— Важко пробиватися між Шуасом і Качуром.
— Авжеж, тільки птахам удається.
— І рибам також.
— Не дуже. В бурю їх розбиває об скелі.
— А чи є на Менк'є піщані береги?
— Довкола Будинків.
— Отих восьми скель, що їх видно з Джерсею?
— Точніше, з Азетського узбережжя. Тільки їх не вісім, а сім.
— Під час відпливу на Менк'є навіть можна прогулюватись.
— Звичайно, адже там зустрічаються мілини.
— Хочу сказати, що там теж небезпечно.
— Тільки з боку Гранвіля.
— З усього видно, що ви — мешканці Сен-Мало, так само, як і ми, гернсейці, — любите плавати в тутешніх водах.
— Авжеж, — відповів малоенець, — з тією тільки різницею, що у нас кажуть: «Ми звикли», а у вас: «Ми любимо».
— Ви — чудові моряки.
— Щодо мене, то я торгую худобою.
— Не скажете, як називали знаменитого моряка із Сен-Мало?
— Сюркуф?
— А ще одного?
— Дюге-Труен.
Тут у розмову втрутився комівояжер із Парижа:
— Дюге-Труен? Той, якого накрили англійці? Він був не тільки відчайдухом, але й неабияким бабодуром. Зачарував одну юну англійку, і та визволила його з тюрми. Аж тут пролунав громовий голос:
— Ти п'яний!
IV
Розділ, у якому виявляються всі якості капітана Клюбена
Усі оглянулися.
Виявилось, що капітан кричав на стерничого. Сьєр Клюбен нікому не «тикав». І якщо він звернувся так до стерничого Тангруйля, значить, він нетямився з люті або удавав із себе розлюченого.
Своєчасний спалах гніву звільняв від відповідальності, а буває, переносить її на іншого.
Стоячи на капітанському містку між двома колісними щитами, Клюбен пильно дивився на стерничого. «П'яниця», — ще раз процідив він крізь зуби.
Бідолашний Тангруйль похнюпив голову.
Туман стелився все ширше. Він уже огорнув майже половину обрію. Він розповзався навсебіч: адже туман розтікається, мов олійна пляма. Імла напливала непомітно.
Вітер підштовхував її повільно і безшумно. Мало-помалу вона захоплювала весь океан. Вона підкрадалася з північного заходу, і корабель плив їй напереріз.
Здавалося, що попереду — величезний скелястий берег, рухливий і розпливчатий. Він нависав над морем, як стіна. Чітко виднілась межа, якої сягав водяний простір і за якою він обривався, зникаючи в тумані.
До смуги туману залишалося десь із півмилі. Якби вітер змінив напрям, то пароплав не затопило б туманом, але потрібно було б, щоб він змінився негайно. Відстань на півмилі стягалася і скорочувалася на очах: Дюранда йшла вперед, і туман плив уперед — їй назустріч. Так вони наближалися одне до одного.
Клюбен скомандував піддати пари і повернути на схід.
Якийсь час пливли вздовж берега туману, але він усе наповзав. Одначе пароплав був усе ще залитий яскравим світлом.
В цих маневрах марнувався час. Ніч у лютому западає дуже швидко.
Гернсеєць став уважно вдивлятися в туман.
— Оце так облягло! — звернувся він до малоенців.
— Справжнє паскудство на морі, — сказав хтось із них.
— Усю поїздку зіпсує, — докинув другий. Гернсеєць підійшов до Клюбена.
— Капітане Клюбен! Боюсь, що ми попадемо в туман. Клюбен відповів:
— Я хотів був залишитись у Сен-Мало, але мені порадили їхати.
— Хто саме?
— Старі моряки.
— Ай справді, — погодився гернсеєць, — у вас були всі підстави для того, щоб сьогодні рушити в путь. Хто знає, чи завтра не буде шторму. В таку пору можна сподіватися всього найгіршого.
Через кілька хвилин Дюранда ввійшла в білясту смугу туману.
Тут сталося щось незвичайне. Раптом ті, що були в носовій частині корабля, перестали бачити тих, що розташувалися біля корми. Сіра волога стіна поділила пароплав на дві половини.
Відтак пароплав весь занурився в туман. Сонце начеб перетворилося на величезний місяць. Невдовзі всі почали цокотіти зубами від холоду. Пасажири повдягали свої плащі, а матроси непромокальні куртки. Від спокійного незворушного моря віяло льодовою загрозою. Здавалося, що ця моторошна тиша ховала в собі щось несподіване.