— Я скоріше називав би їх Клеєм і Кессом, так коротше, — мовив парижанин.
— Ви б порушили встановлену традицію. Ми називаємо Кервена, секретаря скарбу, — «Хлопцем з батогом». Данієля Вебстера — «Чорним Деном». Щодо Вінфілда Скотта, то ми прозвали його «Мерщій-тарілку-супу!», бо він, як розгромив англійців біля Чіппівея, відразу сів обідати.
Клубок туману, що з'явився вдалині, збільшився. Тепер він займав на обрії сегмент градусів десь із п'ятнадцять. Здавалося, туман сам повзе по воді, бо вітру не було. Бриз майже зовсім ущух. Море було плоске в своїй незрушності. Полудня ще не було, а сонце вже почало меркнути. Воно світило, та не гріло.
— Здається, погода міняється, — озвався турист.
— Напевно, буде дощ, — мовив парижанин.
— Або туман, — докинув американець.
— Шановний добродію, — вів далі турист, — в Італії найменшо дощу випадає в Мольфетта, а найбільше — в Тольмеццо.
Опівдні, згідно з острівним звичаєм, продзвонили до обіду. Обідати йшов, хто хотів. Деякі пасажири захопили харчі з собою, тож весело закусювали просто на палубі. Клюбен не обідав.
Поки їли, розмова не припинялася.
Гернсеєць, здогадавшися, що американець розповсюджує Біблію, підсунувся до нього.
Місіонер запитав:
— Ви знаєте тутешнє море?
— Авжеж, я тутешній.
— Я також, — озвався один із малоенців.
Гернсеєць кивнув головою, підтверджуючи його слова, і вів далі:
— Ми зараз у відкритому морі. Дуже добре, що ми не попали в туман, коли пропливали повз Менк'є.
Американець повернувся до малоенця й сказав:
— Острів'яни знають море краще, ніж жителі узбережжя.
— Це правда. Куди нам! Ми — жителі узбережжя — ні на морі, ні на суші.
— Що воно за штука — Менк'є? — запитав американець.
— Купа препаскудного каміння, — відповів малоенець.
— А є ще і Греле, — докинув гернсеєць.
— Атож, хай йому грець! — піхопив малоенець.
— І Шуас, — додав гернсеєць. Малоенець розреготався.
— Ну, коли так, то в нас є ще Дикуни, — мовив він.
— І Ченці, — підкинув гернсеєць.
— І Качур! — вигукнув малоенець.
— Шановний добродію, останнє слово залишилося за вами, — ґречно сказав гернсеєць.
— Малоенці — не ошуканці! Сказавши ці слова, малоенець підморгнув.
— Хіба нам доведеться минати все це нагромадження скель? — запитав турист.
— Ні. Ми їх залишили на південному сході. Вони вже позаду нас. Гернсеєць провадив:
— На Грелі набереться п'ятдесят сім стрімчаків — великих і малих.
— І на Менк'є — сорок вісім, — докинув малоенець. Тут між гернсейцем і малоенцем спалахнула суперечка:
— Мені здається, пане із Сен-Мало, ви забули ще про три скелі.
— Я полічив усі.
— Від Дере до Головного острова?
— Авжеж.
— А Будинки полічили?
— Сім скель посередині Менк'є? Полічив.
— Бачу, бачу, що ви знавець стрімчаків.
— Що то за малоенець, коли він не знає стрімчаків?
— Приємно чути таке від француза.
Малоенець кивнув на знак подяки головою і мовив:
— Дикуни — це ще три стрімчаки.
— І Ченці — два.
— І Качур — один.
— Ясно, раз Качур — значить, один.
— Нічого не значить, бо Сюарда — одна, а в ній чотири стрімчаки.
— Що називаєте Сюардою? — запитав гернсеєць.