Він подався на Великий Дувр по овчину, спустився звідти, повечеряв кількома молюсками і двома-трьома морськими каштанами, жадібно допив залишки прісної води із майже порожнього дзбана, закутався в овчину, яка огорнула його приємним теплом, ліг, як сторожовий собака, біля самісінької машини і, насунувши на очі шапку, заснув. Він спав глибоким сном. Так сплять, коли завершать якусь важливу справу.
X
Море застерігає
Жільят ураз прокинувся серед ночі, ніби від поштовху пружини. Розплющив очі.
Дуври над його головою були освітлені наче відблиском сліпучого жару. Чорна стіна рифу мовби палала в полум'ї якогось вогню. Звідки йшов цей вогонь? З води.
Море було незвичайне.
Можна було подумати, що хтось підпалив воду.
Скрізь, куди кинеш оком, в самому рифові й довкола нього, море палало. Але не червоним полум'ям: воно нітрохи не нагадувало палахкотіння кратера чи іскріння горнила. Ні потріскування, ні тепла, ні багрянцю, ні гулу. Синюваті смуги на хвилях нагадували складки савана. Широке білясте світло мерехтіло над поверхнею води. Але то була не пожежа, а її привид.
Так, немов блякла заграва якогось потойбічного вогню наповнила простір могильного склепу.
Важко собі уявити підпалену темряву.
Ніч, безмежна, каламутна, розсіяна, здавалося, була пальним для цього холодного вогню. Таким могло уявлятися світло сліпій людині. Морок був невід'ємною частиною цього примарного сяйва.
Моряки Ла-Маншу знають цю дивовижну фосфоресценцію, сповнену тривожних застережень мореплавцям. Найди-вовижніша вона поблизу Ізіньї, довкола Великого V. При такому світлі предмети втрачають реальність. Під примарним його промінням вони здаються прозорими. Від скель залишаються самі тільки обриси. Якірні троси стають подібні до розжарених набіло прутів. Рибальські сіті під водою перетворюються у якусь вогненну в'язь. Надводна частина весла чорна, ніби зроблена з мореного дуба, а друга половина — під водою — сяє сріблом. Краплини, зриваючись з весла, осипають море зорями. За кожним човном на ходу тягнеться хвіст комети. Намокнувши у воді, матроси світяться — так, мовби вони горять. Сунеш голу руку у воду, а витягнеш її у рукавичці з полум'я; це полум'я мертве, воно зовсім не відчутне. Ваша рука по самісіньке плече виглядає, як охоплена вогнем головешка. Бачиш, як водою у світляному потоці котяться якісь морські тварюки. Піна яскріє. Вогненними язиками, уривками змінних блискавиць миготять у бляклих глибинах риби.
Ця ясність крізь заплющені повіки торкнулася очей Жільята. Саме вона й розбудила його.
Пробудження було своєчасне.
Відплив скінчився, знов піднімався приплив. Поки Жільят спав, труба машини звільнилась, а тепер її знову готувалася схопити роззявлена паща повислого над нею пароплава.
Труба повільно поверталася на старе місце.
Досить їй було піднятися ще на один фут — і вона опинилася б у квадратній пастці Дюранди.
Піднесення рівня води на один фут — для припливу роботи на півгодини. Якщо Жільят мав намір скористатися з того, що човен був іще вільний, — хоч над ним уже нависла загроза, — то в його розпорядженні було тільки півгодини. Він скочив на рівні ноги.
Хоч у його становищі зволікати було ніяк, проте він постояв кілька хвилин у роздумах, дивлячись на фосфоричну осяйність вод. Жільят знав море до найтонших деталей.
Хоч би як воно сердилось на нього, хоч би як погано подеколи з ним обходилося, вони все ж віддавна були побратимами. Таємнича істота, яка називається океаном, не могла задумати чогось такого, що Жільят не відгадав би. Через свою спостережливість, мрійливість та самотність він став ясновидцем погоди, тобто тим, кого англійці називають weather wise.
Жільят побіг до брам-гордень-блоків і потравив линву, потім схопив острогу, що була у його боті, і, відпихаючись нею від скель, відігнав човна на кілька сажнів
подалі від Дюранди, до виходу з протоки, ближче до загороди. Місця для маневрування, як кажуть гернсейські матроси, було стільки, що хоч качайся. Не минуло й десяти хвилин, а бот уже був виведений з-під потрощеного корпусу Дюранди.
Нічого було тепер боятися, що труба знову потрапить у пастку. Хай приплив собі піднімається.
Але Жільят начеб і не думав збиратися в дорогу.
Ще раз уважно придивившись до фосфоресценції на морі, він підняв якорі, але не для того, щоб рушити з місця, а щоб знову поставити човна фертоїнг, і поставити дуже міцно, — щоправда, біля самого виходу.
Досі він користувався тільки двома якорями бота і не чіпав іще маленького якоря з Дюранди, що його, як відомо, знайшов серед підводних брил. Якір з пароплава лежав у човні напоготові разом із цілим запасом тросів, такель-блоків і з якірною линвою, прихопленою неміцними стропами, які не дозволяють якорю повзти.
Жільят кинув у воду і цей третій якір, дбайливо прив'язавши канат до троса, один кінець якого був зачеплений за рим якоря, а другий з'єднувався з брашпілем бота.
Таким чином він поставив бот на три якорі — в положення набагато надійніше, ніж на двох якорях фертоїнг. Все це свідчило про те, що Жільят був стурбований і що він подвоїв пильність. Моряк відгадав би в цих діях щось схоже на становлення на якір під час негоди, коли можна побоюватися течії з підвітряного боку.
Фосфоресценція, за якою Жільят пильно спостерігав, можливо, становила загрозу для нього, але водночас виявила послугу. Без неї він і надалі залишився б в'язнем сну й жертвою ночі. Вона ж розбудила його, вона й дала йому світло.
Фосфоресценція освітлювала риф тьмяним світлом. Але ця яснота, хоч якого тривожною здавалася вона Жільятові, стала йому в пригоді: зробила видною небезпеку і дала можливість маневрувати човном. Тепер він міг підняти вітрила, коли йому заманеться: човен з машиною на борту був вільний.
Але Жільят, здавалося, менше всього думав про повернення на Гернсей. Поставивши бот на три якоря, він приніс зі свого складу найміцнішого ланцюга з усіх, що в нього були, і, прив'язавши його до цвяхів, забитих в обидва Дуври, зміцнив ним ізсередини заслон з бортової обшивки та брусків, уже скріплений ззовні іншим ланцюгом, протягненим навхрест. Він і не думав відкривати вихід із протоки, навпаки, замкнув його на всі заставки.
Фосфоресценція все ще присвічувала йому, але не так ясно. Щоправда, благословлялося вже на ранок.
Раптом Жільят насторожився.
XI
Хто мав вуха, хай слухає
З безконечної далини до нього долинули якісь глухі й невиразні звуки.
Морські глибини, трапляється, можуть ревіти.
Жільят прислухався. Віддалене гримкотіння почулося знову. Жільят кивнув головою, як людина, що знає, в чому тут річ.
Через кілька хвилин він був уже на другому, східному кінці провулка рифу, ще не загородженому, і потужними ударами молота став заганяти великі цвяхи в гранітні стояки по обидва боки горловини Дуврської протоки, що поблизу стрімчака «Людина», —
так, як він це зробив у західній частині протоки.
Гнізда для цвяхів були підготовані заздалегідь: у щілинах скель міцно сиділи дерев'яні клинці, майже всі з серцевини дуба. З цього боку риф дуже вивітрився, в стінах було дуже багато тріщин, і Жільят міг позабивати там цвяхів більше, ніж у підніжжя обох Дуврів.
Раптом фосфоричне сяйво погасло, наче хтось дмухнув на нього зверху; його замінили передсвітанкові сутінки, які ставали чимдалі ясніші.
Позаганявши цвяхи, Жільят став тягти балки, відтак мотузки, потім ланцюги і, не відриваючи очей від своєї праці, не відволікаючись ні на мить, взявся прокладати через вхід у протоку з боку стрімчака «Людина» прозірчасту греблю, подібну до тих хвилерізів, які визнає тепер наука і які називаються ламайхвилі; з цією метою він перев'язував покладені колоди з допомогою мотузок горизонтально.
Кому доводилось бачити, наприклад, в Рокені на Гернсеї чи в Бурдо у Франції наслідки дії вбитих у скелі паль, той зрозуміє ефективність цих найпростіших
пристроїв. Прозірчастий хвилеріз — це комбінація того, що у Франції називається «струмонапрямною дамбою», а в Англії просто «дамбою». Такі хвилерізи — своєрідні рогатки супроти бур. Успішно боротися з морем можна, лише враховуючи ту обставину, що воно — сила подільна.
А тим часом зійшло сонце, стояла ясна, безхмарна погода. Небо було чисте, море спокійне.
Жільят квапився, щоб швидше закінчити працю. Він також був спокійний, але його поспіх видавав внутрішню тривогу.
Він перестрибував зі скелі на скелю, від своєї загати до складу, а від складу знову до загати. Не даючи собі перепочити, волік то футокс, то карленгс. Ось коли згодилися корабельні уламки, що їх він завбачливо припас. Було очевидним, що насувалися події, передбачені ним заздалегідь.
Міцний залізний лом правив йому за підойму для перевертання брусів. Робота просувалася так швидко, що споруда росла ніби сама по собі, а не творилася руками. Хто не бачив, як працюють військові мостобудівники, той не може собі уявити цього поквапу.