XVII
Сумісність протилежностей
На архіпелазі ще збереглося право першородства, не втратило чинності право десятинного податку, залишається в силі поділ на парафії, право сеньйора; є сеньйор — володар лену і сеньйор — володар замку; досі в силі вигук «аро»: після звичайної молитви, якою відкривається судове засідання, в присутності панів присяжних і відбувся розгляд справи між дворянином Ніколем і мелешським сеньйором Годфреєм з приводу вигуку «аро» (Джерсей, 1804 рік). Досі перебуває в обігу лівр, зберігається вступ у володіння за правом успадкування і вивід із володіння; існує право відчуження лену і ленна залежність, і право викупу родового маєтку; живе сама давнина. Збереглася стародавня формула взаємного величання: «мій володарю». Є бальї, є сенешали, соцькі, двадцятники, десяцькі. В Сент-Совері збереглася двадцятина, в Сент-Уені — побори з урожаю садовини. Щороку конетаблі об'їздять віддалені місцевості і намічають лінії для прокладання путівців. На чолі їх стоїть віконт «з королівським жезлом у руці». Різдво, Великдень, Водохреща, Михайла — офіційні дні сплати податків. Нерухоме майно не продають, а вручають. В залі судового засідання можна почути таку розмову: «Суддя! Чи це той день і та година, чи тут визначене місце розгляду справ, про які повідомляли ленний і маєтковий суди?» — «Так». — «Амінь». — «Амінь». Закон передбачає випадок, «коли селянинові спало на думку заперечувати, що даний йому наділ входить у родове володіння сеньйора». Існує «право сеньйора на випадкові прибутки, на привласнення знайдених скарбів, на побори з молодого та молодої і так далі». Існує право, «за яким сеньйор розпоряджається чужим майном у ролі охоронця його, допоки не виявиться справжній власник». Існує виклик у суд для підтверджувального свідчення, допитування свідка і подвійного допитування свідка, тяжби, вводу у володіння леном або незайнятим маєтком, королівське право на прибутки з вакантних єпископств.
Справжнє середньовіччя, скажете ви. Ні, справжня свобода. Приїжджайте, живіть, існуйте. Ідіть, куди вам схочеться, робіть, що вам хочеться, будьте тим, ким вам хочеться бути. Ніхто не має права дізнаватися про ваше прізвище. Є у вас своя віра? Проповідуйте її. Є у вас прапор своїх переконань? Підніміть його. Де? Та посеред вулиці. Він білий? Хай буде так. Синій? Дуже добре. Червоний? Червоний — непоганий колір. Ви маєте охоту виступити проти уряду? Підніміться на першу-ліпшу вуличну тумбу і шкварте. Хочете відкрито організувати громадське товариство? Організовуйте. Хочете таємне? Хай буде й таємне. Скільки членів хочете залучити? Залучайте, скільки завгодно. Які обмеження це на вас накладає? Та ніяких! У вас є бажання зібрати народ? Збирайте. Де? На міській площі. А якщо я почну нападати на королівську владу? Нас це нітрохи не обходить. А що як я надумав розклеїти оголошення? Клейте, говоріть, пишіть, друкуйте, виголошуйте промови — все, що тільки самі схочете.
Все слухати і все читати — це значить, що все можна говорити і писати. Звідси випливає абсолютна свобода слова і свобода друку. Якщо хочете, будьте видавцем; якщо хочете, будьте апостолом; а хто може, хай буде верховним жерцем. Ви запросто можете стати й папою. Для цього тільки треба створити віровизнання. Придумайте нового бога і ставайте його пророком. Нікого ви цим не здивуєте. В разі потреби полісмени вам посприяють. Нема ніяких перешкод. Свобода у всьому — грандіозна картина! Люди обговорюють рішення суду. Картають священиків і судять суддів. У газетах друкують: «Вчора суд виніс несправедливий вирок». До можливої судейської помилки, хоч як це дивно, нема ніякого співчуття. Людське правосуддя тут підлягає запереченню так само, як і божеське одкровення. Важко уявити собі більшу незалежність особистості. Кожен сам собі пан — не за законом, а у відповідності зі звичаями краю. І це право бути самим собі господарем настільки непорушне і настільки увійшло в життя, що його, так би мовити, вже й не помічають. Воно стало необхідним, мов повітря, яким дихають, стало придатним для дихання. Як і повітря, воно безбарвне і непримітне. В той же час всі тут «лояльні». Обивателі тут із марнославства намагаються бути вірнопідданими. А взагалі тут панує і править XIX століття. Воно вривається у всі вікна цього вцілілого середньовіччя. Старовинний нормандський легітимізм то тут, то там пронизали промені свободи; його старезна халупа осяяна новим світлом. Важно знайти край, де б пережитки старого були такими хисткими. Від історії — старозавітність архіпелагу; розвиток просвіти і промисловості робить його сучасним. Здорове дихання народу звільняє його від застою. Однак це нітрохи не заважає процвітати якомусь сеньйорові з Мелеша. На папері — феодальний лад, насправді ж — республіка. Ось у чому феномен Ла-Маншського архіпелагу.
Одна вада є в цій свободі, тільки одна, і про неї ми вже говорили. В Англії існує тиран. У цього англійського тирана таке ж саме ймення, як у кредитора Дон Жуана — Неділя. Англійці — народ, який створив прислів'я: Time is money, тиран Неділя скорочує діловий тиждень до шести днів, тобто забирає в англійців сьому частину їхнього капіталу. І протидіяти цьому нема жодних можливостей. Неділя панує силою звичаїв, а це деспот сильніший за всі закони. Неділя — то король Англії, його наслідний принц — сплін. Право Неділі — наводити нудьгу. Вона замикає майстерні, лабораторії, бібліотеки, музеї, театри і мало що не парки та ліси. Зрештою — наголосимо на цьому, — англійська неділя менше пригнічує Джерсей, ніж Гернсей. Якщо у Гернсеї шинкарка-французка наллє в неділю якомусь захожому кухоль нива, то дістане за це два тижні тюремного ув'язнення. Коли політичний вигнанець, щоб прогодувати дітей і дружину, чоботарюватиме й надумає попрацювати в неділю, то мусить зачиняти віконниці, щоб не почули стукоту його молотка: якщо почують, накладуть штраф. Якось у неділю художник, що тільки-но приїхав з Парижа, став на дорозі, щоб намалювати дерево. Сотенний гримнув на нього, звелів припинити неподобство і тільки з милосердя не посадив його туди, де козам роги правлять. Один саут-гемптонський перукар поголив у неділю клієнта і заплатив за це в державну скарбницю три фунти стерлінгів. Все пояснюється дуже просто: сам господь бог відпочивав по трудах сьомого дня.
І все ж щасливий народ, який вільний шість днів на тиждень! Якщо вважати, що неділя — це синонім рабства, то ми знаємо народи, у яких сім неділь на тижні. Рано чи пізно ці останні кайдани спадуть. Безперечно, судова справа, затіяна, наприклад, супроти єпископа Коленсо — вагомий доказ цього. Однак поміркуйте над тим, який шлях до свободи пройшла Англія з тих пір, як Еліот був притягнений до судової відповідальності, наважившись сказати, що на Сонці є життя. І для забобонів настає осінь. Тоді вони осипаються. Це час занепаду монархій. Час цей настав.
Цивілізація Нормандського архіпелагу йде вперед, і її не зупинити. Це цивілізація самобутня, що аж ніяк не заважає їй виявляти гостинність і національну терпимість. У XVII столітті на ній відбилась англійська революція, а в XIX — французька. Двічі її глибоко стрясло віяння незалежності.
Зрештою, всі архіпелаги — вільні краї. В цьому виявляється таємнича дія моря і вітру.
XVIII
Притулок
Нормандські острови, колись страхітливі, стали дуже приємною місцевістю. Рифи, колись небезпечні, стали місцем притулку. Край поневірянь перетворився на берег порятунку. Сюди пристають ті, хто вибрався з небезпеки. Сюди збігаються всі, хто зазнав катастрофи, чи то від бурі на морі, Чи внаслідок революційної діяльності. Цих людей, мореплавця і політичного вигнанця, обдавало піною різних морів, але сушаться вони разом і відігріваються в променях тутешнього лагідного сонця. Молодий Шатобріан, бідний, нікому не відомий, позбавлений батьківщини, якось сидів на камені старовинної гернсейської набережної. Добра літня жінка запитала його: «Чи не допомогти вам чимось, мій друже?» Яку глибоку душевну втіху, який дивний спокій відчув француз-вигнанець, зачувши на Нормандських островах мову своєї батьківщини. Для нього вона — втілення самої цивілізації, в ній він відчув голос рідних провінцій, вигуки в наших портах, пісеньки наших вулиць і полів. Reminiscitur Argos. Людовік XIV не без користі влив у цю давню нормандську народність чималий контингент справжніх французів, які бездоганно говорили рідною мовою; відміна Нантського едикту відродила французьку мову на островах Ла-Маншського архіпелагу. Опинившись поза межами Франції, французи воліють доживати віку на цих островах, тут посеред скель вони дають волю своїм мріям і маренням, чекають кращих днів; вибір саме цієї місцевості пояснюється ще й тим, що їх вабить сюди чар зустрічі з рідною мовою. Маркіз де Рів'єр, той самий, якому Карл X одного разу сказав: «До речі, я забув тебе повідомити, що я призначив тобі титул герцога», плакав від зворушення, дивлячись на джерсейські яблуні, і надавав перевагу П'єр-роуду в Сент-Ельє перед Оксфорд-стріт у Лондоні. В цьому ж таки П'єр-роуді мешкав герцог Анвільський, він же Роган і Ларош-фуко. Одного разу герцог Анвільський, у якого була стара мисливська такса, запросив лікаря з Сент-Ельє, щоб проконсультуватися з ним про своє здоров'я, а заодно перевірити стан здоров'я собаки. Він попросив лікаря виписати для такси рецепт. Собака був цілком здоровий — вельможа просто бавився. Лікар виписав рецепт. Другого дня герцог одержав від нього такий рахунок: «За дві консультації:
1. Панові герцогу — один луїдор.
2. Його собаці — десять луїдорів».
Сама доля визначила Нормандським островам стати місцем притулку. Які тільки люди, гнані нещасною долею, не знаходили тут пристановища — від Карла II, коли йому довелося тікати від Кромвеля, до герцога Беррійського, якому доля судила зустрітися з Лувелем! Близько двох тисяч років тому сюди ввірвався Цезар, рокований на загибель від руки Брута. Починаючи з XVIІ століття, ці острови побраталися з усім світом, перед яким уславилися своєю гостинністю, їм властива безсторонність, ява позначає усі краї, що дають захисток зайшлим людям. Острів'яни, дарма що вони роялісти, не цураються поверженої республіки; вони гугеноти, але визнають емігрантів-католиків. Навіть більше, настільки люб'язні щодо них, що, як ми вже казали, так само, як і вони, ненавидять Вольтера. Коли ж, на думку багатьох, в тім числі й на думку державної церкви, ненавидіти ваших ворогів — найкращий спосіб любити нас, то католики, очевидно, вважають, що їх дуже люблять на Ла-маншських островах.
Прибулець, який уникнув загибелі в корабельній катастрофі і знайшов тут тимчасовий сховок, не знаючи, що йому готує доля, трапляється, відчуває глибоку пригніченість, бо навіть повітря в цих пустельних місцях сповнене відчаю; та раптом він вловлює на собі лагідний, легковійний подув вітру й оживає. Що це за подув? Відлуння, слово чи, може, зітхання? Ні, то щось невловиме. Але того «чогось» досить. Хто з нас на цьому світі не відчув могутності цього «щось»!
Років десять-дванадцять тому француз, що недавно поселився на Гернсеї, блукав по одній з піщаних дюн західного узбережжя; йому було тоскно, самотньо; він думав про втрачену батьківщину. По Парижу прогулюються, а на Гернсеї — блукають. Острів видавався йому лиховісним. Весь обрій застеляв туман, хвилі били в берег, море шпурляло на скелі громаддя спінених валів, небо було чорне й зловісне. Одначе була весна, але весна на морі має своє страшне ім'я — «рівнодення». Це пора ураганів, а не зефірів, і можна пригадати травневий день, коли під ударами вітру морська піна злітала на двадцять стіп вище від вершка сигнальної щогли на найвищому майданчику замку Корне. У француза було таке відчуття, ніби він в Англії: він не знав по-англійськи жодного слова; старий розірваний вітром англійський прапор лопотів над напівзруйнованою вежею край оголеного мису; поблизу тулилися дві або три халупи, а вдалині, скільки сягало око, тяглися сипучі піски, чагарники, зарослі вересу і колючого терну — одне слово, ланди; подекуди виднілися вуглуваті обриси приземкуватих батарей з широкими амбразурами; кам'яні брили, обтесані людською рукою, навівали такий же сум, як і скелі, позализувані морськими хвилями; француз відчув, що його охоплює глибока душевна скорбота, з якої починається ностальгія — туга за батьківщиною; він слухав, він дивився — ніде ніякого просвітку; баклани в пошуках здобичі, хмари, що тікають удалину; весь обрій наче засланий важким свинцем; неосяжне блідаво-сіре полотнище спадає з зеніту, привид спліну в савані бур; нічого такого, що подавало б хоч якусь надію, що б нагадувало батьківщину: француз замислився, і ще більше спохмурніла його душа, але ось він підвів голову — із напіввідчиненнх дверей халупи до нього долинув дзвінкий, чистий, ніжний голос; то був голос дитини, яка співала французьку пісеньку: Скоріш в поля, скоріш в ліси, Скоріш назустріч милій!
XIX
Не все, що на архіпелазі нагадує Францію, однаково гарне.
Один добродій розповідав нам, як, прогулюючись в неділю по чарівному острову Серк, він почув куплет старовинного гімну французьких гугенотів — його аж надто піднесено і по кальвіністськи строго виспівував сповнений глибокого релігійного чуття хор віруючих на подвір'ї якоїсь ферми:
Все довкола нас смердить Трупом — здохлим звіром, Лиш один Ісус пахтить Найсолодшим миром.
Сумно і навіть боляче думати, що під ці слова люди в Севеннах ішли на смерть. В цьому куплеті стільки комічного, що він мимоволі викликає посмішку, але ж пісня врешті-решт трагічна. З неї сміються — а над нею треба плакати. Слухаючи цей куплет, Боссюе, один із сорока французьких академіків, кричав: «Убий! Убий!» А втім, для релігійного фанатизму, потворного, коли він переслідувач, зворушливого та величного, коли він сам гнаний, форма гімну нічого не важить. Фанатики прислухаються до іншого, прихованого й темного, але могутнього гімну, який таємниче звучить у їх душах, незважаючи на ніякі слова. Релігійний фанатизм проймає високістю навіть смішне, і хоч би яка була поезія та проза його поборників, він перетворює і цю прозу, і цю поезію могутньою і таємною гармонією своєї віри. Він надолужує потворність слів і виразів величчю взятих на себе випробувань і зазнаних мук. Брак поетичності він компенсує високим злетом сумління. Хай розповіді про мучеництво й плоскі, але що з того, коли мученик сповнений благородства?
XX
Homo edax
Час спливає, і обриси острова змінюються. Острів — твориво океану. Вічна матерія, а не її форма. Смерть постійно перетворює все суще, навіть пам'ятники, створені самою природою, навіть граніт. Все міняє форму, навіть безформне. Споруди, які звело море, руйнуються, як і все інше. Море їх вибудовує, море їх руйнує.
Протягом останніх півтори тисячі років тільки між гирлом Ельби та Рейну із двадцяти трьох островів зникли під водою сім. Спробуйте знайти їх тепер в глибинах моря. В XIII столітті море створило Зюдерзеє, в XV столітті воно затопило двадцять два села і вирило бухту Б'єр-Бош, в XVI столітті, проковтнувши Торум, воно несподівано утворило Долартську затоку. Сто років тому перед новим Бурдо, який нині тулиться на кручі нормандського узбережжя, ще можна було розрізнити під водою дзвіницю старого Бурдо, залитого морем. Кажуть люди, що в Ерк-У під час відпливу іноді видно дерева підводного друїдського лісу, затопленого у VIII столітті. Колись Гернсей належав до Ерму, Ерм — до Серку, Серк — до Джерсею, а Джерсей — до Франції. Через протоку між Францією і Джерсеем могла б перестрибнути й дитина. Коли єпископ Контуанський відправлявся на Джерсей, у протоку кидали оберемок хмизу, щоб він не промочив ніг. Море будує й руйнує, людина ж допомагає морю — тільки не будувати, а руйнувати. Без упину розкришують усе зуби часу, але найневтомніший серед них — кайло людини. Людина — то гризун. Вона все переробляє, все змінює — то на краще, то на гірше. Тут вона спотворює, там перетворює. Легенда про Роландову печеру не така вже й фантастична, як здається на перший погляд; на обличчі природи — шрами від ран, завданих їй людиною. Рубець, спричинений людською працею, видніється на господньому твориві. Так, наче людина прагне завершити те, чого не починала... Вона пристосовує світобудову до своїх потреб. У цьому основний сенс її діяльності. В неї для цього вистачає зухвалості, можна навіть сказати — безбожжя. Участь її в такій роботі іноді образлива. Людина — жива істота, якій призначений короткий вік, життя якої — постійне вмирання, — замахується на безконечність. Людина намагається загнуздати мінливу природу у всіх її проявах — припливах і відпливах: і стихію, котра прагне зімкнутись з іншою стихією, і безмежні сили морських чорто-риїв, і глибокі надра землі. Вона каже їм своє: «Ні кроку далі!» Вона ставить свої умови, і всесвіт змушений їх приймати. Хіба не вона — володар всесвіту? Вона розпоряджається в ньому, як тільки їй заманеться. Всесвіт — первісна матерія. Світ, боже твориво — канва для людини.
Зусебіч перед людиною постають перепони, але її нічого не зупиняє. Вона долає рубежі, переступаючи їх. Неможливе — це кордон, який постійно відступає перед нею. Геологічна формація, основа якої — скам'янілий намул всесвітнього потопу, а вершина — вічні сніги, для людини — звичайна стіна; вона пробиває цю стіну і йде далі. Вона розрубує перешийок, свердлить вулкан, обточує скелю, видовбує потрібні їй поклади в надрах землі, розбиває на дрібні шматки високий мис. Колись вона робила все це для якогось там Ксеркса, сьогодні вона не така дурна — працює на себе. Людина порозумнішала, і це називається прогресом. Людина працює в своєму домі, а її дім — земля. Вона пересуває, переміщує, усуває, зносить, відкидає, зриває, риє, копає, ламає, висаджує в повітря, крушить, розпилює, стирає з лиця землі одне, знищує інше і, руйнуючи, створює нове. Ні перед чим вона не зупиниться: ні перед товщею землі, ні перед гірським хребтом, ні перед будь-яким нагромадженням перепон, ні перед сяйливою силою матері, ні перед незбагненною величчю природи. Коли громаддя світобудови потрапляє в межі її досяжності, вона в них прорубує вилом. Людина спокушається можливістю винищити частину божого творива, з молотком у руках вона йде на приступ неосяжного. Можливо, майбутнє побачить Альпи, зрівняні з землею. Підкорися, куле земна, своїй мурашці! Дитина, ламаючи іграшку, здається, шукає в ній душу. Так і людина начебто шукає душу землі.
Проте не варто перебільшувати нашої могутності: хоч би що робила людина, загальні риси світобудови — непохитні; головна її маса від людини не залежить. Людина може змінити щось у деталях, але не цілість. І це добре. Бо весь всесвіт у руках провидіння. Він керується законами, які людині непідвладні. Те, що робимо ми, не виходить далеко поза межі земної поверхні. Людина одягає або роздягає землю, вирубуючи ліси, вона ніби здирає з неї одяг. Але сповільнити обертання земної кулі довкола своєї осі, прискорити рух земної кулі по своїй орбіті, додати або відняти хоч одну туазу із семисот вісімнадцяти тисяч миль шляху, які щоденно долає Земля, рухаючись довкола Сонця, змінити час рівнодення, не дати впасти краплині дощу — не можна! Що вище нас, те вище нас. Людина може змінити клімат, але не пору року.
Спробуйте примусити Місяць рухатись не по екліптиці!
Мрійники — а серед них були визначні люди — мріяли про встановлення на землі вічної весни. Протилежні пори року - літо й зима — постали внаслідок похилого положення осі Землі щодо площини екліптики, про яку ми оце казали. Щоб ліквідувати ці протилежні пори року, треба всього лише випростати земну вісь. Нема нічого простішого! Вбийте на полюсі кілок аж до самого центру земної кулі, прив'яжіть до нього ланцюг, підшукайте десь подалі від нашої Землі точку опору, вирядіть туди десять мільярдів запряжок по десять мільярдів коней у кожній; вони натягнуть ланцюг, вісь Землі випростається — ось вам і жадана весна. Як бачите, суща дрібничка.
Але пошукаємо раю десь-інде. Весна — це добре, але свобода і справедливість кращі, ніж вона. Рай — субстанція духовна, а не матеріальна.
Бути вільним і справедливим — це залежить від пас.
Душевний спокій ми знаходимо у нас самих. Тільки там, у нас самих, наша вічна весна.
XXI
Могутність каменярів
Гернсей — трикутник. Королева островів-трикутників — Сіцілія. Сіцілія належала Нептунові і кожен з трьох її кутів був присвячений одному вістрю Нептунового тризубця. На кожному з трьох її мисів стояло по храму на честь правого зубця — Декстри, середнього — Дубії і лівого — Синістри. Декотра був символом річок, Синістра — морів, Дубія — дощів. Хоч би там що казав фараон Псаметих, погрожуючи Тразідею, цареві Агрігента, «зробити Сіцілію круглою, як диск», ці острови-трикутники не підвладні силі людської руки, вони збережуть три свої скелястих миси, поки потоп, що їх створив, сам їх не поруйнує.
Сіцілія назавжди збереже свій мис Пелор, націлений кутом на Італію, мис Пахінум — на Грецію і мис Лілібе — на Африку. Так само і в Гернсєї Анкреський виступ вічно тягтиметься на північ, Пленмонський — на південний захід, а Жербурський — на південний схід.
І все ж острів Гернсей неухильно руйнується. Гернсейський граніт — прекрасний, купуйте, хто хоче! Прибрежні скали спускаються на торгах. Мешканці продають острів уроздріб. Химерну Чортову скелю недавно зіпхнули за кілька фунтів стерлінгів. Коли вичерпається велетенський кар'єр Віль-Бюдо, розробки почнуться в іншому місці.
Вся Англія побивається за гернсейським каменем. Тільки для будівництва греблі на Темзі його буде використано двісті тисяч тонн. Вірнопіддані, турбуючись про довговічність королівських пам'ятників, дуже шкодують, що п'єдестал бронзової статуї принца Альберта зроблений з чізерінгського граніту, а не з добрячого гернсейського каменю. Хай там як, а береги Гернсейського острова осипаються під ударами кайла. За якісь чотири роки в порту Сен-П'єр на очах мешканців вулиці Фалю зникла ціла гора.
В Америці відбувається те ж саме, що і в Європі. Під цю пору Вальпараїсо має намір продати з молотка підприємцям свою красу і славу - мальовничі горби, величності яких він завдячує своєю другою гучною назвою - Райська долина. Старожили-гернсейці не впізнають свого острова. Вони мають усі підстави сказати: «Мої рідні місця підмінили». Так говорив Велінгтои про Ватерлоо - свою другу батьківщину. Додайте до цього, що Гернсей, який раніше говорив по-фрапцузьки, тепер говорить по-англійськи, а це - іще одна руйнація.
До 1805 року Гернсей ділився на два острови. Морська протока перетинала його з кіпця в кінець, від східного Кре-вельського пасма до західного. Цей морський рукав вливався в море на заході якраз навпроти Фрек'є і двох Со-Рок'е; утворені ним бухти досить глибоко врізалися в сушу - одна з них сягала навіть Сальтерна, і цей морський рукав називався Бре-дю-Валль. У Сен-Сансоні в минулому столітті по обох боках океанської вулиці ще стояли на причалах кораблі. Вулиця була в'юнкою, неширокою. Так само, як голландці, котрі осушили Гарлемську затоку, перетворили її в потворну рівнину, гернсейці засипали Бре-дю-Валль, і ця місцина стала лугом. З Океанської вулиці вони зробили тупик; оцей тупик і є порт Сен-Сансон.
XXII
Добросердя острів'ян
Хто побачив Нормандський архіпелаг, той полюбив його, хто пожив там хоч трохи - пройнявся повагою.
Шляхетний острівний народ невеликий числом, зате великий духом, його душа – душа моря. Мешканці Ла-Манш-ських островів - люди своєрідні. Вони дивляться на «велику землю» із неабиякою зверхністю, зокрема спогорда ставляться до англійців, які й собі завжди готові обдати презирством «оті три-чотири горщики з квітами посеред калюжі солоної води». Джерсейці та гернсейці не залишаються в боргу: «Ми - норманни, і це ми завоювали Англію». Можна посміхнутися, але зачудуватися також.
Настане день, коли Париж введе в моду поїздки на Ла-Маншські острови і збагатить їх; вони на це заслуговують. Як тільки вони стануть широковідомими, до них прийде процвітання, що зростатиме з кожним днем. їх незвичайна принадність - у поєднанні клімату, створеного для неробства, з населенням, створеним для праці. Це - ідилія, втілена в корабельні. Нормандський архіпелаг не такий сонячний, як Циклади, але він зеленіший; він зелений, як Оркади, але сонячніший. Тут нема Астипалейського храму, зате є кромлехи, нема Фінгалового грота, зате є Серк.
Млин Уе не поступається перед Трепором, Азетське узбережжя нічим не гірше від Трувільського, а Пленмон — від Етрета. Край чудовий, народ лагідний, його історія знаменита. Дикі береги вражають своєю величністю. На архіпелазі є свій апостол — Ельє, свій поет — Роберт Уейс, свій герой — Пірсон. Багато видатних англійських генералів та адміралів народилися на архіпелазі. Ці бідні рибалки в разі потреби бувають надзвичайно щедрими: під час підписки пожертвувань на допомогу потерпілим від повені ліонцям та голодаючим манчестерцям Джерсей і Гернсей більше офірували, ніж Франція та Англія, звичайно, пропорційно до кількості населення.
Мешканці островів, колись контрабандисти, зберегли від свого давнього життя спокійне ставлення до ризику і зневагу до всіляких небезпек. Вони роз'їжджаються по всьому світу і скрізь рояться, як бджоли. Нині Нормандський архіпелаг створює колонії, як у давнину архіпелаг грецький. І він цим пишається. Джерсейців та гернсейців зустрінеш в Австралії, в Каліфорнії, на Цейлоні. В Північній Америці завелися новий Джерсей та новий Гернсей — останній в Огайо. Хоч ці англонорманни дещо паралізовані своєю сектантською обмеженістю, їм властиво непоборне прагнення до прогресу. Хоч вони й забобонні, але ж і не позбавлені здорового глузду. А хіба англійці не були колись людожерами? А французи — розбишаками? Будьмо скромні і пригадаймо наших татуйованих пращурів.
Там, де процвітало розбійництво, панує торгівля. Чудове перетворення! Звісно, це наслідки роботи часу впродовж століть, але людини також. Мікроскопічний архіпелаг подає могутній приклад. Ці маленькі народності підтверджують успіхи цивілізації. Віддаймо ж їм любов і шану! Потрібні мікросвіти відбивають у зменшеному вигляді, але у всіх фазах розвиток великої людської культури. Джерсей, Гернсей, Оріньї — колись розбійницькі гнізда, тепер — майстерні. Там, де були колись підводні рифи, тепер гавані.