Довге життя випало старій Дорошенчисі, або Чабанисі, як частіше її називають. Давно вже нема панського палацу, що його спалив у роки громадянської війни якийсь Рябошапка, нема й басейнів, в яких купалася її горьовита юність, нема й чоловіка-чабана, що загинув ще в першу голодовку. Сини? Один з її синів загинув під час фінської в снігах на Карельському перешийку, другий - безвісти зник у сорок першому, служив кадрову на румунському кордоні. Зник, як тисячі їх зникало в ті дні, серед гуркоту фронтів, серед розбушованих пожеж, коли й вітри віяли над землею паленні, і небо високе горіло над людьми. В обох були дівчата-наречені, давно побралися з іншими, мають дітей, а Дорошенчиха й досі уперто називає їх в думці своїми невістками, а вони теж хоч зрідка, хоч тоді, як чоловік покривдить, забігають поплакати до старої.
Повіддавала війнам синів, зостався їй тільки цей, найстарший, що юнаком подався на море, плавав на байдах з олешківськими та збур'ївськими дядьками по “Золотій лінії”, а тоді і в далекі плавання пішов, по всіх морях-океанах проніс смагляву материну вроду.
Здається, тільки тим і тримається Дорошенчиха на світі, що жде сина в гості. Приїздить він все такий же стрункий, як і в молодості, підтягнутий, з невигаслою привітністю в очах, тільки щоразу більше сивини сріблиться на скронях та втомленішою стає усмішка.
А одного літа капітан не приїхав. Був він з науковою експедицією у водах океану, якраз у тих водах, над якими вставали тоді сатанинські гриби атомних випробувань.
Стара Дорошенчиха, що уважніше за всіх у радгоспі слухала передачі радіо, що тривожніше за всіх синоптиків переживала звістки про пересування циклонів та ураганів, першою почула і про ці океанські випроби. Почувши, знетямлена вискочила з двору з костуром у руці, подалася на пошту. Аж люди на вулиці сахались від неї, а вона нікого не бачила, навально простувала мимо них своєю чоловічою сягнистою ходою. На пошту, де її раніш ждали добрі звістки від сина, вона завжди заходила урочисто, мов у храм, і звідти поверталась просвітліла, із загадково усміхненим лицем,- на цей раз вона вдерлась роз'ярена, з повним ротом проклять:
- Що вони там думають, іроди? Що вони роблять, трясця їм у печінки?!
І стукала об підлогу костуром, розпатлана, кістлява, кричала у віконце, де сиділа саме одна з її “невісток”:
- Пиши! Блискавки пиши! Радіограми!
- Кому ж писати? - розгубилася та.
- Міністрам усім! Президентам!… Що вони думають? Люди ж у морі! Син мій там!!!
Всі службовці збіглися на бучу - і поштові, і з ощадкаси, ніхто до ладу не знав, як виконати Чабанишину вимогу, але й відмовити їй було неможливо, здається, вона тут і очі повидирала б тому, хто відмовився б приймати ці її послання.
- Пошлемо, пошлемо,- заспокоїв Чабаниху завідувач пошти.
І тільки після цього буря гніву її змінилась слізьми, сліпа від них, попленталась вона додому, пішла ходою тяжко розбитої горем людини. Як сіла біля хати, то й сиділа так аж до ночі.
Сусідки та “невістки” прибігали навідувати, питали, чи не треба чимось допомогти, але вона неохоче й озивалась до них. Пустили потім ясу, що звихнулась умом Чабаниха, але цьому мало хто вірив, бо в очах у неї видно було непотьмарений розум, в темній глибині їх стояв закипілий біль.
Цілими днями сиділа й мовчала, тільки коли якось став накрапати дощ, вона озвалася до дітей, застерігаючи, щоб не бігали під дощем, бо тепер, мовляв, дощі погані.
Ждала вістей. Аж після того, як атомні випробування в океані було припинено і від сина прийшла уже з радянського порту радіограма, що він цілий і неушкоджений,- мати мовби ожила, душа їй стала на місце. Правда, Чабаниха й тоді зосталася певною в тій думці, що це вона своїми посланнями-блискавками врятувала сина, відвернула від нього в океані нещастя.
А тепер син ось уже вдома.
Зоріє світанок, а він лежить, спить солодко, і мати ходить навшпиньках, щоб не розбудити, обережно ставить йому біля узголів'я склянку трав'яного настою - хай вип'є натщесерце, як прокинеться. Коли він тільки поскаржився після приїзду, що головні болі часто мучать, вона заспокоїла його переконано, твердо:
- Я знаю такі травки в степу, їх треба до схід сонця збирати, зроблю настій і хоч які головні болі зніму… Один до мене аж з міста приїжджав, сам лікар, а я зробила йому настою із свого зілля, переказував - допомогло… Допоможе й тобі.
Знає вона також, що в сина негаразд із очима, час від часу погіршується зір, але певна вона, що й це пройде, це в нього просто кров приливає, треба заспокоїтись; його темні в черепаховій оправі окуляри мати не злюбила одразу, забрала, заховала, не дає користуватися навіть в пору найбільшого блиску повітря:
- Орли на сонце дивляться, а який зір? До ранкового чаю мати ставить на стіл тарілку з уламком свіжого, налитого медом щільника, це вона робить так само тихо, крадькома, щоб не потривожити сина, а він тим часом уже прокинувся, вже напіврозплющені очі весело стежать за матір'ю. Вона аж відмолоділа з його приїздом, шапарює, не знає втоми. Хто по-справжньому щасливий з його переходу на життя безмандрівне, осіле, так це, звичайно, вона, мати. Вже й те добре, що їй приніс він відраду, хай хоч трохи зазнає спокою, а ось чи здобуде він тут спокою собі? Не знає мати всього, тяжко й самому думати про це. Кинуто якір, і, здається, надовго, їдь, сказали йому, підлікуйся, відпочинь, а там покличемо. Та чи покличуть? Повно друзів у пароплавстві, але ж буває, що й друзі безсилі чимось допомогти. В його становищі залишається тільки вірити в чудо народної медицини, в оці материні травки та коріння, до яких вона - цілком в дусі часу - ще й по таблетці пірамідону додає. Хіба ж не іронія долі; в той час, коли маєш досвід, знання, жадання діяльності, в той час, коли дух твій ще поривається до життя повносилого, повнокровного… опинитися раптом тут, в тихій заводі, де, може, вічний штиль тебе жде!… Стеля. Мисник над одвірками. На ньому - потемнілий від часу, ледь помітний козак із списом та рублена криниця. Давно намальовано їх. Звідси починалось життя, тут, здається, має й замкнутися коло… Ночував у бамбукових хатинах, у готельних клітках хмарочосів, під зорями південних морів, в задушні, паркі ночі виносив постелю з каюти на бак і там ночував, а тепер ось знову на ліжку свого дитинства, знов темнів тобі намальований козак із списом та криниця… Невже це і все? Невже промайнуло життя? Як літня летюча гроза, відшуміло, дощами рясними сяйнуло, пройшло…
Один з останніх його рейсів був винятковим, десятки тисяч миль пройшов на своєму білому кораблі з океанологами, з науковою експедицією на борту. Дно океанське вивчали. Відкривали підводні вулкани. Кряжі гірські виявляли під водами океану і нікому не відомі до того западини, ущелини. Брали планктон, вивчали циркуляцію вод, будову земної кори. Дорошенко і сам захопився роботою експедиції, брався часом за те, що зовсім не входило в обов'язки капітана. “Давно вже щось ми не тралили”,- скаже вченому своєму другові - начальникові експедиції, і коли той накаже класти судно в дрейф і спускати прилади в глибину океану, Дорошенко сам стає до лебідки. Таке траління - операція довготривала, треба робити все з витримкою, маєш справу з глибинами величезними… Здорово втомились в цьому плаванні, почорніли, бородами позаростали, зате скільки побачили різних чудес… Білів його красень корабель у водах найвіддаленіших архіпелагів, білосніжне сяяв під пальмами таких островів, де раніш нога його співвітчизників не ступала. Чорні острівні губернатори давали прийоми на його честь… Місцеві жителі з ранку й до вечора товпились біля причалу, виникала черга і тих, що бажали потрапити на судно, подивитись, як живуть радянські моряки.
А потім той випадок в океані, що мало не скінчився трагічно… Ніхто з учасників експедиції не бачив самого вибуху, не бачили вони над просторами океану того зловісного апокаліптичного сонця, що його засвітила варварська рука. Та хоч були вони в іншому становищі, ніж японські рибалки, і смертоносним попелом палубу їхню не засипало, проте він, Дорошенко, до кінця життя пам'ятатиме вирази облич своїх вчених, коли в дощовій воді було виявлено небезпечні ознаки…
Всіх належних заходів було вжито. Палуба й надбудови були ретельно промиті. Однак Батьківщина за них була вже в тривозі. Негайно вернутись в найближчий вітчизняний порт! - такий одержали по радіо наказ. Перервавши своє наукове плавання, з гнітючим почуттям ішли до рідних берегів. Ще не ввійшли в гавань, як назустріч їм вимчав з порту катер з цілою групою лікарів і суворий молодий дозиметрист, закутий в панцир професійної витримки, першим піднявся на палубу.
На щастя, виявилось, що судно не заражене, люди здорові.
Білосніжний корабель його і зараз десь в експедиції. На цей раз судно повів колишній Дорошенків старпом, його вихованець. Де вони йдуть? На яких широтах? Щасливий був би зараз не те що капітаном, рядовим матросом потрапити до них на борт. З радістю драїв би палубу, чесно вистоював би матроську вахту, з півслова кидався б під час бурі натягувати вподовж палуби штормові лієри… Аж дотепер не знав, що так важко буде йому розлучатися з тим життям, з вахтами, запахом канатів, солоністю моря, кигиком чайок…
Встає, випиває материне чаклунське зілля, босий виходить походити по двору, по холодному споришеві. Клубок червоного сонця палає крізь туманно-м'які тамарискові зарості, небо над степом чисте, і літак, як рибина, пішов угорі, крізь прозору океану блакить. Не чути звуку, лише видно обтічний риб'ячий силует його, потім нарешті долинає і звук, далеко позаду літака зринає він, той потужний реактивний гуркіт. Літак полинув сам по собі, а гуркотіння живе окремо від нього, живе, мов згадка про його політ.
Мимо двору йде Лукія, квапиться кудись.
- Доброго ранку! - каже вона, уповільнюючи крок біля хвіртки.
- Доброго ранку, Лукіє.
- В область їду… Може, доручення буде яке? Дорошенко підходить до хвіртки, дивиться на Лукію, свіжу, щойно вмиту, і вона, як дівчиною, одразу шаріється під його поглядом, шаріється так густо, що аж наче сизою памороззю злегка беруться її налиті щоки, а в очах сльози ніяковості вже блискотять, світяться, від них і очі повно наливаються світлом. “Ну, чого ти й досі ніяковієш, Лукіє?” - так і хочеться спитати.
- То які доручення будуть? - повторює вона.
- Привіт Пахомові передай. Ти ж побуваєш у нього?
- Неодмінно.
Не уник-таки хірургового ножа їхній Пахом, упертий їхній подвижник… Схопило біля силосу так, що літаком довелося відправляти небораку в область - того ж дня й прооперували… Пілот Сіробаба, цей рум'янощокий життєлюб з чорним викоханим вусом, розповідав потім в радгоспі, що директор їхній і там ніби, під ножем хірурга, репетував своєї: “Не досилосував же! М'ясо не здав! Вовну ще не всю на фабрику відправив!…”
- Рано, рано скрутило Пахома,- задумливо каже Дорошенко.
- Видряпається.- В голосі Лукії не почувається смутку.- Такому клопоти і вмерти не дадуть… Ну, бувай…
І вже вона йде, їй пора, кивнула на розвітання, самими віями попрощалася, і Дорошенко вловив, як очі її в цю мить ще більше налилися світлом. Пішла. Коси ЛукіЇ скручені на потилиці високим тугим вузлом. Дорошенко в присмутку дивиться на той вузол, йому аж трохи шкода стає, що Лукія віддаляється від нього, що, призначені для міста, високі каблуки її постукують все далі розмірене й гордовито. Лукія - ось його щедра молодість, ось чиєю дружбою він може пишатись… Щоправда, не все так сталося, як гадалося, але ще й досі в душі зосталося жевриво від того кострища, яке таким жарким полум'ям було спалахнуло колись… Ось він, ще молодий, повен любові до неї, в Буенос-Айрес іде, в перший самостійний рейс. Осінь, негода, ніч, із тих ночей, що трощать кораблі, що стугонять стихіями, у шквалах розмотують тривожні сигнали SOS… Реве, бушує Атлантика, а в розвированім океані неба тривожний місяць бреде. Єдина розбухла цятка, жовток світла серед тьмаво-сріблястого безмежжя, серед вировища й хаосу хмар. Буруни, кудлаті, мов леви, йдуть і йдуть з просторів ночі, ростуть, обвалюються, стрясають ударами судно. В другій половині ночі шторм досяг такої сили, що катастрофа здавалась декому неминучою, і якщо ти не втратив тоді самовладання, вивів судно, то, може, це й тому, що був не сам, що й серед атлантичного вировища вона, Лукія, знаходила тебе із сяєвом своїх закоханих очей.
І зараз, проводжаючи поглядом Лукію, Дорошенко відчуває, як пробуджується в ньому давня до неї ніжність, росте нездійсненна жага щось повернути, щось повторити - далеке, як молодість, невловиме, як сон… Вдруге розпочати життя - цього ще ніхто не зазнав, нікому із смертних ще не вдавалось обминути той похмурий останній порт, що раніш чи пізніш, а кожного жде… Пахом-однокашник згорів на роботі, а його, Дорошенка, ще обіцяють покликати… Та чи покличуть? Чи, може, це вже не тимчасова недуга, а саме твоє вечоріння владно на тебе наступає? І саме тоді, коли так багато тобі відкрилось! Краса світу, яку ти в юності й не розумів по-справжньому, принаймні не помічав, не дорожив нею так, як зараз… Краса людських облич, поглядів, вчинків, поривань… Все життя мовби тільки тепер відкривається тобі в своїх найістотніших зв'язках і достоїнствах. Може, це й є те, що звуть мудрістю? Думка ясна, мозок світиться, як казав улюблений його художник. А день вечоріє… І з цим змиритися? Осліпнути до синяви небес, оглухнути до далеких гудків океану? Невже не потрібно більше твоє вміння, твої знання, твоя воля і твій неспокій? Чи, може, ти ще потрібен?
Мати йде з городу. Хустка на ній чиста, біла, неначе в неділю, бо для неї вічна тепер неділя. В руках несе кріп, моркву, петрушки пучечок, свіжозеленої, рясної.
- Зеленини тобі до сніданку… Коли тобі що не так у мене, сину,- ти кажи.
- Все так, мамо, все так.
Поголишся, поснідаєш і йдеш знічев'я поблукати по радгоспу, завернеш на радіорубку, де на тебе війне чимось корабельним, погомониш про різні новини з Віталиком, що вже впевнено входить в обов'язки радиста, а потім підеш собі по затінках старого, ще панського парку, де в запущеній гущавині тобі вдається відшукати руїни панських басейнів і навіть сліди тієї химерної споруди, що звалась ковшовим колодязем, де по рівчаку, по вічному колу день у день ходив колись горбатий верблюд Гарасько, женучи ковшами воду для поливу. З рання й до ночі ходив він тут з зав'язаними очима по вибитій сліпою ходнею круговій доріжці, без нікого ходив, а ти, який біля нього за погонича, тільки прийдеш, перепряжеш, гійкнеш, щоб рушив він у зворотному напрямі, і вже мовчки пішов твій двожильний Гарасько поволі розкручувати назад своє вічне, терпляче намотане коло…
Край парку - теж залишок панської старовини - позубрена, погризена цегляна брама, а неподалік капличка, під якою в давні часи був підвішений дзвоник, щоб скликати батраків на роботу. Ще далі один за одним вишикувались, як сфінкси, облуплені цегляні льохи для вина; всі вони позамикані - час винобрання ще далеко; за ними пашить черепицею присадкуватий сарай, що колись був каретним, а зараз, завдяки Яцубиній настійливості, переданий під пожежню.
Сарай відчинено навстіж, з глибини його булькате виглядає фарами червона пожежна машина, готова щомиті ринутись куди слід, а на дверях заявляється і сам Яцуба, вдивляється в степ, вистежує, мабуть, чи не помітно де-небудь димка підозрілого…
- Добридень,- підійшовши, вітається Дорошенко.- Виглядаєш, чи де не горить?
Яцуба має вигляд якийсь замордований - схуд, пожовк, сивою щетиною обріс… Чи він не хворий? Пісне, аскетично витягнуте, як на візантійських розписах, обличчя затаїло в собі якийсь біль, страждання.
- Що з тобою, Грицьку?
Нарешті він заговорив глухо, не відводячи очей від степу:
- Третій раз блискавка підпалює оту кошару на Кураєвому… Третій раз б'є, і все в один ріг… Чи там закопано що, чи поклади які…- Він знову помовчав.- І на їхньому ж полі торік громом тракториста вбило. Його вбило, а трактор ще з годину сам по полю ходив…
Що це з ним сьогодні? Говорить ніби в маренні, ніби кошмарне сновидіння якесь розказує… Небо чисте, ніде ні хмарини, а він про блискавку та про трактора, на якому тракториста вбило…
- Чи тебе, Григоре, не хвороба переваляла? - запитує Дорошенко співчутливо.
- Ні, я здоровий.
Яцуба, відділившись від одвірка, чвалає в глибину сарая, виносить звідти низенький, обтягнутий парусиною стільчик, подає Дорошенкові:
- Сідай.
А сам сідає просто на порозі.
- Іване, ти ж мені друг,- каже він з щирістю в голосі, хоч Дорошенко не пригадує, щоб був з ним коли-небудь у дружбі.- Як друга прошу, порадь, що робити мені? Горе, таке горе на мене звалилось…
І по його цій змордованості, розгубленості, зовсім раніш не властивій йому, Дорошенко відчуває, що Яцубу справді, видно, спіткало якесь нещастя.
- Кажи, Григоре, що сталося… Разом подумаємо, якось дамо лад.
- Чорт ладу не шука, аби крик був… Дочка відсахнулася! - вигукнув Яцуба й поник головою, на якій зверху, мов чашечка на жолуді, сиділа розцяцькована, розшита бісером тюбетейка.
Дорошенко вже чув про те, що донька Яцубина, всупереч волі батька, влаштувалася працювати на канал, чув про це у веселих викладах з різними смішними подробицями.
- Відсахнулась, віддячила батькові за все,- повторив він з глибокою образою в голосі, і плечі його поникли якось старечо.- Ростив, плекав, все в неї вкладав… І ось тепер - так посиротила… Куди готував, а де опинилась!
- Не розумію тебе,- знизав плечима Дорошенко.- На канал пішла, в трудовий колектив, що ж тут страшного?
- І ти в одну дудку з ними? А ще кажуть про тебе, Йване, що делікатний ти, чулий, культурний чоловік… Дівчині сімнадцяти років потрапити в отой табір циганський, де грубощі, лайка, горілка,- це, по-твоєму, не страшне? Ох, знаю я, Іване, що таке для людини оточення! З убивцями, з злодіями, з різним карним елементом стільки років пайку ділив. Хай ті - по той бік дроту, а ми по цей бік, але нам, думаєш, був мед? Думаєш, в карти нас не програвали, фінок потай на нас не гострили? Наша служба - то, брате, фронт був, суцільний фронт. І без похвальби скажу: справлявся. Скільки тих подяк в найвищих наказах одержував. Це тут ось хочуть посміховисько зробити, а там цінували. Над якими людьми владу мав. І ні слова насупроти. А тут дівчисько якесь! Отак покривдити рідного батька!…
- Дай ти доньці спокій, вона тебе нічим не покривдила.
Яцубу аж перешарпнуло.
- Ти вважаєш - нічим? Та вона мені ось сюди, в самі груди ножаку загнала! Знає, що батько дорожить, що любить її безпам'ятне, так давай буду зловживати його любов'ю! А що вона в житті без батька? Перший дурисвіт її одурить, наглумиться, насміється. Під конвоєм повертати таких в батьківський дім!
- Не маєш права,- посміхнувся Дорошенко.- Атестат зрілості на руках.
- Отож-бо. І атестат, і паспорт… Вчора їздив я до їхнього начальства, думав, перекомизилася вже, заберу… Чорта з два! Не розумієте, каже, ви мене, тату. Нічого ви не розумієте в нашому житті. Ви, каже, розучилися самостійно думати, в часи культу звикли, що за вас хтось думає… Вчіться ж думати хоч тепер! Як це воно таке почути? На шостім десятку від рідної дитини, га?
“А справді, чи здатен він що-небудь зрозуміти з того, що сталося?” - думав Дорошенко, дивлячись на примовклого, понуреного Яцубу. Чи знайде в собі силу порвати пута минулого, розкуватись, випростатись? І чи не відмерло в ньому саме це бажання випростатись, глянути на світ по-новому? Дорошенко не збирався з ним ні про що полемізувати, бачив, що зараз це було б марно. Думалося про інше: що сталося з цією людиною? Адже Дорошенко пригадує Яцубу в розквіті його молодості, коли він літо й зиму гасав у гостроверхій будьонівці, що дісталась йому в спадщину від батька, і хоч Яцубу й тоді за його запальність та горлатість молодь називала фанатом, але від нього таки пашіло життям, завзяттям, не було в ньому оцієї аракчеєвської дубовості, загального отупіння, що його, видно, й мала на увазі дочка. Хто висотав з нього здорові соки душі, на яких духовних раціонах доводилось йому жити? Сиру картоплю, каже, гриз на лагерній службі, не вистачало вітамінів… Але ще більше не вистачало, видно, йому якихось інших вітамінів, тих, що для душі,- ось чого її так покрутило, понівечило, наче отих асканійських птахів, що хворіють на авітаміноз… Наче й годують їх добре, а все ж чогось їм бракує в штучних умовах парку, фламінго навіть міняють барву пера, з рожевих стають білими, а в лебедів-кликулів шиї покручено, поставлено свердлом… Так, здається, й тобі, голубе, скрутило шию, бачиш лише в один бік, не помічаєш, що життя навкруги змінилося і клімат змінився…
- Вчіться думати… Іч яка! Та в мене, дочко, вже голова від думок пухне! Я ж не отой тобі трактор, що за нього тракторист думав, у мене своя голова на плечах, вона від думок уже посивіла… Буває, ночами не сплю та все розгадую: що ж то було за шаманство? Що за криваве затьмарення на всіх нас тоді найшло? Цькували один одного… Створили собі ідола і давай перед ним розбивати лоби…
- Так, було,- згодився Дорошенко.- Соромно. Перед цілим світом соромно.
- Вони, молоді, думають, що все це так просто собі: батьки погані, батьки культовики, а ми ось чистенькі, ми янголята… Ще побачимо, що буде з тих янголят. Під пластинку крутитися - це одне, а жити… Днями приїхало двоє таких жевжиків найматися на роботу. “А це правда,- питають,- що у вашому радгоспі красти не можна?” - Правда.- “Тоді це нам не підходить”,- і повіялись за вітром… Ні, нас не так вчили, не такого ми гарту. Схопишся вночі, глянеш: десь забагровіло в степу - ти вже й мчиш туди, переживаєш. Прискочиш, а вони стерню палять… їм твоя тривога незрозуміла. А ми ж звикли до того, що слово старшого для тебе закон, бо все в житті на дисципліні тримається, і якщо я тобі батько, то не забувай, що я за тебе й відповідаю… Не ждав, не ждав я, що вона так мене поганьбить,- знов перейшов Яцуба на своє наболіле.- А я ж її й пальцем ніколи не торкнув, як обіцяв покійній дружині.- Голос його здригнувся.
- Повір, вона ще порадує тебе,- сказав Дорошенко.- Ще батькові слави там, честі добуде.
- Ти так гадаєш?
- Ось побачиш.
- Ох, якби ж то, якби ж то… А втім, не безсердечна ж вона! Не може ж бути, щоб зовсім відцуралася батька, щоб зненавиділа назавжди.- Його великі очі аж налилися сльозами.- Не зовсім пропащий же він! Хай покрутило його та покривило, але ж і з карельської берези теж меблі роблять, хоч яка покручена…
Запилюжена парокінна тачанка зупинилася навпроти сарая, молодий агроном, не встаючи з сидіння, гукнув Яцубі:
- Дим якийсь он на схід… Так, ніби на Четвертому відділку.
І цього було досить. Яцуба-командир був уже на ногах, вже владно вдарив на сполох мідний пожежний дзвін, і шофер, що, розпластавшись, спав під сараєм, схопився очманіло і, ще, здається, й не прокліпавшись, кинувся виганяти машину з сарая.
- А якщо то не пожежа,- додав агроном услід Яцубі, що вже вскакував до кабіни,- то поможете деревця поливати… Там побачите - бензовоз уже поливає над шляхом…
- Єсть! - почулось у відповідь.
Коли пожежна цистерна помчала, Дорошенко вийшов на шлях до агронома і став вглядатися в обрій. Диму ніде не видно було. Вихор далеко степом пішов, але ж вихор той не погасиш…
- Ложна тривога,- весело сказав агроном.- Там діти навесні деревцями шлях обсадили на Рибальче, так треба полити, бо така суш… Бензовоз уже поливає, а чого ж цій гуляти?
І його тачанка легко полинула далі.
“Ох, впізнаю свою Таврію”,- посміхнувся Дорошенко, прямуючи пустирищем побіля ще не заповненого водою великого ставка, що його тільки вирили цього літа. Пахом Хрисантович пишався цим ставком. “Бачиш, круглий, як телескоп”,- казав він, показуючи Дорошенкові цей порожній кратер водойми, на дні якої зараз уже поблискувало дзеркало води, що її тільки почали напускати.
За ставком на цьому ж пустирищі будують нове приміщення ферми. Воно незвичайної форми: дугасте, довге. Як ангар. Як станція степового метро. Бригадиром будівельників тут теж товариш Дорошенкової молодості - Андрій Бойко, жилавий, легкий, ніби висушений часом чоловік з веселими, поривно-молодими очима. У робочому фартусі, з кельмою в руці спускається з свого ангара, питає моряка зацікавлено:
- Про що це тобі Яцуба там жалі виливав? Про дочку все? Мабуть, і сльозу пустив?
- Та воно таки йому болить…
- О, ти пожалій його, пожалій! А чи він би тебе пожалів, коли б ти йому тоді в руки попався? - Очі блиснули гостро, хоч губи ще посміхались.- Співучасник терору, і таким він для мене і вмре!
- Віритимем, друже, в прогрес,- напівжартома сказав Дорошенко.- Не можна, кажуть, людині помолодшати, а подобрішати завжди можна.
- Добра від нього не було й не буде. Думаєш, він роззброївся? На словах! А потайки на кожного з нас діло веде. Ото якось ти розповідав біля майстерень про Хіросіму. Тільки пішов, а він услід: “Що він носиться з тією Хіросімою. Ми страшніше бачили. Зарядив нам: Хіросіма та Хіросіма! Тільки молодь нашу розмагнічує, а їй ще, може, воювати…” Так що діло й на тебе є.
- А кат із ним, із тим ділом,- відмахнувся Дорошенко і став оглядати будову. Бригадир, обрадуваний увагою до своєї роботи, став жваво розповідати, як виникла думка будувати такі арчасті безлісні ферми.
- На свій страх і риск! Вичитали в одному журналі опис такої споруди - давай, думаємо, спробуємо й ми. І, як бачиш, виходить. Цемент та цегла. Ніякого тобі дерева!
- Втримається, не обвалиться?
- На Шостому відділку хіба не бачив? Вже один корівник стоїть такий. Як дзвін! Ми коли вимурували його, то спершу випробували на міць: всією бригадою забрались на самий верх і давай гопака гуртом. Хлопці ось як вдарили… Видержав.
- Та хлопці - орли,- глянув Дорошенко на молодих мулярів: вони стоять трохи осторонь, тамують посмішки, ніби недбалі, грубуваті, але в душі, видно, горді собою, своєю працею.
- В нас тільки орли, інших і не приймаємо,- жартує Бойко.- Бригада ж у нас - комуністична!
- Цього літа багато будує радгосп,- зауважує Дорошенко.- Там хати переселенцям, тут ось ферми нові, ставки…
- Отож всі ніби війни бояться,- озвався зсередини приміщення худорлявий пристаркуватий муляр, не знайомий Дорошенкові.-А глянеш на Центральній: веранди один з-поперед одного ставлять… Спитаєш: скільки ж вона тобі обійшлася? Та сама веранда - аж нічого… горілка дуже дорога…
І вони всі сміються.
- Ось і мій Костя,- вказує Бойко на одного з молодих,- теж веранду спорудив тещі хіба ж таку!
- Весь радгосп будується, а я що - гірший? Миру - мир,- спокійно каже Костя і під загальний сміх додає, що з тещею він на цьому припинив холодну війну.
- Ніде й на відділках землянок уже.нема,- похваляється Бойко.- А я ж пригадую, як повернувся з фронту на Шостий, сім'я там тоді жила. Осінь, ніч, темрява… Хатів нема - свинорий якийсь на місці селища, люди в землянках таких, що й не помітиш… З усіх архітектурних споруд одна стоїть… маленька дерев'яна трибунка, видно, до Жовтневих поставили. А мені спати - просто падаю. Прилягти нема де - під ногами моква, болото. Тільки ж солдат з усякого становища вихід знайде… Прокинувся вранці: де це я? Кругом людно, гомін, а я… на трибуні сплю. На узвишші переночував! Солдат на трибуні, а навколо, на майдані… повно солдаток! Ждуть: чи прийшов? Мій чи мій? І діти ждуть: може, татко?
На мить ніби тіні перемайнули по обличчях - кожному, видно, уявились і той натовп солдаток, і одинока трибуна серед осіннього степу, на якій спить після дороги зморений солдат…
Додому Дорошенко повертається знову мимо ставка, мимо майстерень, звична тверда доріжка його в'ється поміж іржавими розпашнілими кучугурами брухту, де знову йому в око впадають оті мертві суднові манометри та безладно кинутий якірний ланцюг… На цьому, власне, й завершується передобідішня Дорошенкова прогулянка, яку він в думці з гірким усміхом називає ходінням по Дузі Малого Кругу. Скільки ще доведеться зробити йому таких обходів? Окреслилось трохи більше коло, ніж колись верблюдове, але таке ж одноманітне, замкнуто-безконечне…
Безтарка, запряжена парою коненят, стоїть біля медпункту. Стара незнайома жінка сидить навпроти безтарки на лавці, схилилась на руки й… плаче.
- Чого ви плачете? - зупиняється проти неї Дорошенко.
Жінка відкриває до нього своє пооране глибокими зморшками, мокре від сліз обличчя.
- Ти мене й не впізнав, Іване? Подумав, що баба якась стара? А я ж Варка!
Він став пригадувати, яка ж це Варка…
- Варка Андрієвська! - підказала вона.- Ще ж ми разом в КСМ осередку були…
Та ось як іде час, ось які сліди повідкладало життя на колишніх його комсомолках… Баба стара, а він, Дорошенко, ровесник її, досі вважає себе якщо й не молодим, то таким, що життя його тільки на полудень стало…
- Чого ти тут, Варко? Чого плачеш?
- Сина привезла ось,- вона кивнула на безтарку,- підозра, що стовбняк… Лікарки нема, а без неї не приймають!
Дорошенко мимохіть кинув погляд у безтарку і внутрішньо здригнувся, побачивши там потворно перекошене, оскалене юнацьке обличчя…
Твердим, уже не плачучим голосом Варка стала розповідати, як сталося лихо. Син у неї комбайнер, на самохідному працює, під час роботи нігтя на пальці збив, треба б до лікаря, але ж у нас сам знаєш як: попільцем з цигарки притоптав, кров засохла-і далі гайда… Аж потім уже товариші стали помічати, що з ним щось негаразд, щелепу перекошує, око тягне…
- Тільки після того мені признався: місця, каже, мамо, нема на мені такого, щоб не боліло, всього мене викручує. Привезли його вчора сюди, лікарка оглянула: підозра на стовбняк. Тут би його й покласти, уколи б йому, а вони додому відіслали. Через три дні, кажуть, з'явишся… І лікарка молода, культурна ніби, а так могла… Через три дні! А його за ніч ще більше перекосило, вже сьогодні й слова не міг їм сказати, паразитам…
- Не лайся, Варко.
- Та як же не лаятись, Іване? Калікою ж можуть хлопця зоставити на весь вік,- з болем викрикнула Варка.- А як він трудився, як робив! Днює в полі, ночує в полі, хліб он який вродив, пшеницею все поналивали, навіть курган отой, де склеп панський був, і туди зерна налили. А то ж усе його праця, механізаторова! Як зайшли жнива, дві-три години передрімав десь на кулаці і вже подавсь, уже на комбайні… І ось таке ставлення.
- Там хтось є? - кивнув Дорошенко на двері медпункту.
- Та ця ж гуска розгодована, фельдшериця… Чого ж ви, кажу, одразу його не поклали? “Ліжок не вистачає…” Серця в тебе не вистачає, а не ліжок! Інша під кущем би отам хворого поклала, а не відсилала б додому… Та ще й Лукії нема, нікому й поскаржитись на них, паразитів… Холодні, бездушні в нас люди, Іване, як з такими нове житя будувати, скажи?
Дорошенко піднявся на ґанок медпункту, постукав. Двері відчинились. На порозі з'явилась фельдшериця в білому халаті, розгодована, повновида, здається, якраз Яцубина подруга життя.
- Що вам треба?
- Прийміть хворого.
- Це ви - хворий?
- Ні, я здоровий. Хворий там,- Дорошенко поглядом вказав на безтарку.
- А чого ви втручаєтесь? Хто ви такий? Ви новий директор радгоспу? - В цьому почулося бажання дошкулити.
- Я не директор радгоспу.- Дорошенко відчув, що сліпне від люті, від нахлинулої в голову крові. Все ж зусиллям волі він стримав себе, сказав твердо, вимогливо: - Хворий в безтарці, і негайно звольте його прийняти!
Своїм владним тоном він, здається, таки осадив цю нахабу. Фельдшериця, задкуючи, забелькотіла щось знову про ліжка, про те, що без лікарки вона не має права… На гомін, одначе, вискочила десь із внутрішнього двора й сама лікарка - молода і досить гарненька особа з фарбованими віями та модно напущеною на лоба зачіскою, аж не вірилось, що така молода і, сказати б, цілком сучасна дівчина вже встигла стати такою бездушною. А в інституті сама ж, певно, обурювалась бюрократами, їхньою черствістю… З'ясувалося невдовзі, що хворого справді тут нема де покласти, до того ж таким хворим потрібен особливий режим, темна кімната, і мусять лежати вони на голих дошках… Треба, одне слово, везти в районну лікарню.
Дорошенко чемно взяв лікарку під руку, підвів до безтарки:
- Сідайте. І відвезіть його. І зробіть все, що треба. Ви така юна - бездушність вам просто не личить.
Лікарка залилась ніжним рум'янцем, аж маленькі вуха в кліпсах порожевіли. Дорошенко допоміг їй забратися в передок безтарки, й вона мовчки влаштувалася там, поруч з Варкою, і вже її стрункі дівочі ноги зібгано стоять поруч з Варчиними бугрувато-важкими, в темних вузлах набухлих вен.
Варка, випроставшись, торкає віжками коней, і безтарка з торохкотінням віддаляється вуличкою в степ…
А капітан Дорошенко після цього заверне на пошту і, дізнавшись, що ніякої телеграми нема, прийде додому, вип'є ще склянку материного трав'яного настою, вгамується, перепочине під захистом цілющої материної турботи.
Коли він приляже на канапі, а мати, присівши біля вікна з якоюсь роботою, поглядає на нього своїми темними пронизливими і ніби очужілими очима, і чоло її час від часу хмуриться в задумі, а вуста щось мимоволі шепочуть,- синові часом здається, що вона й справді володіє гіпнозом або ще якоюсь силою і вміє “поробити”… Досі переповідають в радгоспі, як вона одразу після війни, коли сила-силенна пацюків розвелася на фермах, нібито викликала їх з приміщень, вивела й повела степом у бік моря і як вся ота отара пацюків слухняно за бабою йшла… Тоді ж, після війни, коли тут ще не було лікарів, з усіх усюд несли до неї дітей лікувати від “младенчеського”, пізніше навіть і медики визнавали, що “бабині купання дають певний ефект”… Яке це складне створіння, людина! Як багато ще в ній нерозгаданого, сил недосліджених…
Давно вже він збирався запитати матір про таємниці її лікування, а коли зараз запитав про це:
- Як ви лікуєте, мамо, людей?
Вона відчула себе аж ніби незручно:
- Кого як… Кого зіллям… А кого можна лікувати болем… Чи помислом… Чи добрим словом…
Всі ці дні, що він уже вдома, мати тільки ним і живе, ласка її невичерпна, але іноді йому здається, що й рідній матері він був дорожчий отой - морський, буряний, той, що долав урагани, зазнавав небезпек, викликав тривогу за себе, а не цей безкрилий, тихий, домашній… Звичайно, не той випадок в океані спричинився до його довготривалої відпустки. Він не опромінений. Це показало обстеження,- гіпертонія розгулялася, та й усе. І що зір погіршився - це, певне, теж тимчасово. Зараз уже навіть краще…
Ще б хоч один-однісінький раз відчути себе серед просторів океанічних… І хоч після того випадку, який ледве не скінчився для його судна трагічно. Тихий океан перестав для нього бути вільним і чистим океаном його молодості, бо там діялось щось брутальне, його отруювали, над його одвічною чистотою глумились,- проте Дорошенко почуває й зараз непереборний потяг бути там. Він готовий на все. Йому навіть здається, що й тоді, в океані, не тільки зустрічний тайфун загнав їх у ту небезпечну зону (офіціальна версія: обминали тайфун!), а ще й якесь підсвідоме бунтівливе бажання підказало йому той ризикований курс, бажання своєю присутністю захистити океан, його життя, його чистоту… В рейс! Хоча б в останній, хоча б у найтяжчий… Не бути тільки забутим, не відчути б себе за бортом, як буває, коли вночі шквалом змиває людину за борт, і судно пішло, і крику твого вже ніхто не почує… Мати, як ніхто інший, розуміє його теперішній стан, розуміє вона те глибоке сум'яття, що весь час живе в ньому: від неї не приховаєш за зовнішньою витримкою душевне тоскно-жагуче ждання, ждання того, що може ніколи й не статись…
Чи буде виклик? Чи потрібен він ще пароплавству, бодай на портову службу чи на роль капітана-наставника, коли вже вважають, що судноводіння не для нього?
По обіді він знову виходить з дому. Хотілось би матері затримати його, не пустити - куди йому в таку спеку, нащо йому в цьому білому випрасуваному кітелі йти блукати десь по курявних токах польових чи, як люди передають, забиратися навіть на комбайн і, ставши поруч із стерновим, пускатися, мов у безвість, на тому трахкотливому степовому кораблі?
Ні, не затримує його мати, бо хоч сама ніколи не була в морі, але її душі доступно, чому так треба іноді людині просто вийти на курган степовий, щоб звідти окинути оком далеку морську синяву та відчути лицем, як лагідний надвечірній бриз-вітерець тихо тебе обвіє…
Пройшовши мимо пошти у відкритий сліпучий степ, іде капітан Дорошенко на щоденне своє ходіння по Дузі Великого Кругу, йде, несучи в собі все те ж спрагле ждання та неспокій, що ніколи його не покидають.
Скоро заюжить серпень, затягне степові виднокола курявною сухою каламуттю,- наприкінці літа, як і напровесні, знову приходять в цей край і вітри, і вихори, і курявні бурі… Погасне степ, побуріє, злиняє, осінь роздягне посадки, шквиря-зарійниця покотить мряку полями, хуга засвистить поземкою по твоїм вкритім ожеледдю степовім океані. Тісним, безобрійним стане світ, все потоне в туманах, в дрібних моросяних дощах…
А поки що - небосхили ясні.
І серед цих чабанських небосхилів, то ясно-червоних уранці, то ще яскравіших - багряних чи жовтогарячих - при заході, відтепер тягнеться твоє безбуремне життя.
Гомін, мов калейдоскоп облич, паркий подих тропіків і гул Атлантики - все він приніс з довколасвітніх мандрів сюди, на рідний степовий берег.
Ось про Хіросіму сьогодні йому бригадир мулярів нагадав, часто його розпитують про Хіросіму. Що таке Хіросіма, розкажіть… При цьому слові йому чомусь вчувається одразу тупе, одноманітне поклацування пачінко - гральних автоматів - на кожному розі новозбудованих кварталів загиблого міста. Протягом двох днів свого перебування там Дорошенко все бачив людей без посмішок, душевно пригнічених (принаймні йому так здавалось), бачив атомний лазарет, переповнений нещасними, приреченими людьми, що гинуть від білокрів'я, що очі їм виїдає катаракта… І всюди його переслідував усе той клацаючий, дурманливий, ніби наркотик, звук пачінко. Хіросіма, одначе, не тільки це. Сотні тисяч звуглених людей - оце Хіросіма. Хіросіма - це коли балки сталеві плавились, і черепиця скипалась у груддя шлаку, і вишивка відбилася, мов трафарет, на живих жіночих плечах… Це також оті дівчатка-школярки, що, опираючись на бамбукові палиці, шкандибають кудись світ за очі в обгорілім лахмітті, і кличуть матерів, і просять ковток води серед тієї сліпучої радіоактивної спеки…
Буде віднині тут, де чабани водять отари без лоцій в своїм неогляднім сухім океані, де над полями морські чайки - ці крилаті “душі загиблих моряків” - тільки деколи забіліють, замайорять білокриле, збираючи хробаків та кузьку… Змалку він звик до роздолля, до просторого життя, серед численних друзів його в прості чабани і вчені-океанологи, степові комбайнери і моряки по всьому світу; багатий він дружбою, досвідом, пориваннями, багатий своєю любов'ю до людей і одвітною любов'ю до нього - і ось з усім цим багатством опинитись збоку, в лимані, у вічному штилі? Буде, може, віднині твоєю палубою оця твердь степова, по якій ти йдеш навмання і де на тебе гарячим повітрям хлюпає простір знайомий, океанічний. Нема тільки хвиль, нема бурунів. Посизілий, витирлуваний вівцями степ, він де-не-де побризканий краплинами синього цвіту: то вперто цвіте цупкий петрів батіг, цвіте навіть там, де все стирловане, вибите. Молодими очима дивився колись ти на цей степ, була в очах орлина зіркість, а зараз сльозою розпливаються розгублені по царині краплини синього цвіту…
Ось могила козацька, це місце колись звалося Скарбне. Не раз в дитинстві тобі захоплювали дух перекази про скарби, закопані тут запорожцями. А як найти? Виїдь верхи конем на могилу, коли сходить сонце, і там, де ляже тінь від голови коня, копай - там буде скарб. Бо все міняється, тільки ця могила на місці, та сонце на місці, та тінь від коня!
Хоча вже й не весна, але марево ще й зараз по-весняному щедро затоплює степові простори, тече, струмує всюди, мов світла весняна розлийвода. Блищить на відкритих рівнинах, на подах-улоговинах, обтікає далекі скирти й посадки, робить їх серед цієї повені нереальними, ілюзорними. Наче в плесах чистих стоять, у лагунах, і самі себе відбивають у воді. А підійди ближче - там суш, колючі зарості маслини та гледичій і колюча суха трава внизу… Подекуди вона, правда, ще не зовсім суха, зеленавими пасмами-рунами стелеться по землі, заваблює подорожнього.
Ось таке вибравши місце в затінку, Дорошенко сідає на траві, погляд його спочиває на пшеницях, що підходять аж до посадки, смагляві, повноколосі; падалішній соняшник лежить неподалік, переїханий колесом, але він ще цвіте, цвіте і в пилюці, і пахне Дорошенкові дитинством, і бджола заклопотано лазить по його тугому, передавленому колесом щільникові, впинається в кожну чашечку, бере нектар… Соняшники, ці брати сонця на землі, були його любов'ю і в далеких мандрах…
Відчувши, що зморився, Дорошенко приліг, випростався на траві горілиць.
“Все, власне, так просто,- думалось йому,- варто тільки усвідомити, що живеш один раз, що життя - це той рейс, який не повторюється, і що його треба провести достойно…”
Голе небо над ним.
Світле, денне, воно й зараз таїть у своїй глибині всі зорі й сузір'я, що відкриваються тільки ночами.
Майже неймовірно далеким здається зараз Дорошенкові, що була в нього колись юність, а потім була сім'я, дружина, діти… Це були б уже дорослі сини. Нічого певного не знає він про їхній смертний час, про те, як тонуло розбомблене фашистськими літаками транспортне судно, на борту якого вони були… Достеменно знає тільки, що було це коло берегів кавказьких в зоряну літню ніч. З усього, що чув потім, пам'ять найбільше чомусь зберегла, що сталось це в зоряну ніч…
Згадався ще рідний порт, яким бачив його востаннє перед від'їздом сюди,- в химерності нічних вогнів, у стрілах кранів, що і вночі працювали, звідкись долинав гуркіт лебідок… Судна, менші й більші, мовби тільки й чекали просторів, рейсів, вітрів…
Кинувся Дорошенко від удару якірного ланцюга поблизу. Схопився, сів - і цієї ж миті збагнув, де він є збагнув, що він ненароком задрімав край дороги в посадці, а розбудив його не гуркіт якірного ланцюга, а отой комбайновий агрегат, що, наближаючись, випливає із-за обрію, косить, підтинає смугою червоно-смагляву колосисту пшеницю…
Капітан, ніби скинувши втому, підвівся збадьорений і, як перед виходом на вахту, машинально провів рукою по ґудзиках кітеля - чи застебнуті всі. Настрій його одразу покращав. “Почути тут гуркіт якірного ланцюга - це добрий знак”,- подумав Дорошенко і неквапом рушив назустріч комбайнові.