Насправді так воно і було. Пріамів син Деїфоб, що після Парісової загибелі взяв собі за дружину прекрасну Єлену, повів її тепер до дерев’яного коня і там наказав викликати найсміливіших ахейців на ймення голосами їхніх дружин.
Єлена зробила це майстерно, її дзвінкий голос звучав щоразу по-іншому, але завжди ніжно і звабно. Та з дерев’яного велетня ніхто не озвався.
Уже сонце зайшло, і швидко посутеніло, поволі стихали музика й гамір. Сп’янілі від радості й вина троянці розходилися по домівках, а дехто вже спав просто неба, примостившись десь на вулиці чи на майдані.
А в цей час від острова Тенедоса відпливали до Трої чорнобокі кораблі з ахейським військом, готовим до бою. Зійшов ясний місяць, замерехтіли зірки, та ахейці і так добре знали дорогу до узбережжя, де упродовж стількох років воювали.
Тихо йшли кораблі, ніде ані вогника, ані зайвого звуку. Зненацька на передньому судні блиснув яскравий вогонь. То був умовний знак для Сінона.
Ахеєць уже давно чатував на міському мурі. Побачивши нарешті, як блиснув на морі вогонь, Сінон хутко зліз додолу і побіг до дерев’яного коня. Пильно огледівшись, він подав умовний знак ахейцям, що сиділи в коні, й відчинив старанно замасковані дверцята.
Обережно, один по одному, повиходили сміливці й наче розтанули в нічній темряві. А незабаром знялися в небо криваві омахи пожеж. Місто враз зайнялося звідусіль, і в яскравому світлі заграви було видно, як крізь пролом у міському мурі, крізь пролом, що його зробили вдень самі троянці, тепер вбігає до міста ахейське військо.
Страшна, кривава була та ніч, остання ніч священної Трої…