Два-три великих кола розпливлися по темній поверхні хвиль.
На траві залишилася тільки підзорна труба, яка випала з рук дозорця.
Квакер схилився над проваллям, дивлячись, як зникають водяні кола, перечекав кілька хвилин і, випроставшися, тихо проспівав:
Чиновник поліцейський
Життям своїм наклав.
Тоді нахилився знову. Нічого не виринало з морської глибини. Тільки там, де шубовснув дозорець, на поверхні води з'явилася брунатна пляма, яка чимраз ширшала, розповзаючись по хвилях. Очевидно, упавши, дозорець розбив голову об підводний камінь. Кров спливла на поверхню і забарвила морську піну.
Дивлячись на червонясту пляму, квакер продовжив пісню:
Невдовзі перед смертю
Він таке казав...
Закінчити пісню йому не довелося.
Почув позад себе слова, сказані улесливим голосом:
— Це ви, пане Рантен? Доброго дня. Ви щойно вбили людину.
Рантен обернувся і побачив кроків за п'ятнадцять від себе, в проході між двома брилами, невисокого чоловічка з револьвером у руках.
— Як бачите. Добридень, сьєре Клюбен, — відповів той. Невисокий чоловічок здригнувся.
— Ви мене впізнали?
— Так само, як ви мене, — зауважив Рантен.
Аж тут долинуло рипіння весел. То підпливала шлюпка, на яку дивився дозорець. Сьєр Клюбен мовив упівголоса, ніби говорячи а самим собою:
— Справна робота.
— Що вам від мене треба? — запитав Рантен.
— Дуже небагато. Ми з вами не бачилися рівно десять років. Ви, певно, досягли успіху? Як почуваєтесь?
— Добре, — сказав Рантен, — а ви?
— Дуже добре, — відповів сьєр Клюбен. Рантен ступив крок до сьєра Клюбена. Щось сухо клацнуло. То сьєр Клюбен звів курок револьвера.
— Рантене, ми стоїмо на відстані п'ятнадцяти кроків один від одного. Дуже добра дистанція. Стійте на місці.
— Он як! Що вам від мене треба? — Я прийшов побалакати з вами. Рантен не поворухнувся. Сьєр Клюбен вів далі:
— Ви щойно вбили прибережного дозорця. Рантен підняв капелюх і відповів:
— Я вже мав честь це чути від вас.
— Але не в такому точному формулюванні. Я сказав був: ви щойно вбили людину, а тепер кажу: прибережного дозорця. Дозорця під номером шістсот дев'ятнадцять. Батька родини. Після нього лишилася вдова і п'ятеро дітей.
— Цілком можливо, — погодився Рантен.
На якусь коротку, майже непомітну мить запала мовчанка.
— Прибережні дозорці — хлопці добірні, майже всі вони колишні моряки, — знов озвався сьєр Клюбен.
— Я давно звернув увагу на те, що вдови з п'ятьма дітьми — звичайне явище, — урвав його Рантен.
— Вгадайте, у що обійшовся мені револьвер? — незворушно провадив сьєр Клюбен.
— Гарна штучка! — сказав Рантен.
— Скільки б ви за неї дали?
— Багато.
— Мені вона обійшлася в сто сорок чотири франки.
— Ви, напевно, купили її в крамниці зброяра, що в провулку Кутанше, — висловив здогад Рантен.
Клюбен вів далі:
— Він не встиг і крикнути. Коли падаєш, перехоплює дух.
— Сьєре Клюбен! Вночі буде дужо сильний північний вітер.
— Тільки я знаю таємницю.
— Ви, як і раніше, зупиняєтесь у «Готелі Шана»? — запитав Рантен.
— Авжеж, мені там подобається.
— Пригадую, мені там подавали смачну кислу капусту.
— Ви, певно, неймовірно дужа людина, Рантене. Які плечі! Я не хотів би, щоб ви мене стусонули. А от я народився таким кволим, що не знали, чи й виживу.
— На щастя, вижили.
— Так, я вірний старій звичці — і досі зупиняюсь у старому, доброму «Готелі Жана».
— А знаєте, сьєре Клюбен, чому я вас упізнав? Тому, що ви мене впізнали. Я сказав собі: щоб пронюхати таке, потрібен Клюбен.
І він ступив крок уперед.