А втім, обличчя його було незворушне.
Море під пеленою туману вже не було спокійним. Де-не-де воно брижилось. Холодні відблиски розливались по поверхні води. Світлові зайчики на хвилях викликають у моряків занепокоєний. Адже вони вказують на те, що верховий вітер повиривав діри у найвищих шарах туману. Туман піднімався, але осідав знову, чимраз густіший. Іноді все огортала непроглядна імла. Пароплав опинився у справдешній тисняві туману. Час від часу страхітливе коло розсувалося, відкриваючи шматочок небосхилу, щоб потім знов зімкнутися, ніби кліщі.
Гернсеєць, озброєний підзорною трубою, стояв на носі Дюранди, як дозорець. Блиснув просвіт, і знову запанував морок. Гернсеєць злякано обернувся.
— Капітане Клюбен! — скрикнув він.
— Що таке?
— Ми йдемо прямісінько на Гануа.
— Помиляєтесь, — холодно відповів Клюбен. Гернсеєць наполягав на своєму:
— Я певен.
— Такого не може бути.
— Я тільки-но бачив на обрії стрімчак.
— Де він?
— Ген там.
— Там відкрите море. Цього не може бути.
І Клюбен далі тримав курс саме в тому напрямі, куди показував пасажир. Гернсеєць знову навів підзорну трубу. За хвилину він знову побіг назад.
— Капітане!
— Чого ще вам?
— Звертайте вбік.
— Навіщо?
— Запевняю вас, що я бачив велику скелю і зовсім близько. Це — Великий Гануа.
— Ви побачили брилу густішого туману — тільки й всього.
— Ні, то Великий Гануа. Бога ради, міняйте курс! Клюбеп повернув стерно.
V
Захоплення Клюбеном досягає найвищої межі
Почувся тріск. Коли судно у відкритому морі налітає на риф і дістає пробоїну, то розлягається звук, сумніший за який уявити годі.
Дюранда зупинилася.
Гернсеєць простяг руки до неба і вигукнув:
— Це Гануа! Я так і казав. На палубі хтось зойкнув:
— Ми пропали!
Уривчастий і різкий голос Клюбена заглушив крики.
— Ніхто не пропав! Спокійно!
З люка котельні висунулася чорна, гола по пояс постать Енбранкама. Негр незворушно мовив:
— Капітане, вода затоплює трюм! Зараз заллє машину. Настала страшна хвилина.
Зіткнення зі скелею скидалося на самогубство. Навіть якщо б воно було вчинене навмисно, нічого страшнішого статися не могло. Дюранда накинулась на скелю, наче хотіла взяти її приступом. Гострий виступ скелі вліз у неї, наче цвях. В обшивці утворилась дірка, більша ніж на квадратний сажень, форштевень був зламаний, крайній виступ розбитий вдрузки, вся передня частина розколота. Знівечений корпус, страхітливо сьорбаючи і захлинаючись, ковтав морську воду. У відкриту рану вливалася смерть. Зворотній поштовх був такий сильний, що сорлінь лопнув, і розгойдане стерно теліпалося на всі боки. Довкола пароплава, розбитого підводним рифом, нічого не було видно, крім суцільного, густого, майже чорного туману. Запала ніч.
Дюранда занурювалась у воду передньою частиною. Вона скидалася на коня, якому бугай розпоров рогами черево. Вона вмерла.
Починалася фаза припливу, і це відчувалося.
Тангруйль витверезився: під час корабельної катастрофи п'яних не буває. Він спустився на нижню палубу, а потім кинувся вгору, кричучи:
— Капітане, вода заливає трюм! За десять хвилин вона буде на рівні шпігатів!
Охоплені жахом пасажири металися по палубі, заламували руки, перехилялися через борти, бігали до машини, зчиняючи ту зовсім непотрібну метушняву, яку породжує паніка. Турист зомлів.
Клюбен махнув рукою, і всі замовкли. Він запитав Енбранкама:
— Скільки часу ще може працювати машина?
— П'ять-шість хвилин.
Тоді він запитав пасажира-гернсейця:
— Я був біля стерна. Ви побачили скелю. На який із стрімчаків ми наразилися?
— На Чайку. В просвіті я дуже добре розгледів Чайку.
— Якщо ми на Чайці, — міркував уголос Клюбен, — то Великий Гануа у нас з правого борту, а Малий — з лівого. До берега одна миля.
Екіпаж і пасажири слухали капітана з напруженою увагою і, тремтячи від страху, не зводили з нього очей.
Спроба облегшити пароплав була б безглуздою й неможливою. Щоб викинути вантаж у море, довелося б відкрити люки, а це збільшило б приплив води. Зайве було б і кинути якір — Дюранда і так була пришпилена до скелі. До того ж якір розгойдувався б на скелястому дні, а шток заплутався б у якірному ланцюгу. Машина, не бувши пошкодженою, могла приводити корабель у рух, аж поки б не погас вогонь у котлі, тобто ще кілька хвилин; примусивши пару і колеса посилено працювати, давши задній хід, можна було б знятись з рифа. Але тоді Дюранда негайно пішла б на дно. Вістря скелі якоюсь мірою затуляло пробоїну і не пропускало воду. Воно було для неї перепоною. Але якби відкрили отвір, не можна було б стримати натиску води і відкачати її помпами. Хто вихопить кинджал, устромлений в серце, той миттю губить пораненого. Знятися зі скелі — означало потонути. Вода заливала в трюмі биків, вони заревіли.
— Шлюпку на воду! — скомандував Клюбен. Енбранкам і Тангруйль кинулися відв'язувати кріплення. Інші члени екіпажу дивилися, ніби закам'янівши.
— Всі до роботи! — гукнув Клюбен. Цього разу всі скорилися.