— Можливо, — відповів Жільят.
Трос був закріплений. Вони зійшли на берег. Юнак повторив:
— Я вам зобов'язаний життям, пане.
— Ну й що ж?
Знов запала мовчанка.
— Ви з цієї парафії? — за якусь хвилину спитав юнак.
— Ні, — відповів Жільят.
— Аз якої?
Жільят підвів праву руку й, показавши на небо, промовив:
— З цієї.
Юнак попрощався і пішов собі. Ступивши декілька кроків, він зупинився, сягнув у кишеню, витяг книжку, підійшов до Жільята знову і, простягши йому том, сказав:
— Дозвольте мені вручити вам ось це. Жільят узяв книжку.
То була Біблія.
За мить Жільят уже стояв на ґанку і, спершись ліктями на поруччя, дивився на юнака, аж поки той не зник за поворотом стежки, яка вела в Сен-Сансон. Мало-помалу Жільят забув і думати про незнайомого, про крісло Гільд-Гольм-Ур. Все зникло для нього. Опустивши голову, він поринув у безодню своїх мрій. А мріяв він про Дерюшетту. Його вивів із забуття чийсь голос, хтось гукнув:
— Агов, Жільяте!
Він упізнав голос і підвів погляд:
— Що сталося, сьєр Ландуа?
То й справді був сьєр Ландуа, який проїздив дорогою метрів за сто від «Будинку на Пустирищі» у своєму «фіятоні» (фаетоні), запряженому маленьким коником. Він зупинився, щоб окликнути Жільята, але з усього було видно, що йому ніколи і що він кудись поспішає.
— Чув новішу, Жільяте?
— Яку?
— Та про «Оселю відважних».
— А що там таке?
— Здалеку всього не розповіси. Жільят затремтів.
— Може, міс Дерюшетта виходить заміж?
— Ні! Але тепер доведеться.
— Що ви хочете цим сказати?
— Ідіть до «Оселі відважних». Там дізнаєтесь. І сьєр Ландуа стьобнув коня.
КНИГА П'ЯТА РЕВОЛЬВЕР
І Розмова в «Готелі Жана»
Сьєр Клюбен був людиною, яка чекала слушного часу.
Він був невисокий, жовтолиций і міцний, як бугай.
Морському вітрові не вдавалося вкрити засмагою його шкіру. Вона нагадувала віск.
Обличчя Клюбена було кольору воскової свічки, тьмяний відблиск якої світився в його очах. Він відзначався якоюсь особливо цупкою пам'яттю. Досить було йому раз побачити людину, і він запам'ятовував її назавжди, як назавжди лишається в записнику внесена туди нотатка. Його швидкий погляд схоплював намертво. Зіниця, зробивши відбиток з обличчя, зберігала його надовго. І хай це обличчя зістариться — сьєр Клюбен все одно впізнає його. Збити зі сліду цю міцну пам'ять було неможливо. Сьєр Клюбен був скупий на слова, зібраний, стриманий, він ніколи не дозволяв собі зайвого руху. Його простацький вигляд зразу ж викликав до нього симпатію. Багато хто з людей вважав його обмеженим, у виразі його примружених очей було щось придуркувате. Але кращого моряка, як ми вже казали, знайти було годі. Ніхто так не вмів садити галси, щоб обнизити центр натиску вітру, або тягнути шкот повного вітрила. Ні в кого не було такої високої репутації побожної і кришталево чесної людини, як у нього. Хто запідозрив би його, був би сам запідозреним. Він був зв'язаний тісною дружбою з паном Ребюше, міняйлом у Сен-Мало, який проживав на вулиці Сен-Венсан, поруч зі зброярем, і пан Ребюше говорив: «Я довірив би Клюбену свою крамницю».
Сьєр Клюбен був удівцем. Його дружину всі мали за вельми достойну жінку, так само, як і його, — за вельми достойного чоловіка. Вона померла, залишивши по собі гучну славу найчеснішої у всіх відношеннях матрони. Якби бальї заманулось позалицятися до неї, вона поскаржилася б королеві; якби в неї закохався сам господь бог, вона обгудила б його перед своїм сповідником. Подружжя Клюбенів втілювало в Тортвалі ідеал англійської респектабельності. Пані Клюбен була лебідкою, сам Клюбен — горностаєм. Він помер би, якби побачив на своїй білизні бодай одну пляму. Якби йому попалася на дорозі шпилька, він не заспокоївся б, поки не вручив би шпильку тому, кому вона належить. Він ударив би на сполох, знайшовши коробочку сірників. Якось він зайшов у шинок у Сен-Сервані і сказав шинкареві: «Три роки тому я поснідав у вас, і ви мені дали забагато здачі». Сказавши це, він повернув шинкареві шістдесят п'ять сантимів. Він був ходячою добропорядністю з насторожено підібганими губами.
Він начеб вічно когось висліджував. Кого ж? Очевидно, шахраїв. Кожного вівторка він вів Дюранду в Сен-Мало. Приїздив туди у вівторок увечері, залишався два дні, поки пароплав завантажували, і повертався на Гернсей у п'ятницю вранці.
Під ту пору в порту Сен-Мало був невеличкий заїзд під назвою «Готель Жана». Пізніше, коли почали будувати нинішню набережну, заїзд знесли. В той час море підступало до міських воріт Сен-Сер-вана і Дінана; у відплив із Сен-Сервана в Сен-Мало і навпаки їздили двоколками та каретами, які снували між суднами, що опинилися на суші, об'їжджаючи канати, якорі й буйки, ризикуючи зачепити і порвати шкіряні капоти об низькі реї чи утлегари. В проміжку між двома припливами візники поганяли по піску коней там, де шість годин опісля вітер брижив хвилі. Колись давно по цьому ж узбережжю гасали дві дюжини сторожових собак із Сен-Мало, котрі в 1770 році загризли морського офіцера. Собаки перестаралися, і їх знищили. Тепер уже не чути ночами собачого гавкоту між Великим і Малим Таларом. Сьєр Клюбен зупинявся в «Готелі Жана». Там була французька контора Дюранди. В «Готелі Жана» їли й пили — за окремим столом — митники та прибережні дозорці. Митні чиновники з Бініка зустрічалися там із митниками з Сен-Мало, що йшло на неабияку користь справі.
Сюди заходили також і шкіпери, але їли вони за іншим столом.
Сьєр Клюбен підсідав то до одного, то до другого столу, але частіше до митників, ніж до шкіперів. Він був жаданим гостем і для тих, і для других. Годували тут смачно. Іноземним морякам пропонували на вибір напої усіх країн світу. Який-небудь матросик з Біль-бао потягував тут «геладу». Пили там і «стату», як у Грінвічі, коричневий «гез», як в Антверпені.
До розмов шинкарів часто прилучалися капітани далекого плавання та судновласники. Ішов жвавий обмін думками. «Як справи з цукром?» — «Прибуває невеликими партіями. Але сирець надходить — три тисячі мішків з Бомбея, п'ятсот бочок з Сагуа». — «Ось побачите, праві переможуть Вілеля». — «А як індиго?» — «Всього тільки сім тюків з Гватемали». — «Наніна-Жюлі» стоїть на рейді. Гарне трищоглове судію з Бретані». — «Ось іще два міста Ла-Плати посварилися через дірку з калача». — «Коли Монтевідео жиріє, Буенос-Айрес худне». — «Довелося перевантажувати з «Цариці неба» товари, забраковані в Калао». — «Гарний попит на какао; мішки каракського ідуть по двісті тридцять чотири, а тринідадського по сімдесят три». — «Кажуть, що під час огляду на Марсовому полі кричали: «Геть міністрів!» — «Просолені невироблені шкіри «саладерос» продаються: волові по шістдесят франків, коров'ячі — по сорок вісім», — «Ну що? Перейшли Балкани? А що робить Ди-бич?» — «У Сан-Франціско не вистачає анісової горілки. З планьольською оливковою олією все спокійно. Центнер швейцарського сиру ціниться тепер по тридцять два франки». — «Не чули? Лев XII помер», — і таке інше.
Про всі ці справи говорили голосно, перекрикуючи один одного. Що ж до митників та дозорців — за їхнім столом розмовляли тихіше.
Не годилось портовій та береговій поліції розпатякувати свої службові таємниці. За столом шкіперів головував старий капітан далекого плавання Жертре-Габуро. Пан Жертре-Габуро був не чоловіком, а барометром. Він зжився з морем так, що, на загальне захоплення, непомильно вгадував погоду. Він вислуховував вітер, лічив пульс відпливу і припливу. До хмари він говорив: «Покажи свій язик», тобто блискавку. Він був лікарем хвиль, бризів, шквалів. Його пацієнтом був океан, довкола світу він об'їжджав так, як лікар робить свій щоденний обхід у клініці, вивчаючи клімат кожної місцевості, його здоров'я і хвороби. Грунтовно знав патологію кожної пори року. Він повідомляв такі факти: «Одного разу 1796 року барометр опустився на три позначки нижче бурі». Жертре-Габуро був моряком за покликанням. Він ненавидів Англію усією своєю любов'ю до моря. Докладно вивчив постановку мореплавської справи в Англії, щоб знати її слабкі місця. Він умів пояснити, чим «Соверен» 1637 року відрізняється від «Королівського Вільяма» 1670 року і від «Перемоги» 1755 року. Він порівнював надводні частини кораблів. Шкодував, що на палубах англійських кораблів немає більше веж, а на щоглах — ямкоподібних марсів, як на «Великому Гаррі» в 1514 році, шкодував, очевидно, тому що вони були чудовою мішенню для ядер французьких гармат. Нації він розрізняв тільки за особливостями їхнього флоту; в його мові існувала якась дивна символіка. Англію він залюбки називав «Маячно-лоцманською корпорацією», Шотландію — «Північною конторою», Ірландію — «Баластом на борту». Відомостей він мав силу-силенну, був ходячим підручником і календарем, довідником мілководь і тарифів. Знав напам'ять таксу маяків, особливо англійських: пенні з тонни при проході повз такий-то маяк, фартінг — при проході повз інший. Він міг вам сказати: «Маяк Смолл-Рок раніше спалював усього тільки двісті галонів оливи, а тепер спалює півтори тисячі». Одного разу Жертре-Габуро небезпечно захворів у плаванні, думали, що вже помре, товариші обступили його койку, а він, долаючи передсмертну гикавку, мовив до корабельного теслі: «Треба було б вирізати в езельгофтах по гнізду з кожного боку для чавунних шківів з залізною віссю і пропустити через них стень-винтрепи». Отже, як бачимо, він був особистістю неабиякою.
Рідко траплялося, щоб митники й шкіпери заходили в спільну розмову. Однак таке сталося в перших днях лютого, якраз у той час, до якого ми довели нашу розповідь. Загальну увагу привернуло трищоглове судно «Тамоліпас» і його капітан Зуела, котрий недавно привів свій вітрильник із Чілі й мав незабаром плисти назад. За столом шкіперів мова зайшла про його вантаж, митників цікавила швидкість ходу. Капітан Зуела із Копіано був чи то чілійцем, чи то колумбійцем, який дуже незалежно брав участь у війнах за незалежність, виступаючи то на боці Болівара, то на боці Морільйо, там, де йому вигідніше. Він розбагатів, прислуговуючись і нашим і вашим. Не було завзятішого від нього бурбона і бонапартиста, монархіста і ліберала, атеїста і католика. Він належав до тієї величезної партії, яку можна було б назвати прибутковою партією. Час від часу він з'являвся у Франції у справах свого гендлю і, якщо вірити чуткам, охоче давав на своєму судні притулок утікачам усіх мастей, хай це буде банкрут чи політичний вигнанець, — аби тільки вони платили гроші. Його спосіб посадки втікачів на борт був дуже простий. Утікач ждав у якомусь пустельному куточку на березі, й Зуела, перш ніж знятись з якоря, посилав по нього шлюпку. Так під час свого попереднього заїзду він вивіз утікача, засудженого заочно в справі Бертона, а цим разом стали подейкувати, що він має намір прихопити з собою кількох чоловік, замішаних у сутичці на Бідасоа. Кимось попереджена поліція пантрувала за ним.
То були часи втеч. Реставрація — це реакція; отож якщо революція спричинилася до еміграції, то Реставрація принесла з собою висилку. В перші сім-вісім років після повернення Бурбонів настала загальна паніка: у світі фінансів, у промисловості, у торгівлі; здавалося, що земля тікає з-під ніг, банкрутства посипались одне за одним. «Рятуйся, хто як може!» — тільки про це й думали в політичних колах. Левалет утік, Лефевр-Денует утік, Делон утік. Надзвичайні суди скаженіли, до того ж — Трестальйон. Люди тікали від Сомюрського мосту, від Реольської еспланади, від стіни Паризької обсерваторії, від Торіасської вежі в Авіньйоні — ці лиховісні силуети залишились в історії як символ реакції, відбиток кривавої руки якої видніє на них ще й тепер. Лондонський процес Тістльвуда мав свої відголоси у Франції, паризький процес Трогова мав свої відголоси у Бельгії, Швейцарії, Італії. Все це множило підстави для занепокоєння і втечі, збільшувало загальну потаємну втечу, котра несла спустошення навіть у найвищих сферах тодішнього суспільства. Опинитися в безпечному місці — ось про що турбувався кожен. Бути замішаним у якійсь політичній справі — означало загинути. Дух превотальних судів пережив ці установи. Вироки виносилися на догоду власть імущим. Отож люди тікали в Техас, в Скелясті гори, в Перу, в Мексіку. «Луарські розбійники», які тепер вважаються поборниками справедливості, заснували в ті роки «Оселю для втікачів». В одній із пісеньок Беранже є такі слова: «О дикуни, французи ми, тож пожалійте нашу славу». Покинути батьківщину тоді було єдиним виходом зі скрути. Але нема нічого важчого, як утеча; за цим коротким словом зяє безодня. Все обертається на перешкоду для того, хто непомітно хоче вислизнути. Сховатися — значить стати невпізнанним. Люди імениті й навіть славетні мусили вдаватися до шахрайських витівок. Та витівки ці не завжди були успішні. Їхнє маскування впадало в око. Звичка діяти відкрито заважала їм прослизати крізь петлі сітей, розставлених на їх шляху. Який-небудь збіглий злодюжка викликав більше довір'я в поліції, ніж генерал. Уявіть собі невинність, яка намагається загримуватись, доброчесність, що підробляє голос, славу, яка надягає машкару. Перший-ліпший перехожий, з вигляду шахрай, міг виявитись визначною людиною, котра шукає способу роздобути фальшивий паспорт. Блазенська поведінка людини, змушеної ховатись, нітрохи не суперечить тому, що ви маєте справу з героєм. Ось найхарактерніші риси того часу, які звичайно замовчує так звана безстороння історична наука і які неодмінно повинен розкрити митець, прагнучи правдиво змалювати епоху. Поза плечима чесних утікачів давали драла всілякі пройдисвіти, адже вони викликали менше підозрінь і за ними не так пильно стежили. Негідник, вимушений тікати, користуючись замішанням, затесувався поміж вигнанців і часто, як ми вже казали, завдяки своїй спритності у цій метушні скоріше справляв враження порядної людини, ніж справді порядна людина. Бездоганна чесність, переслідувана правосуддям, виглядає дуже безпорадною. Вона нічого не розуміє і робить помилки. Фальшивомонетникові виплутатися легше, ніж членові Конвенту.
Хоч як це дивно, але можна стверджувати, що втеча, особливо для людей нечесних, відкриває широченні можливості. Крихти цивілізації, які пройдисвіт вивозив з собою з Парижа чи з Лондона, замінювала йому цілий капітал в диких чи первісних країнах, створюючи ім'я та становище. Тут викрутитися від законної кари, а за морем отримати священицький сан — це була цілком можлива річ. Люди зникали наче за помахом чарівної палички, і не раз доля втікача складалась, як у казці. Така втеча могла призвести до чогось невідомого, химерного. Який-небудь злісний банкрут, утікши з Європи і позбувшись таким чином боргів, через двадцять років вигулькував у постаті великого візира в Монголії або ж короля Тасманії.
Сприяння втечам перетворилося на промисел, і з огляду на поширеність явища — промисел аж надто прибутковий. Цей вид наживи породив нові види торгівлі. Хочеш утекти в Англію — звертайся до контрабандистів, хочеш перемахнути в Америку — звертайся до таких шахраїв далекого плавання, як Зуела.
II
Клюбен когось запримітив
Зуела часто заходив у «Готель Жана» попоїсти. Сьєр Клюбен знав його в обличчя. А взагалі сьєр Клюбен не був гордієм, він не дуже приховував побіжні знайомства з шахраями. Траплялося, що він навіть товаришував із ними, подавав їм на вулиці руку і казав добридень. Він розмовляв по-англійськи з контрабандистами-англійцями, заплітався язиком, говорячи з іспанськими контрабандистами. З цього приводу він прорікав такі сентенції: «Спізнавши зло, можеш витягнути з нього добро. — Лісникові корисно побазікати з браконьєром. — Лоцман повинен прощупати пірата, бо пірат — це той же риф... — Я випробовую шахрая так само, як лікар випробовує отруту». Це не викликало заперечень. Всі погоджувалися з капітаном Клюбеном. Хвалили за те, що він позбавлений сміховинного чистоплюйства. Та й, зрештою, хто наважився б позлорікувати на його рахунок? Само собою зрозуміло, все, що він робив, було потрібне «для користі справи». Щодо нього все було просто. Нічого не могло його скомпрометувати. Кришталь неспроможний заплямувати себе, навіть якби намагався. Таке довір'я було цілком заслуженою винагородою за довгі роки бездоганно чесного життя, і в цьому цінність здобутого тривалими зусиллями доброго імені. Хоч би що чинив сьєр Клюбен, хоч би яким видавався його вчинок, навіть злому щодо нього надавали значення доброчесного — непогрішність його вважалася самозрозумілою. «А крім усього іншого, — казав багато хто, — він дуже обережний». Тісні стосунки з сумнівними людьми могли б накликати підозру на кого завгодно; коли ж ішлося про Клюбена, то до його реноме бездоганно чесної людини додавалося враження мастака людських взаємин. Це реноме чесного лукавця гармонійно поєднувалося зі славою простакуватої людини, не викликаючи ні в кого ніяких сумнівів чи тривоги. Трапляються такі собі хитренькі простачки. Це один із різновидів чесної людини, і то неоціненний різновид. Заставши таку людину, як сьєр Клюбен, за дружньою розмовою з пройдисвітом чи злодієм, ви анітрохи не здивуєтесь, навіть більше: ви розчулитесь, ви зрозумієте її і пройметесь до неї іще більшою повагою, а громадська думка схвально підморгне вам оком.
Вантаження «Тамоліпаса» наближалося до кінця. Він готувався до відплиття і незабаром мав знятися з якоря.