі в стані закам'янілості, тобі ж подобається бути в стані життя, так?
- Так.
- В твоїй душі саме бродять ліричні позитивні заряди… Вгадав?
- Вгадав.
- І зоряний ефір ночами слухає твою наївну пісню кохання?
- Відчепись,- сказав Віталій сердито, відчувши в цьому натяк на його вчорашнє звертання до Тоні. Мамайчук, реготнувши, продекламував:
- “О, зміцніте мене вином, освіжіть мене яблуками: від любові знемагаю!…” Звідки це?
- З “Пісні пісень”,- підказав Сашко.
- “Ви не дивітесь, що я смуглява,- се сонце мене осмалило… Я смуглява собі та гарна, мов ті намети Кедарські, мов килими в Соломона…” А це?
- І це звідти,- притамував усмішку Віталій.
- Вірно, юначе! Отже, ти стоїш уже на порі молочної стиглості… Рідна школа незабаром випхає тебе в білий світ з атестатом зрілості… Після неї - куди, якщо не секрет?
- Видно буде.
- При вступі до інституту тепер, як відомо, вимагається трудовий стаж… Але не думаю, що ти, мов останній плебей, будеш многотерпеливо той стаж добувати! На щастя, в тебе є реальна змога скоротити свої митарства…
- Що ти маєш на увазі? - нахмурився Віталій.
- Ти не хмурся… Ти смійся від щастя! Дай мені таку матусю, що й депутатка, що і в області, як у себе вдома, не бачити б вам цього Мамайчука тут!
Сашко глянув на нього з-під хвилі розтріпаного чуба:
- Погано ж ти знаєш його матусю.
- Що? - видивився на радиста Мамайчук.- Я за неї голосував! Голос за неї віддав і притому - щиро. Заступниця сірих! Борець за мрію. Все це так. Але ж вона - ще й мати! А ти,- він глянув на Віталика,- улюблений мамин синок.
- Я не мамин.
- А чий?
- Я материн.
- Суті це не міняє. Ти, згідно, з законами природи, найдорожча для неї істота, тобі мусить бути ясно, що з цього випливає…
- Не ясно,- скривився в недобрій усмішці Віталій.- Може, поясниш?
- Без неї ти, хлопче, нуль у всесвіті. Розшолопав? Круглий нуль - з власного гіркого досвіду свідчу. Отже, йди, падай перед нею на чотири кості, проси. Інакше не бачити тобі не те що кораблебудівного, а й зачуханого якого-небудь технікуму… А так буде зовсім просто: вона їде до міста. Твердо стукає в двері до товариша ректора. Товариш ректор - весь увага до товаришки Рясної. Слухає. Вислуховує, і, поки точиться бесіда, у списку навпроти твого імені з'являється отака маленька-маленька, як макове зерно, цяточка… Ніби муха наслідила. І все! Твоя доля тією цяточкою вирішена. Ти прийнятий! З чим я тебе й вітаю наперед!
- Погано ж ти знаєш, товаришу виборець, і свою депутатку, і її сина,- знову каже Сашко.
- Ах, я не вгадав? Він не визнає протекцій? Він ненавидить блати?… Він хоче по-чесному, хоче самостійно розв'язувати формули життя з багатьма невідомими?… Чи не так, любий наш Архімедику?
Віталій досадливе покушував губу:
- Ти ясновидець.
- Юний мій друже! Вхопиш мене за оцю шляхетну бороду, якщо стрічка подій розгортатиметься всупереч моїм прогнозам,- каже Гриня і погладжує рукою світло-руде пуховиння, яке він ото називає бородою.
Той пух - то протест Грині, протест і недовіра, яку він виявляє завідувачеві робкоопу товаришу Мажарі. Щедрий на обіцянки, Мажара мав необережність публічно пообіцяти найближчим часом відкрити в радгоспі перукарню, і Мамайчук, впіймавши його на слові, заявив, що не голитиметься доти, доки перукарня не буде-таки відкрита, і справа зараз обертається так, що весь радгосп стежить за цим нерівним їхнім поєдинком, а завідувач робкоопу щоразу ховається, як побачить хоч здалеку молоду Мамайчукову бороду. Коли Гриня як правий захисник команди вибігає на поле стадіону, то й Віталій, і Сашко, і весь стадіон кричать йому:
- Віва Куба!
Сашкові милиці так і танцюють тоді в повітрі від захвату та ентузіазму, а зараз радист поглядає на випнуту вперед Мамайчукову бороду трохи навіть іронічно…
В коридорі чути швидкі дівочі кроки, і у відхилені двері зазирає Неля-секретарка:
- Гриню! Пахом Хрисантович сердиться, що ти й досі не поїхав.
- Передай: виходжу на орбіту,- і Мамайчук справді підводиться.- Попутно, може, де-небудь і на тузлук наскочу. Недоварене м'ясо - примітив, а яка їжа! Як на людину впливає! Після тузлука мені завжди боротись хочеться… Ну, честь праці! - кидає він хлопцям і неквапом виходить на вулицю до свого фургона.
Цей агітфургон, біля якого Мамайчук і швець, і жнець, цілими днями гасає по відділках або кушпелить грейдером аж у райцентр за новою кінострічкою чи в якихось інших справах, бо хоч завдання фургона - передусім культурно обслуговувати віддалені кошари, ферми та відділки, проте господареві його доводиться виконувати ще й безліч інших доручень, бути якраз отим “старшим, куди пошлють”. Ось і зараз Грині дорога стелеться неблизька, треба їхати в радгосп “Приморський чабан”, з яким вони змагаються, одначе Гриня не був би Гринею, якби він, виїхавши в степ, не завернув ще й на птахарню, а там, тільки вилізши з кабіни фургона і ступивши в біле куряче царство, він уже ошелешує дівчат-пташниць улюбленим своїм запитанням:
- Для чого ви існуєте, чи то пак живете? Це така вже в нього звичка сікатись з цим запитанням до кожного.
- Ну, от народились, повиростали, живете, а для чого?
Дівчата знизують плечима, пересміхаються, а маленька дівчинка - дочка старшої пташниці - зачудовано дивиться на Мамайчука, на його жовту, мов пух на курчаті, бороду та розцяцьковану сорочку.
- Хай уже Саня,- киває Мамайчук на повновиду чорняву молодичку, чоловік якої відбуває службу на Балтійському флоті.- В неї затяжна любов, вона тільки й жде свята, щоб податись в Ленінград на побачення до свого законного. А ви?
- Тебе б спитати,- весело відказує Саня,- для чого ти сам небо коптиш?
- О, це питання складне, над ним я саме роздумую в ці дні. Роздумував ніч, цілісінький ранок і цьому ж присвячу кілька найближчих років.
- Чи не надто щедро?
- А я, дівчата, не дріб'язковий. В запасі у мене вічність. Куди спішити, чого? Ну, хай я після певних видозмін стану якою-небудь іншою молекулою, хай уже не буду Григорієм Мамайчуком, а буду, скажімо, кавуном або динею…
- Або будяком,- пирскає одна з дівчат.
- Або й будяком, яка різниця? Головне, що я буду і ніхто не підвладний припинити мене у вічності, покласти мені край. Так-то, дівчата.
- Гриню, тобі пора женитись,- каже Одарка, приземкувата, веселоока, з напущеною аж на брови хусткою.
- Голому женитись - тільки підперезатись,- відповідає Гриня.- А ось вам, дівчата, котрі незаміжні, раджу це робити раніше, щоб потім встигнути ще вийти заміж і вдруге.
- Оце порадив!
- А то ви ось по десять класів покінчали, проте й досі не знаєте, що раніше з'явилось в природі: курка чи оце яйце? - І Гриня, підібравши біля коритця загублене куркою свіже яйце, тут же його нахильці й випиває.
Після цього він їде далі. Загледівши чабана, що маячить біля отари на випасах, Гриня не лінується зробити гак, завертає й до нього і, не вилазячи з кабіни, теж запитує:
- А ви?
- Що я?
- Для чого живете?
- Для того, щоб баранів стригти.
- Оце нарешті відповідь! - аж зрадів Гриня. А коли він з своїм запитанням звернувся біля кошари до зоотехнічки Тамари, яка з чабанами саме відбирала в загорожі по бирках плідників для відправки в Болгарію, то реакція Тамари була для Грині зовсім несподіваною.
- Вшивайся ти звідси! - викрикнула вона, і Гриня тільки після цього помітив, що обличчя в неї було мокре й червоне від сліз.
А міг же він і так догадатись, що Тамара в ці дні переживає душевну драму, бо недавно вона вийшла заміж за приїжджого техніка по штучному осіменінню, а він виявився п'яницею, та таким, що п'є без просипу; допився до того, що разом із спиртом, одержаним для лабораторної роботи, повидудлював і все інше з пробірок, за що й попав до радгоспного “Перця”.
Ось чому Тамара так болісно сприйняла Мамайчукове запитання. Без тебе, мовляв, гірко, а тут ще ти в очі лізеш!… Зайняті роботою, і Тамара, й чабани вже мовби забули про Гриню, повідвертались від нього в загорожі, де повно стрижених баранів, та відбирають з-поміж них яких треба, тих, що їх буде відправлено на Балкани (тритонка стоїть вже напоготові), і Грині нічого де лишається, як, передавши бригадирові папірець з бухгалтерії та усне директорове розпорядження, що стосується цих самих баранців, рушати звідси далі, своїм основним маршрутом.
Їде Гриня, колишеться над кермом пластмасовий зайчик на ниточці, посміхається заячо до водія:
“А хто ти? А для чого ти? Сам ти що за суб'єкт?”
На душі тоскно від гризот за свою безтактність перед Тамарою. Йому стає боляче за неї, за оті її сльози, що й зараз, мабуть, капають там на спини стрижених, збитих в загорожі баранців-мериносів, між якими вона ходить зігнувшись… Борець проти байдужості, проти черствості та бездушності, як же ти сам не помітив, що Тамара заплакана, що відтоді, як вона зв'язала себе з тим пияком, вигляд у неї стає дедалі згорьованіший, змучений; схудла, спала з лиця, тільки очі ростуть. А яка була дівчиною! Вибирали її комсоргом не тільки для діла, а ще й за веселість, за вроду, останній час вона працювала вже секретарем райкому, мимоволі перейшовши в розряд тих дівчат, яким, на думку Грині, їхні посади загрожують вічним дівуванням, бо ж не так просто, мовляв, секретареві райкому після зборів побрести в паркову гущавінь з рядовим комсомольцем. Одначе Тамара, мовби наперекір Мамайчуковим пророкуванням, якось швидко й несподівано найшла собі пару, взяла шлюб із цим техніком. Після одруження Тамара знов повернулась на роботу в радгосп, щоб бути біля чоловіка, і дивно, що саме тепер, побачивши її вже заміжньою, притихлою і змарнілою від сімейних турбот та переживань, Гриня відкривав собі Тамару в її справжності, в її самозречній подружній вірності і не раз тепер себе ловив на тому, що йому хочеться бачити її. Просто бачити. Почути голос. У змучене сяйво очей зазирнути…
Може, через те й сюди завертав? Може, й справді нічого іншого не міг вигадати, як закохатися в заміжню жінку? І замість того, щоб вилити їй своє почуття, свою ніжність, так по-дурному образив її безтактним, безглуздим своїм запитанням.
Недалеко звідси починаються землі полігона, де живуть своїм таємничим життям ті різноплемінні хлопці-солдати, з якими Гриня Мамайчук час від часу зустрічається на полі радгоспного стадіону. Битви між їхніми командами точаться неймовірної запеклості, рахунок тут виявляється у таких цифрах, як 25 на 18 (остання гра), бурею щирого ентузіазму зустрічають радгоспні болільники свою команду, своїх одягнутих в трусики шоферів, трактористів, учителів… Після матчу юрмисько малечі супроводить Гриню аж додому, а він так у бутсах, у трусах і йде з ними радгоспною вулицею, незважаючи на ремствування бабів, що, пораючись по дворах, осудливими поглядами проводжають його, безсоромного…
Та хоч там, на полігоні, багато Грининих знайомих по спортивній боротьбі, але проїхати навпростець через їхню територію йому не вдається, вартовий ще здалеку махає фургонові прапорцем: коти, мовляв, у обхід…
І фургон, слухняно міняючи курс, зникає в безлюдній степовій далечі, щоб, намотавши за день десятки кілометрів, повернутись на Центральну уже з іншої сторони світу, повернутися тільки надвечір, коли Сашко та Віталій уже вийдуть на радгоспну околицю зустрічати зорю вечорову.
Це той час, коли спека спадає, і степ лежить тихий, повитий млою, і силует вітродвигуна на далекім відділку маячить якось небуденно, а давні могили-кургани, розкидані серед степового роздолля, ніби тануть, переливаються м'яко, мов тиха музика. Ким ті кургани насипані, які відшумілі царства вони увінчують? Хто навіки присипаний там разом зі своїми жаданнями, пристрастями, ненавистю, любов'ю?
А захід палає.
Де, на якій планеті будуть ще оці грандіозні фрески неба? Де ще чаруватимуть людину оці могутні заходи степові? Щоразу розбуджують уяву хлопців ці палаючі простори заходу, коли сонце, сідаючи, вже купається в багряних туманах або сухо догоряє край степу кострищем, а вся височінь неба грає переливами найтонших барв і в усій природі є щось елегійне, прощальне, очищаюче душу… Стоять вони, двоє друзів, на землі, що колись була дном Сарматського моря, а потім, через мільйони років, зеленіла тропічними хащами і водились тут різні теплолюбні тварини, нащадки яких живуть тепер тільки десь на далеких від них континентах; а тут шугають в небі реактивні літаки з швидкістю блискавок, і ефір переповнений голосами та піснями людськими, а над морською затокою, що далеко врізається в степ, над покинутим крейсером сходить вечірня зірка. Для них обох то вже не просто зірка, то - осяяна сонцем далека планета. Скільки у них розмов про ту планету, суперечок та догадок: вона то покрита для них суцільним океаном, то жарка, безводна пустеля, то нема там життя, тільки бушують вічно грози страшенної сили, то вже існують там і живі організми, подібні до тих, що були ось тут, на землі, в часи палеозойської ери. Вечорова голуба красуня, що найперше зіходить на їхньому обрії і освітлює степ, вона ніби єднає їхні помисли, і вабить невідомістю, і пробуджує в душі солодку жагу мандрів, польотів, відкриттів…
- Ось що тільки не для мене,- вихопилось несподівано в Сашка, що, зависнувши на милицях, невідривно дивився на зірку.
Не візьмуть, мовляв, мене з моїми милицями в польоти… Це було так несхоже на нього, на веселого життєлюба, який, здається, ніколи не знав смутку, ніколи й не думав про своє каліцтво. Його мимовільне, сповнене болю зізнання, що так зненацька вихопилось з глибини душі, болем різонуло й Віталія, його пройняв такий жаль за Сашка, що він готовий був власним життям поділитися з другом в цю мить, щоб тільки зцілити Сашка від недуги, щоб був він в усьому здоровий, як здоровий він душею, і небо щоб було йому доступне, як отим реактивникам, що зараз саме ставлять над степом височенні “свічки”…
Палаюче бескеття хмар на заході уже переплавлюється в якісь дирижаблі, мов на гігантських стапелях, постають там уже обриси якихось розбудованих кораблів, велетенських ракет, а сонце кує у своїй майстерні все нові й нові кораблі, і вони вже палають по обрію святково-чисті, блискучі, стартове націлені в неземні простори.
- Привіт мрійникам! - повертає хлопців на землю знайомий голос. Це той же всюдисущий Гриня Ма-майчук гукає їм з кабіни, пригальмувавши біля них свій закіптюжений агітфургон.- Венеру споглядаєте? Барвами заходу милуєтесь? Не в той бік дивитесь, пташата!
- Куди хочемо, туди й дивимось,- каже Віталій.
- Ви он куди погляньте. Мамайчук киває їм у протилежний бік, на схід, уже притемнілий, де на степовому крайнебі низом виринаючи з імли, де-не-де перламутрове біліють хмари-оболоки.
- Ота, що за могилою копичиться, нічого вам не нагадує?
Одна хмара стоїть, піднявшись над іншими сторчма. Висока, біла, клубчаста, як химерно застиглий в небі, непорушний… атомний гриб!
- Хіба не схожа?
Притихлі, вражені стоять хлопці.
А Мамайчуків фургон уже помчав до радгоспу, рознуртував, потяг у вуличку сірий шлейф куряви.
Зупиняється фургон біля чайної, на заасфальтованім п'ятачку біля клумби, де радгоспний люд збирається після роботи посидіти на лавках, погомоніти. Лавок тут кілька, але на них в таку пору завжди тісно від курців, і декотрі просто сідають по краю клумби, спинами до високих розквітлих рож, що зараз так і світяться в призахіднім сонці своїми рожевими пелюсткастими чашками.
І клумба ця, і латка асфальту виникли завдяки наполегливості Лукії Назарівни і мають з її точки зору значення принципове. Нічого, по-вашому, ця латка асфальту не дає? Ніщо він, по-вашому, цей п'ятачковий острівець в порівнянні з морем чорноземів з маслянисто-чорними ріками розгаслих на цілу зиму та осінь шляхів, де в ту пору тільки й можна пробиватися тягачами? Лукія Назарівна іншої думки. Для того й покладено, для того й залито цей клаптик асфальту, щоб і свої, і - головне - приїжджі бачили, що й ми тут, у степах, не від темноти своєї на тягачах трясемось, не по незнайству шляхи свої цілу зиму ніби плантажними плугами оремо, розвертаємо, немов окопи… Знаємо і ми теж, як треба жити, прагнуть і наші мотори шляхів асфальтованих, та тільки всього одразу не охопиш…
Щоранку на цім п'ятачку можна бачити героя-севастопольця, колишнього бійця морської піхоти Мартина Мамайчука, що мовчки годує крихтами розледачілих радгоспних голубів. Герой-севастополець і зараз тут, поскрипує перед гуртом чоловіків на металевих своїх коліщатках, під якими асфальт, нагрітий денною спекою, грузько вдавлюється.
- Ага, ось і мій некерований… будяк! - вигукує Мамайчук, загледівши сина. І по налитому туманом поглядові його Гриця безпомилково вгадує, що батя вже вихилив у буфеті свої законні СПГ - сто п'ятдесят гвардійських…
- Чого ж це я, татуню, будяк?
- Будяк!
- Будяк до старості цвіте… Це ж я вас, батя, цитую.
- Ба який! - здивовано-грізно апелює батько до гурту робітників.- Ти йому слово, він тобі десять!
- Наш радгоспний битник,- поважно зауважує череватий, обряклий з лиця завідувач пошти.
- Ну да! Від слова “бити”! - гарячкує батько.- Треба б, та нікому!
- А за що? - дивується Гриня.- Цілий день ось ганяв не обідавши.
- Пуття з того, що ти ганяв… Пустоцвіт сам, і робота твоя пуста! Гріш ціна такій роботі!
- Звичайно, це не те, що збагачувати людство щітками…
Це молодий Мамайчук натякає на те, що батько його ще з кількома інвалідами якийсь час робив у радгоспній майстерні шкребниці та залізні щітки для ферм.
- Щітки? Не ті щітки ми робили! - кричить батько, наливаючись гнівом, підіймаючи до сина одутле, вкрите густою щетиною обличчя, що теж зараз було колюче й жорстке, мов залізна щітка.- Не таких щіткарів та щіток на вас треба! Таких щіток треба на ваші погані душі, щоб коросту з них із кров'ю, із струп'ям здирали!
- Співай, батю, вона довга,- каже син і, залишивши батька, спокійно прямує до чайної.
Тільки він зайшов у чайну - чиясь винувато-зсутулена спина шурхнула на кухню, за всіма ознаками то відбув чорним ходом товариш Мажара, голова робкоопу. Адже нічим природу не зупинити: молода Гринина борода росте…
Все, з чим Гриня стикається в чайній, мовби навмисне створене для того, щоб вивести його з душевної рівноваги, з йогівського супокою. У відділенім від залу марлевим запиналом закапелку, де висить умивальник, поналивано й брудно. Рушник висить на гвіздку такий, що його гидко взяти в руки. А ще гидкіше дивитись на отого чвару-п'янюгу, що самотньо варзлякае в кутку залу: то Тамарин чоловік. В нього ніс - як рубильник, він клює в тарілку тим носом і щось бубонить погрозливо…
Обслуговувати себе тут треба самому, всюди тепер самообслуговування, і з усіх робітників радгоспу офіціантка робить виняток лише для Мамайчука-старшого як інваліда війни, ветерана. Що ж до Мамайчука-молодшого, то… взявши алюмінієву тацю, Гриня підходить до видачі, але й тут його зустрічає тільки розчарування: того нема, а те закінчилось. Холодний жилавий гуляш та компот - це все, що зосталось на твою долю, і навіть на це зазіхають мухи, від яких ти мусиш весь час відбиватись. Який це треба мати гарт, щоб при таких наступах на твою витримку не грюкати кулаком по столу й не вимагати книгу скарг. А скаржитись хочеться. На все. На гуляш, на рушник, на отих розвезених по стіні рєпінських “Запорожців”, що так само, як і замашні брехуни-мисливці Перова, покликані прикрашати кожну степову чайну. Чому така убогість уяви? Чому така обмеженість вибору? Для всіх чайних, які тільки є в районі, постачає ці бездарні копії якийсь халтурник з обласного центру, з упертістю маніяка просуває своє ерзац-мистецтво в маси… І ніхто його за халтуру до суду не тягне!
Вхопивши гуляшу, Гриня кривиться: стільки в ньому перцю, що в роті горить.
- Стронцій даєте замість приправи? - звертається він до офіціантки, що прибирає посуд із столів.
Ця офіціантка Клава, старша дочка Горпищенкова, тільки й скрашує цей похмурий заклад своїми плавкими рухами та терплячою до всього привітною усмішкою. Вона вже, здається, звикла до нарікань, до скарг, до бубоніння і без крайньої потреби не ув'язується з відвідувачами в суперечки. Всім не догодиш. Лаються - перемовч. Грині ж вона просто співчуває. В роті палить? Певне, йому дістався самий перець, що осів на дно.
- Запий, Гриню, компотом… Воно пройде. Гуркіт з кутка привернув'Їхню увагу. То технік по штучному осіменінню прогуркотів стільцем по підлозі, ледве не впав, але знову прибрав більш-менш сидячого положення і вже куняє.
- Нічого ж я йому, крім компоту, й не давала,- тихцем виправдується Клава, киваючи в той бік,- а вже п'яний.
- То він ще від спирту лабораторного п'яний,- набурмосено кидає Гриня.
Кінчивши клопоти з посудом, Клава присідає навпроти Грині, що таки закінчує свій вогненний гуляш.
- Де був, що бачив, Гриню? - з цікавістю розпитує вона.- Скат спустив по дорозі, чи чого ти такий невеселий вернувсь?
- Скат - це дрібниця буття, Клаво. Вивчаю походження хамства людського, грубощів, черствості, душевної глухоти. Буває, отак ні з сього ні з того візьмеш і образиш людину. Зовсім не бажаючи того. Просто через хамство чи здуру… Людині й так болить, а ти ще припечеш…
- Буває, Гриню, буває.
- Та ще глупства - ось чого органічно не виносить моя душа. Мчу сьогодні степом “Бе-наступу” (себто - “Більшовицького наступу”), ніде ні душі живої, дорога така, що після чумаків вісімнадцятого сторіччя ніхто по ній не їздив аж до мене оце, і раптом серед просторів, серед безлюддя стирчать край дороги величезні таблиці, всіяні цифрами. Стільки цифр, що їм і електронна машина ладу не дасть - кібернетичний дідько в них ногу звихне. А це ж для мене, щоб я читав, схоплював на льоту. І зветься це: наочна агітація. Скажи, Клаво, для чого ми робимо це?
- Не знаю,- каже вона трохи винувато.
- Для га-ло-чки! Для звіту казенного… Бо звикли так. А догматики, вони й сьогодні ще не перевелись. Той лізе думки твої перевіряти, а той помпезну арку якусь будує серед степу. Для кого ті в'їзні арки в “Чабані”? Для яких тріумфаторів? І я ще мушу до них їхати переймати досвід. Я, чия кінопересувка не знає втоми, чиї кінострічки ні разу не рвались. В мене в фургоні бібліотека, в мене на озброєнні - магнітофон; їду, ставлю, записую доярку… Оце вам стрижуть, оце доять - чуєте, як сярпає в дійницю молоко? Живий голос даю, а не таблиці їхні бездиханні.
- Ти б і нас коли-небудь записав,- мовить м'яким голосом Клава.- А то ж цілий день у парні, у духоті, а щоб душевним словом з ким перекинутись… Скорше вилають тебе ні за що.- Вона майже з острахом зирнула в протилежний куток на техніка осіменіння, що саме глухо бухтів там, щось вимагаючи.
- Запишу, запишу й тебе, Клаво,- обіцяє Гриня,- і Тамару, подругу твою, запишу, хоч вона й зв'язала себе з оцим типом…
- Ох, не кажи, Гриню… Не фортунить нам ні в любові, ні в облігаціях…
- Клаво, ти мислиш віджилими поняттями. Скільки разів сама тікала до батька від свого Тимохи, а ще говориш про любов. Яка зараз, в атомний вік, може бути любов?
- Стривай, сам узнаєш… Натрапиш на свою.
- Здається, любов'ю називають оте сидіння увечері в парку, оте парування, коли він сигарету смокче, а вона мліє, схилившись йому на грудну клітку? - каже Гриня похмуро.- Транзистор десь в кишені чи в пазусі за них говорить, а вони сидять, мовчать, прислухаються до власного тіла… Голос інстинктів, крик статі - це тепер все.
- Мабуть, і в тебе, Гриню, любовна невдача, що ти так лютишся… Скажи, запала в серце якась?
Тільки Гриня, насупившись, взявся за компот, як до зали, прослизнувши десь через кухню, розбентежено влетіла Тамара-зоотехнічка. Це вона прибула аж з відділка забирати свого. Не вперше їй сюди так заходити - з тилу, через кухню, щоб і люди не бачили, щоб не горіти перед ними від сорому за свого непутящого чоловіка. Ось вона, тендітна, тонкостанна, квапливо підійшла до нього, нахилилась, як до хворого, і вже умовляє його проникливим, схвильованим голосом. Голос її, красивий, музикальний, так і ллється ласкавістю на п'яндюгу. Невже вона справді кохає його? Невже може кохати твань, грязюку, пітьму застеленої алкогольним туманом психіки? Чи це гордощі? Подружні гордощі, напевне, тільки й примушують її отак їздити, підбирати, причепурювати свого п'яницю, уперто дошукуватись людської гідності там, де її й не сіяно. Для Грині просто загадка, як це вона, Тамара, вродлива дівчина, активістка, що недавно була веселою, співучою, з декотрими навіть гордою, сама себе прирекла на те, щоб зараз принижуватись перед оцим нікчемним, грубим, брутальним типом, якому вона віддала себе. “Ні, це самолюбство її не витримує,- пояснює собі Гриня,- це воно жене Тамару сюди, воно змушує йти, принизливо забирати з чайної свого пияка, щоб тільки приховати від людей його нікчемність…” Клава теж допомагає подрузі, радить їй щось, а пияк телесується вже на всю чайну.
- Іди… Відчепись,- відмахується він від Тамари і додає при цьому таке слово, що навіть Гриня відчув себе так, наче на нього бурхнули багнюкою. А Тамара? Злящила його хоч по морді? Ні, стоїть, ніби й не почула образи, тільки ніяково їй, що поблизу свідки цієї сцени, вона навіть посміхнулася своєю змученою усмішкою: не надавайте, мовляв, цьому значення… Але Гриня надає. Вставши, він підходить до техніка і, делікатно відсторонивши Тамару, бере того за карк. Так і взяв - однією рукою за загривок, а другою - залізним обхватом - за зап'ястя руки, підняв, поставив на ноги. Технік одразу прокліпався і немовби але протверезився:
- Ти… ти… ти… хіба дружинник?
- Я ще з колиски дружинник,- процідив Гриня крізь зуби і попхав розв'ялене тіло до дверей. Технік біля одвірка вперся.
- Ти… не дружинник,- белькотів він.- Не маєш права…
Гриню це аж розвеселило, він підморгнув Клаві й Тамарі.
- Як то не маю права? Ти мене в бороді не впізнав. Перед тобою - син севастопольця! Внук махновця! Хавбек рідної тобі радгоспної команди!… Так що вибачай! - І він з силою штурхнув п'яндигу у вузький прохід через кухню, і хоч технік і там спинчався, спотикався, падав, Мамайчук за хвилину виволік уже вишмаруваного глиною техніка надвір. Там уже ждала прихована від людських очей Тамарина бідарка. Запряжена гнідим з відділка, стоїть у дворі вона, неподалік від помийної ями.
- Сюди його, сюди,- повторює Тамара занепокоєно, метушливо і ще щось ласкаво кигиче, поки Гриня нещадно втискує в бідарку цей мішок просмердюченого алкоголем людськогр тіла.
- Спасибі тобі,- каже Тамара, звично сівши в бідарку й беручись за віжки,- спасибі, що допоміг.- І вперше, відколи Гриня знає її, обдаровує його, Гривню, поглядом такої гарячої вдячності, такої ніжності й краси, що йому аж сумно після цього стає.
Він деякий час стоїть тут сам.
- Боже, якщо ти є! Врятуй мою душу, якщо вона є! - тихо вигукує Гриня, наслухаючи даленіючий клекіт бідарки. Потім іде на п'ятачок, де тепер стало ще людніше. Батько, як і раніш, крутиться серед гурту на своїй інвалідницькій. дощечці з коліщатами. Син підходить до нього.
- Дай мені, батю, в зуби.
Це він на такий манір просить у батька закурити. І, що найдивніше, батько мовчки лізе твердими запеченими пальцями до кишені своєї засмальцьованої гімнастерки, з-під якої рябіє на грудях не менше засмальцьований матроський тільник, довго риється і, добувши нарешті з кишені сигарету, подає її синові.
Ляси точить саме Прошка Гробань. Прошка цей недавно демобілізувався і тепер працює на водокачці, а після роботи, йдучи додому, ніколи не мине нагоди покачати воду і тут. Легкий на слово, веселий, він любить, зібравши гурт цікавих, брехонути їм з свого вояцького минулого що-небудь приголомшливе, розгонисто-неймовірне. Служба його нібито полягала в тому, що він із командою бійців супроводжував важливі вантажі по залізницях країни, бував і на Далекій Півночі, і на Далекому Сході, і просто нелегко-таки вгадати, де він бреше, а де каже правду, похваляючись, яких пригод зазнавала в дорозі їхня бойова команда, та як жили вони дружно, та в які кожухи куталися, стоячи вночі в тамбурі на посту на паленнім сибірськім морозі.
- А то ще надибали ми якось в сусідньому ешелоні кілька ящиків апельсинів та яблук,- такі були червонобокі, наливні, вищий сорт,- блискає в усмішці зашмарований Прошка.- І, клянусь, не ми пломби скручували, хтось до нас уже їх поскручував, а комендант нажохкав на цьому якраз нашу братву, то ми з тими апельсинами та яблуками - куди? Раз! раз! їх та в жерла гармат! Та брезентом зверху! А коли вже состав рушив і комендант зостався далеко, ми тоді до гармат, відкриваєм замки, а звідти золоті та червонобокі наші ядра на платформу порось, порось! Бери, братва, вгощайся… Кругом мороз, а воно під ноги тобі наче тільки-но з дерева: червоне, свіже, ще й пахне…
- Отакими б ядрами тільки й стріляти,- роздумливо каже дід Смик, столяр із майстерні.- На таку війну і я згодився б…
- Брехня… Все брехня,- сердито каже Мамайчук-інвалід, покрутивши закудланою головою і скреготнувши коліщатами.- Сталлю стріляють, рваним гарячим залізом, а не яблуками твоїми пахучими!
- Що сталь, тепер уже інші штуковини є,- каже завгар Семен Кухтій, літній обважнілий чоловік у набакиреній кепці.- Куди там “катюшам”… Агрегат!
- Таких краще не чіпай,- погрозливо сміється Прошка.
- А подумати,- тихо мовить дід Смик,- всією тією силою страшенною який-небудь сержант молоденький завідує…
- А що там завідувати,- махнув рукою Прошка.- Команду дали, кнопку натиснув - і все.
- Брехня,- поникнувши головою, сердиться Мамайчук-інвалід.- Натиснути… Натиснути теж треба вміти. Ти ось цього застав, чи він зуміє? - Налиті оловом очі зводяться вгору, на сина.
- Зумів би, не турбуйтесь, татуню,- відказує син.
- А чого ж воєнком завертає тебе? Тільки острижуть, та й одержуй, батьку, здачу… Піде у вовні - вертається стрижений. Доки вони тебе стригтимуть задарма?
- Я в них не відпрохувався. Самі завертають з поваги до батька-ветерана.
- Доведеш ти мене… Восени сам подамся в район, скажу воєнкомові, хай забирає! Хай з тебе там трохи ворсу витруть.
- На волоску, на волоску весь світ висить,- бубонить своє дід Смик.- Той, що стоїть у них там біля кнопки… Або з водневою бомбою цілу ніч літає… Хіба йому довго до лиха? Помутиться ум, хто йому завадить надавити кнопку?
- Хай тільки спробує,- весело киває в бік моря Прошка.- Психоне він, психону і я!
- Балачки,- береться за велосипед комбайнер Грицюта.
А Мамайчук-молодший, пускаючи в небо дим кільцями, додає злісно:
- Не люди, а гуси в наш час вирішують долю світу, коли ви хочете знати. Відомо вам, що звичайні наші дрохви та дикі гуси на екранах локаторів зображення дають? Колись було в історії, що гуси Рим врятували, а тепер, навпаки, вони можуть з цілої планети зробити попілець. І після цього ще хочуть, щоб я був начинений оптимізмом…
- Брехня… Все брехня…- мимрить батько, і похнюплена голова його зів'яло падає на груди, на засмальцьовані, аж облізлі колодки орденів. Обрубане тіло його розморено, обважніло осідає, здається, він ось-ось схитнеться і впаде з своїх коліщаток. Син підхоплює його.
- Е! Пора, батьку, спати.
І те, що він робить після цього, змушує примовкнути всіх. Намилившись, молодий Мамайчук, мов дитину, бере батька на руки, бере разом з його коліщатками і, міцно, обережно ступаючи, несе до фургона, що стоїть поблизу, за кущами тамариску. Батько й не пручається, йому це не вперше, він тільки щось сонно мимрить, схилившись головою синові на плече, що, йдучи з своєю ношею крізь зарості тамариску, відгортає м'яке їхнє віття обличчям.
Прогуркотів фургон, поїхали Мамайчуки, завіяні сухою червоною курявою, а робітники ще довго після цього сидять примовклі, дивлячись на те місце, де щойно чварував їхній севастополець і де після його коліщаток зостались глибокі сліди, хаотично повдавлювані в розігрітий за день асфальт.