Жільят працював далі. Він підпер свою споруду обома крамболами Дюранди, приєднавши їх до укріплення з балок за допомогою фалів, пропущених у три шківи блоків. Все це він зв'язав ланцюгами. Споруда нагадувала величезну плетінку з балками замість перекладин і з ланцюгами замість лозових дубців. Здавалося, що запруда не збудована, а виплетена.
Жільят збільшив кількість прив'язок, де треба, додавши ще трохи цвяхів. На розбитій Дюранді було чимало круглого залізного брухту, і Жільят наробив з нього цвяхів на добрий запас.
Працюючи, він гриз сухарі. Його мучила спрага, але пити було нічого, прісної води не залишилося. Напередодні за вечерею він до дна осушив свій дзбан. Наростивши на загату ще чотири чи п'ять балок, Жільят знову піднявся на неї і став прислухатись.
Гуркіт за обрієм ущух. Все затихло.
Море даленіло, незрушне й величне, воно цілком заслуговувало на хвалебні порівняння, якими осипають його розчулені обивателі: «як дзеркало», «спокійне, мов озеро», «гладеньке, ніби олією залите», «ласкаве, ніби дитина», «лагідне, неначе ягнятко». Синя глибінь неба гармонувала з зеленою глибиною океану. Сапфір і смарагд могли милуватись один з одного, їм нічого було один одному закинути. Ні хмаринки вгорі, ні шматочка піни внизу. Над усією цією величчю урочисто піднімалося квітневе сонце. Кращої погоди годі було уявити.
Далеко на обрії довгий чорний шнур перелітних птахів розкреслив небо. Птахи летіли швидко. Вони прямували до суші. Їхній політ скидався на втечу. Жільят знову заходився надбудовувати хвилеріз.
Він підняв його високо, як тільки міг і наскільки дозволяли йому нерівні стіни стрімчаків.
Опівдні сонце, як йому здалося, стало припікати сильніше, ніж звичайно. Полудень — кризисний момент доби. Стоячи на міцній решітчастій греблі, яку тільки-но закінчив, Жільят вдивлявся вдалечінь. Море було не просто спокійне: воно застигло. На ньому не виднілося жодного вітрила. Небо й далі було ясне, тільки з синього стало блякло-голубим, майже білим. Ця білість дивувала. На заході, на самому обрії, темніла плямка, нічого доброго вона не віщувала. Плямка не рухалась, але росла, залишаючись на місці. Біля підводних брил вода зарябіла легкими брижам». Добре зробив Жільят, побудувавши хвилеріз. Насувалася буря.
Безодня вирішила розпочати битву.
КНИГА ТРЕТЯ БОРОТЬБА
І
Крайнощі стикаються, протилежності сходяться
Нема нічого небезпечнішого, ніж запізнілі бурі пори рівнодення. На морі спостерігається жахливе видовище, яке можна назвати лавиною вітрів з відкритого моря.
Будь-якої пори року, особливо при новому місяці і коли він уповні, в ту мить, коли цього зовсім не чекаєш, якийсь дивний спокій раптом опановує океан. Незбагненний, безперервний рух стихає: море дрімає, воно ніжиться, воно наче вирішило перепочити — можна подумати, що воно втомилося. Все корабельне ганчір'я, від рибальського прапорця до військово-морських знамен, звисав уздовж щогл. Сплять адміральські, королівські, імператорські прапори.
Раптом усі ці клапті починають ледь помітно ворушитися.
Отоді-то й треба придивлятися: якщо хмарно, — чи нема перистих хмар; якщо сонце сідає, — чи не багряніє захід; якщо настала ніч, зійшов місяць, — чи нема довкола нього світляного кільця.
В таку хвилину капітан судна або командир ескадри, якщо йому вдалося роздобути скляний барометр невідомого винахідника, розглядає цю посудинку в мікроскоп і, побачивши, що рідина в ньому подібна до розплавленого цукру, приймає запобіжні заходи проти південного вітру, а якщо вона розпалася кристаликами, нагадуючи зарості папоротника або ялинкові гілки, спішить захиститись від північного вітру. В таку хвилину, звірявшись із таємничим сонячним годинником, висіченим римлянами чи духами на одному із загадкових, стовпоподібних каменів, яких у Бретані називають менгірами, а в Ірландії круахами, нещасний бретонський або ірландський рибалка квапиться витягти своє вутле суденце на берег. А небо і море так само незворушні. Ранок встає осяйний, ранкова зоря всміхається; це сповнювало священним жахом поетів і віщунів давніх часів; вони не сміли і в думці допустити, що море може бути лицемірним. Solem quis dicere falsum audeat?.
Похмурий привид прихованої ймовірності затулений від людини фатальною непроникністю природи. Найнебезпечнішою і найвіроломнішою є личина, під якою ховається безодня.
Кажуть: причаїлась, як вугор під каменем; а треба було б сказати: причаїлась, як буря під ясним небом.
Трапляється, що так минає кілька годин, навіть кілька днів. Лоцмани наводять підзорну трубу то сюди, то туди. Обличчя старих моряків насуплені, вони ніби тамують гнів чекання.
Раптом розлягається сильний, але неясний шум. Якийсь загадковий перегук голосів чути в повітрі. Не видно нічого.
Морська широчінь і далі незрушна.
Однак шум усе наростає, шириться, наближається. Голоси стають виразнішими. За обрієм хтось є. Хтось страшний. То вітер. Вітер - тобто плем'я титанів, яких ми називаємо вихорами. Це незліченне поріддя пітьми.
В Індії їх називають мармутами, в Іудеї — керубимами, в Греції — аквілонами. Це невідомі хижі птахи безмежжя. Бореї злітаються на поживу.
II
Вітри відкритого моря
Звідки вони? З безмежних просторів. Для їхніх розпростертих крил потрібен діаметр безодні. Для їхнього лету потрібні межі пустелі, які постійно відступають. Атлантичний океан, Тихий океан — неозорі голубі провали у безконечність — оце їм подобається. Вони оповивають їх темрявою. Вони літають юрмищами. Капітан Паж бачив одного разу під час припливу сім смерчів зразу. Над океаном їм воля, тут вони виявляють свій лютий норов. Вони замишляють спустошення. Їхня робота — марно і вічно здувати вгору хвилю. На що вони здатні — невідомо,
чого хочуть — незрозуміло. Вони сфінкси безодні, і Васко да Гама був у них Едіпом. У вічно розбурханій темряві безмежжя вони показують свої обличчя у вигляді хмар. Той, хто помітить їхні синюваті обриси на видноколі океану, в розсіяному світлі, відчуває присутність невичерпної сили. Можна сказати, що їх турбує людський розум, і вони повстають проти нього. Розум — непереможний, але й стихія — нездоланна. Що робити з неохопною всюдисутністю? Подув вітру — то палиця, то знову подув. Вітри борються, трощачи все перед собою, і захищаються зникаючи. Хто з ними зустрінеться, не знає, як позбутися лиха. Найрізноманітніші види їхніх наскоків і постійні відступи збивають з пантелику. Вони і тікають, і наступають; вони невідчутні і чіпкі. Як же їх подолати? Ніс корабля аргонавтів, вирізьблений з додонського дуба, — ніс і водночас стерничий — умовляв їх. Вони брутально повелися з цим божествениим стерничим. Христофор Колумб, побачивши, що вітри готові ринутись на «Пінту», піднімався на палубу і звертався до них з першими рядками Євангелія від Іоана. Сюркуф обсипав їх лайками. «Зібралося все кодло», — казав він. Непір стріляв по них із гармат. Вони розпоряджаються хаосом. Вони володарі хаосу. Що вони роблять з ним? Усе, що їм заманеться. Лігво вітрів страшніше від лігва левів. Скільки трупів у бездонній глибині! Вітри безжально женуть темне громаддя гірко-солоних вод. Їх чути завжди, вони ж не чують нічого. Те, що вони чинять, схоже на злочин. Невідомо, супроти кого вони шпурляють шматки білої піни. Скільки блюзнірської жорстокості у корабельних катастрофах! Яка наруга над провидінням! Іноді здається, що вони плюють навіть на бога. Вони тирани місць, не досліджених людством. Luoghi spaventosi, — шепотіли венеціанські мореплавці. Широкі простори, тремтячи, терплять їхню сваволю. В цих безмежних пустелях твориться щось таке, чого не можна висловити. В темряві примарюються вершники. У повітрі стоїть шум, як у лісі. Нічого не видно, тільки чути тупіт кінноти. Полудень, але раптом западає ніч — то пролітає торнадо; північ, і раптом настає день — то спалахує північне сяйво. Вихори летять за вихорами вперед, назад, якийсь страхітливий танок, ніби стихії ляскають батогами. Обважніла хмара розколюється надвоє і шматками спадає в море. Хмари, які пломеніють багрянцем, світяться, гримкочуть, потім лиховісно меркнуть; випустивши летючу блискавку, вони чорніють згаслим вугіллям. Ці мішки із зливами, прориваючись, сочаться вологим туманом. Тут розжарене горно, яке бризкає дощем; тут хвилі, що розкидаються полум'ям. У білих відсвітах моря під зливою постають дивовижні далі; там, у туманах, невпинно міняючи обриси, блукають фантастичні видива. Хмари пориті страхітливими ямами. Кружляють клуби випарів, пританцьовують хвилі, на них гойдаються сп'янілі наяди; скрізь, де сягає око, хитається м'яка, обважніла морська гуща; все забарвлене у свинцевий колір; із цієї сірої імли долітають крики відчаю.
У недосяжних глибинах цієї імли тремтять велетенські снопи мороку. Іноді на стихію находить пароксизм безумства. Аж до обрію — неясне нагромадження валів, невпинна хитавиця, безперервне гучне клекотіння; час від часу лунає якийсь дивний тріск; можна подумати, що то чхають гідри. Тягне то холодом, то спекою. Тремтіння моря видає його страх перед тим, що може трапитись. Неспокій. Тривога. Смертельний смуток. Безмежне жахіття хвиль. І раптом ураган хижим звіром приходить напитися з океану, присмоктується до нього; вода рине у невидиму пащеку, ніби в кровососну банку, здимається пухлина. Це смерч — Престер у древніх, зверху — сталактит, знизу — сталагміт, подвійний конус основами вниз і вгору, який обертається в різні боки, вістря стоїть на вістрі, не втрачаючи рівноваги; поцілунок двох гір: одна гора піднімається — то піна, друга гора опускається — то хмара, моторошне поєднання хвилі і мороку. Смерч, як біблійський стовп, чорний удень і сяйливий уночі. Перед смерчем замовкає грім, ніби боїться його.
Неозоре хвилювання водяної пустелі — своєрідна грізна гама, жахливе крещендо: раптовий порив вітру, шквал, вихор, буря, шторм, ураган, смерч — сім струн ліри вітрів, сім нот безодні. Небо — широчінь, море — опуклість; але війне вітер, і все пропадає, тільки хаос лютує, довкола. Ось які ці суворі місця.
Вітри біжать, летять, спадають, затихають і знову оживають, шугають, свищуть, стогнуть, сміються; несамовитим, розперезаним, буйним вітрам привільно над розгніваними хвилями. В їхньому ревищі є своя гармонія. Їм лунко вторує небо. Вітри дмуть у хмару, наче в мідний ріг, вони сурмлять у сурму простору, співають у безконечності злитими в одно голосами кларнетів, фанфар, тромбонів, горнів, валторн, паче гігантський духовий оркестр. Хто в них вслухається, чує Пана. Найстрашніше те, що для них це тільки гра. Похмурі їхні нестримні веселощі. В пустельних просторах вони влаштовують облави на поодинокі кораблі. Без перепочинку, вдень і вночі, о всякій порі року, біля тропіків чи біля полюсів, скажено сурмлячи в мисливський ріг, в мішанині хвиль і хмар вони влаштовують своє знищувальне полювання на морські судна. У них зграї гончих псів. Вони забавляються. Вони наказують хвилям, своїм собакам, гавкати на скелі. Вони то нагромаджують, то розвіюють хмари. Вони місять, наче мільйонами рук, неозорі податливі води.
Вода податлива тому, що її не можна стиснути. Коли на неї натиснеш, вона вислизає. Стиснеш її в одному кінці, вона опиниться в іншому. Так вода перетворюється в хвилю. Хвиля — втілення її свободи.
ІІІ Пояснення шуму, до якого прислухався
Жільят Великі набіги вітрів на землю відбуваються в період рівнодення. У той час шальки терезів тропіків і полюса коливаються, і на неозорому повітряному океані починається приплив над однією півкулею і відплив — над другою. Є й сузір'я, що ознаменовують ці явища: Вага і Водолій. То пора бур. Море чекає і мовчить.
Іноді небо насуплюється. Воно тьмяніє і затягується непроникною завісою. Моряки з тривогою позирають на цю похмуру імлу. Але ще більше лякає їх благодушність неба. Якщо воно в час рівнодення ясніє і промениться, то це означає, що гроза сховала пазурі. В такі дні Вежу плакальниць в Амстердамі заповнювали юрби жінок, які вдивлялися в обрій. Якщо весняна чи осіння буря запізнюється, значить, вона нагромаджує сили. Вона призбирує багатства, щоб витратити їх на руйнування. Бійтеся недоїмок моря. Анго казав: «Море — акуратний платник».
Коли чекання надто тривале, море виказує своє нетерпіння дедалі більшим спокоєм. Але магнетична напруга проявляє себе в тому, що можна було б назвати спалахуванням води. Із хвиль б'є світло. Наелектризоване повітря, вода фосфоресціює. Матроси почувають себе до краю втомленими. Такі хвилини особливо небезпечні для броненосців: їх металевий корпус може призвести до хибних показань компаса, а це загибель. Так загинув трансатлантичний пароплав «Айова».
Навіть людям, добре обізнаним з морем, у такі хвилини воно видається дивним; можна сказати, що воно боїться і водночас прагне циклона. Зрештою, деякі шлюби, незважаючи на владний поклик інстинкту, відбуваються саме таким чином. Левиця в період тічки біжить від лева. Море також охоплює любовний шал. Тому воно й здригається.
Готується страхітливе весілля.
Це весілля, подібно до одружень стародавніх імператорів, вшановується стратами. Видовище страждань — присмака до учти.
А тим часом звідти, з відкритого моря, з недоступної далини, від свинцевого обрію водяних пустель, із надр безмежного простору, летять вітри. Будьте напоготові: рівнодення вступає в свої права.
Буря — це змова. Стародавня міфологія вгадувала неясні образи, злиті з великою всеохопною природою. Еол змовляється з Бореєм. Спілка однієї стихії з другою стає необхідністю. Вони розподіляють між собою обов'язки. Треба спонукати до дії хвилю, хмару, течію; ніч — їхня помічниця, треба залучити і її. Треба, щоб хтось
збивав стрілки компасів, гасив сигнальні вогні, затемнював маяки, ховав зорі. У цій змові повинно брати участь і море. Перш ніж гряне буря, чується шепіт. За обрієм урагани ведуть пошепки попередні переговори. Ось що чути віддалік у темряві, над занімілим від жаху морем. Отаке моторошне перешіптування і почув Жільят. Фосфоресценція була першим попередженням, другим — це шепіт.
Якщо демон на ймення Легіон, то це, напевно, і є вітер. Вітер багатоликий, а повітря єдине.
Звідси випливає, що усяка буря — суміш. Цього вимагає єдність повітря. Безодня втягується в бурю. Океан допомагає шквалові. Всі його сили займають місце на лінії вогню і беруть участь у битві. Хвиля — це безодня, спрямована вгору. Вітер — це безодня, спрямована вниз. Мати справу зі штормом — значить мати справу і з морем і з небом.
Мессьє, знавець морської справи, вдумливий астроном у кельї Клюні, казав: «Вітер звідусіль — скрізь». Він не визнавав місцевих вітрів навіть у закритих морях. Ніяких середземноморських вітрів для нього не існувало. Він запевняв, що розпізнає вітер на льоту. Стверджував, що в такий-то день, у таку-то годину фен з Констанцького озера, древній фавоній Лукреція, пролетів над Парижем; в такий-то день — бора з Адріатики; якось прошмигнув круговий нотус, хоч і вважається, що він замкнений у кільці Цикладських островів. Мессьє визначав характер повітряних течій. Він не погоджувався з тим, що вихровий вітер, який кружляє між Мальтою і Тунісом, і вихровий вітер, який кружляє між Корсікою та Балеарськими островами, не можуть вирватися звідти. Він не допускав, що є вітри, замкнені в клітках, як ведмеді. Він казав: «Усякий дощ — від тропіків, а всяка блискавиця — від полюсів». Вітер і справді насичується електрикою в точках перетину колуріїв, що позначають кінці земної осі, та випарами екваторіальних вод; він приносить нам від екваторіальної лінії вологу, а від полюсів — електричну напругу. Вітер — це всюдисущість.
Та все ж звідси не випливає, що немає поясів вітру. Наявність постійних повітряних течій доведена неспростовно, і з часом повітроплавання та повітряні кораблі, які ми через надмірну прихильність до грецької мови називаємо аероскафами, скористаються з головних вітрових шляхів. Нема сумніву в тому, що вітер прокладає в повітрі канали; є вітрові річки, вітрові потоки і вітрові струмки; тільки русла повітряних річок розгалужуються інакше, ніж русла річок наземних; тут усе навпаки: струмки випливають з потоків, потоки з річок, а не впадають у них; ось звідки замість поєднання розпорошення.
Це розпорошення і надає згуртованості вітрам і єдності атмосфері. Молекула, перемістившись, переміщує іншу. Рух вітрів відбувається одночасно. До цих основних причин їхньої єдності додайте рельєф земної поверхні, який, прорізаючи гірськими вершинами атмосферу, утворює повітряні чорториї та вихори на шляху вітрів і викликає зустрічні потоки. Сфера їхнього поширення безмежна. Феномен вітру — це коливання океану над океаном; навислий над водним океаном повітряний океан спирається на цю хистку масу і гойдається на цій гойдалці. Неподільне не можна перегородити. Хвилю від хвилі не відгородиш муром, Ла-Маншські острови відчувають на собі поштовхи з мису Доброї Надії. Всесвітнє мореплавство дає відсіч одному-єдиному страховиську. Всяке море — одна й та ж гідра. Хвилі вкривають море, як луска рибу. Океан — це Кето. І на цю єдність накидається те, чому немає ліку.
IV
Turba, turma