Стоянка й справді виявилась досконалою.
Тут бот буде убезпечений майже від усіх випадковостей, які могли трапитись о цій порі року. Серед найнебезпечніших рифів трапляються ось такі спокійні куточки. Ці гавані можна порівняти з гостинними бедуїнами: вони чесні й надійні.
Жільят підігнав човна якомога ближче до стрімчака «Людина», але так, щоб не торкнутися днищем каміння, і кинув обидва свої якори.
Схрестивши на грудях руки, він подумки став радитись з самим собою.
Човен захищений; з цим питанням покінчено, але виникло інше: де подітися самому?
На вибір було два пристановища: човен з його напівпридатною для проживання каютою і майданчик на стрімчаку «Людина», куди неважко вилізти. Із цих пристановищ можна було під час відпливу, перестрибуючи з каменя на камінь, дістатися, майже не замочивши ніг, до дуврської тіснини, у якій застряла Дюранда.
Але відплив триває недовго, отже, решту часу він буде відділений водним простором у двісті сажнів завдовжки чи то від свого притулку, чи від розбитого пароплава.
Пробиратися серед каміння вплав важко, а при найменшому хвилюванні моря — просто неможливо.
Тож доводилося відмовитись і від човна, і від стрімчака «Людина».
Ніякого притулку не було й на сусідніх скелях.
Вершини невеличких скель двічі кожного дня — під час припливу — ховалися під воду.
Морська піна без упину вилітала на вершини більших стрімчаків. Купіль не з найприємніших.
Залишався розбитий пароплав.
Але чи можна на ньому влаштуватись?
Жільят на це сподівався.
VII
Кімната для мандрівника
Через півгодини, повернувшись на Дюранду, Жільят зійшов на верхню палубу і обстежив її, потім зробив те саме на нижній, а потім і в трюмі. До його попереднього поверхового обстеження додались нові дані.
За допомогою шпиля він підняв на палубу тюк, привезений у човні, в який загорнув припаси. Шпиль був у доброму стані. А важелів, щоб обертати його, під рукою було скільки завгодно. В купах уламків, розкиданих довкола, було з чого вибрати.
Серед сміття він знайшов зубило, котре, очевидно, випало з теслярської скриньки.
Ним він поповнив свій скромний набір інструментів.
Крім того, в кишені у нього був складаний ніж, у біді ж бо все придасться.
Весь день Жільят працював на розбитому кораблі: розчищав, розвантажував і зміцнював його.
Під вечір він дійшов такого висновку.
Розбитий пароплав гойдається від вітру. Корпус його здригається при кожному кроці.
Міцно й надійно тримається тільки та частина, яка застряла між скелями, а якраз на ній стояла машина. В цьому місці Дюранда міцно впирається бімсами в граніт.
Поселитись на Дюранді було б ризиковано. Розбите судно не витримає надміру навантаження: замість того, щоб переобтяжувати його, доцільно якомога більше його розвантажити.
Покладатись на розтрощену посудину — це якраз те, чого слід уникати.
Ця руїна вимагає щонайобережнішого догляду. Вона, як хворий, що от-от має померти.
Досить з неї і безжальних подувів вітру:
Жаль, що тут доведеться працювати. Роботи, які необхідно викопати, розхитають Дюранду до краю, чого доброго, призведуть до остаточної руйнації.
Крім того, коли якесь лихо скоїться вночі, то Жільят, якщо він спатиме на судні, піде на дно разом із Дюрандою. Ждати допомоги нізвідки: смерть неминуча. Отож, щоб урятувати судно, треба самому бути десь збоку від нього.
Бути поза судном, але поряд з ним — ось завдання.
Труднощі чимраз більшали.
Де знайти пристановище за таких умов?
Жільят замислився.
Залишалися тільки обидва Дуври. Але навряд чи вони були придатні для житла.
На верхньому майданчику Великого Дувру виднівся якийсь горб.
Високі, прямі, як свічі, стрімчаки з плоскими вершинами, на зразок Великого Дувру і «Людини», — то гірські обезглавлені піки. Вони часто зустрічаються і в горах на суші, і в океані. На деяких з них, особливо у відкритому морі, є насічки, як на деревах, відмічених для зрубування. По них наче вдарено сокирою. Вони й справді віддані на поталу ураганові з його шаленими наскоками — цьому дроворубові морів.
Є ще й інші, набагато глибші причини подібних руйнувань. Ось чому на стародавніх кам'яних брилах стільки ран. Не одному з цих велетнів стято голову.
Іноді відрубана голова, невідомо з яких причин, не падає, а тримається, покалічена, зрізана на самому вершку скелі. Ця дивина зустрічається не так уже й рідко. Чортова скеля на Гернсеї і Столова скеля в Анвейлерській долині — найбільш разючі приклади цієї давньої геологічної загадки.
Щось подібне, напевно, сталося і з Великим Дувром.
Якщо виступ, що виднівся на майданчику, не був природним кам'яним підвищенням, то, безперечно, він був уламком вершини.
Чи в цьому осколку граніту нема якогось заглиблення?
Дірки, в яку можна просунутись: про більше Жільят і не мріяв.
Але як дістатися до майданчика? Як піднятися по цій вертикальній стіні, гладкій і відполірованій, наче кремінь, до половини вкритій густим обрусом липких
водоростей, такій слизькій, ніби її намилили? Від палуби Дюранди до краю майданчика було щонайменше футів з тридцять.
Жільят вийняв зі своєї скриньки для знаряддя мотузку з вузлами, почепив її гаком за пояса і почав підніматися на Малий Дувр. Підніматися було чимдалі важче. Він не подумав, що слід було б скинути черевики, і через те видряпуватися вгору було ще незручніше. З великими труднощами він добрався до вершини. Вилізши на неї, він став на рівні ноги. Місця тільки й було, що для стіп. Влаштувати там пристановище вкрай важко. Можливо, стовпник цим і задовольнився б. Жільят був більш вимогливий, і йому хотілося більшого.
Малий Дувр схилився до Великого, і здаля здавалося, ніби він кланяється йому. Якщо відстань між обома Дуврами внизу не перевищувала двадцяти футів, то вгорі вона зменшилась до восьми-десяти футів.