ХІІ Особливості характеру Летьєрі У меса Летьєрі був один ґандж, і то великий: він ненавидів не когось, а щось — духівництво. Одного разу у Воль-тера він вичитав (читати він любив, особливо ж Вольтера): «Попи — це коти». Відклавши книжку, він тихо пробурмотів: «У такому разі я — собака».
Треба згадати, що священики лютеранської, кальвіністської так само, як католицької, церкви люто ополчилися проти нього за «Чортову посудину» й тихцем наставляли на нього всілякі пастки. Зробити переворот у судноплавстві, спробувати поєднати Нормандський архіпелаг із прогресом, зробити гернсейський острівець колискою нового винаходу, — куди правду діти! — хіба це не зухвальство, гідне найсуворішого осуду? Не треба забувати, що йдеться тут про колишнє духівництво, відмінне від теперішнього, котре майже в усіх місцевих церквах виявляє ліберальне ставлення до прогресу. Церковники вдавалися до найвишуканіших засобів, аби тільки стати месові Летьєрі поперек дороги; все, чим тільки можна було зашкодити йому, пускалося в хід під час проповідей та повчань. Зненавиджений церковниками, він сам їх ненавидів. Їхня ненависть була обставиною, яка виправдовувала його власну ненависть.
Але, правду кажучи, огида до священиків була у нього в крові. Для того щоб ненавидіти їх, зовсім не було потрібно, щоб вони ненавиділи його. За його ж словами, він був «собакою на пострах цим котам». Мес Летьєрі йшов проти них не тільки з переконання, а й інстинктивно, це було сильніше від нього. Він відчував на собі їх потаємні пазурі і скалив зуби. Щоправда, огризався він іноді безпідставно і не завжди до речі. Не розрізняти, що і як, — це значить допускатися помилок. Неприязнь до всіх гамузом ні до чого путнього не приведе. Він міг би бути нещадним і до савойського вікарія. Для меса Летьєрі на світі, певно, не було ні одного путнього священика. Як і всякому філософові, йому трішечки не вистачало здорового глузду. Досить часто терпимі люди виявляють нетерпимість, а витримані спалахують несамовитістю. Мес Летьєрі був такий лагідний, що по-справжньому й не міг ненавидіти. Він скоріше відбивався, ніж нападав. Він тримав служителів церкви на відстані. Вони робили йому зло, він же обмежувався тим, що не бажав їм добра. Відмінність полягала в тому, що вони ставилися до нього зловороже, тимчасом як він намагався триматися від них якомога далі.
Хоч і який малий острівець Гернсей, але на ньому вистачає місця для двох віровизнань — католицького і протестантського. Звернімо увагу на те, що два віровизнання тут не уживаються в одній церкві. Кожне з них має свою церкву або хоч каплицю. А от у Німеччині, в Гейдельберзі, з чимось подібним не зустрінетесь. Церкву тут ділять надвоє: одна половина відводиться святому Петрові, а друга — Каль-вінові; посередині — перегородки, щоб уникнути бійок; усе поділено на дві рівні частини: три вівтарі гугенотам — і католикам три; а що служба божа в обох половинах починається в один і той же час, то дзвін воднораз скликає на два богослужіння. Він скликає одночасно і до бога, і до диявола. Просто й зручно. Флегматичним німцям таке сусідство байдуже, але на Гернсеї кожне віровизнання повинно мати свій власний кут. Є парафія ортодоксальна, але є також і єретична. Вибирай, яку хочеш. Мес Летьєрі не вибрав ні однієї, ні другої.
Матрос, ремісник, філософ, везучий трудівник, простак із вигляду, він був зовсім не простий. Йому був властивий дух суперечностей і твердість переконань. У своєму ставленні до церковників він був непохитним. У цій справі він утер носа самому Монолозьє. Він дозволяв собі досить недоречні жарти. У нього були якісь кумедні, але не позбавлені сенсу слова. Замість «іти на сповідь» він казав «прилизати совість». Мес Летьєрі не був дуже великим грамотієм, йому доводилося читати абиде, між двома шквалами, до того ж писав він з орфографічними помилками. Були у нього свої вади у вимові, іноді не без певного намислу. Коли після битви під Ватерлоо був підписаний мир між Францією Людовіка XVIII і веллінгтонівською Англією, мес Летьєрі сказав: «Бурмон був зв'язковим зрадником між двома таборами, продаючи одних і других». Одного разу замість «папство» він написав — «бабство».
Його антипапські настрої не забезпечували йому прихильності серед англіканців. Протестантські пастори любили його ще менше, ніж католицькі ксьондзи. Коли мова заходила про найважливіші церковні догмати, свою невіру в них він виражав анітрохи не криючись. Якось випадково він потрапив на проповідь превелебного Жакмена Ерода про огняне озеро. Проповідь була незрівнянна, від початку до кінця начинена уривками зі Святого письма, у яких трактується про пекельні муки, тортури, катування, осудження, кари безжалісні, присмалювання вогнем незгасним, прокляття нестримні, гнів невгамовний, відплату божеську — про всі ці істини незаперечні, і, виходячи після цієї проповіді з церкви, мес Летьєрі шепнув на вухо якомусь благовірному: «А ви знаєте, що думав до цього часу я, старий дурило? Я уявляв собі господа бога милосердним». Оця бацила атеїзму попала йому в кров, коли він проживав у Франції.
Хоч мес Летьєрі був гернсейцем, навіть чистокровним гернсейцем, на острові його називали «французом» за його «нечестивий» спосіб мислення. Та й сам він не приховував, що в його голові рояться згубні думки. Доказом цього було завзяття, з яким він будував пароплав, свою «Чортову посудину». Він казав: «Я випоєний молоком вісімдесят дев'ятого року». На Гернсеї це молоко вважалося не надто якісним. Траплялося все ж, що мес Летьєрі йшов проти здорового глузду. Важко бути послідовним у маленькій країні. Щоб мати спокійне життя, у Франції слід «дотримуватися правил пристойності», в Англії — «бути респектабельним». Скільки всіляких умовностей обтяжує життя респектабельної людини, починаючи від виконання того, що личить робити по неділях, і кінчаючи бездоганно зав'язаною краваткою. «Не треба допускати, щоб на тебе показували пальцем», — ось іще один невблаганний закон. Коли на тебе показують пальцем — це майже все одно, що піддають анафемі. Маленькі містечка — болото пліток, де мистецтво злісних пересудів досягає небувалої витонченості; то справжнє прокляття, тільки в зменшеному вигляді, ніби побачене з другого кінця лорнета. Найстійкіші люди бояться цього лиха. Можна не відступати перед картеччю, не відступати перед ураганом, але перед пані Пащекухою утриматися годі. Мес Летьєрі був скоріше впертий, ніж послідовний. Але під гнітом пліток згиналась навіть його впертість. Він «розбавляв вино водою» — це місцевий вираз, який позначає таємні поступки, іноді навіть ганебні. Він тримався осторонь служителів культу, але не закривав наглухо перед ними дверей. В офіційних випадках, зокрема в дні, призначені для пастирського відвідування, він досить люб'язно приймав і лютеранського пастора, і католицького капелана. Час від часу йому спадало на думку провести Дерюшетту в англіканську церкву, куди вона, як ми вже говорили, заходила тільки чотири рази на рік — у великі свята.
Кінець кінцем ці поступки, які дорого коштували Летьєрі, анітрохи не схиляли його в бік представників духівництва, вони тільки дратували його, посилювали душевно сум'яття. І він винагороджував себе тим, що починав висміювати церковників ще більше. Людина незламна, Летьєрі був уїдливим тільки щодо священнослужителів. І змінити його ставлення до них хоч на дещицю було неможливо.
Безперечно, тут виявлявся його темперамент, і треба було миритися з ним таким, який він уже є.
Мес Летьєрі не міг терпіти духівництва, всякого духівництва. В його нешанобливості проскакувало щось революційне. Всі віровизнання були для нього шиті на один копил. Він не віддавав навіть належного сектантству, яке не визнавало церковних святощів, присутності у них самого творця. У своїй короткозорості він не бачив різниці між пастором і абатом. Він плутав преподобного доктора з преподобним панотцем. Казав: «Веслей не кращий за Лойолу». Побачивши пастора з дружиною, він відвертався. «Одружений піп!» — вигукував вій, підкреслюючи ці два слова, поєднання яких для француза тієї епохи здавалося безглуздим. Летьєрі розповідав, що під час свого останнього перебування в Англії він бачив «лондонську єпископиху». Його обурення супроти подібних одружень доходило до несамовитості. «Спідниця не може побратися зі спідницею!» — викрикував він. Він охочіше сказав би: «Не чоловік, не жінка, а піп». Він осипав представників англіканського та католицького кліру одними й тими ж грубими та зневажливими епітетами, обзивав довгополих обох церков одними й тими ж лайливими виразами і не завдавав собі труда розрізняти, хто з них католик, а хто лютеранин, заодно припечатував їх міцними простомовними висловами, які тільки були в ті часи. Дерюшетті він казав: «Виходь за кого хочеш, тільки не за довгополого».
XIII
Де краса, там безтурботність
Всяке почуте слово глибоко вкарбовувалося в пам'ять меса Летьєрі, всяке почуте слово влітало Дерюшетті в одне вухо, а вилітало з другого. В цьому і виявлялася відмінність між дядьком та небогою.
Як ми вже мали можливість дізнатися, Дерюшетта була вихована так, що чи не змалку звикла до безвідповідальності. Легковажне непродумане виховання — наполягаємо на цьому — несе в собі чимало таємних і небезпечних несподіванок. Намагання створити своїй дитині безхмарне життя уже з пелюшок, мабуть, не цілком виправдане.
Дерюшетта уявляла, що раз вона задоволена, значить, усе добре. Зрештою, вона відчувала, як тішиться дядько з того, що їй весело. Вона майже у всьому погоджувалася з месом Летьєрі. Її побожності вистачало тільки на те, щоб чотири рази на рік побувати в церкві. Ми бачили, як вона вирядилася на Різдво. Життя вона не знала зовсім. В неї було все для того, щоб одного чудового дня закохатися по самі вуха. І, чекаючи своєї миті, вона була безтурботна.
Вона співала що попало, жила моментом, зронювала слівце й тікала, щось починала робити й кидала, одне слово, була чарівною. Додайте до цього англійську свободу звичаїв. В Англії діти гуляють самостійно, дівчата — самі собі пані, на підлітків ніхто не накидає нашийників. Такі там звичаї. Трохи згодом ці вільні дівчата стають жінками-рабинями. Ми вживаємо ці два слова в їх найкращому розумінні: вільні — поки ростуть, рабині обов'язку — як вийдуть заміж.
Прокидаючись вранці, Дерюшетта ніколи не пам'ятала, що вона робила вчора. Вона б розгубилася, якби ви її спитали, чим вона була зайнята минулого тижня. І все ж наставали хвилини, коли душу її облягала безпричинна туга, якась неосмислена недуга, так, ніби похмура тінь життя спадала на її квітучу, радісну юність. І на блакитні небеса набігають хмарини. Але хмарини швидко щезають. Напад туги закінчувався вибухом сміху, і Дерюшетта сама не знала, чому їй було сумно і чому знову стало весело. Для неї все було грою. Перехожим перепадало від її пустощів. Вона дражнилася з хлопцями. Якби їй попався на дорозі сам диявол, вона б його не обминала, неодмінно викинула б якогось коника. Вона була чарівливою і в своїй невинності зловживала цим. Граючись, вона ранила посмішкою, як кошеня кігтиками. Вам боляче — тим гірше для вас. Вона про це й не думає. Для неї не існувало вчорашнього дня, вона жила в повняві сьогодення. Ось до чого доводить надмір щастя. Спогади Дерюшетти танули, як роса на сонці.
КНИГА ЧЕТВЕРТА ВОЛИНКА
І Перші відблиски зорі чи пожежі Жільят ніколи не розмовляв з Дерюшеттою. Він бачив її тільки здалеку, як бачать ранкову зорю.
В день, коли Дерюшетта, зустрівшись з Жільятом по дорозі з порта Сен-П'єр у Валле, здивувала його тим, що написала його ім'я, їй виповнилося шістнадцять років. Якраз напередодні мес Летьєрі докоряв їй: «Кидай свої дитячі вибрики. Ти вже доросла дівчина».
Імення «Жільят», написане дівчиною-дитиною на снігу, запало в незвідані глибини. Як ставився Жільят до жінок? Він і сам не зміг би цього сказати. Зустріне, бувало, жінку, злякається і налякає її. З жінкою він заговорював тільки в разі доконечної потреби. Йому ніколи не доводилось бути «милим» якоїсь сільської красуні. Не раз, ідучи самотньо дорогою і перестрівши жінку, він перестрибував через огорожу в якийсь садок або стрімголов кидався в зарослі й тікав світ за очі. Він уникав зустрічі навіть зі старими жінками. Раз на віку йому довелося побачити парижанку. Парижанка проїздом на Гернсеї — у ті далекі часи подія незвичайна. Жільят слухав, як вона розповідала про свої біди буквально такими словами:
«От нещастя, мій капелюшок попав під дощ, а жовтогарячий колір дуже не любить дощу». Знайшовши якось у книжці старовинний малюнок мод із зображенням «дами з Шосе д'Антен» у пишній бальній сукні, він приклеїв її до стіни на пам’ять про це коротке видиво. Літніми вечорами, заховавшись за скелями бухти Уме-Параді, він приглядався до жінок, які купалися в морі, не скидаючи сорочок. Одного разу він став під живоплотом і роздивлявся, як тортвальська чаклунка поправляла підв'язку. Очевидно, він іще не знав жінок.
Того різдвяного ранку, коли Жільят зустрів Дерюшетту і вона, сміючись, написала на снігу його ім'я, він повернувся додому, не пам'ятаючи, чому виходив. Запала ніч, а він ніяк не міг заснути. Чого тільки він не передумав! І що непогано було б посіяти на городі чорну редьку, і що виставка вдалася на славу, і що він не помітив, чи пройшло судно з острова Серк, — бува, не трапилося з ним якогось лиха, — і що він бачив розквітлу заячу капусту, явище небувале в таку пору року. Він ніколи не знав достеменно, ким доводилася йому стара покійна жінка, він чомусь вирішив, що вона, певно, була його мамою, — і він став думати про неї з глибокою ніжністю. Відтак згадав про дівочий посаг, який зберігався в оббитій шкірою валізі. Він почав думати про те, що превелебного Жакмена Ерода з дня на день буде наставлено деканом порту Сен-П'ер, намісником єпископа, і тоді місце парафіяльного священика у Сен-Сансоні звільниться. Він подумав, що на другий день Різдва буде двадцять сьомий день місяця, отже, повний приплив почнеться о третій годині двадцять одній хвилині, напіввідплив — о сьомій годині п'ятнадцять хвилин, повний відплив — о дев'ятій годині тридцять три хвилини, а напівприплив — на тридцять дев'ятій хвилині першої години. Він пригадав до найменших подробиць убрання шотландця, який продав йому волинку, його шапочку, прикрашену квіткою будяка, його меч, коротку куртку в обтяжку з чотирикутними полами, спідничку, тайстру з козячої шкіри вовною наверх, табакерку з рогу, застібку з шотландського каменю, два пояси — шкіряний і матерчатий, шпагу, кинджал і гострий ніж із чорною колодкою, прикрашеною двома червоними квіточками, голі солдатові коліна, його панчохи, картаті гетри й черевики з пряжками. Весь цей обладунок невідступно стояв в очах Жільята; його кидало то в жар, то в холод; нарешті він заснув. Прокинувся пізнього ранку — і перша думка його була про Дерюшетту.
Наступної ночі він спав добре, але шотландський солдат снився йому весь час. Крізь сон Жільят говорив собі, що початок післяріздвяної судової сесії припадає на двадцять перше січня. Йому примарився також старий пастор Жакмен Ерод. Прокинувшись, він почав думати про Дерюшетту і раптом спалахнув до неї гнівом; йому стало шкода, що він уже не малий і йому тепер не випадає побити камінням у її вікнах шибки.
Потім подумав, що якби він був малий, то в нього була б мама, і заплакав.
Він вирішив поїхати місяців на три на Шузей чи Менк'є, але так і не поїхав.
Відтоді його нога не ступала на дорогу, котра веде з порту Сен-П'єр до Валль.
Йому здавалося, що ім'я «Жільят» вкарбувалося в землю і що всі перехожі дивляться на нього.
II
Крок за кроком у невідоме
Зате він щодня бачив «Оселю відважних». Відтепер кожного дня Жільят проходив повз неї, хоч робив це ненавмисне. Так виходило, що куди б він не йшов, його шлях завжди пролягав стежкою, що вела вздовж муру Дерюшеттиного городу.
Одного ранку, коли він ішов цією стежкою, якась перекупка, виходячи з «Оселі відважних», озвалася до своєї приятельки такими словами: «Міс Летьєрі охоча до брокколі».
Жільят скопав грядку під брокколі у своєму городі. Брокколі — різновид капусти, що смаком схожа на спаржу.
Огорожа довкола «Оселі відважних» була невисокою, перестрибнути через неї було неважко. Але навіть думка про це вжахнула б Жільята. Та нікому, в тім числі і йому, не заборонено слухати, проходячи повз оселю, як у кімнатах чи на городі розмовляють люди. Жільят не прислухався, але чув. Одного разу він почув, як дві служниці — Дус і Грас — сварилися між собою. Вони розпащекувались на весь дім. Але їхня сварка звучала в Жільятових вухах, як чарівна музика.
Іншого разу йому причувся голосок, не подібний до всіх інших, і він подумав, що то голосок Дерюшетти. Жільят пустився навтьоки.
Слова, вимовлені цим голоском, назавжди вкарбувалися в його нам'ять. Він повторював їх щохвилини. Ось вони: «Подайте мені, будь ласка, мітлу».
З бігом часу Жільят сміливішав. Тепер він наважувався зупинятися біля огорожі. Трапилось так, що Дерюшетта, не видна з вулиці, незважаючи на відчинене вікно спальні, співала, граючи на фортепіано. Співала вона свою улюблену пісеньку Славний Данді.
Жільят зблід, але опанував себе й дослухав до кінця.
Настала весна, і ось перед Жільятом відкрилися небесні ворота: він марив наяву.
Він побачив Дерюшетту, коли вона поливала латук.
Тепер він уже не просто зупинявся. Вивчав її звички, знав, коли вона виходить прогулюватись, і чекав на неї.
Намагався робити так, щоб його не помітили.
Мало-помалу в міру того, як кущі зацвітали трояндами та метеликами, він призвичаївся дивитися на Дерюшетту, як вона пурхала по садочку. Причаївшись під муром, затамувавши подих, заклякнувши й занімівши, він простоював так цілими годинами. До отрути теж звикають.
Зі своєї схованки Жільят часто чув, як Дерюшетта розмовляла з месом Летьєрі, котрий сидів на лавочці під густим склепінням гіллястої грабини, що розрослася обабіч алеї. До нього виразно долинали слова.
Як далеко він зайшов! Дожився до того, що став підстерігати і підслуховувати. Гайгай! Людське серце — старий вивідник.
Була ще одна лавочка, вона стояла в кінці алеї, зовсім близько, на виду. Там іноді відпочивала Дерюшетта.
За квітами, котрі Дерюшетта зривала й нюхала, Жільят угадував її улюблені запахи. Більш за все їй подобався запах в'юнка, відтак гвоздики, потім козолисту, потім жасмину. Троянда була на п'ятому місці. На лілеї вона дивилася, але не нюхала їх. Із сукупності запахів цих квітів Жільят складав уявлення про Дерюшетту. З кожним із них він пов'язував те чи те її достоїнство.
Волосся йому ставало сторч на саму лиш думку про можливість заговорити з нею. Добросердна бабуся, мандрівна крамарка, непосидюче ремесло якої іноді заводило її на вуличку, що прилягала до огорожі «Оселі відважних», врешті запримітила святобливе ставлення Жільята до цієї стіни і його прив'язаність до цього пустенького закутка. Чи дійшло до неї, що хлопця притягає до цієї стіни жінка, яка живе за нею? Чи розгадала вона цю невидиму нитку, котра в'язала їх? Чи в душі старої, немічної жебрачки ще жевріли спогади молодості і не погасли відблиски її золотих днів, чи не забула ще вона посеред ночі й зими свого теперішнього животіння ясної зорі світанку життя? Ми цього не знаємо, але одного разу, проходячи повз Жільята, який «ніс свою службу», вона обдарувала його наймилішою усмішкою, на яку була ще здатна, і беззубими яснами прошамкотіла: «Що, приспічило?»
Зачувши це слово, Жільят до краю здивувався і прошепотів, начеб питаючи самого себе: «Приспічило?» Що хотіла сказати цим баба? Цілий день він подумки повторював це слово, так і не зрозумівши, що воно означає.