самоповагою. Він перебільшує значення свого «я». Хробак повзе так само, як і дракон, і так само піднімає голову. Зрадник — не хто інший, як зв'язаний деспот, що може виконати свою волю, тільки погодившись на виконання іншої ролі. Це нікчема, що може, піднятися до небувалих висот. Лицемір — і титан, і карлик.
Клюбен був щиро переконаний, що він пригноблений. Яким правом він не народився багатим? Йому хотілося б успадкувати від своїх батьків не більш не менш як сто тисяч ренти. Чому ж у нього їх нема? Звичайно ж, не з його вини. Чому його позбавили всіх радощів життя, примусивши працювати, тобто обманювати, зраджувати, руйнувати? Чому ж його приречено на довічну муку — підлещуватися, плазувати, прислужуватися, запобігати, добиватися любові та поваги, як день, так і ніч носити личину? Прикидатися — значить ґвалтувати себе. Кому брешеш, того ненавидиш. І ось нарешті настав його час. Клюбен мстився.
Кому? Всім і всьому.
Летьєрі робив йому тільки добро — ще одна зачіпка для невдоволення.
Клюбен мстився Летьєрі.
Він мстився усім, перед ким змушений був себе стримувати. Він відігрувався. Кожен, хто мав про нього гарну думку, ставав його ворогом. Клюбен був полоненим такої людини.
Тепер він вирвався на волю. Втеча вдалася. Він опинився поза суспільством. Те, що матимуть за його смерть, для нього — життя, і воно тільки-но починається.
Справжній Клюбен викривав Клюбена несправжнього. Він перекинув усе одним ударом.
Він, Клюбен, штовхнув Рантена в прірву, Летьєрі — в злидні, людську справедливість — у морок, громадську думку — в оману і відштовхнув від себе все людство. Він відгородився від світу.
Щодо бога, то це тризвуке слово мало його турбувало.
Він тішився репутацією віруючої людини. Ну і що з того?
У душі лицеміра є глибокі тайники, точніше — сам він тайник.
Коли Клюбен залишився наодинці, тайник відкрився. То була мить блаженства, Клюбен розіпнув душу навстіж.
Він упивався своїм злочином на повні груди.
Найпотаємніші глибини зла яскраво вималювались на його обличчі. Клюбен сяяв. Якби Рантен виявився поруч, то його погляд у цю мить видався б поглядом новонародженої дитини.
Машкару скинуто — яка полегкість! Його сумління втішалося, споглядаючи свою потворну голизну і занурюючись на привіллі в гидотну каламуть зла. Його довго мучила людська повага, і це кінець кінцем зродило в ньому нездоланний потяг до безсоромності. В злочинності є щось похітливе. У страхітливих глибинах злочинної душі, так мало досліджених, є щось жорстоко спокусливе, що являє собою розтлінну ницість. Фальшива репутація доброчинності набиває оскому і збуджує смак до ганьби.
Презирство до людей таке велике, що викликає прагнення накликати на себе їхнє презирство. Зазнавати шаноби — скучно. Розв'язність у моральному падінні викликає у лицеміра захоплення. Така людина з жадобою дивиться на відкрите, розперезане в своїй безсоромності паскудство. Опущені мимоволі очі нерідко кидають на нього хтивий погляд з-під лоба. В Марії Алакок живе Мессаліна. Згадаймо Кадьєр і черницю з Лув'е. Клюбен також жив під накриттям. Аморальність була його честолюбною мрією. Він заздрив зухвалій повії, яка з байдужим, начеб вилитим з бронзи лицем віддавала себе на безчестя; він почуває себе більшою повією, ніж вона, і йому набридло вважатися незайманим. Він був Танталом цинізму. І от нарешті тут, на скелі, сам-самісінький, він міг розсупонити свою душу і він це робив. Почувати себе мерзотником без будь-яких перешкод — яка благодать! Усі захоплення, доступні пекельному поріддю, наповнили душу Клюбена в цю щасливу для нього хвилину: йому були виплачені всі недоїмки за його прикидання, лицемірство було позикою, і тепер Сатана за неї повністю розрахувався. Клюбен міг насолоджуватися своєю безличністю, бо люди зникли, його бачило тільки небо. Він сказав собі: «Я — негідник!» — і возрадувався.
Ніколи ще чогось подібного з людським сумлінням не траплялося. Вибух у душі лицеміра не зрівняти з виверженням вулкана.
Клюбен був задоволений, що довкола нього нема нікого, але він не мав би нічого проти чиєїсь присутності. Він насолодився б жахом свідка. Він був щасливий сказати в обличчя людському родові: «Гей, ви, дурні!» Відсутність людей обумовлювала його тріумф, але й послаблювала його. Він був єдиним очевидцем власної слави.
Стояти біля ганебного стовпа по-своєму привабливо. Всі бачать, що ти — падлюка. Примусити юрбу дивитися на тебе — значить утвердитися у власній могутності. Каторжник у залізному нашийнику, виставлений на помості, — деспот, який силоміць прикував до себе всі погляди. Ешафот — своєрідний п'єдестал. Стати центром загальної уваги, причиною збіговиська — хіба це не блискучий тріумф? Примусити громадське око зиркнути на тебе — одна з форм переваги. Для кого зло — ідеал, для того безчестя — ореол. На ешафоті стоїш над усіма. Хай там як, а це все ж таки висота. На ній ти схожий на переможця. Плаха, на яку дивиться весь світ, чимось схожа на трон.
Бути виставленим напоказ — значить бути об'єктом споглядання.
Дурному царюванню, мабуть, судилися радощі ганебного стовпа. Нерон, який підпалив Рим, Людовік XIV, який зрадою захопив Пфальц, регент Георг, який повільно вбивав Наполеона, Микола І, який на очах у всього цивілізованого світу душив Польщу, — всі вони, певно, відчували щось схоже на насолоду, про яку мріяв Клюбен. Глибина презирства вселяє в того, на кого воно спрямоване, думку про власну велич.
Викриття — падіння, а самовикриття — тріумф. Це сп'яніння своїм неприхованим і самовдоволеним зухвальством, це самозабутній цинізм, який ображає все суще. О високе блаженство!
Такі думки начеб суперечать лицемірству, але це не так. Підлота послідовна. Слова — мед, а діла — полин. Ескобар — близький до маркіза де Сада. Доказ: Леотад. Лицемір — закінчене втілення зла, у ньому поєднуються два полюси розбещеності. З одного боку — проповідник, а з другого — розпусниця. Як і диявол, він двостатевий. Лицемір — найстрашніший гермафродит зла. Він сам себе запліднює, в ньому зло дає росток і саме ж перетворюється. Зовні лицемір — чарівливий, а виверніть його — і побачите його огидне єство.
Ось такі уривчасті думки роїлися в голові Клюбена. Він не дуже їх осмислював, але насолоджувався безмірно.
Сніп іскор із пекла — ось думки цієї людини.
Отже, Клюбен стояв якийсь час у задумі: він розглядав свою чесність так, як гадюка, скинувши з себе шкіру, розглядає її. Усі вірили в його чесність і навіть до певної міри він сам.
Він знову розреготався.
Усі думатимуть, що він помер, а він живий і розбагатів! Усі думатимуть, що він загинув, а він урятувався! Гарно він обвів довкола пальця людську дурість! Дурнем виявився і Рантен. Клюбен згадував тепер Ран-тена з безмежним презирством. Презирством лисиці до тигра. Рантенові дременути не вдалося, зате йому, Клюбену, пощастило. Рантен зійшов зі сцени присоромлений; Клюбен зникне, тріумфуючи. Він скористався наслідками злочину Рантена, і саме йому, Клюбенові, усміхнулася доля. Остаточного плану на майбутнє він ще не склав. В залізній тавлинці, засунутій у пояс, лежать три банкноти — цього цілком досить. Він змінить прізвище. Є країни, де шістдесят тисяч франків дорожчі, ніж шістсот тисяч. Непогано було б зашитися в такий закутень і зажити добропристойно на гроші, відібрані в злодюги Рантена. Пустити гроші в обіг, ввійти у світ великих фінансових тузів, збільшити капітал, стати справжнім мільйонером — було б зовсім непогано.
Для прикладу, в Коста-Ріці тільки-но почалася широка торгівля кавою, там нагребеш тонни золота. Одне слово, поживемо — побачимо.
Та й, зрештою, це зараз не має особливого значення. Буде ще час подумати. Головне те, що найважче залишилося позаду. Пограбувати Рантена, зникнути разом із Дюрандою — ото було діло! Воно облагоджене. Все інше — дрібниці. Відтепер ніякої перешкоди. Боятись теж нічого. Не може трапитись щось несподіване. Він добудеться до берега вплав, вночі пробереться до Пленмона, підніметься на сколю, піде просто до будинку, що його навідує нечиста сила, залізе всередину за допомогою мотузки з вузлами, захованої заздалегідь у щілині між брилами, знайде саквояж із сухим одягом та харчами, там йому доведеться перечекати кілька днів; за наведеними довідками він знав, що не мине й тижня, як іспанські бандити, можливо, сам Бласкіто, підпливуть до Пленмона; за кілька гіней його відвезуть не в Тор-бей, як він сказав Бласко, щоб розвіяти всілякі здогади, навести на фальшивий слід, а в Песахес чи Більбао. Звідти він добереться до Вера-Крус або до Нового Орлеана. Зрештою, пора вже кидатися в море, шлюпка далеко, пропливти годину йому не важко — адже до суші всього тільки одна миля, раз він опинився на Гануа. Саме коли Клюбен про це подумав, туман розсіявся. Показалося грізне громаддя Дуврських скель.
VII
Втручається несподіване
Клюбен розгублено вдивлявся. Так, це був він — грізний, пустельний риф.
Не можна було не впізнати його потворного силуету. Обидва Дуври-близнюки у всій своїй моторошності зводились перед очима, а вузький прохід між ними здавався пасткою. То було, сказати б, розбійницьке гніздовище океану.
Вони стояли зовсім близько. Непроглядний туман приховував їх до цього часу, ніби співучасник.
У тумані Клюбен збився зі шляху. Незважаючи на всю його обережність, з ним трапилося те саме, що й з двома великими мореплавцями — Гонзалесом, який відкрив мис Білий, і Фернандесом, який відкрив мис Зелений. Туман увів його в оману. Він здавався йому чудовим засобом для здійснення його наміру, але в ньому ховалася і небезпека. Клюбен відхилився на захід і схибив. Пасажир-гернсеєць, думаючи, що впізнав Гануа, визначив фатальний поворот стерна. Клюбен гадав, що посадив Дюранду на Гануа.
Насправді ж Дюранда, пробита прискалком підводного рифу, була всього лише в кількох кабельтових від Дуврів.
Сажнів за двісті від неї вимальовувалась гранітна брила кубічної форми. На прямовисних схилах скелі виднілися западини й виступи, по яких можна було б видряпатися угору. Рівні лінії її прямокутних шерхлих стін наводили на думку, що зверху має бути майданчик. То був стрімчак «Людина».
Скеля «Людина» сягала вище від Дуврів. Її майданчик піднімався над їх двома шпичастими та неприступними вершинами. Майданчик скелі, осипаний по краях, був наче обнесений карнизом і вражав скульптурною викінченістю ліній. Годі було уявити щось похмуріше й невтішніше. Неквапливі хвилі, які набігали з моря, брижили тихий обрус водяної гладіні довкола стін велетенського чорного обрубка — п'єдесталу для велетенських духів океану та ночі.
Все це видовисько видавалося якимсь застиглим. Ледве-ледве війне вітерець, ледве-ледве збрижується вода. Відчувалося, що під цією німотною гладінню, в бездонних глибинах, кипить життя.
Клюбен не раз бачив здалеку Дуврські скелі. Він пересвідчився, що попав саме на цей риф. Сумнівів не було.
Раптова й страхітлива зміна. Дуври замість Гануа. Не одну милю — п'ять миль уплав. Пропливти п'ять миль неможливо! Дуврські скелі для самотнього розбитка з корабля, що зазнав катастрофи, — видиме і відчутне на дотик втілення останньої хвилини. Заборона, накладена на спробу досягти суші.
Клюбен затремтів. Він сам кинувся в роззявлену пащеку темряви. Єдиний сховок — скеля «Людина». Цілком можливо, що вночі розшумується буря і перевантажена шлюпка з Дюранди перекинеться. Звістка про катастрофу не дійде до берега. Ніхто навіть не знатиме, що Клюбен залишився на Дуврському рифі. У нього тільки одна перспектива: смерть від голоду й холоду. Його сімдесят п'ять тисяч франків не дадуть йому жодної крихітки хліба. Всім його планам настав кінець у цій пастці. Він був старанним будівничим власного нещастя. Ради нема. Порятунку ніякого. Тріумф обернувся загибеллю. Замість звільнення — полон. Замість довгого квітучого майбуття — недовга боротьба зі смертю. Не встиг він змигнути й оком, як його споруда розвалилася; це сталося в мить, коротшу, ніж спалах блискавки. Рай, вимріяний цим демоном, набрав свого справжнього вигляду — вигляду могили.
Тим часом зірвався вітер. Підхоплений, розірваний, розметаний вітром туман велетенськими безладними клубами закочувався за обрій. Показалося море. У трюмі не переставали ревти бики: їх усе більше й більше заливало водою. Насувалася ніч, а з нею, можливо, і буря. Дюранда, що її підняв вище приплив, погойдувалася то справа наліво, то зліва направо, а то ще й почала повертатися на вістрі рифу, як на осі.
Можна було передбачити момент, коли налетить розбурханий вал, зірве її з припону і шпурне на дно.
Було не так темно, як під час катастрофи. Хоч час був і не ранній, все довкола розрізнялося чіткіше. Зникаючи, туман забрав із собою частину темряви. Захід зовсім очистився від хмар. В сутінках біліла небесна просторінь. І її безмежне сяйво освітлювало море.
Дюранда увігналась у риф, задерши вгору корму. Клюбен піднявся на кормову частину пароплава, яка майже вся виступала з води. Він почав пильно вдивлятися в обрій. Властивість лицемірства — обманювати себе надією. Лицемірство — не що інше, як надія злочинця; в основі цього самообману лежить доброчесність, яка перетворилась у злочинність.
Як не дивно, але лицемірству не чужа довірливість. Лицемір довіряється безпристрасності, яка міститься в невідомому і яка допускає зло. Клюбен вдивлявся в простір.