То був Жільятів кіш.
Скинутий вітром на гострий камінь, він розбився. На нього накинулись птахи. Вони виносили в дзьобах шматки їжі. Жільят побачив здалеку свою копчену яловичину і тріску.
Тепер у боротьбу з Жільятом вступили ще й птахи. Вони теж були проти нього. Він відібрав у них їхній притулок — тож вони відібрали у нього харчі.
IX
Як примусити служити собі риф
Минув тиждень.
Хоч була дощова пора, дощі не йшли, і це тішило Жільята.
Зрештою те, за що він узявся, принаймні на перший погляд, було понад людські можливості. Успіх був такий неправдоподібний, що сама спроба осягнути його здавалася безглуздям.
Коли берешся до справи, то виявляєш, скільки з нею зв'язано небезпек, скільки виникає перепон. Досить тільки почати — і стає ясно, як важко буде закінчити.
Всякий почин зв'язаний з опором. Уже перший крок свідчить про це з усією невблаганністю. Труднощі, які постають перед нами, схожі на колюче терня.
Жільятові зразу ж довелося рахуватися з перепонами.
Щоб витягти машину з безодні катастрофи, в яку вона загрузла на три чверті, щоб спробувати з певною надією на успіх врятувати її в такому місці і о такій порі року, мабуть, потрібен був би немалий гурт робітників — Жільят же був один;
потрібен був би повний набір теслярських та слюсарських інструментів — у Жільята ж була тільки пилка, сокира, зубило і молоток; потрібні були б майстерня та зручне житло — в Жільята не було й даху над головою; потрібні були б харчі і запаси — у Жільята не було й хліба.
Якби хтось у перший тиждень побачив, як Жільят працює на рифі, то не збагнув би, що він хоче зробити. Здавалося, що він не думав ні про Дюранду, ні про обидва Дуври. Його цікавило тільки те, що вціліло на каменях; здавалося, що всю свою увагу він зосередив на врятуванні дрібних уламків катастрофи. Він користався з відпливів, щоб відібрати в рифу все те, чим ущедрила його корабельна катастрофа.
Він перескакував з каменя на камінь і визбирував усе, що там повикидувала хвиля:
обривки парусини, кінці тросів, шматки заліза, уламки, що залишилися від покришок люків, дошки понівеченої обшивки, зламані реї, там — балку, тут — ланцюг, ще в якомусь місці — блок.
Водночас він оглядав кожне заглиблення в граніті. На превелике розчарування Жільята, жодне з них не було придатне для житла, тож він надалі ночами замерзав поміж каменюками на вершині Великого Дувру і дуже хотів знайти якесь краще пристанище.
Два таких заглиблення були досить просторі, і хоч долівка з натурального каменю в цих нішах була майже поспіль похила та нерівна, на ній можна стояти і навіть ходити. Дощ і вітер почувалися як у себе вдома, але хвилі навіть найвищого припливу туди не досягали. Ніші були по сусідству з Малим Дувром, і до них можна було дістатися в будь-який час. Жільят вирішив, що одна з них буде складом, а друга — кузнею.
Зібравши реванти і нок-бензелі скрізь, де тільки йому вдалося їх знайти, він зв'язав ними свої знахідки: уламки — у великі оберемки, клапті парусини — в тюки.
А що, піднімаючись, приплив міг понести ці пакунки в море, Жільят переносив їх через підводне каміння на склад. Десь у западині скелі він знайшов стень-вінтреп і з його допомогою підняв із води навіть великі дерев'яні частини. Таким самим способом він витяг із моря багато обривків ланцюгів, розкиданих серед валунів.
У цій тяжкій праці Жільят виявив дивовижну наполегливість. Він досягав усього, що хотів. Ніщо не встоїть перед затятістю мурахи.
На кінець тижня безформні уламки, розкидані бурею, були зібрані в гранітній коморі Жільята і доведені до ладу. Один кут займали галси, другий — шкоти; буліні лежали
окремо від гарделів, раксслізи були розкладені за кількістю пробитих у них отворів; клітні дбайливо зняті з римів зло-маних якорів і згорнуті мотками, юферси, у яких не було шківів, відділені від блоків; кофель-нагелі, вант-клотпі, ван-тини, чікси, нірали, коніфасблоки, шкентелі, качки, ракси, стопори, лісель-спірти, якщо буря не пошкодила їх остаточно, займали окремі відділення; всі дерев'яні частини корпусу — люкові бімси, стандерси, пілерси, езельгофти, віконниці, стійки, карленгси — складені окремо; там, де це виявилось можливим, дошки розбитої зовнішньої обшивки, які скріплювалися пазами, були з'єднані одна з одною; рифсезні не змішувалися з сезнями кабаляра, ганапуті — із швартовими, блоки тарленів — з блоками підйомних талів, шматки пояса обшивки — зі шматками планшира; окремий куток був відведений для вцілілих швіц-сарвенів Дюранди, які підтримували стень-ванти і путенс-ванти. Кожен уламок лежав на своєму місці. Предметні сліди корабельної катастрофи були розібрані й начеб позначені ярликами. То був хаос упорядкований і зданий на склад.
Добряче продірявлений стаксель, притиснутий великими каменюками, закривав усе, що міг намочити й зіпсувати дощ.
Хоч як була понівечена передня частина Дюранди, Жільятові все ж удалося врятувати обидва крамболи з трьома шківами.
Він розшукав бушприт, і йому потрібно було витратити багато сил, щоб розмотати вулінштаги; вони злиплися, бо були, як годиться, обтягнені за допомогою шпиля, ще й до чого ж у суху погоду.
І все-таки Жільят розплутав їх, бо товстий несмолений трос міг йому знадобитись. Він підібрав також маленький якір, який зачепився в щілині між підводними каменями, — Жільят виявив його під час відпливу.
В розтрощеній каюті Тангруйля він знайшов грудку крейди і старанно приховав її на випадок, якщо доведеться робити помітки.
Шкіряне пожежне цебро і декілька кадобів у досить доброму стані доповнювали його бідне робоче знаряддя.
Залишки навантаженого на Дюранду кам'яного вугілля Жільят також забрав у свій склад. За тиждень усі потрібні уламки були зібрані, риф очищений, Дюранда розвантажена. На розбитому судні залишилася тільки машина.
Шматок уцілілого борту від носової частини не обтяжував корпусу пароплава. Він спокійно висів, упираючись у виступ скелі. До того ж він був широкий та об'ємний, його важко було б перетягти, та й, зрештою, він завалив би весь склад. Ця частина борту була схожою на пліт, Жільят залишив її на своєму місці.
Тяжка праця не відволікала Жільята від потаємного його задуму: він марно шукав «ляльку» Дюранди. Море забрало її безповоротно, як і багато інших речей. Щоб знайти її, Жільят віддав би свої обидві руки, якби вони не були йому такі необхідні.
Біля входу в склад лежали дві купи всілякого мотлоху — купа заліза, призначена для перековки, і купа дерева, придатного для палива.
Жільят працював від світанку до пізнього вечора. Він не знав ніякого відпочинку, крім кількох годин сну.
Баклани, літаючи над його головою, дивилися, як він працює.
X
Кузня
Обладнавши склад, Жільят узявся за кузню.
Друга ніша, що її він вибрав, щось на зразок криївки, мала вигляд довгого глибокого коридора. Спочатку Жільятові спало на думку поселитися там, але в цьому коридорі безперестанку віяв завзятий і невгамовний півпічно-західний вітер, отож довелося йому відмовитись від свого наміру.
А потім йому сяйнуло — у цій подобі ковальського міха можна обладнати кузню. Якщо печера не може правити йому за кімнату, то нехай вона стане майстернею. Примусити працювати на себе перешкоду — важливий крок на шляху до перемоги. Вітер був Жільятовим ворогом, і Жільят вирішив зробити з нього слугу.
Приказку «Сюди-туди поміж люди — як на діло, то нікуди» можна застосувати і до скельних печер. Вони багато обіцяють, але нічого не дають. Ось западина, вона могла б бути чудовою ванною, але в ній тріщина, через яку витікає вода, ось
кімната, але у ній нема стелі, ось вимощене мохом ложе, але воно мокре, ось крісло, але кам'яне.
Кузню, яку мав намір обладнати Жільят, в загальних рисах намітила сама природа, але здійснити цей задум до кінця з тим, щоб із нього можна було мати користь, перетворити печеру в майстерню було справою дуже складною і дуже обтяжливою. З трьох-чотирьох брил, видовбаних лійкою, і яка прилягала до вузенької тріщини, випадок витворив щось на зразок велетенського безформного горна, набагато потужнішого за старі ковальські міхи завдовжки в чотирнадцять футів, які видають з кожним подмухом по дев'яносто вісім тисяч кубічних дюймів повітря. Тут же зовсім інша річ. Могутність урагану не піддається обліку.
Цей надмір сили ховав у собі перешкоду: нелегко керувати диханням стихії. У печери були дві вади: у ній гудів продувний вітер і струменіла вода. Йдеться не про морські хвилі, а про вічноплинний струмочок: вода в ньому не бігла потоком, а ніби просочувалася.
Бризки прибою, які безперервно закидають піною риф, — іноді вони злітають більше як на сто футів угору, — врешті заповнили морською водою природний резервуар, розміщений між скелями, що зводилися над печерою. Надмір води в цьому резервуарі спричинився до того, що трохи позаду на крутосхилі утворився маленький, завширшки із дюйм, водоспад висотою в чотири-п'ять сажнів. Дощі поповнювали це водосховище. Час від часу хмара мимохідь розпадалась зливою над цим невичерпним резервуаром, вода якого завжди переливалась через край. Вода в ньому була солонувата, для пиття непридатна, але прозора. Бризки водоспаду краплинами осипалися з водоростей, ніби з розпущених кіс.
Жільят вирішив скористатися з цієї води, щоб приборкати вітер. За допомогою лійки і двох-трьох труб, збитих нашвидку з сяк-так обтесаних і припасованих дощок, він, приладнавши до однієї труби кран і поставивши замість нижнього резервуара широченну бочку, умудрився без противаги і стійки, поповнивши тільки свою споруду дифузором зверху та отворами для повітря знизу, змайструвати ковальський міх, — недарма ж він був трохи ковалем, а трохи й механіком. Хоч ця споруда й поступалася перед теперішнім гідравлічним вентилятором, але все ж вона була не така примітивна, як старовинний піренейський повітронадувний пристрій. У Жільята було житнє борошно, і він зробив клейстер, у нього була несмолена мотузка, і він насмикав з неї прядива. За допомогою цього прядива, клею і кількох дерев'яних клинців він позатикав усі дірки в дерев'яній лійці, залишивши тільки одну продуху, яку продовжив шматком ґнотової труби, знайденої на Дюранді, де вона служила запальником для сигнального фальконета. Ця горизонтальна трубка доходила до широкої плити, де Жільят влаштував ковальське горно. Трубку на випадок потреби можна було заткнути віхтем, зробленим з мотузяного волокна.
Потім Жільят наклав у горно вугілля і дерев'яних трісок, ударив кресалом об скелю, викресав на жмут клоччя іскру, котра підпалила його, а від клоччя загорілися дерево та вугілля. Він випробував повітронадувач. Імпровізований міх працював чудово.
Жільят відчув у собі гордість циклопа — володаря повітря, води і вогню. Володар повітря, він наділив вітер легенями, зробив із граніту дихальний апарат і перетворив піддувало в ковальський міх. Володар води, він обернув невеличкий водоспад у повітронадувний механізм. Володар вогню, він викресав із затопленої скелі полум'я.
Зверху печера майже скрізь була відкрита, тому дим вільно піднімався вгору, закіптюжуючи виступ крутосхилу. Скелі, які, здавалося, споконвіку були створені для морської піни, запізналися тепер з сажею.